...Коли до народів Вілларди приходив був Бог у різних обличчях, щоб запропонувати затишок своїх крил замість ніжних міцних обіймів Природи, серед всіх істот відзначилися нафтальони сяючі (ті самі, що й в історії про Оор-Тікі, та це вже інша казка): вони ж бо поділились навпіл в своїх побажаннях: одні не хотіли полишати сну тваринного існування, інші прагнули прокинутись, щоб бути на рівних із тими, що наважились чіпляти безглузді назви вільним істотам (Нафтальон?! Сяючий?!), щоб мати свого Бога й жити його законами.
Бог явив себе нафтальонам (хай вже так і буде, тим більше, що згодом вони й самі вже нічого не мали проти милозвучної назви (Нафтальон! Сяючий!)) сріблохутрим довгохвостим звірятком з короткими кінцівками та великим носом, тільки очі його були більші і яскравіші, ніж очі середньопересічного нафтальона, та й сам був він чималенький. Див не творив, лякати не хотів, стороннім спостерігачем споглядав сріблясту мозаїку, тільки посміхнувся легенько, коли зібрання переполовинилось рівненько. Видно було: подобався йому цей нарід, хотів його під свої крила (що їх не вважав за потрібне сріблячкам продемонструвати), та навіть вусом не повів чутливим, коли виявилось, що серед нафтальонів одного не вистачає: він саме подався в мандри, перший серед своїх, кому такої дивини забажалося (світ великий і страшний – хіба й так не зрозуміло?).
...Посміхнувся ледь-ледь і зник сріблохутрий Бог нафтальонів, втім, вони знали – повернеться, коли прийде час...
Нафтальони народжувались і помирали, збігло скількись там часу, не дуже вже й багато, аж він повернувся – знову без див: ані лячних, ані радісних; сяяв так само сріблом, ледь посміхався, обіцяв своє слово і захист навзамін свідомого служіння. І знову нафтальони вибирали, і знову навпіл рівно було тих і тих, і знову одного не вистачало: мандрівника непосидючого, що ще не скінчив своєї подорожі. Бог посміхнувся і лишився: зачекати. Інші – також. Воно й не довго чекать довелось: мандрівник саме повернувся. Вибір його був вирішальним, міркував він не довго: світом подорожував – багато бачив: різні народи, богів їх. Вже збагнув був одну річ: що різні боги – насправді один є, а ось тепер іще одного доміркувався:
- Одне й те саме, - відповів. – Все одно.
Бог нафтальонів розсміявся яскраво, осяйно: це було перше слово нафтальонською: ”Одне суть, одне й те саме, все одно”.
...А що всі боги своїм народам робили ще й Дарунок, то подарував срібний Бог пухнастий, за забаганкою мандрівника, місячного ніби ліхтарика нафтальонам на носа, що чудово сяяв у темряві і шлях висвітлював: не дуже іншим зрозуміла примха...
Воно так нерідко трапляється: що мудріший, то найдивніші його забаганки...