Олександр Мухін
З А Б Р О Д И
Н А Й Д И
Д И Т И Н Ц Я
/ повість - уявоформа /
рукопис
УКРАЇНА
КИЇВ
2008
Бородатий чоловік, років за шістьдесят , у окулярах на ланцюжку, модній напіврукавній вишиванці у супроводженні популярного молодого подружжя журналістів легко піднімались чавунними сходинками Андріївської церкви Києва, не звертаючи уваги на трьох бугаїв у міліцейській формі біля вхідних воріт та гомінливих японських і китайських туристів, клацаючих один одного на фото та відіо - апарати.
У мандрах узвозом - вулицею свого дитинства він запросив Миколу та Надію Ярових до Храму свого Дитинця, щоб показати їм одне з найсвятіших місць на території церкви.
Андрій Тарасович ставився до Андріївської церкви, як до живої споруди з Вічності, що знаходилась у реальному часі і втілювала у собі ; минуле, сучасне, майбутнє, - вона стояла ніби духовний маяк Вічності Андріївського узвозу з якого розпочинався відлік часу хрещених і не хрещених у ньому людей, звідки вимірювалась їх доля у часі та творчості свого Я.
Трійця зупинилась на оглядовому майданчику церкви.
Андрій Тарасович сперся на чавунну горожу.
Микола сфотографував Надію та Тарасовича.
- Любі мої друзі, подивіться на це неподобство яке коїться на цьому місці. З цього святого місця нічого не видно окрім хащ та бруду. Це місце найкращого краєвиду який є у України. Влада її вище керівництво найди і осліпляють свою націю, народ. Андріївська церква, Андріївський узвіз дуже тяжко хворіють сучасною хворобою байдужості і невігластво. Ми стоїмо на оглядовому майданчику церкви у розпалі дня а на цьому місці немає жодного відвідувача. …
- Чому? … бо хащі з випадкових дерев самосадів та кущів, сміття, байдужість, меркантильність, без батьки, манкурти закрили весь оглядовий простір на Лівобережжя та Поділ. Байдужість і відсутність фахівців патріотів, приспана громадськість, невігластво керівництва районів, міста і держави знищують Святість, Дух, спадкоємність поколінь народу України. Короткозорі приблуди, найди захоплюють оточуюче середовище людей, будівель, вулиць, міст та насаджують свою не людяну нео – культуру вседозволеності та безвідповідальності перед громадою до якої не мають жодного відношення. Вони знищили Гончари, Кожем”яки, Флорівську вулиці, пагорби - нелюдь знищує пам”ять десятків поколінь народу не усвідомлюючи плину часу, який їх та їх нащадків знищить дуже швидко і у більш жорстокий засіб, бо зло, - породжує більш агресивного злодія. Вони на цьому майданчику грабують у людей злет Душі, розуміння Вічності, Краси, Творчості, Святості Духу – вони руйнують пам”ять народу і нації .
Культова Християнська, Православна споруда від фундаменту і до вершини Хреста, яка стоїть чверть тисячоліття, зараз захоплена чиновництвом, бюрократією усіх рангів і мастей. Вони церкву зробили своєю власністю, під привидом якогось “культорологічного проекту” торгів свідомістю між владою і громадою. На прикладі сучасного буття Андріївської церкви, Андріївського узвозу, Андріївської гори ми маємо можливість вимірювати; - хто, чим і як править у державі?… У Храмі оселились антихристи з радянських часів. Вони причепились до Святих місць, як за форпост знущання над свідомістю людини і людяності. Святістю керують антихристи та ґвалтівники у личині добродіїв народу.
- Андрію Тарасовичу, ми з Надією поділяємо Ваші думки, але ж Ви бачили, - скільки нових будинків, упоряджених місць, як на Андріївському узвозі, Подолі, так і у місті виникло?… Це ж не можливо заперечувати. Тим більше, сучасній Україні, як державі, - не так вже й багато років.
- Микола, Надя, - так! … зроблено дещо з розумом, але це виключення з правил розбудови державності. Друзі, я кажу про інше. Києву і киянам більше ніж 1500 років. У нашій розмові йдеться про Київ, Андріївську церкву, Андріївський узвіз, прилеглі вулиці, про тих хто їх будував та жив за ради нас, бо відходив у Вічність сподіваючись, - нащадки будуть їх пам”ятати, приумножувати, а не знищувати. Київські мешканці у будівництво Андріївської церкви і копійки не вклали! … Це був задум і кошти двох закоханих і талановитих історичних постатей розвитку України та Розсії з яких лицемірство, заздрість, імперська амбіційність створили образи нікчемності та меншовартості перед їх попередниками та нащадками. Вони, у тому часі, були виключенням з правил, бо були тогочасним молодим поколінням реформаторів та державними діячами. Сучасники читають на сайтах ru i ua історичну “совєтську” жуйку не замислюючись, про таку оцінку значних постатей, - це продукти Гебельса, Жданова, Кагановича, Суслова, Маланчука та багатьох Чуків сучасності які є братами близнюками від антихриста, тільки розведені народженням у часі. …
Вони народились у 1709 році. …
Він на Чернигівщині у козацький сім”ї – Григорія Розума і охристили його Олексієм.
Вона у царський сім”і Романових, - імператора Роз-сії Петра і охрестили її Єлизаветою. Вони народились талановитими, красивими, діяльними, творчими людьми.
З часом, доля їх звела у Санкт – Петербурзі на все Вічне життя.
Вона стала імператрицею, а він люблячим її чоловіком та визначним державним діячем, відповідальним помічником і другою владною особою у Державі.
Це були, - імператриця Роз-сії, - Єлизавета Петрівна Романова і
офіцер її Величності – Олексій Григорович Розумовський. Вони стали найяскравішим закоханим, обвінчаним перед Богом подружжям у історії
Роз - сійської імперії, на яких історія сподівалась відпочивати. … У 1744р. Олексій привозить свою дружину,
- імператрицю Єлизавету до себе на Батьківщину Україну – Малу Русь,
на Чернігівщину і у Київ. …
Подружжя на честь своєї Любові та якоїсь утаємниченої мрії приймають рішення збудувати Андріївську церкву на престольному місці столиці Древньої Руської та резиденцію її Величності – Мариїнський палац.
Олексій і Єлизавета знаходять кошти на будівництво і замовляють проект своєму підданому В.В. Растрелі.
У 1754р. Християнська Православна Андріївська церква була відкрита для всіх християнських і не тільки християнських люблячих сердець.
Краса Андріївської церкви її велич захоплювала подих кожної людини на віки. Завдяки геніальній новобудові почало відроджуватись, розбудовуватись Верхнє місце Києва
- Центр Києва, завдяки Андріївський церкві, та подружжю Імператриці Россії швидко почав переміщатися з Подолу на Старокиївську гору. Подальша розбудова Києва, його Новітня історія, як новітнього Європейського культурного центру розпочинається з 1754р….
