Не думала, що вийде саме так: для тебе я тепер не чутна навіть, ти безпорадно роззираєшся довкруж...
Ми стоїмо на березі, і Океан безкраїй дивиться в твої зелені вічи... Зелені, як він сам...
Його дихання заколисує. Ти теж починаєш дихати повільно, як дракон – істота, як не дивно, споріднена з Океаном: ми всі є його діти, у всіх бо нас, як і в річках Вілларди, тече спокон віків його солона кров...
...Тебе й мене приспав його спокійний подих... І серце уповільнює свій ритм... Це небезпечно, але що тут вдієш?.. No hay remedio... На це немає ради... Ти забуваєш все: себе й мене, як і чому потрапили сюди... І засинаєш із розкритими очима...
……………………………………………………………………………………................
Їх так було багато: сріблясто попелястих, сніжно білих і колір-ніжно-золотавих-хмар. Вони зібрались тут разом востаннє: до них прийшов їх Бог – Перлина Сонця... Він обіцяв їм захист і дарунки: „Бажайте, що завгодно!” – він казав...
В очах прозорих дивних однорогів мов краплі кришталю застигли сльози – нарід чарівний потерпав від ... дів: прекрасні безневиннії створіння, знаряддя у руках вельмож шляхетних, жорстока зброя королівських полювань – вони приборкували незбагненну силу, даровану цілунком Океану. І горді голови схиляли однороги, і уклякали, рушити не в силах, й залізо розтинало оксамитну шкіру, м’язи, серце... І танули створіння Океану, лишаючи по собі тільки солону піну... і безцінний ріг...
Вони прохали у Перлини Сонця, щоб він забрав дарунок і прокляття Океану – їх суть, їх сенс, їх однорожий ріг – й щоб їх самих забрав собі: їм воля не була уже солодкою. „Веди нас в кращий край, подалі Океану – він дав нам горе...”.
Та ось один із них ступив вперед – ґраційний і величний Слібломісяць:
- Ви забули радість! Ми можемо приносити дива на кінчиках рогів своїх чарівних! Ми рогом, ніби списом, віганяєм посланців Смерти! Там, де ми пройшли, ростуть квітки, що помагають віднайти кохання і захистить його в часи випробовувань... Якщо комусь ми глянемо у вічи, у нього ніби виростають крила! Ми можемо натхнення дарувати! Невже ж ми сутності своєї позбутись хочемо...
- Крила!
- Ми хочем крила!
- Він сказав про крила!
- На крилах полетімо геть ізвідси!
- Подалі Океану!
- І рогів не треба нам ніяких!
- Одне лиш горе нам від них!
- Хочемо нового Бога!
- Перлина Сонця – ось тепер наш Бог!
- І, може, він залишить трохи чарів...
...Якби ж то там були осяйні нафтальони, вони б були розповіли, але...
Перлина Сонця стиха сумно посміхався...
...І їх бажання він задовольнив: дарунок небезпечний і прекрасний – пташині крила замість білих рогів, і трішки чар – щоб дарувать натхнення. Відтоді цих тварин вже знали, як пегасів – новий крилатий рід, що небо мав ділити з драконами... Та це вже інша казка...
А Срібломісяць і дещиця інших пірнули ув обійми Океану. І тілько пам’ять там по них лишилась... І дивне відчуття – на серці тоскно, але чому – ніяк не зрозуміть. Ти, мабуть теж такеє відчував: це так, як … ніби ніжився під сонцем, аж раптом – хмари налетіли, дощ і вітер, але у кількасот разів сильніше... Цей відчай не може знести повною мірою людське серце, тому він серце зачіпає легким відлунням... То це і є пам’ять про однорогів!
Прокинься! Я ж прокинулась уже! Легка, як сон. І непідвладна чарам Океану: бо як же може бачити Сон сон?
Прокинься!!! То було відлуння давнє: що ж в ньому зачепило так Тебе?
Прокинься!!!!!!! В білій піні – списи-роги. І то вже не видіння! Як же страшно! І радісно! Розпачливо застигло серце: о, якби ж то продовжити у вічність ці хвилини безмежного, глибокого, п’янкого щастя, того що розсуває стінки серця, так, що аж захлинаєшся од болю, та біль минає, а у серці – цілий світ...
І квіти – різнобарвні й незбагненні – там, де вони ступають, виростають з холодного безживного піску...
