Вона дивилася в темне вікно ночі. Величезний круглий повновидний місяць пильно придивлявся в її бліде обличчя, загравав, не спускаючи очей.
А по її личку текли гарячі солоні сльози. Такі називають крокодилячими. Але плакала вона не від нерозділеного кохання, не через сварку чи батьків...
Підібгавши коліна до грудей і обхопивши руками, сиділа вона в синіх джинсах і білому болеро. Ніжкам було холодно від пластикового підвіконня і руки міцно зжаті синіли від протягу з вікна. Дівчина усміхалася до царя нічного неба, а її пересохлі губи змочувались слізьми.
Вона була вагітною. Тепер вона не одна, їх двоє, хоч воно ще як рисинка. Але ж у нього неодмінно будуть його очі – очі, які зачаровували своєю темрявою вій, його ніс – пряменький, невеличкий, рівненький. Вона була впевнена в цьому, інакше просто не могло бути. І назве його молода матуся так як хотів він...
Він її кохав, обіймав так як ніхто інший, утверджував їй щирість своєї любові. Та й вона любила його, хоч і знайомі вони лише сім місяців. Сім місяців невимовного щастя, взаємодопомоги, щирості, добра, без єдиної долі сумніву, ворожнечі. Він був не такий як всі. Зовсім не такий. Не міг він відступитися від творення добра, від чужої несправедливості.
Так сталося і в той останній четвер. В середу він сказав їй, що викликають на рятувальні роботи в гори. Там загубилися туристи, у них немає харчів і багато виснажених, який просто не можуть знайти серед лісів.
Вона не хотіла аби він їхав. Хотіла аби був з нею. На ці дні у них був запланований пікнік. А він мав вилітати зранку в четвер.
Та все ж вона вмовила його побути з нею.
Того вечора в цій же майже пустій кімнаті вона подарувала йому себе – найдорожче, що знала і мала. Вони одружилися ще тиждень тому таємно від усього світу в маленькій сільській церкві. Хоча й ховатися не було від кого, бо батьків не було. Лише його бабуся благословила їх. І відразу його забрали на роботу. Тепер він повернувся і каже, що знову треба їхати когось рятувати.
І тому саме сьогодні вона вирішила зробити цей подарунок на згадку. Пуста, майже не заселена кімната, білі простирадла і чотири величезні свічки, що ділилися своїм тьмяним сяйвом з кімнатою. Відчуття його тіла, притишеного тембру голосу приносило в її єство невимовну аж до тремтіння радість.
І зранку він пішов... Щось надірвалось в середині, але вона усміхалася, коли махала на прощання йому, а він плакав.
Наступного дня був дзвінок, а ще через день привезли його тіло (машина перекинулася в урвище). Їй було важко, але вона стримувала сльози. Мовчки поховала, йшовши за труною серед численного натовпу.
Світ перестав бути кольоровим без нього. Вона раділа лише тому, що вони колись зустрінуться з чоловіком на небі.
Влаштувалась на роботу і тихо згасала, мов квітка без сонця. І раптом саме сьогодні, в день його народження, випадково проходивши медогляд, вона дізналася, що вагітна.
Вагітна! Вагітна! Чи може бути більше щастя? Тепер її сонечко, маленьке, як зернятко, росло в ній, розвивалось.
Тепер вона не одна – їх двоє. Крихти його душі ростуть в ній. І є заради кого жити...
06.06.09р.