Завдяки Андріївський церкві, любові двох великих сердець ми маємо сучасний Київ з новою історією…. Зараз ми розпочали розбудовувати новітню історію Києва, але на провінційному рівні недолугих “діячів”.
Усвідомте, у цей час, / середини 17 віку / на Західному континенті починає розбудовуватись нова держава, де тільки через тридцять років з”явиться Конституція США.
На той час у Києві кам”яних Храмів було більше ніж у Америці кам”яних будинків. Молоді правителі Россії були реформаторами і знали що робили, - діяли за знаннями і законами свого часу, але інтриги, політична боротьба та обмаль часу не дозволили їм реалізувати свої мрії.
- Алексій і Єлизавета у Вічності… Вони нам не кричать з свого часу. Вони дивляться на нас і милуються своїм дарунком Києву, створеним за проектом свого підданого В.В. Растрелі. Так в історії сталося, що їм, за різних обставин, не прийшлося переїхати на довічне життя у Київ. Тому вони по собі, на радість людству залишили свідчення своєї мрії і любові не тільки у ставленні один до одного, але й для киян та багатьох заброд на це Святе місце Світу. Одним з перших заброд до цієї красуні, яка милувала око, був улюблений співак Розумовського та Єлизавети, – Григорій Сковорода. Його голос звучав у стінах цього Храму….
- Андрію Тарасовичу, як що подивитись на 250 річне існування Андріївської церкви, то мабуть нема жодної історичної особи, яка приїздила до Києва і не була ось тут!
- на цьому захаращеному місті оглядового майданчику? …
- Микола, Надія, … Я про теж саме кажу! …
За 250 років, кого тут тільки не було?…
Як що скласти тільки перелік прізвищ, - хто тут бував,
- - то це буде товщенний енциклопедичний том прізвищ всесвітньо відомих людей науки, культури, мистецтва, економіки, політики. Скільки тут було Вінчань, Хрещень київського люду? … Зараз купка антихристів, - чиновників місцевого та державного рівня ухопила та занапас- тила Православний Храм народу і зробила його місцем торгів бюрократії. Я привів Вас сюди, щоб поділитись своїми міркуваннями, окрім того щоб визначитись, як нам далі жити?… Як нам підняти Київ, його мешканців, - бути вимогливими творцями свого майбутнього Як що цього не робити то ми втратимо Старий Київ і інші історичні місця України… Невже нам не достатньо Дніпровських водосховищ, які загубили навічно безліч славетних місць історії на українській землі?…
- Андрію Тарасовичу, я знаю як підняти цю тему, але нам потрібен час.
- Надія, я розумію. Андріївський храм, узвіз, гора зараз хворіють, - а не вмирають. Ми повинні знайти засоби їх лікування тому часу на це вдосталь.
- Тарасовичу, на першому етапі треба примусити короткозору владу районів міста розчис - тити чагарники від сміття, знищити хворі дерева самосади, розчистити схили на всіх пагорбах Києва. Створити у Києві оглядові місця, майданчики не тільки на схилах Дніпра, але й на всіх інших горах та пагорбах. Кияни, гості, туристи міста повинні мати комфортні, налаштовані на відпочинок місця з яскравими краєвидами. Київ вартий цього.
- Микола, це ж величезні затрати! …
- Я впевнений, що на це не витратиться жодна бюджетна копійчина. Гроші знайдуть підприємці. Влада міста повинна відкрито і прозоро надати цю землю їм під цільовий проект забудови “оглядових майданчиків” у арендне користування. За таких обставин, підприємці вкладуть свої гроші для розвитку такого бізнесу, бо він буде працювати на користь усіх.
- Микола, ми тільки розпочали розмову про хворобу, а ти пропануєш її лікування. Я за такий шлях. Друзі, ми повинні відшуковувати безліч інших методів. Нам можливо пробудити свідомість киян у вимогливості до діяльності не тільки у часи кумедних виборів депутатів та мерів, але і у часи їх звітів перед громадою. Влада живе за народні кошти. Ми повинні примусити їх відповідально ставитись до думки народу. Вони наймані народом, а не злодіями та бюрократами. Київ Європейське місто і він повинен жити за Європейськими стандартами та законами. Ви журналісти у вас багато друзів з якими ви вчились і працюєте, - ось і залучить їх на співпрацю під народний проект. Підніміть народ, а народ вас підтримає. Влада швидко зміниться і вимушена буде жити прозоро, як живуть усі європейці. Мета, - короткозору владу вилікувати законними методами за допомогою народу. Тільки народ, а не особистість, або якась партія зможе вилікувати зір у влади…
Микола зробив на пам”ять фотозйомку оглядового майданчику, території Андріївської церкви і оточуючих місць.
Трійця йшла Десятинною вулицею до фунікулеру, щоб далі Володимирською горою пройти на Європейський майдан. …
Краєвид на Дніпро, пам”ятник Володимира був перекритий гілками старих дерев. Мешканці схилів були пограбовані на огляд вікової краси схованих деревами краєвидів з схилів Дніпра.
Безліч туристів покидали ці Святі історичні місця, так і не побачивши істинної краси Києва.
Недолуге, пихате, тупе чиновництво міста, районів своєю байдужістю грабувало себе і місто, не розуміючи того, що істинна краса, - це не тільки радість, але й матеріальна користь для всіх.
На Європейському майдані, на стоянці авто біля готелю Дніпро, Андрія Тарасовича випадково підхопив у свою машину сусід. З готелю вийшов майже однолітка Андрія, це був його сусід по дому Валентин.
- Андрій, сідай у машину і я тебе підвезу.
- Що ти тут робиш? …
- До друзів з Канади заїхав за вісточкою та подарунком від дітей для нашої мами.
Тарасович розпрощався з молодятами.
Він разом з Валентином, – сусідом та старим приятелем поїхав до дому на Лівий берег Дніпра.
На майдані Слави, старенький, надійний і завжди моложавий “BMW” звертав на Петровсь - ку алею. Тарасович милувався краєвидом на Лавру та розчищеним місцем від дерев.
- Валентин дивись, як чудово стало після розчищення дерев.
Краса! …
Зміг же якийсь холуй Президента прогнутись перед ним, знайти кошти та дати лад цьому місцю.