Беру собі одну квітку – як мінливо вона виграває кольорами у промінні сонця! Мене вони не бачать: всі до тебе йдуть й стають довкруж.
Прокинься! Ти мене не чуєш... Що ж це з тобою діється?! Мінливий, як та зірваная мною квітка, ти став прозорим... І знов долинув подих Океану. Вони його продовжили своїм... І...
Як того я не збагнула досі?! Хіба ж то я не бачила лиця твого вдосвіта, коли ти спав, до янгола подібний, а чи й до однорога... Останнього у світі сім і тім...
Ти повернувся... Ти один із них... Твої прозорі очі, ледь зеленаві, втомлено враз згасли, склепів повіки ти, в пісок заквітчаний упав й заснув умить...
…………………………………………………………………………………….................
...Вони пішли... А ти лишився... Останній одноріг... Може на Вілларді вже не чигає небезпека на таких, як ти? Може всі думають, що однороги – казка? Й нікому не потрібні їх роги, й ніхто не прагне серце розітнути твоє навпіл?
А якщо – ні, що я зроблю, невидима й нечутна? Як захищу Тебе? Сон сповива мене... Не можна спати... Бо моя пам’ять, як всі річки, тектиме навпаки...
…………………………………………………………………………………….................
Я – річка! Але тепер все буде інакше, не так, як звично...
Океан кличе: я маю знайти місце, де б вустам його проникнути у плоть землі Вілларди і пронизати її... аж до Серця...
Шукаю місце для гирла. Для себе початок. Для ріки-що-є-я – народження мить-у-просторі. Це не так просто – народитись річці, і я шукаю мить свого початку блукаючи цим берегом туди й сюди... Під ногами – квіти. Десь трохи далі – серед квітів – бліде сяйво. Щось ворухнулось. То ж єдиноріг! Я знаю, що бувають однороги, раніш були... Та це не має значення – це в іншім світі однороги п’ють з річок. А в цім – лише з джерел – річки солоні... Й ручайчики маленькі помирають, коли стрічають річку на шляху. Так, як і там, прийшла ізвідки. Однаковою смерть є тут і там, а, втім, ручаї й річки одної крові там, потойбік від Сонця... Але... Ні... Для річки тут народження і смерть міняються місцями... Я зможу розділитись навпіл, і то вже буде двоє нас... І ще... І ще...
І поки усвідомлення всього оцього пронизувало навпіл душу, я мертвим поглядом дивилась, як із лісу, що майже підступив до берега, дівчата вийшли у барвистих шатах, до квітів кинулись, та в одну мить завмерли, побачивши Його...
...Я зрозуміла, що в руці тримаю квітку...
...побачивши Його... ТЕБЕ!!! І всі мої річки, що я на них вже встигла порозбитись, в коротку мить злились в одну – МЕНЕ!!!
Ти повернув мене мені. Й собі. Але мене не бачив і не чув. Й не пам’ятав. А Океан до мене руку простягнув, й, не завершивши руху, відпустив:
- Іди собі, донька моя і не моя, душе заблукала: ще пригадаєш, хто ти є насправді...
А одноріг вже голову схилив свою на коліна дівчині, що, як це не банально і брутально, була королівською донькою, як я встигла зрозуміти із розмови, що, як я встигла здивуватись, була мені зрозумілою – стала такою, коли Океан відпустив мене.
Одноріг не ворушився, і дівчина думала, що він спить. Я тої ілюзії не мала – його справжній стан видавало дихання: як для людини – глибоке і повільне, а для однорога...
Вона перебирала в пальцях гриву колір-слонової-кістки. А в іншій її руці буяв чарівний квіт. Коли в руках тримаєш квітку, що виросла із сліду однорога, слід стримувать бажання необережні. Не всі того уміють. І не знають, які бувають мрії небезпечні... Вона того не відала, і раптом побажала просто, щоб ця дивная істота стала враз її прекрасним принцем, або хоча б звичайною людиною...
Мить – і бажання це здійснилось! І ти, вже вдруге втративши пам’ять, знов перекинувсь на людину... На вигляд такий, як вона мріяла. У коштовних шатах. Лице – чуже. Біляве і пряме волосся. І тільки очі залишилися твоїми.
Від несподіванки вона впустила квітку, і, радісно сплеснувши у долоні, схопила тебе за руку й сказала всім дівчатам, що Одноріг – її є наречений, й що жодна інша королівська дочка, скіль не було б у світі королівств, такого дива при собі не мала, і не має, і не буде мати відколи і допоки світ стоїть.
