Олесь Ульяненко. из романа Сталiнка

 



 

Птицы летели над широким пластом черной земли, тяжело переваливая крылья, проламывая хрупкую тишину; птицы  уставились вниз черными иглами глаз – позади, исчезая, маячили родные сады; птицы прощались с людьми, ведь на третий день лёта они, пройдя над океаном, опустятся на зимовку в скалы безлюдных и тихих островов; пролетая над черной пашней, они резко задрали  туловища вверх, пропахав тугой повлажневший осенний воздух, и вожак гортанно крикнул, оставляя за левым крылом город с островерхими башнями, красными от ночных фонарей коробочками домов, с сизыми артериями железнодорожных путей, где прилипли друг к другу, словно выводок черепашат,  коричневые и зеленые вагоны, их, сопя, тащили за собой паровозы; дома рыжим крабом распластались под острым глазом вожака, и он, прощаясь с землей, словно что-то понял, и еще раз протяжно подал голос, окликнув на этот раз город: черные перекрестки улиц, ползущие, как змеи, электрички, трамваи, что как улитки выползли на светлые пятна подсвеченного от туч города; и стая поднялась выше, выше, выше, внизу остался город и  все больше и больше темнел  его коричневатый сгусток, ртутью поблескивала вода, в мертвых осенних плесах вились водовороты, а ветер не в силах был разогнать серый дым, что сбивался в облака над чугунными оградами кладбищ, моргами, медицинскими учреждениями, крематориями и огороженными колючей проволокой исправительными колониями; вожак напоследок рванул очертя голову, всверливаясь  в тугой воздух, вытягивая за собой всю стаю над столбами высоковольтных линий;  над мертвым  горбом леса низко забились птичьи крылья; вожак повернул и влетел в рой дрожащих человеческих  душ, подхватывая их, унося вместе с собой в небо;  стая сделала круг вокруг солнца,  ударила о  землю печальным трубным голосом  и через час город остался позади, красным занималось небо.

с украинского



Птахи летіли над широким пластом чорної землі, перекидаючи важко крилами, проламавши нетривку тишу; вони зирили донизу чорними голками очей, – позаду маячили, ховаючись, рідні обійстя; птахи прощалися з людьми, бо по третьому дні льоту вони, перетнувши океан, сядуть на зимівку десь у скелях безлюдних і тихих островів; пролітаючи над чорною ріллею, вони високо скинули тіла, пропанахуючи туге, вологе осіннє повітря, і ватаг, голосно кугикнувши, полишив за лівим крилом місто із гостроверхими вежами, червоними од нічного освітлення коробочки будинків, сизі артерії залізничних колій, де поналипали – один до одного – немов виводок черепах, брунатні й зелені вагони, що їх волокли, сопучи, паротяги;будинки рудим крабом розтяглися перед тонким зором ватажка, і він, полишаючи землю, немов щось зрозумів, ще раз протяжно кинув голос, – на цей раз до міста: чорні перетинки вулиць, повзучі змії електричок, трамваїв, що слимаками виповзли на світлі плями підсвіченого з-за хмар міста; і тоді зграя піднялась вище, вище, вище, внизу лишилося місто, що брунатним згустком темніло чим далі, тим більше, тільки ртуттю віддавала вода, і по мертвих осінніх плесах ходили вируни, а вітер не годен був зупинити сірого диму, що купкою збивався над чавунними огорожами кладовищ, моргів, медичних закладів, крематоріїв, виправних колоній, загороджених колючим дротом; ватаг наостанок кинувся сторчголів, свердлячи туге повітря, креснув, тягнучи за собою зграю над високовольтними стовпами; низько над мертвим горбом лісу билися пташині крила; ватаг повернувся й сам влетів у вир тремтячих людських душ, підхопивши їх у вирій; зграя зробила коло довкруж сонця, вдарила сумним суремним голосом над поверхнею землі, і за годину місто лишилося позаду, червоно займалось небо.