- Андрію, вірно кажеш, - холуй. Ось тут, дуже часто з гостями буває Президент, тому через багато років холуї збагнули і прогнулись перед ним. Ти подивись що твориться у тих місцях де він, його попередник і послідовник ніколи не будуть. Що там коїться? … Ти б тільки подивився у яких нетрях при вигрібних та помийних ямах з брудними туалетами, просто неба, живуть кияни без централізованої холодної води. Про гарячу воду годі й думати. Андрію, ти ж пам”ятаєш, як ми, з дитинства до юнацтва, у такі дні насолоджувались літніми святами на Петровський алеї. Який був чудовий краєвид з любого місця алеї?… Зараз все заросло, стало лісом, місцем для бруду, бомжів і криміналу. Від Лаври і до Кирилівки всі схили прикриті звалищами, брудом під кропивою та лопухами. Я був у гаражі свого знайомого на одному з схилів. Віриш щури, мов коти бігають на схилах та ганяють котів з своїх місць. Я розумію, що це не справа Президента займатись щурами, унітазами, але він призначає своїх губошльопів на посади. На всій території міста, крім Хрещатика та Софіївської площі безлад і бруд. Ти подивись які брудні двори у центрі.
- Валя, до чого ти мені про це все розповідаєш? …
- А до того, що ти заглянь на сайти України і подивись біографії цих висуванців, обранців і тоді стане ясно, що вони з Києвом нічого спільного не мають, - це найди. Вони не у ньому народились. Більшість з них тут і не вчилась. Вони нічого гарного не зробили у своєму Дитинці, і от приїхали перебудовувати, руйнувати наш Київ. Вони антихристи і атеїсти з хрестом на шиї, але не у душі. … Більшість з них комсомольці і висуванці, - бруд своєї компартії. … Ці хробаки Влади руйнують і шматують все святе і людяне. Тому наші красуні українки у Європі падають на спину і заробляють собі на прожиток а їм на податки.
- Валентин, звідки у тебе стільки жовчі? … за що ти так ненавидиш комсу?…
- Андрій, я не блазень. Серед комуняк та комси, їх керівників я знаю багато порядних людей, я не кидаю камінь у всіх, але я знаю тих, хто сьогодні при владі і бачу, що ці висуванці зробили з державою і містом…. Ти митець. Вільна людина. Сам собі голова, тобі на багато легше. Вас влада побоюється. … Я вийшов на пенсію і займався бізнесом, тепер кинув усе і покину Київ. Поїду до дітей у Канаду. Набридло жити тут у рабстві та бачити пики сволоти. Мене там чекають онуки і діти. Вони там пустили мій корінь. Я не бажаю жити поруч з злодіями і останні роки життя вималювати подачки та боротись за них.
Хвалити Бога, напутив мою дружину! …
Це вона їх влаштувала і примусила там жити, працювати і вчитись.
Як би не вона, то у Києві на десяток рабів було би більше.
Я був у Канаді і молю Бога, щоб Він дав мені трохи часу пожити з ними у раю,
а не у багнюці серед казнокрадів та злодіїв.
Я їду до Канади, яка з повагою мене приймає як людину.
Держава прийняла моїх дітей, турбується моєю родиною, приймає мене, - тому вона гідна моєї любові і поваги. Коли ці злодюги – з влади будуть наїздами у Канаді, я принципово буду приходити до цих можновладців, щоб плюнути їм у очі за ради тебе і всіх кого я покинув.
Вони не мають ні якого людяного права їздити по світам за кошт народу та виставляти свої пики, - коли український народ гвалтують нелюді. Андрій, ти ж бачиш, що у нашій країні злодій на злодії сидить та злодієм поганяє.
Від часів Сковороди ніщо у Києві не міняється.
За цей час у світі була створена наймогутніша найбогатіша держава світу США.
А ми все співаємо його 10 пісню,
- … Всякому городу нрав і права …
Негідники керують талановитим народом, - гідним кращої долі.
Я не бажаю щоб злодії керували моєю долею. У мене з ними нічого спільного не має.
Вони вважають що Земля, Вода, Повітря, Сонце, Місяць, Зорі і Бог належать тільки їм.
Може я не побачу, але впевнений у одному, у їх нащадків немає майбутнього,
бо їх батьки своїми вчинками його втратили у сьогоденні.
Вони нікому не потрібні.
Я не з їхнього роду. ...
Мої діти там, за 9 років, стали вченими, працюють і живуть з насолодою, дарять собі та людям щастя. Вони там придбали все без блату і хабарів. Вони там збудували свої сім"ї ” своє щастя. Їх там цінують. Їх поставила на ноги Канада, а не Україна…. У кращому випадку тут їх чекала доля продавців мотлаху.
Скільки такої талановитої молоді гине у своїй безперспективний долі, - тільки у Києві? … У цьому винна держава.
Я від своїх предків, Батьківщини - України не відрікаюсь. … Я проклинаю сьогоденну державу та її можновладців! … Вибач мене Андрію! … У мене наболіло…. Через тиждень я лечу до своїх у Канаду на Вічно. Сподіваюсь, що ти на проводи прийдеш. …
- Немає ніяких сумнівів, ми з Ліною обов”язково завітаємо….
- Ось і приїхали. Андрій виходь. Я поїду у гараж ставити машину.
На кого залишиш машину та нажите добро? …
Я маленький контейнер вже відправив літаком. Все залишаю молодшому брату, його дітям. А далі буду міркувати, як їх перевезти до Канади. Він весь у нашого батька впертий і дуже обдарований. Але я все зроблю, щоб він там працював. Йому там ціни не скласти… Ще раз вибач мені, я усю жовч виплескав на тебе, замість того, щоб раз у житті плюнути у пику хоча б одному чиновнику. Андрію, на кінець, - пару слів до роздумів. Ці державні недоумки, за ці роки не спромоглися зробити хоча б один світовий телевізійний канал, програму для української нації на її рідній український мові. Вони мене і українців у Канаді примушують дивитись, як ти кажеш роз - сійське телебачення. Яка ганьба! …
Тільки за це одне, хіба можливо цю владу назвати українською, хіба може її поважати український народ усіх світів, - вона антинародна, корумпована інтересами чиновництва східної держави.
Так що, - будемо спілкуватись через інтернет, як що вони його не перекриють. … До зустрічі! …
Я поїхав.
Андрій Тарасович ще ніколи не бачив Валентина таким збудженим і відвертим, але той був у всьому правий. Держава, влада з легкістю викинула його і сім”ю за межі кордону.
Вона відняла у нього все що тільки змогла.
Не змогла вона одного, - присвоїти собі його душу. …
… Ранком, наступного дня, Андрій Тарасович аналізував події учорашнього дня, повертаючись спогадами до свого Дитинця, та відомих і не зовсім відомих заброд до цих місць. Він ніколи не відчував ностальгії по минулому, але завжди відчував біль у душі коли хтось з знайомих заброд Дитинця злітав у Вічність, обо навічно його покидав . Він сумував за їх відсутністю, бо завдяки їм, - він створював себе, - своє Я. Для нього вони були тими постатями, які дозволяли вимірювати себе у просторі та часі. … Одним з таких заброд і улюбленців Андріївського узвозу був письменник,
фронтовик – Сталінградець, - Віктор Платонович Некрасов.