І всі гайнули через ліс до табору, де зупинився, подорожуючи своїми землями, король. Бо саме так шукають наречених королівнам на Вілларді...
…………………………………………………………………………………….................
Що ще мені залишалось робити, окрім як нову зірвати квітку з твого сліду й невидимій іти слідом за вами... Ти забув мене, але я мала дивоквіт і рішуче серце, а що іще потрібне невидимці? Вранішній ліс, пронизаний холодним ніжним сонцем... Стежки росяні, діамантове павутиння... Якби нам лісом цим удвох блукати!.. Таж Ти – із королівною... І геть мене забув! Дівчата сміючись вертають лісом туди, де зупинивсь король із почтом. Я йду за ними. Відчуваю ліс. А ліс – мене! Мене він чує й бачить: для звірів я невидима, о ні! Але Душа, і Дух, і Серце Лісу до мене простягли тендітні пальці, торкають ніжно і пестливо, й втішно мені так робиться, що хоч впади і плач!
„Будь феєю моєю...” – Ліс шепоче, - „Моїм тваринам і рослинам ти потрібна: розрадити, коли підступить старість, біль стишити, якщо зненацька нагла смерть заскочить, наляканих – заспокоїти, засмучених – потішити, в розпуці – повернути спрагу жити... Ти їм потрібна... Ти потрібна нам... Як важко жити Лісові без Феї... Залишся!.. Залишись – не пожалкуєш!.. О, залишайся у моїх долонях! Сяй в темних хащах, нетрі освіти своєю радістю, натхненною любов’ю! Геть без любови серце ізотліло моє, зійшло на попіл, спалахнувши з тою, що раніш моєю феєю була...”
Я як прокинулась! Стою у темнім гаї край галяви, що серед неї – дуб поранений: вгатила блискавка в саменьке сердцевиння, а він лишився жити все одно!.. Гілля зелене нагорі зітхає, від стовбура лишилась кора тілько – все спопеліло, все його нутро... І в чому тільки держиться душа, що тримає живим його – годі і збагнути!..
Від того видива од болю в мене аж зайшлося серце! Кипучі сльози як річки лилися... каталась оксамитною травою... судомно ізвивалась, мов змія... мов рибина, що її немилосердно викинуто на берег, хапала повітря, та не могла вдихнути... мене розіп’яла пам’ять...
…………………………………………………………………………………….................
...Дуб, золотий від вранішнього сонця, стрункий й веселий, ніжний і надійний... усмішка незабутня... обіймаю його, наскільки вистачає довгих рук... його коріння п’є мою холодну воду... я – лісовий ручай, він – мій коханий дуб... він – моє серце... втіха і розрада... ми любим одне одного вже цілу вічність, ми віримо, що так було завждИ і буде зАвжди... До теплої кори торкаючись щокою, я відчувала істину буття, була із цілим Всесвітом нарівні й жила водночас повних два життя – його й моє...
…………………………………………………………………………………….................
...Холодної кори торкаючись щокою, відчула, як напоюю я силою живою його замерзлу душу, як він вдячно і спрагло мої сльози п’є гарячі, як з попелу давнішнього зроста до сонця пагін – істина проста...
...А квітка кори дуба приросла – чарівне щеплення...
...До коренів сповзла безсила і спустошеная я. Звилась в сувій, як змерзлая змія, й заснула...
…………………………………………………………………………………….................
Прокинувшись, не тямила себе. Моєю суттю став жаль. До співчуття відкрита, відчувала спрагу... Аж до мене прийшли звірята, звіритись у смутку, вилляти біль, вспокоєння знайти... Я випила й перетравила, мов не вперше, все теє в радість й до життя жагу... Чиїсь вічи закривала, й, натомість, чиїсь, іще сліпі, запалювала. Ніби смолоскипи. Я феєю була в чарівнім Лісі. У лісі зачарованім. І, часом, хоч і відчувала потяг щось згадати, піти кудись і щось-то віднайти, надовго того не вистачало: всі стежки вели вкруги, волею Лісу, всі ручаї – невпокорені дороги – впадали у озера... Як шлях згадати, як його немає?..
А дуб собі заквітчаний стояв, й нове життя росло в його долонях...
