«Тен ні імасу варера но Тіті йа.
Неґаваку ва
Нандзі но ва сей то сераре.
Нандзі но куні ва кітарі.
Нандзі но муне ва тен ні оконаваруру ґа ґотоку,
Ті ні мо оконаварен».
Так звучить японською «Отче наш». На жаль, я не знаю жодної синтоїстської чи дзенської молитви. Втім, він міг бути християнином…
Тут не буде са-ку-ри, Ку-ро-са-ви, Гоку-сая, са-ке чи гокку. Як не буде Гоккай-до й кен-до. Але буде до-рога, що нею зубожілі чернігівські селяни вирушили на далекий Далекий Схід в пошуках своєї долі (ніби та Доля сама б їх не знайшла).
Як вони діставались цілі? (Моря – мрії, марення, мани). Шляхом битим чи манівцями? Поскладавши на чумацькі мажари все нехитре своє майно. Всі ці скрині, клунки, вузли, діти, свині, янголи, воші, череп’я своє трипільське, праотців черепи, солдатські кукси (чи війна ще попереду й прадід «додому» вертатиметься вже саме туди – на далекий
Далекий Схід?) – всю вкрай убогу свою Вкраїну.
Цікаво – і що він був за один, той «парубок моторний і хлопець хоть куди мастак», що йому першому спало на думку залишити рідну Трою загладі – он вона вже, ген за шелом’янем, Земля Сіверська…
Проте…
Прадід прізвище мав Приходько, отже був заволока з кости й крови. Кому ще йти осідати новітню Трою (згадайте тайговий Київ Багряного) та навчати наської «Ой на горі та женці жнуть» хмурих евенків, там на далекім Далекому Сході, де він рибалив, полював звіря й самотужки виготовляв дзеркала. Там, там-тарам-там-там-там…
А тим часом тривала війна. На цей раз вже – Громадянська (Горожанська, Максиме, Горожанська, хоч яка вона, збіса, Горожанська, коли всуціль – личаки з постолами). А по тих далекосхідних селищах – геть усі – як не червоні, то жовто-блакитні, як не батько Петлюра, то товариш Ленін (і той, і той – соціял-демократи), як не «Варшав’янка» з «Інтернаціоналом», то «Ще не вмерла» та «Заповіт», для білокозаків – одна сволота. І коли вони вдерлись до селища, де жив мій прадід – з гиканням і горілчаною гикавкою – то влаштували там правдиву масакру, вирізуючи до ноги всіх цих гольтіпак, разом з їхніми бабами та їхніми хохляцькими вилупками. З білокозаками до селища прийшли й альянти-японці. Один з них, офіцер, ще зовсім молодик, вбіг до прадідової хати й побачив там…
Святу Родину під час втечі до Єгипту – дід Максим намагався заслонити собою свою жінку, що тримала на руках немовля. Цим немовлятком була моя бабця. Не знаю, та вже ніколи й не взнаю, чи чув щось цей японський офіцер про царя Ірода, чи він читав був колись Євангелію, може просто згадав своїх, таких самих, покинутих в Японії, але щось з ним сталось і вояка заступила звичайна людина. Він не лише не завдав цим, цілковито йому чужим людям жодної шкоди, але й узяв їх під свою опіку, не дозволивши козакам що-небудь поганого їм заподіяти. Простіше кажучи – врятував моїй бабусі життя.
Згодом в цьому врятованому житті буде багато чого: початкова сільська школа, де навчали українською мовою (якої бабця потім таки зреклась, пояснюючи це якимись «незручностями», втім, і самі українські школи на Далекому Сході небавом позникають), нагода побачити протестну демонстрацію нудистів у Владивостоці (остання судомна ґримаса свободи, що на той час вже майже сконала), поліомієліт, чи якесь інше тяжке захворювання, через яке вона – молода дівчина й справжня красуня , скоріш полтавського, ніж чернігівського типу (така собі Наталка Полтавка, може Приходьки й прийшли на Чернігівщину з Полтавщини?) – обернеться мало не на інваліда. Ще буде кохання – на одинадцять років старший за неї хлопець, родом з Херсонщини, з яким вона, зрештою, й побереться. Щоправда, цей хлопець вже не добровільний поселенець – шукач долі, як її батьки. Його, військового моряка, сюди пришле Імперія (нова, радянська). Й ніби віддячуючись рятівнику-японцеві, він силоміць виганятиме звідси інших японців, і то – цілком мирних, селян, рибалок, мисливців, збирачів трав, а разом з ними й китайців, корейців (багато хто з них, до речі, оселився тут раніше за тих таки українців). Під час одного з рейдів він навіть – просто за Грішковцем – з’їсть собаку (такою екзотичною стравою почастує «дорогеньких гостей» дідуган-китаєць, що вирощував був на своїй ділянці в тайзі опійний мак). Він битиме японців і на озері Хасан (дивно, я мешкаю неподалік Хасанської вулиці – таке враження буцімто Доля знов підморгує, на щось натякуючи).
