Внимание, внимание!!!
Aufmerksamkeit, Aufmerksamkeit!!!
Attention, attention!!!
Всем не достигшим половой и нравственной зрелости КАТЕГОРИЧЕСКИ не рекомендуется читать нижеизложенное во избежание получения тяжких моральных и этических травм!!!!
Часто посещая Карпаты, много общаешься с местными жителями. Вот так однажды у костра и услышал я этот рассказ от 16-летнего пацана. Сначала хотелось перевести его на русский, но, увы, при переводе теряется весь колорит описываемого. Посему решил представить его на суд читателей почти без изменений, слегка лишь подчистив и убрав лишние подробности. Читайте и пишите о своих впечатлениях.
Нині така слічна є погода. Та не було би так файно, як нам того ся хтіло. Денесь-то зачали ми злазити на дерева, а то падали з них як стиглі грушки в м’яку отаву і гралисі як ті псючки. Чи так мало статисі, чи то так ся зробило, а йно виліз я на Левка, тай зачєв гарцювати, як на тім коню. Він же, вражий басурман, буцімто боровсі зразу, а там буцім стих, тай вочи заплющив, тай губи розверз, блискаючи зубима. А попідо мнов шось ся так ствердло! так згарячіло! І там ми добре на тім горбочку гарцювати - гиж ну!
Я то вже здавна чув, жи можу з ним так сі бавити. Бо як пігнали ми в маю вівці пасти на полонини ватагов, так він до мя вочима й прикипів . І хоч здоров як той бугай, та й кудлатий усюдечки – на осінь юж до войска йти – а зи мнов малим цяцькаєсі та бависі як рівня. То боротисі давай, то так підмина попід себе жи я аж сі піню. А тогди піддасся, тай дає ся тлумити, аби лиш на него зліз.
А зачало сі в нас здавна. Перші вечори в маю в горах ше зимні. Так бува приструнит холод, жи ніяка ватра не гріє. Спереду жарит, а ззаду студит так, жи хоч дзигов крутисі. Ми тогди ше всі разом були - громадов. Десь-то вдень з ним троха забавили, а вже коло ватри баче жи мя трясе, як той вільховий лист на вітрі, то присунувсі. На коліна згромадив, до грудей притулив, то я й загрівсі вже. А там сі так і повело - як ватра палає - я до него мощусі. Тіло в него велика, гаряче, наче там ватра щей в грудях. Так сі пригрієш та й дрімаєш, заким хлопці анегдоти шпарят тай папіросами сі бавлят. Десь-то тогди й зачував я час од часу ту гарячу твердість попід сідниць, та бубонний стукіт серці. А мені то байдуже. Навіть ліпше жи так гріє. Невіть якась млость сі в тілі робе. Та й чудно так, і файно, жи аж в голові сі паморочит і межи ніг свербит.
А як ми з ним уже сі відкололи від громади, та й пасли вівці сторонь, то він юж не дуже таївсі з тим ділом. Бува, навіть як завалисі на мя ззаду, та й сі пововтузит, то аж стогне. А сподні там де твердло затим мокрі. І очі як купійки сі роблят. Ото чудо!
А то ми в липню було знайшли в річці стремнину, та й давай в ній студитисі нагі. Сонце шкварит з неба так, жи дихати нема чим. Отоді я йго зобачив перший раз наголяса. Йой - то я вам скажу вид! Здоровезне. Спина до клубів од сонця гиж чорна, а долі сіра. Нє не шкіра. Шкіра біла. Але ноги й сідниці як в того барана зарослі, аж де-не-де чорні. І спереду. Ше на грудях так – як на тім скошенім лузі, а як на животі зачинаєсі чорнов стежков так донизу ціла хаща сі клубит. Роздивитисі він правда ми не дав свою піцюрину, всьо руками затуляв, та й чи зобачив би я шо в тім зарості?
Як ми сохли на сонцю спинами догори давай я сі до нього ластити. То вдарю злегка, то щипну. Прошу йго:
– „Перевернисі, най я ту штуку сі роздивлю”.
Нє! Не хоче хоч йго ріж. А я тогди давай! Як зачєв на нім гарцювати! На кудлаті булки всівсі тай поганяю, тай скачу. А як змучивсі, ліг зверху, тай давай вовтузитисі, як то він бува. А волосінь там щекоче аж мій цюньчик стерп. І так ми млосно стало! Товчу дупов, тай товчу аж заки він межи них проваливсі, тай вперсі в шось гаряче. А я ше, а я ше. Го!!! Як зачне мій куделик сі тіпати, як зачне мнов трясти!!! Мало не вмлів. А тут ше чую й Марком трясе. А там він як сі тіпне, тай мя скинув, тай у воду –шубовсь! Заглядаю я за ним, руками в землю сі спер, а там мокре шось і липке. Дивлюсі, а на траві якісь білі краплі, та так щедро насіяні. Ну, взяв я до писка, скуштував троха – фе! Гірке, ше й солоне. Аж тогди вже в голову стрілило, жи то сім’я йго. Чути за него чув, а зобачив лиш тут. Довго Марко в стремнині борсавсі, аж заки змерз. Йде з води на мене весь в гусячій шкірі, але вже сі не затуляє, бігме-бо. То я вже сі тую піцюрину розледів, скілько ї було видко з хащі. Ніц такого там, скажу я вам не було. Дрібне тай зморщене, хоба грубше од мого. Зато яйці – ну такі в тім мішку здоровезні – як два япка. А Марко йде, в очі ми сі дивит, а щоки як буряком хто намастив. До мене ступив, сім’я в траві угледів, то зовсім як рак став. Так очей до ночі вже й не звів од землі.
Отакі-то в нас вже кумедії були. За тов купельов довго він мя сторонивсі. Але то вже тижні зо два як було. Допіру ми си знов вар’юєм.
Шой то далі буде?
© Кирилл И. Райман. Львов, 2005.