З Віктором Платоновичем Андрій був знайомий з дитинства,
завдяки книги “ В окопах Сталинграда “ та друзів батька .
Вони воювали разом з ним, були його побратимами і дуже цінували один одного.
Андрій дуже пишався тим, що такий відомий письменник був знайомим батька, який мав багато друзів. Він був гордий тим що живе у Києві разом з Некрасовим, і колись …- він, обов”язково повинен буде з Віктором Платоновичем ближче познайомитись.
Федір Іванович, - друг тата і наставник Андрія казав;
- Бути киянином і не бути знайомим з Некрасовим? – це не можливо, бо він Людина з великої літери, киянин до кінчиків волосся, а головне людина відкритої, порядної душі і щирого серця. Пишайся Андрій тим, що ти його сучасник.
Прийде час, ти підростеш і обов”язково твоя доля, - зведе тебе з ним.
Як казав, світлої пам”яті, Федір Іванович Мовчан, - так і сталося….
… З того часу пройшло багато років. …
Одного разу, Андрій зайшов до книгарні “МИСТЕЦТВО” на Хрещатику до друга Олексія, який працював завідуючим відділу. Він завітав до нього, щоб у обідню перерву домовитись про поїздку на рибалку. При вході Андрій побачив Олексія за розмовою з Віктором Платоновичем Некрасовим.
- Привіт Андрій!… Познайомся з Віктором Платоновичем.
- Добрий день Віктор Платонович. Мене звуть Андрій, прізвище Чайка.
- А мене друзі кличуть Вікою.
Андрій і Віктор Платонович потиснули один одному руки.
- Андрій, дозволь я буду звертатись до тебе, як до Олексія на ти.
- Віктор Платонович, не примушуйте мене червоніти.
- Гаразд. Дай відповідь. Звідки мені знайоме твоє прізвище?…
- Мабуть тому, що Ви були знайомі з моїм батьком та його другом Федором Івановичем Мовчаном.
- Пам”ятаю. Ми з ними частенько зустрічались у винному магазинчику “АКАДЕМКНИГА” та на Андріївському узвозі. Це ж Федір мене наставив та підштовхнув на розповідь про Булгакова та дім Турбіних…. Як батько? …
- Впав.
- Вибач. Гарними людьми були Тарас Чайка і Федір Мовчан. Відвоювались лицарі. Я був на поминках Федора у 1954р.. …. Ти мене пам”ятаєш? …
- Віктор Платонович, як Вас можливо не пам”ятати? … Дядя Федор казав мені, що коли підросту, - то обов”язково з вами познайомлюсь. Але я не настільки підріс, щоб мати право бути вашим знайомим.
- Так! Не кажи дурниць. Ти підріс і маєш право бути моїм знайомим. Ти син моїх друзів. Їх діти це мої діти… Бачиш, - наш герой, фронтовик – розвідник, лицар, як завжди правий. Настав час нашого знайомства. Мабуть це гарна вісточка від нього. … Андрій, я повинен тобі сказати відверту правду, цей час для мене не найкращий і ти ризикуєш знайомством зі мною. …
- Віктор Платонович, про що Ви, - лицар сталінграду, - і таке кажете? …
- Мені на цю нелюдь плювати з телебашти. Хто вони для мене? … Нащадки Сталіна! Вони відпрацьований матеріал історії. Як казав дядя Федір, - корінь гнилий, але ще дуже міцний. Корінь гнилий! … - цим все сказано! – їм і мені у 1953 році. … Ви, генерал Григоренко, Лев Митрофонович Залізняк, Марченко, Сахаров, Світличний, та багато інших ваших друзів, - лицарі совісті, гідності, честі. Я повинен когось лякатись. Вибачте мене, Віктор Платонович, - мені прикро таке чути.
- Зараз я відчуваю і бачу, що Тарас і Федор марно не гаяли час. Олексій, закривай лавку та пішли вип”ємо пива, бо у горлі пересохло від слів Андрія.
Олексій відійшов від прилавку.
- Платоновичу, дайте вашу книжку.
Я її покладу до сейфу. Після обіду ми усі питання з нею повирішуємо.
Віктор Платонович, Олексій, Андрій йшли прохідними дворами до “пивнухи” на Михайлівський вулиці. Випив по кухлю пива вони зайшли до “пельменної”, яка була у підвалі напроти. Віктор Платонович Некрасов дійсно переживав не найкращі свої часи. Він пивом поснідав і пельменями пообідав. Олексій розрахувався і вони вийшли, щоб кухлем пива осадити пельмені. … Андрій відмовився від пива. Олексій та Віктор Платонович пили пиво з насолодою. Андрій здогадався, - вони насолоджувались “йоржем” –
/ кухоль пива розбавлений 100гр. горілки /.
Вони пили, насолоджувались і раділи мов діти тим, що ніяка антиалкогольна боротьба їм ні до чого. Їх тут знає кожна собака, тому добрі люди завжди їм допоможуть своєю довірою та маленькими хитрощами заради їх маленької втіхи випити свої 100гр.
Олексій допив пиво, запалив цигарку і звернувся до Андрія.
- Андрій, зроби маленьку послугу для Платоновича. У нього зараз складне матеріальне становище. Він приніс мені книгу на продаж. Її треба продати і виручені гроші підуть на ліки для його мами та на прожиток.
- Ти ж мене знаєш, для нього я зроблю все що він забажає. Не гайте часу! … Пішли до книгарні.
Платонович звернувся до Андрія.
- Андрій, як би ти тільки знав? …. Як мені набрид цей гнилий корінь. …
обшуки, прослуховування дзвінків, залякування знайомих,
інформатори та інша гидота. Як би не хвороба мами, я би поїхав на Захід.
Соромно жити тут і це все бачити.
- Віктор Платонович, як що ця книга не піде, то ви розраховуйте на нас, ми щось придумаємо. Тільки не беріть їх собі до голови. Моя мати завжди мені каже, що Світ тримається на добрих людях, - бо на те він і є Світ. …
Хто дає, - тому більше повертається! …
- Ти усвідомлюєш, які наші мами мудрі жінки!?…
Дай їм Бог здоров”я на многія літа.
… Розчинені двері книгарні “МИСТЕЦТВО”, на Хрещатику, прийняли трійцю у свої обійми.
… Андрій повільно листав сторінки „синьої книги” - поезії Б.Пастернака з передмовою Даніеля та Синявського. … Олексій слідкував за входом та покупцями. …
До Андрія підійшов елегантно вдягнений чоловік середніх років у імпортних окулярах з позолотною оправою.
