(Я бы дала иллюстрацию со страницы http://www.stihi.ru/2010/05/25/1715)
Олі Старушкевич у 11-річчя.
-Цікаво, чи вчителька на мій день народження так само напише казку? Як для Андріани… - роздумувала Оля, співаючи та дивлячись на себе у дзеркало. – І то ж треба, щоб академконцерт призначили саме на 25 грудня – просто на день її уродин!
-Оля, відкинь нижню щелепу і не клацай нею! – зробила зауваження Лариса Михайлівна.
-Ну так, як би ця щелепа була в мене вставна, то я би без проблем її відкинула. Але ж до того ще півстоліття прожити треба! – ні, Оля цього не сказала вголос, просто уявила собі, яка б вона була файнюсенька без нижньої щелепи - казка!
-Олю, на ферматі ти маєш робитись отакою товстою і поступово розкривати крила – Лариса Михайлівна розчеперила руки й стала подібною до краба.
-О, маєш: щойно Оля була старою бабусею зі вставною нижньою щелепою, а тепер вчителька намовляє її перетворитись на крилатого краба! Як би вона розповіла подругам у школі, які вимоги має вчителька з вокалу під час занять – напевно ніхто би й не повірив. Дійсно, всі знають: щоб заспівати голосно, треба сильно затиснутись, як пружина, а потім з великою силою витиснути з себе звук співу… О! – тоді буде голосно!..
-Олю, не напружуйся, не витискай з себе голос! Навпаки, наповнюйся ним, як резинова кулька, яку одягнули на кран і відкрили воду.
Оля постаралась уявити себе резиновою кулькою, натягнутою на кран, але причепити до кульки крила, та ще й при цьому відкинути нижню щелепу?!. – просто нісенітниця якась!
-Ні-ні! Горла в тебе нема! Твоє горло має бути на спині, поміж лопаток!..
Оля закашлялась, бо таки зачепила зв’язки, які в неї були зовсім не між лопаток, вона це добре відчувала.
Лариса Михайлівна піднеслася зі стільця біля піаніно й зробила крок у бік Олі. А Оля… повернулась до неї спиною. І зовсім не тому Оля так себе повела, що їй забракло виховання – просто вона вже знала, що зараз Лариса Михайлівна стане ззаду й почне ліпити з Олі якусь скульптуру. І головне, що після цього дійсно легше співається! Порухавши Оліними плечима, Лариса Михайлівна знов сіла до піаніно. Оля спробувала поєднати спів з тим рухом, до якого залучила Олю Лариса Михайлівна…
-О, тепер добре, - сказала Лариса Михайлівна і поступилась місцем біля інструменту концертмейстерові. Ірина Альбертівна почала грати веселу музику романсу Шуберта, й Оля подумки пригадала німецькі слова. Вона скупчилась і почала зосереджено співати. Вона дуже старалась зробити все, про що казала їй Лариса Михайлівна: рухатись під час співу, викинути нижню щелепу, бути товстою і вистромити з маківки голови уявну антену.
Оля навіть старалась забути, що спів утворюється в горлі…
-Олю, про що ти співаєш? – Лариса Михайлівна поклала руку на плече Ірині Альбертівні і зупинила музику.
Оля відчула себе конем, якого зупинили під час бігу - вона щойно спробувала втілити всі вимоги, а її позбавили цієї можливості! Ну як так можна?!
-Олю, ти співаєш про рай, в якому все цвіте, в якому тепло і затишно, навколо тебе ангели з крилами і великі барвисті метелики, у повітрі – аромат лілій і троянд. Ти здивована, що потрапила до цього прекрасного раю, це навіть не ти про нього співаєш, а душа твоя радіє…
Ірина Альбертівна знов почала грати вступ, і раптом Оля відчула запах троянд і лілій, які невідомо звідки з’явились на піаніно. З кожною нотою вступу їх кількість збільшувалась, вони вже падали з піаніно під ноги Олі, а їх прекрасний аромат наповнив ціле Оліне тіло.
Раптом величезний метелик влетів через закрите вікно, сів Олі на спину і розпустив напівпрозорі оксамитові крила, а хтось з боків підхопив Олю під руки, й залунали знайомі слова романсу Шуберта. Чисті ніжні голоси співу дзвеніли навколо Олі, і вона зрозуміла, що це співають Ангели, які тримають її за лікті. Підлога разом з трояндами й ліліями віддалилась від Оліних ніг, і вона відчула, що злітає у повітря. Ангели почали співати другий куплет романсу німецькою мовою, метелик на Оліній спині тримався лапками за її светер і повільно махав своїми чудовими крилами, сонечко золотило усе навкруги своїми теплими променями...
-О, як добре, - подумала Оля, - справжній рай!..
-Ось тепер ти заспівала добре, - почула Оля голос Лариси Михайлівни, а всі троянди та лілії миттєво кудись зникли.
Оля тряхнула головою, стараючись зрозуміти, де ж вона є насправді… І за що її хвалять, адже це співала не вона, а Ангели?!.
-От бачиш, тепер ти не чіпляла горло і не клацала щелепою, а спів від цього став лише кращим. Ти відчула, як легко було тобі співати?
Оля машинально кивнула головою й здивовано подивилася навколо. Жодних Ангелів та метеликів, жодних троянд та лілій – звичайний клас школи мистецтв, у якому Оля регулярно мала уроки з вокалу…І все ж таки щось чарівне відбулось у цьому звичайному класі, бо Оля ще й досі відчувала оцю безмежну легкість і насолоду, які вона щойно пізнала у товаристві співаючих Ангелів. І головне тепер – не забути, не загубити у житті отої солодкої насолоди, якої можна досягти за допомогою власного співу й виконання досконалої музики прекрасних композиторів минулих часів і сьогодення. Ця музика здатна творити дива, і важливо вміти поринути в їх зачаровану казку та не втратити цього вміння протягом цілого життя…