Дія відбувається у невідомому часі і просторі.
Серафим і Гаврило сидять на лавці в залі очікування, чекають.
- … А Біліп або трамарить у трамваї, або давно зализує рани на місці пригоди. Питаєш його: А ну, які там у тебе рани?
Рана №1. Незаживаюча рана – друга книга з п’яти. Тому що то навіть не книга - то палаючий кратер на згарищі мого серця.
Рана №2. Тишина. Про серйозні речі ж мовчать. От і вона мовчить. І болить.
Рана №3. То, власне, я сам. Одна велика невиліковна рана.
Ото й усі розмови з ним.
Сміх у залі.
Оголошення:
Шановні пасажири! Потяг, якого ви чекали, пройде без зупинки.
Невдоволення.
- Знову тут ще рік стирчати.
- Атож…
- Як же це мені набридло!..
- Може піти взяти собі кока-коли?
- А що з того зміниться?
- Все одно нам тут ще довго сидіти…
В залі очікування заплакала дитина…
- Це все абсурд! Такий абсурд!..
- Що ти маєш на увазі?
- Та все!..
Мовчанка.
- Слухай, раз ми тут усе одно стирчимо, можна з тобою поділитися?
- Ну?
- Мені тут недавно розповіли… Не знаю навіть що і думати. Одним словом, кажуть що першою все-таки створили Єву. Сатанаель за вказівкою бога створив її і, закохавшись до нестями, побрався з нею. А скоро народилися їх діти… Вони хотіли скинути бога, за що той потопив їх у воді, терміново створив Адама, мовляв, нічого такого не було, Сатанаеля закрив у темниці, а нову пару – спустив у прірву, де вони мали загинути…
- Та ні, Серафиме, то якась нісенітниця… І кому тільки таке в голову приходить!
- Гавриле, то чистісінька правда, у вчених уже є докази…
- І ти тому віриш? То ж брехня всесвітня.
- Ну як знати…
- Тобі б романи писати, Фимо.
Сміх у залі.
- Якщо вже й писати, Гаврушо, то такі романи, як хор божественних ангелів… Хоча, як знати, як знати…
- Еге ж… Я б оце писав так, як музика ллється чарівна, що захоплює людей, закрутить їх у вир, крутить-крутить, а потім як відпустить, то вже тому й не забути її і не можна жити без неї… Куди не йде – кругом вона вчувається…
- ?..
- Жаль тільки, що я писати не вмію…
Сміх у залі.
Мовчанка. Довга тиша.
Десь чути стукіт коліс.
- Не наш…
- А де наш, Фимо? Ти бачив нашого хоч раз?
- Ні, але сподіваюся, що він прийде вчасно.
Довга мовчанка.
- Сидимо отут, як дурні. А тепер – іще рік чекати…
- То нічого, Гаврушо, головне, що…
- А що?
- А я вже забув що й хотів сказати.
- Ото ж…
Знову дитячий плач.
Оголошення:
Шановні пасажири, для зручності, можете перейти у зал очікування підвищеного комфорту. Дякуємо за співпрацю. Оплата перебування – посекундна.
- Гаврушо, рік – то скільки секунд буде?
- А давай порахуємо. Рік – 365 днів, та по 24 години кожний. А година - то 60 хвилин, та ще по 60 секунд… Ой, щось я уже збився. Слухай, а може ну його! Сидимо тут.
- Ну дивись, як хочеш. Та все одно у нас грошей не вистачить.
- Точно. Ну то й добре.
Шум валіз на коліщатках.
Люди переміщаються в інший зал очікування.
- Фимо, я все перевірив. Там все те саме, тільки колу безплатно дають. Кажуть, входить у вартість…
- Та ну її ту колу, мені й так добре.
- Ну то й по всьому.
Тишина. Пасажири сидять самі у пустому залі. В сусідньому залі у когось на телефоні грає пісня “Ticket to the moon”.
Довга мовчанка.
- То що, Фимо, що ти мені хотів розказати?
- Ти про що?
- Ну то ти починав щось про музику говорити…
- Правда?
- Ну…
- Дивно… Не пам’ятаю…
Сидить. Згадує…
- А, ну точно ж! Та то мені історію одну розказували.
- А ну ж, а ну ж… Давай, люблю історії слухати…
- Словом, історія така. Ходять чутки, що є люди, які роблять з музики туман. Солодкий білий туман такий. Як молоко. І от коли слухаєш їх музику – то п’єш той туман. П’єш, п’єш, п’єш… Так усе життя можна пити.
- Ти диви…
- Еге ж. Правда, не всі вміють його пити, і цьому навчитися не можна. Це вже таке діло: або п’єш, або не п’єш… Але раз ти вже почав пити, то бачиш усе по-іншому. Бачиш все музикою.
- Як то?
