Вона сиділа і просто дивилась у вікно. В голові снувалися різні думки. Серце більше не боліло. На душі панував спокій. Пустими очима проводжаючи людей, що проходили повз будинок, вона думала про нове життя. «Яким воно буде? Чого чекати?» Перебирала в голові різні варіанти, приміряла на себе ролі. Точно знала одне: треба починати все з чистого аркуша.
Вона ніколи більше не стане такою, як раніше. Вона – інша: вільна, чиста, прямолінійна, горда… Ніколи більше дасть себе образити, ніколи не скориться ворогові. Ніколи більше!..
Білий сніг падав тихо на землю. Місто запалювало ліхтарі. Вона знала: минуле буде переслідувати, спливати в пам’яті, але це просто минуле… Такі думки пригнічують, наповнюють душу чорною в’язкою рідиною, змушують серце щеміти…
Зорі… як давно вона не бачила зірок! Де вони? Де? Місто поглинуло все. Як же хочеться зникнути, розтанути, розпастися на тисячі атомів, утекти від дорослого, самостійного життя!
Жорстокість, зрада, брехня, заздрість – все це за вікном, у реальному світі. А в її вигаданій реальності такого немає, просто не існує. Її ідеальний вимір сповнений теплими, світлими почуттями, що змушують завмирати серце та прискорюватися пульс…
«Яке воно – щастя? Чим воно вимірюється? В яких одиницях? Господи, стільки ж ще нерозгаданого, невідомого в нашому житті!..»
Вона помітила, як на неї дивиться пара зелених очей – глибокі, чарівні, але чомусь сумні і згаслі. «Хто це? Невже це я? Невже це моє відображення?!» Так. Дівчина з бездонними, по-дитячому добрими, але дуже розумними очима – це вона. Вона зі своїм минулим, своїми проблемами, мріями, думками та почуттями. Вона зі своїм «Я» сам на сам.
Час спливає, змінюючи світ, змінюючи її. Все одно, що будуть казати люди. Вона – інша. Вона стане іншою в житті, у душі, у стосунках…
Сніг тихо лягав на землю білою ковдрою, замітаючи стежки та сліди її минулого життя, перетворюючи місто на чарівну казку.
(20. 12. 2005)