Любила я приходити до нього і стиха муркотіти пісеньок. І, якось, я зірвала знову квітку: а що не мала жодного бажання, то і збулось бажання не моє: серед галяви джерело зродилось – то дивина нечувана була. ...А до джерел, криничок і струмків була я завжди дуже не байдужа...
Я ближче підійшла, й почула дзюркотливий, криштально свіжий лагідний й легкий напівзнайомий незабутній шепіт:
- А, пам’ятаєш, як удвох летіли? Хотіли зазирнуть за небосхил?
- Колись ти теж народишся, мій милий, людиною, з руками замість крил...
- Згадала?
- Рейчел?
- З потойбік землі оце прийшов до тебе, повернути тобі тебе, але нам час іти – в цім лісі чари, пий води, й рушаймо!
Як спраглий звір, припала на коліна, й пила, аж подивилась, мов в люстро, і в тім свічаді себе раптом побачила!
- Ні, ти невидима іще, – він відповів, – Але ти пий, і з часом все вернеться...
І ми пішли удвох, як всі річки, шукаючи Шляху, Путь розгортаючи у себе під ногами. А Ліс дивився сумно прямо в серце, не в змозі щось зробити... Аж ось ми – вже на межі...
На хвильку зупинилась, і поцілувала листочок юної тополі окрай Лісу:
- Ти не сумуй, знайдеш новую фею!
- Й Ти не сумуй – таки нову знайду!
І тільки-но Ліс відпустив мене, як я тебе згадала і почула!
……………………………………………………………………………………................
Ти був в краю веселому й безтурботному, в пошані повній і з чітким майбутнім. Приносив світло й радість із собою, та тьмарилось всяк час будь-яке серце, коли ти знову йшов. І був король у захваті від тебе, й радів, що піддані любитимуть його зятя, хоч зазвичай того не люблять і бояться королі. Ти теє розумів, але для тебе було це так природно, як дихати й сміятись, й тому ти всеє те приймав спокійно, і був привітно щирий до усіх... Останній в цілім світі одноріг...
Й без пам’яті закохана королева донька, була для тебе, ніби квітка, яку не зірвати (бо навіщо?), а тільки милуватись і вдихати солодкі пахощі такого юного життя...
…………………………………………………………………………………….................
...Я відчувала тебе ще здалеку, а Рейчел взявся мене одвести до міста, що світилось тихим щастям (бо там був ти), й отруєного затамованим і потаємним болем (якого було повно там іздавна)... Втім, на шляху до зоряної мети, раз-по-раз Рейчел говорив: „Не йди! Давай-но разом повернемось потойбік! Сховаємось, забуті, від усіх... Ти йдеш назустріч смутку і відчаю... Я тебе на загибель проводжаю!”
- Для того ти мене із Лісу вивів, щоб оце зараз сірий сумнів сіяв?!
- У місті тім чатує небезпека... Ще трохи, й ти зайдеш вже так далеко, що, повернутися назад зі мною не сила буде...
- Таж я маю зброю!
- Ця квітка? Перепустка у кохання? Скоріш, це – пастка. Тут ми бачимось востаннє...
Всміхнувся сумно і, змінивши напрям, побіг собі десь далі...
...А місто розляглося у долині, мов сонне кошеня...
………………………………………………………………………………….....................
...Невидимою бути дуже зручно: пройшла собі спокійненько крізь браму. Й ніхто нічого в мене не питав. І, хоча Рейчел казав, що поступово я знов стану, як всі люди, поки що я залишалась невидима, нечутна й невідчутна.
Я йшла крізь місто й сіпалась від болю: занадто тонкі стінки в серцях фей, задовго, мабуть пробула я в Лісі... Прихований, глухий і потаємний – біль розливався містом, мов жовток розколотого сонця: криштали сліз, застиглих в подушках; зойки, затиснуті в закушених вустах; тортури гордощів і ревнощів, замкнені у шухлядах; ненависть – сірим пилом в павутинні... Багато болю, відчаю, образ... Я ледь трималась, але, раз-по-раз торкаючись вустами дивоквітки, знов відчувала силу тієї тонкої нитки, що простяглась від тебе до мене...
Аж тут я зрозуміла, що сліпими, розчахнутими широко очима дивилась досі я на місто цеє: не бачила на вулицях людей – веселих, навіть радісних! Привітних. Легких, мов пір’я...