- Вибачте мені, Ви цю книжку не бажаєте продати?…
- Це залежить від Вас.
Андрій подивився на Олексія, який кивнув головою підказуючи, - дій.
- Скільки коштує книга?…
Андрій подивився на зворотну сторону, там було погано відбито, чи то 8 або 10 руб. Він замешкався і почав розтягувати визначення ціни,
- ві – сім - …
Олексій витрощив очі на Андрія ніби запитуючи, - ти, що здурів? … - за такі малі гроші продавати таку модну книгу.
Андрій митєво все збагнув, що з такою торгівлею влучає у халепу … та закінчив слово,
- десять рубликів. Вісімдесят. - і крапка! …
Олексій з задоволенням підняв голову ніби стверджував вірні дії Андрія.
- Гаразд. Я беру. Дайте тільки подивитись на книгу. Вибачте, бажаю упевнитись, чи не вкрадена вона з бібліотеки.
- Будь ласка.
Покупець перегорнув сторінки і поклав книгу у кожану папку.
- Ось, даю сотню. Чотири по четвертаку. Здачу не треба. Але у мене до Вас прохання, як що є щось подібне, - то я завтра буду о 18 годині. Я у Києві знаходжусь у відрядженні, - буду три дні. Як що не завтра, тоді наступного дня, - у той же час.
- У мене до Вас є пропозиція, - залишить на аркуші паперу те, що ви шукаєте, а я пориюсь на полицях.
- Згоден.
Елегантний добродій написав до 20 назв. Він передав Андрію аркуш, подякував, потиснув руку і вийшов з книгарні. …
Олексій вийшов за ним і прослідкував чи немає “топ тунів” . Все було нормально. Акція продажу книги та поповнення бюджету Віктора Платоновича успішно закінчилась. Олексій з сторони вулиці підійшов до вітрини книгарні і махав рукою зазиваючи до виходу. Андрій підхопив Віктора Платоновича під руку.
- Андрій ну як? …
- Віктор Платонович, справу зроблено. Пішли. Нас на вулиці чекає Олексій.
… Трійця потиснула один одному руки та пішла до переходу, щоб дістатись до Пасажу. Андрій передав Олексію 100 карбованців виручених за книгу та аркуш папірця з наступним замовленням.
- Андрій, ти ж домовлявся за 80 карбованців, а даєш сотню. Ти чув, що казала моя мати? – Світ не без добрих людей. От він і дав сотню. Ти бачив, що він не з бідних людей…
- Друзі, сьогодні це для мене великі гроші….
Олексій звернувся до Платоновича,
- Віктор Платонович, давайте зробимо так; - зараз закупимо ліки, їжу для вашої мами. Усе віднесемо до дому. Потім разом з Вами проведемо експертизу аркушу нашого добродія і сьогоденну успішну операцію відполіруємо грам по сто, або придавимо пляшку гарного вина. Пішли у Пасаж до аптеки.
Через годину задоволена трійця йшла до кутового кафе, поруч з метро Хрещатик, на експертизу аркушу замовника книг, та святкування операції “Бюджет Платоновича”.
- Андрій, дозволь мені підняти келих за тебе, за твою легку руку, за твого батька Тараса, за твого вчителя Федора Мовчана, за твою мудру матір. Хай у тебе буде легка вдача. Я як ніхто знаю, що у світі нічого легкого не буває. Все ж таки за тебе! … Хай тобі щастить!.
- За Вас і Ваших друзів! Віктор Платонович, не про нас йдеться. Тільки за Вас! …
Експертизу аркуша завершили. Віктор Платонович взявся замовника задовольнити повністю. Тільки б вистачило грошів у добродія покупця. Вирішили, що Андрій прийде завтра на 18 годину. Платонович підготує книги. Олексій їх занесе у книгарню і покладе на стіл покупця та буде слідкувати, щоб хтось не поцупив книги. Завтра Андрій підійде до столу та буде чекати покупця.
Кон”як, лимон, та легка закуска подіяли на Платоновича дуже швидко. Він притих. Олексій замовив каву. Після кави трійця з піднятим відчуттям зробленої справи йшли до Пасажу. Хлопці проводжали до дому Віктора Платоновича. По дорозі зустрівся знайомий капітан міліції.
Він віддав усім честь, та потиснув руки.
- Хлопці тихенько доведіть Віку до ліжка, щоб у нього не було проблем. Віка топтунів сьогодні не бачив. Все проходить нормально. Хлопці уперед! А ні кроку назад! Руш! …
Олексій уложив у постіль Платоновича, поспілкувався з його мамою і вийшов до Андрія.
- Знаєш Андрію, нам ця доза ні на око, - ні на зуб. Для Віки це вже більше норми.
- Олексій, я все розумію. Він у наші роки під Сталінградом на війні пив спирт кухлями. Нам потрібно берегти його, а не пити з ним.
- Зберегти його може тільки мати, бо вона його оберег. Не стане її, - відлетить він від нас. … Андрій, ти нас не підведи. Завтра о 18 годині я тебе чекаю.
- Олексій, ти міг цього і не казати.
- Прощавай!…
- До завтра! …
… Андрій, як домовлялись наступного дня стояв біля столу покупця поруч з книгами. Він ніби готувався їх загорнути у пакет і розмірковував над виконанням свого завдання. Віктор Платонович погодився продати книги за 750 рублів, Олексій запевняв, що ці книги варто продати за тисячу. Андрій думав інакше. Він був упевнений, що продасть їх за тисячу двісті рублів.
О 18годині до книгарні зайшов очікуваний покупець. У нього у руці була зручна імпортна кожана сумка. Він привітався з Андрієм.
- Як мої справи? … Щось підшукали?…
- Так! … Весь перелік на столі.
- Невже? … Як вам таке вдалось? …
- Буду з вами відвертий. Мені цього ніколи не вдалось би. Багато чого, - я тільки зараз побачив, до цього часу про більшість з цих книжок нічого не знав. …
- Зрозуміло.
- Ці книги мого знайомого, дуже шанованої людини. Він зараз у скрутному становищі. Я у такий спосіб взявся йому допомогти, - як би мені це не було неприємно?… - я для цього не пошкодую нічим.
- Мені приємно чути вашу відвертість. Скільки ви просите за книги?…
- Тисячу двісті.
- А скільки просить їх власник? …
- Трішки менше.
- Гаразд. Вибачте, як вас звати? …
- Андрій.
- Мене Олександр Олександрович. Я пропаную вам покласти книги у цю сумку і разом зі мною віднести їх до готелю “ДНІПРО”. За це я плачу 1250рублів.
- Згоден. Давайте гроші і вперед! …
Олександр Олександрович дав Андрію гроші. Він їх загорнув у аркуш і відійшов від столу до Олексія .
- Візьми гроші. Буду через пів години.