- А так, нахиляєшся, припадаєш вухом до чиїхось грудей, а там – всесвіт, і все ти бачиш і чуєш, от тільки сказати нічого не можеш, бо той всесвіт промовляє до тебе тим же туманом. Така музика…
- Нічого собі!
- Та то ще й не таке буває.
- А яке?
- Кажуть, буває, наслухаєшся тої музики – і так раптом захочеться стати ближче до світу, возз’єднатися з природою, що прямо зі своєї квартири, опівночі, в чому був, виходиш погуляти по небу з балкона. І то гуляєш, зорі збираєш, граєшся з ними, як дитина у полі з ромашками, аж поки світати не почне. Отак-от…
- Отакої!.. Слухай, Фимо, а чи не дуриш ти мене, бува? А то ти ж мастак казки та байки розповідати.
- Та ні, не дурю… а може й дурю! Та яка різниця?
Сміється весело й голосно громовим сміхом.
Тишина.
Чути свист проїжджаючого поїзда.
- Знов не наш.
- Еге ж…
Довга мовчанка.
- Ну то що, Гаврушо, давай ти мені яку байку розкажеш.
- Ну давай. Був я теж колись на такому концерті, де і музика, і композитори, і оркестр був… А ні, брешу, чекай… То я сплутав. То не тоді було. Так от…
- Ну ну ну…
- Так от. Був я колись на концерті. Там музиканти виступали. Я не те щоб фанат, але якось уже так довелось. Причому потрапив туди випадково… Але то інша історія… Ну, словом… Знайомий розповідав. Був у нього брат, а ні, точніше, друг, який дуже хотів стати відомим музикантом. Ну не те, щоб відомим, але так, щоб можна було жити і займатися улюбленою справою.
- От мрійник!
- Ти слухай.
- Ну ну…
- І так сталося, що у нього був кумир, на концерт якого він мріяв піти. Зібрав грошей, ходив заробляв, де тільки міг, та й зібрав мільйон на квиток. Мався піти з другом. Однак так сталося, що батько, якого він не бачив 20 років, раптом подзвонив і попросив приїхати. Ну помирає і хоче бачити сина. Щось на зразок. Ну син, звісно, кинувся до батька, приїхав…
- От бовдур!..
- Та ти слухай…
- Ну ну…
- Приїхав, а батько виявився злим чаклуном, який хотів заволодіти світом, і для його чарів йому не вистачало рідкісної зеленої змії. От він і обдурив сина, забрав його мільйон, щоб купити ту змію, та ще й замурував сина у стовп. Сидить собі син у стовпі і тяжку думу думає. Мільйон втратив, на концерт не потрапив. Аж раптом друг його дзвонить, розповідає, що й до чого (бо концерт уже почався)… Та так цілу ніч він і прослухав музику у стовпі…
Пауза.
Пасажири переглянулись.
- Ну, і до чого ти все це мені розказав, Гаврило?
- Та до того ж, що друг приїхав, визволив його зі стовпа. А через 10 років цей бідолаха став відомий на весь світ… От що значить мрія…
- Хм… Дивак якийсь…
- Дивак диваком, та тільки я бував у нього на концертах, так йому і Чайковський, і Римський-Корсаков стоячи аплодували.
- Ого...
- Ото ж… Це тобі не жарти.
Серйозний вигляд у обох.
Потім – вибух сміху.
- Та ти мене розігруєш, Гаврушо!
- Та ні, їй-богу, чиста правда!
- Ну дивись мені! Я ж перевірю: як збрехав – у стовп замурую!
Обоє сміються.
Довга пауза.
Тиша. Із сусіднього залу знову долинає пісня “Ticket to the moon”.
Оголошення:
Шановні пасажири, ваш поїзд затримується на невизначений час. Прохання бути терплячими. Можете для зручності очікування перейти до нової віп-зали.
- Там що, Фимо, подвійну колу дають?
Серафим знизує плечима.
Сміються.
Гаврило дивиться на годинник – 20:04.
- Хм… Лише 10 хвилин пройшло…
- Що?
- Та нічого. Кажу, чого ми стирчимо тут, давай піднімемось та пішки підемо. Уже б дійшли досі.
- А що, непогана ідея. Або можна Харону подзвонити, у нього ж тепер катер новий – по воді швидше буде. Заодно може й плітки які нові почуємо.
- Та ні, у нас же грошей не стане розплатитися. Крім того, ти що, не знаєш Харона? Як почне жалітися та скиглити, то хоч топися!
- Твоя правда. Краще вже пішки піти.
Встали з лавки, пішли до дверей. Над дверима – напис великими літерами “ВИХІД”. Вийшли зі станції. Закурили. Постояли з хвилину.
Пішли у напрямку, протилежному станції.
27.05.2009
Ирина Грабовская