Я йшла крізь них – така прозора, що й на дотик недоторкна. Тонкими пальцями чіпала їх серця й висмоктувала смуток, доки вже несила стало. Біля фонтану я безсило впала. Й у зачудуванні горілиць лежала на теплім камені. ...Така ось незбагненна дивина: ти фейськими очима бачиш – геть сумна людина оце щойно пройшла крізь тебе, ... а глянеш людськими очима – все чудово, веселощі буяють – не те слово! А небо – закружляло-закружляло, й мені здалось, що я у нього впала: у синю глиб безмежную летіло моє ні для кого не існуєчеє тіло. І щастя – захвату і розпачу водночас – мені враз повернуло прості очі: несила витримать такий подвійний зір. Серед людей людиною будь, будь ласка!
...Знов теплий камінь – і все довкруж – прекрасне. І квітка в моїх пальцях все не гасне. Я відчуваю – наближається весна. І сонце диха легко, ніжно, дзвінко. І вітер кличе в подорож – до моря. То що ж усе це значить?
Ледь схопилась – а на майдан в’їжджають король із королівною, із Однорогом й почтом. Так дивно бачить однорога на коні! Яких-то див не стрінеться у світі! Я бачу, як дерева тягнуть гілки до нього, як птахи кружляють зраділо і стривожено, як люди спалахують на мить і знов згасають: „Він їде...”
Я стою біля фонтану, й бачу, як з того боку насувають хмари, і блякнуть сонячні лелітки ув очах всіх тих, кого позаду він лишає. А ще – я його серце відчуваю: його покликав знову Океан. Все, що лишає він – втрачає сенс. Одна мета – далекая – існує. А в короля там десь на березі є замок: суворий і нетоплений (і королівна одразу закопилила губу: „Не хочу! Пхи! Там холодно і нудно!”, а трішечки потому вже раділа: „До Океану їдемо у гості!”).
Це все притьмом на мене накотилось й відступило, немов зелена і солона хвиля. Й по хвилі я вже рушила за почтом, а що було там декілька карет і візків розписаних, то якось притулилась на зап’ятках, співаючи тихенько пісеньок чарівній квітці, щоб була не згасла. Хоч, навіть якби й співала вголос, все одно не почув би ніхто мене...
…………………………………………………………………………………….................
...І тільки раз я озирнулася на місто – й вжахнулась пустці, що лишилася за нами!..
…………………………………………………………………………………….................
...Я відчувала дивний впертий спокій. Десь дуже поряд билось його серце, і дихання легке із вуст злітало тендітними метеликами, й осяйні очі так щиро й щедро сіяли зірочки, що росою опадали на траву. Це ж вечір близько! Табором спинились, поставили намети й три шатра – для короля, для нього, і для доньки королевої. Завечоріло. Всі зібрались коло багаття. Й вечеряли простими хлібом і медом, й молоком. Я навіть захотіла молока, за безліч часу вперше, навіть пригадала, яке воно на смак. Але було мені це якось лячно. А оскільки страх був сильніший за бажання, то те бажання скоро й проминуло. А потім Однорогу щось дали на мандоліну схоже... Мелодія тендітна полилась, така легка, як ось серпанок диму, що в’ється від вогню – та просто в небо, усіяне зорями, мов квітками, що з під копит зросли єдинорогів.... У мене квітка теж є така. Її тримаю в пальцях ніжно й міцно – одна надія, і одна розрада...
Аж ось він заспівав, і під машкарою його теперішнього обличчя я на мить побачила була навіть не однорога, а того його, кого раніше знала, тоді, коли... Не пам’ятаю!.. І не треба...
Він першим спать пішов. А потому швиденько й інші розійшлись, і я лишилась одна біля згаслого вогнища...
- Пішли до лісу! Ну пішли до лісу! Я хочу пошукати квіт нічний, але одній мені так лячно! – королівна ледь не уголос голосно шепотіла.
А він всміхався широко, так, як один лиш він всміхатися уміє.
Вона його ще трішки протягла отак-от за собою, та й зненацька хотіла упіймати поцілунком. Але, невловимий і граційний, як усі єдинороги, він вислизнув з обіймів, розпростертих, мов тенета, і, сміючися, руки її впевнено перехопив, спиняючи і стримуючи потяг її дитинний і, водночас, не дитячий...