- Скільки тут? …
- 1250 рублів.
- Я не розумію, що ти робиш у своєму видавництві? … тобі треба працювати тут.
- Не базікай! … Краще дай книгу “В окопах Сталінграда” - я її бачив у тебе під столом. Ми повинні добродію зробити презент. Буду о 19 годині. Ти мене дочекайся. Я зараз віднесу книги до готелю “ДНІПРО” і назад.
- Андрію, пильнуй! … Дивись, щоб там тебе гебісти не заграбастали.
- Вони не настільки дурні, щоб до мене чіплятись.
Андрій взяв книгу у Олексія, підійшов до столу покупця.
- Олександр Олександрович, вам презент від нас.
- Може я чимось винен?
- Я думаю, що автор і власник цієї книги будуть задоволені, тим, - що книги знайшла читача.
Олександр Олександрович і Андрій зупинились біля входу у готель.
- Олександр Олександрович, я цього вусатого майора у цивільному, знаю, - коли він був секретарем моєї комсомольської організації, тому вибачте мене, - я у готель не увійду. Не бажаю з ним зустрічі.
- Тоді Андрію почекайте мене. Я віднесу книги і через п”ять хвилин повернусь до вас.
Андрій дивився на годинник. 18г. 40хв.
- Поспіваю.
Олександр Олександрович вийшов з готелю з пакетом у руках.
- Андрій прийміть від мене також презент. Там пляшка Вірменського кон”яку, коробка цукерок та лимон. Але не у цьому справа. Ви мені скажіть кому належали книги які я у вас придбав?…
- Олександр Олександрович, ви розумна людина і для вас це не питання. Я скажу одне, ви здогадались. Он тому вусатому я не вірю. Вам довіряю. Ви знаєте мою відповідь, - вона у нашому презенті. Більше від мене не слова.
- Дякую Андрію. Передайте власнику книги, якщо буде тяжко? … хай через книгарню дасть сигнал і я допоможу чим зможу.
- Дякую вам. Я думаю він цього ніколи сам не зробить. Тут я його підтримую.
Зрозумійте він офіцер і Лицар.
- Андрію, вибачте мене. Я бажаю йому усього найкращого.
Мені було 17 років коли застала мене війна під Сталінградом.
Прощавайте. Сподіваюсь на зустріч.
Андрій летів до Олексія. На годиннику було 19.00.
Олексій на двері книгарні “МИСТЕЦТВО” ставив контрольний замок.
- Молодець! … Все! Книгарню зачинено! Пішли до Віки. Він нас чекає у нашому кутовому кафе біля метро Хрещатик….
- Вітаю вас, друзі! …
Лунали, з за столу, слова Віктора Платоновича, який був вже на підпитку.
- Віктор Платонович, вибачте нас, - брак часу. Ми вас проведемо до дому, а завтра зустрінемось перед обідом на тому ж місті,
- та у той же час.
- Біля аптеки чи кіно? …
- Платонович, розуміємо ваш жарт, але зустріч буде біля книгарні “МИСТЕЦТВО”.
- Значить у пісні треба замінити слова. Олексій, давай по сто … - та по хатам.
- Віктор Платонович, Люся вам принесла каву, - допивайте її і пішли. … Вибачте нас але сьогодні нам краще йти по хатам.
- Андрію? … як наші справи? …
- Віктор Платонович все чудово. Як задумали, - так і сталося.
- Так що? … Зараз я багатий чоловік? …
- Ви магнат. …
З іронією сказав Олексій.
- Як на мене, Віктор Платонович, ви завжди були багатою людиною і таким залишитесь навічно.
- Твої Слова та Богу б у вуха, … Андрію.
- Гроші то пусте і миттєве. Мені моя бабуся завжди казала, - онучок, - гроші це дурне і омана, завжди думай хто і на кого працює? – знайдеш просту відповідь і тоді тобі плювати на них. Гроші для істинної людині ніщо! …
- Андрій, от ти скажи їм усім, - які мудрі наші жінки!!! Хіба є такі жінки у світі як наші? … Ні, ні і ще раз ні. Друзі, - пішли до дому. Щось мене розвезло….
- Віктор Платонович, чому ви нічого не їсте та не закусуєте? … В домі все є. Ми учора повні стю забили морозильник.
- Хлопці, … кудись зник апетит. Мабуть вкрало КДБ. Крім кави та вина нічого не хочеться.
- Платонович, Андрій наторгував 1250 рубликів. Так що на апетит, місяців на три, вам хватить.
- Ні Олексій, більше ніж на пів року. …
Трійця підійшла до парадних дверей дому Платоновича у Пасажі.
- Андрій, зайдеш до мене? …
- Ні. Віктор Платонович, у нас сьогодні брак часу. Завтра зустрінемось і пообідаємо разом.
- Дякую тобі мій любий друже. Дякую за все! - від себе і від мами.
- Віктор Платонович, цілуйте від мене мамі ручки. Дай їй Бог здоров”я. …
- Дякую тобі, лицарю Андріївського узвозу.
Олексій і Віктор Платонович зайшли у парадне до ліфту. … Через 15 хвилин повернувся Олексій.
- Тобі привіт та щира вдячність від мами Віки.
- Як він?
- Ліг спати. Я 1200 карбованців залишив у мами, а йому 50 поклав у кишеню…. Ну що? …Зайдемо у кафе, випємо по чашці кави та по хатам. … Пішли бо через 15 хвилин Ляля закриє кафе. …
Їм на зустріч йшов капітан міліції і вів за собою брудного цигана, років до тридцяти.
- Дімон, здоров. Що він накоїв? … Куди ведеш? …
- Мої вітання, хлопці! Моя б воля, я би цій падлюці без сумніву відірвав би башку. Тварюга, торгує “колесами” та наркотою. Слава Богу, відгуляю відпустку і через пів року іду на пенсію. Очі мої цих циган не бачили би. Київ з ними з їх наркотою ще наридається. Це тільки квіточки. Побачите, що буде років через 10 – 15. На місто насувається біда, а вони у газетах пишуть, що у нас мафії та наркоманії нема. Ідіоти не розуміють, що швидко це лихо торкнеться їхніх дітей та сімей. Хлопці, світ перегортається, а вони топтунів ставлять Віктору Платоновичу під двері. Ніби інших справ не має у державі. Йди бидло і не дратуй мене, бо я тобі враз яйця відстрелю. Паскуда.
- Андрію, чимчикуйте до кафе? …
- Так! …
- Я цю наволоч здам і прийду до вас. Ви мене дочекайтесь. Моє чергування закінчилось ранком. Але “мусор” працює без відпочинку і тоді коли спить, така наша доля, будь вона не ладна.
- Дімон, не хвилюйся. Ми тебе дочекаємось. Тільки швидше. У нас є пляшка кон”яка.
