Мило, лагідно, сумно... Стомлено споглядаю змаліле довкілля. Змаліле... Так ніби оковид окреслений лише межами моєї садиби... Світ з його лавами та гонами десь там... А тут пахне свіжоскошене сіно, акація та любисток...
Малому радію дитинно. Дивно так стало довкола. Диво присниться і явиться в день. Неня постукає в двері. Рипне підлога. Кроки, кроки... Кроки знайомі, рідні...Радо стріпнеться серце - - " Мамо, невже Ти жива?" - Тишa озветься луною...Тиша.
У біломо шумі - піна світів таємничих у шумовинні дощу на асвальті*. Смальтою спогадів стіни думок викладаю. Білим гаптує по білому. Слава Всевишньому зору ще стачить...
Згадую іноді травень священного року, що умістив три століття. Літо бездонного в пам'яті щастя. Світу не сила втримати довго його. Серцю ж натомість снаги наддостатньо.
"Тату, невже ти живий?" Дивне питання, дивне... Рипне підлога та птах за вікном затріпоче...
16.07.2004 - 27.05.2010