Перехопив, струснув, і геть пішов. І я так гостро бачила його Єдинорогом... Я більш думок його не відчувала, і це було на краще. Поцілувавши квіточку на щастя, я промайнула повз сумную королівну, і, наздогнавши, доторкнулась до його плеча. Він не відчув мене! Торкнулася волосся, обігнавши, зазирнула у самісінькі глибини очей зелених – він так само не відчував мене, не чув й не бачив, як і усі! Одчай безкрилий охопив мене! Я пригорнула квітку аж до серця, й заклякла просто зоряного неба. І так сиділа, аж зродивсь світанок. Тоді напилася роси з травиці, росою також і вмилася, і до його шатра зайшла сміливо – все одно не вбачать! Й дивилась довго, аж прокинувсь поки, на те лице, що сяяло назовні з попід лічини іншого обличчя. В замилуванні спогади прийшли. Такі глибинні і такі давнішні! Я пригадала, як світанням іншим, під віями ховаючи свій погляд, засліплена, дивилась на обличчя дитини, янгола і Сонця – все водночас! Я пригадала його і себе. Ким ми були. Як потому...
Та він прокинувсь й прикипіло до очей лице оте, що то була вдягла на нього, перекидаючи в людину з однорога, дитина королівська... І він пішов стрічати сонце. Я – разом з ним – так близько й так далеко! А він з собою прихопив був глека із зимним молоком. Розквітло Сонце. Й квітка біля серця мого розкрилась. Він пив молоко. І кілька крапель торували шлях оксамитною глиняною стінкою. Їх підхопила кінчиками пальців і випила.
- Так, ніби я не сам...
- Бо це я – поряд...
- „Це ти” – то хто?
- Мене не пам’ятаєш зовсім?
- Щоб я згадав, ти краще покажися!
- Я й не ховаюсь, просто ти не бачиш...
- Оце так дивина: є голос, й більш нічого!.. Ти, може, Ехо? – й посмішка розлога зросла, мов дерево тінисте край дороги в спекотний день...
- Ти тільки не кажи нікому про мене. То, може, й зачарованість мине, а я увесь цей час буду десь поряд. Бо я – це я. А ти – це ти. Ми просто трішки призабули.
- А як я буду говорити сам до себе, Алія, може, скаже: „З глузду з’їхав”, – і думати забуде про весілля!
Від посмішок його, здавалось, сонце грає на росяних дзвіночках...
…………………………………………………………………………………
...Так ми їхали до моря. Легка і невідчутна ні для кого, я їхала позад нього на коні, аж якось він сказав стиха: „Я, здається, відчуваю тебе...” І щастя моє було глибше неба...
А потім якось у його шатрі він мене ще й побачив. Там як раз саме була ще й донька короля, Алія. Вона до Однорога сердито підступила з тим, що вони ось ніби наречені, таж він її ще навіть не цілував. То що ж оце таке за непотребство!? Хіба отак кохає він її?
- А чи ж я хоч ось раз казав: „Кохаю!”? – всміхнувсь, а королівна у сльозах втекла з шатра.
Він мені підморгнув, й сказав:
- Аж ось тепер тебе побачив! То це ти й є? Все ‘дно не пам’ятаю...
- Ти пригадаєш, чесно! Ось бач – ця квітка: з під твоїх копит вона зросла, як став ти Однорогом...
- Я знаю – я останній Одноріг, що на цій землі блукає, на Вілларді. Але до чого тут ти?
- Я тобі розповім...
…………………………………………………………………………………….................
Наступного вечора ми дісталися Океану й замку. Все трішечки змінилось – король поставив варту. Алія вже поскаржилась, а він одразу вдавсь до запобіжних заходів: а як, що й справді, візьме ось і втече доньчин наречений? Боявсь, мабуть, король, що та хмара, що була накрила його місто по від’їзді, заступить сонце і йому, й доньці...
...Так небезпечно стріти Однорога... Таке вразливе і недовге щастя!..
А ми із ним разом читали книгу. То була книга казок. І ті казки були про нас. Й він поступово і потрошку пригадував себе, мене й наш світ. І моя пам’ять ширилась також, й шулікою ширяла в невідомім, шукаючи зворотного шляху...
Принаймні, з цього замку...
...Ми читали книгу одне одному по черзі. Він як раз слухав, як двері рвучко розчинились. І до кімнати вскочила розлючена Алія:
- Яка ж то це нахаба!.. Де ...вона?!