- А у мене пляшка з перцем.
- Тоді гуляємо до ранку.
- Хлопці тільки до 22. 00. Перед обідом я обіцяв дружині, що скоро буду. … Ну, вперед! Істота, очі мої б тебе не бачили. Істота вона і є істота. … Тюрма його не виправить. … Хлопці, я швидко. Чекайте мене! …
….
… Друзі підійшли до кафе.
- Олексій, у кафе зачинені двері. Читай; - САНІТАРНА ГОДИНА.
- Звісна річ у когось з дівчат Свято або День народження. Андрію, ти чекай Дімона а я швиденько, … у бабусі квіточок куплю. З голими руками, … якось не зручно. …
- Хлопці, чого порпаєтесь біля дверей? …
- О, Дімон! …
- Я вже впорався.
- Я зараз куплю квіти і всі разом ускочимо.
- Олексій, це ж не гречка. … Давай миттю! … Нас вже чекають... Я з дівчатами домовився. Поки ви проводжали Віку, вони мені замовили, щоб я тільки вас привів. Компанія буде невеличка, але бардзе приємна; - Ляля з чоловіком, три її подружки, - Люся, Оксанка, Марина і нас три красуня. …
- Дімон, що за санітарним днем стоїть? …
- Ми і Люсин День народження. Пару годин посидимо і по хатам, - далі ні, ні. … Я дружині обіцяв скоро бути.
- Коли це було? …
- У ранці. …
Олексій ніби з кущем з квітів у руках йшов, посміхаючись, задоволений своїм придбанням.
- Олексій, ти ж знаєш приказку; - багато грошів на закуску не пропивати, а ти на квіти.
- Бабуня мені їх за безцінь віддала….
…Двері кафе відчинила Ляля.
- Ми вже думали, що вас дівчата з аптеки підхопили і ви з ними загуляли. Там сьогодні теж святкують. …
- Ні! … У нас були невідкладні справи…
- Бачили ми ваші справи. Ви ж від нас вели Віктора Платоновича. …
Дівчата загомоніли. …
- Хлопці, скільки ще вас чекати? Сідайте швидше! Все стоїть на столі. Музика грає! … Треба танцювати, а у жодного з нас ні у одному оці. …
Дімон розрядив обстановку.
- Дивіться люди, - всім знайомі обличчя!… - ніби з стенду “ їх розшукує міліція”. Годі балачок! … Поздоровляйте іменинницю!… Цілуйте іменинницю тільки у щочку, бо їй мама казала, - далі ні, ні.
Я дозволяю тільки трішечки, трішечки та не нижче пупка.
Відпарував Лялі Дмитро.
Всі на його слова щиро розсміялись.
Дійсно, вони були давні знайомі. Знали один одного не один рік, а разом сісти за Святковий стіл випало у перший раз. Дімон, казацька душа, заняв центр столу, - напроти іменинниці Люсі і як кажуть у народі, - з лету узяв бика за рога, - тобто став керманичем Свята.
- Хлопці, ми думали запросити Віктора Платоновича, але він від пів пляшки вина швидко захмелів.
Сказала Ляля.
- Він нічого не їсть, - ніколи не закусує. Олексію, чому він такий сумний. …
- У нього мати хворіє.
- Жаль мені його. Такий відмінний чоловік! … Зараз таких синів обмаль. …
- Та що ми про сумне? … Друзі у нас сьогодні Свято! … Тому Я, - беру Слово! …
Дімон був керманичем від народження. Все пішло жваво та весело. Через годину перейшли до танців. Жінки, більш за все чекали цієї миті. … Хлопці не посоромили своє чоловіче плем”я. Настрій був на підйомі. За пропозицією Дімона, кожний танок танцювали з новим партнером. У всіх все виходило дуже галантно. Такий вечір захоплював та піднімав всіх на інший щабель людяних стосунків.
- Друзі, робимо паузу! Давайте тихенько поспіваємо та відпочинемо. Хіба то Свято, як що не заспівати!…
Керманич влучно та вчасно зробив пропозицію. Відмов ні у кого не було. За мить, дівчата накрили солодкий стіл з кавою. Іменинниця Люся розпочала першою та заспівала;
- Туман яром, туман долиною ….
Цей тихий багатоголосий спів, як би хтось підслухав з віддаля, то зрозумів би, - ці люди мають велику народну культуру співу у генах, і у цій справі розуміються не гірше фахівців народної пісні з консерваторії. …
Діма мав дуже приємний баритон з легким тремтінням голосу, який придавав співу зворушливість, еротичність та цнотливість. Він співав, - Два кольори … У цю мить міг би позаздрити співу Микола Кондратюк, - якого тут всі дуже цінували і пишались тим, що він їх сучасник. Всі підспівували Дмитру, хвилювались за нього і за себе, заради того, щоб десь не спаскудити такий настрій і таку велику пісню. …
…Розійшлися о пів на одинадцяту ночі.
Всі були задоволені Святом.
Андрій спіймав таксі і разом з іменинницею поїхав на Лівий берег. Він підвіз Люсю на Русанівку до арсенальского дому і поїхав до дому у Дарницю.
… Після цього Свята пройшло багато років, але де б не зустрічалось це застільне товариство, - вони завжди згадували цей вечір, як одне з чудових свят у своєму житті. Ніхто не міг пояснити чому так сталося у той вечір, але це було Свято душ і виміру людяних стосунків земляків. …
…. Як домовлялись, - на 14 годину про зустріч, - Андрій зайшов у книгарню. Олексій та Віктор Платонович чекали його та зачинення дверей на обід книгарні.
- Вітаю всіх!… Ви готові? … Куди сьогодні похід? …
- Друзі, сьогодні дозвольте мені пригостити вас. Ви нам з мамою так допомогли.
- Віктор Платонович, я перед вами стану зараз на коліна. Облиште таку розмову. Сьогодні, як і учора гарний день, тому давайте заскочимо до бару, на третій поверх метро Хрещатик, вип”ємо по чашці кави, поспілкуємось. І, … як вказує партія,- на робочі місця - віддамо їй там свої серця, бо наша партія зараз сексуальна, вона вирішила перетрахати увесь народ за мудрою вказівкою і допомогою Леоніда Ілліча.
- Я пропаную йти до кафе Хрещатик, що біля ресторану Москва.
- Віктор Платонович, нема питань! Як кажуть на Подолі ви сьогодні банкуєте.
- Так! … Я Вас пригощаю! …
Олексій перехопив розмову.
