Ніжно і тепло спускалася його рука по її тілу. Вона хотіла говорити. А він благав мовчати. Всередині обох щось переверталося, і шалені очі час від часу зустрічалися і неначе дві зоринки просили тепла і любові.
„Люблю! Обожнюю!” – стиха промовив він, і міцно притулив до себе дужою рукою.
Дівчина не знала що йому відповісти. Їй здавалося, що вона реальніше оцінює ситуацію. Вона була впевнена, що це останній ранок удвох. Ні! Вона не хотіла його відпускати, просто уже виплакали мільйони слізинок. Очі пересохли...
Вони зустрілися в цьому нікому невідомому куточку України. Маленьке село на Заході, де їх звела доля, видавалося райським місцем.
Антон присів на зелену, м’яку траву і мовив: „Ти з неба. Точно звідти. Таких як ти я більше не бачив. І більше не побачу. Ти - гарячий, пекучий лід, що обпік моє серце.
Життя і світ який мене оточував був повний якоїсь ненаситної насолоди, незрозумілості, вічних проблем. А тут з тобою я нарешті насолодився. Мені для щастя вистачає просто дивитися на тебе, а якщо ти навіть дозволяєш торкнутися до себе, то я у нірвані. "...