- Яка іще „вона”? Я сам один... Читаю книгу ось: „І жили вони щасливо і довго, й праправнуків устигли на колінах покачати...”
- Знущаєшся?!! Я чула жіночий голос!
- Та просто я читаю по ролях. І, мабуть, добре увійшов у роль...
Всміхаєшся осяйно, і Алія, збентежена, втікає...
А посмішка сповзає з твоїх вуст й ховається стривожено у кутиках очей:
- То тебе тепер чутно усім!..
Киваю мовчки. Доведеться бути тихою, мов миша...
…………………………………………………………………………………….................
Я все ще залишалась невидимкою, і, тиняючись замком, могла почути багато цікавого, до того ж, ще не зовсім матеріальна, могла навіть проходити крізь стіни. І ось одного разу я почула, що на Однорога чигає страшна небезпека: якщо він знов відмовиться одружитись, його скарають на горло!
Як часто так буває у людей: набагато легше знищити диво, ніж відпустити його на волю! Хіба ж то справді вірить в те король, що не така холодна порожнеча захопить його душу, якщо згине останній з однорогів, а не просто піде, лишаючи на камені чарівнії квітки?..
Я поспішала, щоб йому сказати, і ледве не застрягла у стіні: шарпнувшись, залишила краєчок плаття. Об мене, поки ще невидиму, вже перечіпались!..
Швидше! ...Швидше! Швидше!...
Засапана, прибігла до нього і всеє повіла... Ми подивились одне одному у вічи, пильно й спрагло: якраз ми пригадали все-все-все, якраз хотілось дихати, і жити, і кохати. Як у тій пісні, де все оце – одне й те саме...
- Ти ще тоді сказала щось була про нафтальонів...
- Я потім якось розповім, як нагадаєш... А зараз – час тікати!
- Я тільки книжку прихоплю – вона наш талісман!
…………………………………………………………………………………….................
І ми тікали! Я видима для всіх уже була, що можна було легко зрозуміти з сердитих і розлючених вигуків нам навздогін... Ось – довга низка кімнат. Тут живуть шляхетні дами. Враз – двері всі розчинені навстіж. Нам аплодують й указують на останню. А потім зачиняються зсередини швиденько. А ми ховаємось у жінками підказаній кімнаті, і також зачиняємось. Це ж скільки у нас ще залишається часу?..
Знати, що небагато: вже чутно грюкіт в перші двері. Добрі жінки їх затримають на дещицю часу... Доречі, і чого оце вони такі добрі до нас: тому що ти – Одноріг, чи тому, що я – Фея?..
Маленька кімнатка, жодних меблів. Вікно – з широким підвіконням. Унизу – скелястий берег. Трохи далі – Океан. Чом рук своїх він не простер під самі вікна? Хто так жорстоко замок збудував?!
Та все ж вікно – то вихід кращий, ніж чекати на тортури й катування. І гостре каміння милосердніше за короля, що боїться втратити сам себе...
- Ми залишимо їм цю книгу! – Ти рішуче підходиш до вікна...
- У нас ще є час. Ще трішечки часу...
Так гостро час пронизує, коли його лишається так мало!
Рука в руці, а очі дивляться ув очі. Мов свічадо у свічадо... Дзеркальний коридор. І ціла нескінченність відчуттів, спресованих в коротку і безмежну мить...
Це вже ламають наші двері! Плече до плеча стаємо на підвіконня. Цілую квітку – я, а Ти – мене. Ну ось і все, коханий! Полетіли!..
…………………………………………………………………………………….................
...Здивовані зойки чути згори й здалеку... Я щось ще й чую... Чом мені так м’яко? І солоно, немов тону в сльозах...
- Питалась ти, чом рук не простягнув був я під самі вікна. І ось тепер ви у моїх руках... Чи добре тобі у моїх долонях?
- Та добре ж... А чому?..
- Розпитаєш потім. А поки краще казку розкажи!
...Це ж треба! Казку – Океану!..
...А твої зраділі і здивовані зелені вічі міняться, як і обличчя Океану, що нас тримає у своїх руках... Ти посміхаєшся, як сонце крізь хмари, і теж вставляєш кілька слів:
- Просила нагадати, – усмішка, – Про якихось ...нафтальонів...
І заради цієї посмішки я ладна цю казку не те що розповісти, а навіть викарбувати на граніті, ще й барельєфами прикрасить на додачу!..