Але вони повернуться знов. Повернуться вже раз і назавжди. Першими будуть меткі крамарі-китайці та працьовиті корейські бізнесмени. А за ними прийдуть і незламні самураї з світляними мечами лицарів-джедаїв, якими разитимуть без жалю, але й без гніву, рештки здеґрадованих колоністів Імперії. Вони нацькують на них своїх ручних покемонів і тамаґочі, й ті смоктатимуть колоністам розріджені безупинною пиятикою мізки й душі. А потім позбавлені тельбухів тушки напхають найсучаснішою електронікою. І от вже радісно-бездумні кіборґи старанно повторюють хором за Лоцманом у барвистім гаорі : ВАКАРІМАС. ВАКАРІМАСУ. ВАКАРІМАСЕН.
Але до того буде ще одна війна й повоєнний голод, коли бабуся, з відчаю, не маючи чим годувати двійко дітей, вирішить покінчити життя (що його колись був врятував японець) самогубством – спочатку повісити отих двох своїх (одне з них - мій тато), а потім й самій сунути голову в зашморг. Зупинили в останню мить – сусіди. А потім дід, якому пощастило не загинути, в цю, вже другу Світову, змінить, як природа змінює барви в залежності від пір року, Зелений Клин на Малиновий (куди, майже за два століття до нього, одержавши царську ласку від Катерини, перебралась з Січі, з наказу Катерини ж і знищеної, частина предків його – запорожців). А потім буде ще багато-багато чого (наприклад, мій батько стріне мою мати).
І от, нарешті, з’являюсь я, власною персоною. Народжуюсь просто у колисці. У Колисці Революції, точніше (навіть трьох, трьо-ох революцій, уявіть!).
Щасливого Різдва, містере Ловренс! Щасливого Різдва!
А що сталось з тим японським офіцером, про те лише Будда відає. Може наклав головою за свого Мікадо. Може його вбито при озері Хасан. Може його вбив мій дід, якого я безмірно люблю. А може він, як і мій дід, доживши до 93 помер своєю смертю.
Іван родив Максима
Максим родив Ніну
Ніна родила Віталія й сестру його Людмилу
Віталій родив Ігоря…
Чогось у цьому ланцюжку не вистачає?
Є такий старий американський фантастичний фільм (чи не останній, якого я бачив у кінотеатрі багато років тому вже) – «Вороже мій», про космічну війну між землянами й розумними істотами з іншої галактики, такими собі людьми-ящірками. Війну на тотальне знищення. І от, так вже трапилось, на якійсь пустинній планеті опинились два пілоти (обох збито в бою), два непримиренні смертельні вороги – землянин і людина-ящірка. Спочатку вони мріють убити один одного. Але згодом спільні небезпеки та негаразди примушують їх порозумітись між собою. Вони навіть стають друзями. І коли людина-ящірка вмирає, землянин виховує його сина, а потім і рятує його… від землян. Останні кадри – коли той ящірка-юнак доходить віку, він проходить обов’язковий для його одноплемінників обряд посвячення, під час якого йому зачитують його довжелезне таємне ім’я, що включає в себе імена всіх його предків. І серед тих імен звучить й ім’я того землянина.
Мабуть не випадково те, що я в дитинстві мав відверто монголоїдні риси (певно, якийсь «сплячий ген», бо ні в кого з моїх кревних нічого подібного ніколи не спостерігалось). Мене навіть дражнили Япончиком або Чинґізидом. Як не випадковий, мабуть, і мій потяг до далекосхідних культур.
В уявній ґалереї, де висять портрети моїх предків, тих, хто дав мені життя, є один з дещо неєвропейською зовнішністю, вдягнений у однострій японської армії.
АРІҐАТО, НІГОНДЗІН-САН
АРІҐАТО, НЕЗНАНИЙ ВОЯЧЕ, ЯКОМУ НІДЕ, КРІМ МОГО СЕРЦЯ, МОНУМЕНТІВ НЕМАЄ