Вона померла.
У вихідний день просто йшла із супермаркету, несучи солодощі, фрукти та парафінові свічки. Сама до себе посміхалася, вимальовувала в думках чарівний вечір, незабутнє побачення. Душа була сповнена світла, серце тріпотіло від щастя…
Вона померла.
Широка дорога різко повертала ліворуч. Брудний від коліс сніг вже починав танути, відчуваючи наближення весни… Рев мотора… Оціпеніння… Чийсь моторошний крик… Пронизуючий до самого мозку біль…
Вона померла.
Сніг… Люди… Машини…Апельсини, що розкотилися по дорозі… І біль, страшенний біль, який заважав дихати. «Що сталося? – лунало наче не в її голові. – Чому всі так метушаться? Куди вони поспішають?.. Господи, що їм треба?! Чому у них такі перелякані вирази облич?!»
Вона померла.
Холодні руки. Заплющені очі. Серце більше не б’ється… За вікном операційної бліда постать, що жадібно дивиться на двері, чекаючи лікаря. Молитви, червоні від сліз очі, стиснуті в кулаки руки, покусані в кров губи… І сум, який огортає все навкруги та поступово гасить ледь жевріючий пломінчик надії…
Вона померла.
Пустка. Холод. Пітьма. Але зовсім не страшно. Зник біль, з’явилася легкість і в тілі, і на душі… «Що це? Вихід? Так, треба йти туди, треба поспішати, бо не встигну впоратися з усіма справами до вечора». Не видно ні підлоги, ні стелі, ні стін. Тільки яскраве світло, що створює щось схоже на коридор. «Дивно, де я це бачила? У кіно? Так, мабуть…» швидше перебирає ногами, не іде, а пливе до сяючого джерела. Радість знову огортає душу: «Сьогодні буде найромантичніший вечір у моєму житті!» Десь здалеку доноситься крик… «Який знайомий голос! Хто це? Хто мене гукає? Любий? Любий. Це ти? Де ти? Звідки ти тут узявся?.. Що? Повернутися? Але ж там темно!..»
Вона померла.
Хірург стомлено опустив руки. Медична сестра збирає закривавлені інструменти й стурбовано поглядає на пацієнтку, за життя якої відважно борються кардіологи. Розряд… Тиску немає, пульс застиг… Розряд… Ще розряд…
Вона померла.
Молодий хлопець підбіг до лікаря, благально дивлячись в очі: «Що з нею? Що? Вона буде жити?!» - вилітало з вуст юнака. Старий хірург пильно глянув на обличчя хлопця, мокре від сліз: «Все буде добре, синку. Вона не з тих, хто здається без бою. Житиме! Вона померла для того, щоб знову народитися».
Вона живе.
Почала все спочатку. Знову вчиться ходити і радіє кожному зробленому кроку. Посміхається, коли їй приносять їжу в ліжко та пропонують погодувати з ложечки. Відчуває себе справді щасливою, коли їй дарують квіти, коли ніжно цілують і розділяють радість. Вона живе. Що може бути краще?
(26. 02. 2010)