Всьому виною випадок – кажуть люди, але хіба ж може так бути? Безсумнівно ні! Все вже наперед розписано на величезних скрижалях Вічності Найвищим і Наймудрішим творцем. І жоден з напс навіть підозрювати не може, що буде наступної миті. Ми по своїй нікчемності можемо лише надіятись, але бути впевненим у майбутньому ми навіть не маємо права…
Ліка закінчувала коледж і її чекала така небажана практика, та дітися нема куди.
Їй відправили пробувати себе у педагогічній справі в другий клас. Уроки, години, дні тягнулися вічністю. Класний керівник, діти, батьки, конспекти – усе змішалося в загальну круговерть і голова розривалась на шматки, а пройшов лише тиждень. Сьогодні була довгождана п’ятниця і Ліка уже намалювала в своїй уяві вихідні – інтернет, поїздка до тітки, похід в кіно з одногрупниками, написання конспектів, а неділю вона присвятить сну, аж доки не наступить ранок.
Щаслива вона вийшла з шкільного подвір’я, коли вже вечоріло. Як годиться для лютневих морозів все взялося міцною кригою, а в повітрі витав легенький хоровод сніжинок. Ліка вдихнула морозного аромату і хотіла було пришвидшити хід як послизнулась і впала.
Ох і боляче! Аж зірки перед очима замерехтіли. Заніміло щось в ліктеві і в коліні. Ліка не уявляла як можна та по дурному впасти. Але те, що вона ніяк не могла підвестися з розкатаної сковзанки, легенько присипаної снігом здавалось дрібницею у порівнянні з ти, що вона почула з-заду дитячий голос Іринки, дівчинки з класу: «Ой, а це наша нова вчителька про яку я тобі розказувала, Анжеліка Романівна»
Кроки наближались до неї, ліка намагалась було встати, але без сторонньої допомоги це здавалось неможливим.
«Ой, Анжеліко Романівно, Ви забилися. Давайте ми Вам допоможемо. Ви ж нас сьогодні вчили, що треба допомагати іншим», - промовило дівча.
Ліку підняли мужні руки чоловіка, що супроводжував школярку. Вона вже трохи знала рідних дітей з класу, але хто це був вона не розуміла.
«Ви можете йти?», - запитав хлопчина.
« Так, без сумніву», - швидко випалила Ліка, але намагаючись зробити крок, усвідомила, що добряче пошкодила коліно, а підбори і сніг утруднювали ходьбу.
«Дядечку Артур, давай підвеземо Анжеліку Романівну, подивись, вона зовсім не може йти», - запропонувало дівча, звернувшись до хлопця.
Ліка хотіло було відмовитись, але травма диктувала інакше.
Вже в дорозі Анжеліка дізналась від балакучої Іринки, що Артур – брат її мами, що приїхав допомогти хворому дідусеві, навчається на юрфаці та відпрацьовує помічником адвоката.
По дорозі Іринка почала дрімати. Артур дізнався куди везти Ліку і вирішив спочатку завести племінницю. Всю дорогу і Ліка, і Артур не вимовили й слова. Лиш під’їжджаючи вона почала вказувати йому правильний шлях.
«Дякую Вам велике», - сказала Ліка, одночасно відчиняючи двері і намагаючись вийти, але так нічого й не вдалося. Легкий іронічний сміх вирвався з її уст.
Артур миттю все зрозумів, вилетів з машини і запропонував допомогу. Ліка міцно вчепилася за свого рятівника і лише показувала дорогу. А дорога на п’ятий поверх була справді не близькою зважаючи на непрацюючий ліфт.
Уже біля порогу хлопець хотів було піти, але отримав запрошення зігрітися горнятком чаю…
Ліка жила з двома однокурсницями, але зараз на період практики вони поїхали за місцем проживанням і вона залишилася справжньою хазяйкою квартири. Артур допоміг їй роззутися і роздягтися, бережно вони оглянули і промили рану, а потім потихеньку зав’язалась розмова за чашечкою чаю і так потихеньку і зовсім непомітно підкралась північ..
«Північ! Вам же треба йти вже давно. Вдома турбуються, та щей Іринка може сказати куди ви поїхали. От гарна практикантка! Справжній педагог!», - почала панікувати Ліка.
«Не переживай, - м’яко перейшов на ти Артур, - вона знає, що про добрі розказувати не треба.
Дівчина провела нового знайомого до дверей. Він ще раз перепитав як вона почувається, і посміхнувшись вийшов. Ліка залишилась сама, а в серці щось защеміло, а по тілу пробіг цілий табун мурашок.
Всі плани на вихідні було для неї порушено – тепер ні кіно, ні поїздки до тітки, а лише пуста квартира. Та розчарована Ліка й заснула.
Зранку гамірні промінчики морозного сонця підняли її настрій. За звичкою вона потягнулась за телефоном, але його не було. Так же як і сумки з конспектами. І Ліка зрозуміла, що забула її в машині Артура. але як же тут подзвониш, що скажеш, як поясниш .
І у неї почалася паніка. Щоб заспокоїтись дівчина почала поїдати згущене молоко. А врешті заспокоївшись і настроївшись марудну розмову з класним керівником почала ширяти просторами інтернету.
За пару годин у двері хтось подзвонив. Нікого не чекавши з цікавістю ліка заглянула у вічко. Там був Артур. На обличчі самовільно з’явилась усмішка, а по тілу побігли вже знайомі мурашки. Відчинила.
Артур стояв з тортом, апельсинами і її сумкою.
«Я подумав, що ти захочеш мені подякувати і взяв дещо до чаю», - пояснив хлопчина.
Вони знову пили чай, грали в лото, малювали пальцями, тренуючись до уроку образотворчого мистецтва, сміялися, Артур носив її на руках, коли, як казала Ліка, і неї щось заклинювало в коліні.
І знову не помітно підкралась північ.
«Тобі треба йти», - сказала дивлячись прямісінько в очі Артуру.
«А можна я залишусь?», - запитав Артур.
«Ні», - коротко відповіла Ліка.
«А можна я побуду доки ти не заснеш», - послугувало наступне питання.
Анжеліка ствердно кивнула головою. Артур підійшов ближче, обійняв її і ніжно поцілував у маківочку. Всередині обох розгорався маленький, донині не віданий обом вогник, народжений ще там на сковзанці біля школи, підігрітий розбитим коліном, чаєм та спілкуванням.
Ліка поклала голову Артуру на плече і сказала: «Знаєш, а у мене були інші плани на вихідні»
«А я, - відповів Артур, - мав взагалі не приїздити в місто, але захворів тато.
«Мактуб – так написано», - сказала дівчина.
«І ми маємо дякувати тому, хто це написав», - усміхнувшись відповів Артур.
13.01.2011