Куди тільки не заносить нас вітряна юність? У які тільки нетрі не заводить нас чорний гумор долі-лиходійки?
У мене, зокрема, до 22 років був повний набір життєвого екстріму. Отут тобі й сторож-прибиральник у цирку, і санітар у психушці, і наглядач у в'язниці, і керівник дитячого театру (це, як на мене, крутіше в'язниці буде), і... Один мій приятель пропонував надрукувати мою трудову книжку як авантюрний роман. Жартував, напевно.
Втім, роман, мабуть, був би товстіше «Братів Карамазових», але набагато веселіше. Однак, найцікавіше, як завжди, розташовується між рядків, тобто, не входить у скупі записи трудових книжок. Моє життя - не є виключенням.
Довелось мені в минулому столітті, під час перебування студентом театрального інституту, доторкнутися до світу оперного мистецтва. Зрозуміла справа, сам я не співав, тому що в той час наївно думав, що ноти «до», «ре», «мі» й таке інше, відрізняються тільки назвами, але ніяк не розходженням у звучанні (не дивно, що мене гнали із всіх хорів, починаючи з дитсадка).
А от на діяльність статиста моє покалічене ведмедем вухо абсолютно не вплинуло - разом з десятком добровольців, яких привабили три радянських рублі за вихід, я був ангажований якимось театром опери й балету, що гастролював в Ярославлі.
І от трапилося чудо! Я - в опері! Біля службового входу нас зустрів погойдуючись в сивушному тумані помічник режисера й передав у руки гримерам і костюмерам. Причому ніхто з нас навіть не підозрював, що ж за опера конкретно буде сьогодні. У відповідь на наші питання помреж загадково посміхнувся й проворкотів: «Яка вам різниця. Ваш вихід у фіналі».
Костюмери й гример вдягли нас у чорні трико під горло й почали мазати наші фізії якоюсь ваксоподібною гидотою. За кілька хвилин із дзеркал на нас дивилася зграя кровожерливих папуасів у середньовічній збруї. Найбільш обізнані зі знову спечених негроїдів прийшли до висновку, що сьогодні дають «Аїду» Верді, і вони мали рацію.
Помреж, паскудно посміхаючись у куті, раптово повідомив нас що гидота, якою нас намазали, називається «морилкою», і що вона змивається скипидаром тільки через тридцять днів, і це дуже зручно - можна грати «Аїду» цілий місяць в одному гримі. Але є одна проблема: завтра будуть давати «Царську наречену», а опричники, яких нам доведеться грати, звісна річ, неграми не були.
Зі словами «Це був жарт» помреж роздав нам страхітливі списи й потягнув нас у театральні надра. Зі сцени лунав спів і упереміж зі схлипами оркестру - «Аїда» була в розпалі, і до нашого виходу у фіналі залишалося хвилин сорок. Помреж указав на ажурне спорудження в східному стилі в глибині сцени: «На затемненні підніміться по драбинках і станьте по всіх кутах даху альтанки». На додачу до списів він всучив кожному по мерехтливому світильнику й випарувався.
Час тягся як жуйка «Бубль-Гум». Я ледве було не заснув, але ось мою увагу привернув якийсь шум: за альтанкою неголений чоловічина у брудній спецівці почав щось вбивати у підлогу. Я був здивований: не дивлячись на грюкіт молотка колоратурне сопрано на авансцені ніжно виводило рулади. Оркестр гримнув «форте», але я виразно почув, як мужик у спецівці вліпив молотком у палець і вивергнув дивовижну лайку.
Це потім я довідався, що звукова хвиля оркестру відсікає зайві звуки із глибини сцени, але в ту мить я дуже засумнівався в тім, що опера є високим мистецтвом.
За цими думками я ледве не пропустив свій вихід. Зі списом в одній руці й з бляклим світильником в іншій, я в кромішніх сутінках на дотик ногами видерся на вільний кут даху й завмер у почесній варті. Згодом, трохи освоївшись, я помітив, що внизу в схрещених променях співають дві величезні, майже квадратні, фігури. Лише тембр голосів злегка відрізняли в них чоловіка й жінку.
І раптом ця солодка парочка на мить жваво злилася в театральному поцілунку й відразу ж дружно спрямувала убік нашої альтанки, здіймаючи хмаровиння різнобарвного пилу. Мені стало зле: неозброєним поглядом було видно, що альтанка була, м'яко кажучи, малувата для любовних ігрищ динозаврів.
Але парочка посопіла, покректала, але протиснулася-таки усередину й злилася у вокальному екстазі.
Я відчув, як тендітна будова приходить у резонанс із голосовими вібраціями, і стурбовано глянув на сусідів по даху. Маврів злегка похитувало, списи й світильники в їхніх руках тремтіли. Я згадав абзац із підручника фізики про взвод солдатів, що може резонансом кроків зруйнувати міст, і відразу відчув, як по-зрадницькому затріпотали мої коліна.
Парочка внизу, нарешті, вирішила видати свої верхні «ля»: мезозаври вдихнули повними грудьми, на пів шага відсунулися одне від одного, і ....
…Протягом декількох наступного років мені в страшних снах приходили спогади тієї миті: стіни субтильної конструкції із сухим хрускотом надломлюються, і дах з маврами падає на голови закоханих бронтозаврів. Лежачи на китоподібній Аїді (а це, як виявилося, була вона), я в похмурому приголомшенні міркував про віроломність долі, й не міг зрозуміти, чому зал тоне в оваціях і лементах «браво!». Аїда ж прийшла до тями, незворушно стряхнула мене з величезних своїх грудей, витягла з-під купи копій і маврів свого ошелешеного партнера й героїчно потягла його на поклін.
…У мене дотепер зберігається кореспонденція місцевої газети з підкресленою фразою: «...Фінал «Аїди» просто приголомшив глядачів. Сила всепоглинаючої любові під грім оплесків зруйнувала всі перешкоди - у прямому й у переносному значенні!»
P.S. Через тиждень я дивився цю ж «Аїду» як глядач у залі. Разюче, але я одержав велике задоволення, у тому числі й естетичне. Також я дійшов висновку, що справжнє оперне мистецтво дійсно існує, всупереч таємному життю поза сценічних казусів.
.............
Шановні друзі, мені так не хочеться вірити, що ви перестанете ходити в оперу через те, що автора цих рядків на зорі життя дідько штовхнув не в ті двері. Хоча, чому не в ті? Сьогодні я просто обожнюю оперу, і навіть навчився розрізняти всі п'ять нот.