- Віктор Платоновичу, ви знаєте нашу повагу до вас, тому не ображайтесь на те що я скажу, це класика; - на халяву п”ють не тільки інтелігенти, але й хворі на виразку шлунку. …
- Олексій, як Я … можу ображатись на класику? … друзі ви ж мене знаєте. … От ми з Андрієм Вознесенським якось з оказією завітали на зустріч до Ле Карбюз”є. Він про нас ніколи нічого не чув і чути не бажав. При зустрічі ми з ним розмовляли про ніщо, але пора і честь знати. У цю мить підходить Андрій до Карбюз”є і каже; - Віка зніми пару кадрів на спогад. Карбюз”є робить мені жест, - погодь знімати!… Він відкриває шухляду письмового столу, виймає свою фотографію і на своєму портреті залишає для нас свій автограф, - та дарить нам ці фото. Після цього Карбюз”є вибачається і каже дужу просту річ; - Ви мені не близькі знайомі. Я не вічний і не бажаю, щоб після того, як я відійду, - хтось розказував про свої стосунки зі мною. .. Мій принцип один для всіх; - З мало знайомими людьми я не фотографуюсь. Це знають усі. Мені прикро, що ви цього не знали. Я вибачився і ми розпрощались з повагою один до одного. Андрію, ти повинен мене зрозуміти, - хто ми такі у очах Карбюз”є. … Ніхто!… Вознесенський думав інакше. Халява до Слави у Карбюз”є не проходила. Вознесенський довго репетував. … Коли я цей епізод описав, то він на мене образився. … Чому ображатися? … Навчись вимірювати себе та цінувати гідність іншої людини, тим паче такої, як Ле Карбюз”є.
- Віктор Платонович, я з повагою відношусь до поета Вознесенського, але як на мене, він якийсь туговухий. Іноді здається, що він не має музичного слуху і все підпорядковує ритму. Він не мій поет. Мені до душі серед його сучасників Рубцов.
- Андрій, я пересудами не займаюсь. Я тобі зовсім про інше, про халяву казав.
- Віктор Платонович, прошу вибачення, за безтактовність. …
Трійця підходила до консерваторії.
- Андрій, Олексій, подивіться у гору на тих красунів що на опудалі сидять! …
Видовище було фантастичним. …
За консерваторією, на майдані будували черговий монумент Леніну. На величезний тулуб Леніна ще не була встановлена гранітна голова Ілліча і на його погрудді сиділо двоє каменярів та готувались до обіду. Один тримав у руці стакан “гранчак”, другий з півлітра наливав горілку йому і собі. Каменярі звели стакани, хряпнули горілки і розпочали обідати, звісивши ноги на погруддя вождя. Вони їли та розглядали натовп Хрещатика. Дивлячись на це видовище, трійця реготала і хапалась за живіт. Коли вони проходили під каменярами, ті не втрачаючи гумору дивлячись на трійцю, - віддавали честь під козирок своїх капелюхів.
- Андрій, ти ж чудовий фотограф, де твій фотоапарат? … Зняти цей епізод, …йому б ціни не було. Це фото було б на віки. Благаю ходи завжди з зарядженим фотоапаратом. Знімай Київ і Киян, - час плине дуже швидко. Через двадцять років у Києві буде стільки опудал, - ні на що буде дивитись. Київ треба берегти в пам”яті хоч на фото. Нащадки повинні знати, - у цей час жили люди, а не тільки наволоч.
- Віктор Платонович, не хвилюйтесь за цей час. Обіцяю, я ще встигну зробити ваші побажання. Зараз я довіряю більше очам і Слову. …
Трійця перебігла Інститутську вулицю, обернулись і ще раз глянули на каменярів. Каменярі з своєї висоти розмахували руками на адресу трійці і про щось говорили між собою. …
- Які чудові люди?… Скільки у них чуття гумору? … Скільки таланту і все бухається у ідолів та опудалів. …
- Платонович, не переймайтеся. У Вас було гірше і Ви ж вижили. Будемо разом з вами жити далі. Ми встоїмо.
- Біда у тому, що таких як ви, - стає все менше….
- А ми понароджуємо, - таких як ми. …
- Дай Вам Бог! … Я буду тільки радим.
Платонович частував від щирого серця своїх молодих друзів. Обідня не почала розпочатись, як швидко закінчилась. Троє задоволених людей виходили з кафе.
- Андрій, на узвозі буваєш?…
- Не так часто, як бажаю.
- Ти “МИР” читаєш? …
- Я його передплачую. …
- Це добре. … Так що мої праці теж читав? …
- У першу чергу.
- Тоді у нас буде час поспілкуватись з цього приводу. … А тепер друзі, хто куди? … Розбігайсь! … Хлопці до зустрічі. …
-
… Андрій Тарасович дивився у вікно свого кабінету. Він згадував останню зустріч на Хрещатику з Віктором Платоновичем Некрасовим біля переходу до Універмагу.
Вони потиснули один одному руки та обнялись.
- Андрій, ти мабуть все знаєш. Я скоро їду, як каже молодь за бугор. Мене проводжати не треба. Береженого Бог береже. Слухай ворожі радіо – голоси. … Може й мене почуєш. … Не забувай Сталінградців, та Андріївський Узвіз. Ми тебе любимо. Бувай! … Йди, та не обертайся. Топтуни нас пасуть.
- Плювати я них хотів.
- Пообіцяй мені, що будеш писати і знімати про наш Київ.
- Віктор Платонович, обіцяю. Я тільки не знаю коли натхнення і такий час прийде….
- Ти тільки почни, а там само піде. …
- Андрію? … Куди зник Олексій? …
- Йому світила “блазня” на довгі роки. Якось у ночі він приїхав до мене, переодягнувся, взяв деякі імпортні речі, трохи грошей та автостопом поїхав до кордону Фінляндії. Він там служив у прикордонних військах і знав усі утаємничені шляхи, як своїх п”ять пальців. Хлопець він медикований, англійську знає не гірше англійців і на фінський уміє спілкуватись. Я думаю, що він вже десь у Швеції, або ФРН. Впевнений, що ви скоро з ним зустрінетесь.
- Бережи себе! … Прощавай!…
- Віктор Платонович, я буду чекати Ваших виступів на голосах.
Бережіть себе! …
Ви потрібні Києву та своїм Сталінградцям. …
Вони розпрощались на завжди. …
Для Андрія Віктор Платонович Некрасов був одним з визначних сучасних заброд Андріївського узвозу.
Ніхто, після війни, стільки не зробив для Слави Андріївського узвозу, Києва, України скільки він з своїми друзями - Сталінградцями . … Ми повинні пишатись забродами не тільки Андріївського узвозу, Києва і України!
Досліджувати утаємниченість таких різних, але яскравих Зірок, які відлетіли від нас у Вічність, та споглядають; - наскільки ми гідні бути Людьми. …
Нам треба зрозуміти;
- що той час не за горами, коли Ми опинимось у тому місці де зараз Вони.
Олександр Мухін.
Київ – 2008.