...Я казку пам’ятаю цю з дитинства... її розповідав мій добрий друг... Було, як ніч впаде на землю хижим птахом, ми скупчимось на лавовій терасі – малі тремтливі діти гордих неньок-батьків – й розказуємо чутих від когось, або ж і зовсім вигаданих байок. І той мій друг був кращий за усіх оповідач – фантазія крилата несла його у виміри, часи, краї, міста незнані й незвичайні... І серед всіх його казок і притч подобалась мені одна найбільше. Я б радше сам послухав був її, мов у дитинстві...
Колись в майбутнім давнім десь далеко поблизу ця трапилась історія, там, де нарід людський в важкій буденній праці відбудував свій лабіринт химерний, аби втікать й ховатись від когось, хто дивиться із кожного люстра (але – відвести погляд швидко, й бігти далі, пірнати в вир подій, щоби не мати часу на думки, придумувати бажання, щоб за ними не бачити Мети...), був народився хлопець із крильми...
Ще немовлям йому відтяли крила, щоб виправити «помилку» Природи, та пам’яти глибинної несила їм вкоротить було... Підземні води, раніш або пізніш, та мали шлях знайти до сонця, щоб джерелом непогамованого давнього одчаю і жалю за незбутнім, тим, що чекало в небесах на нього, жагу втамувати інших спраглих душ, той голод, що їм було б навіть і не знати, не народись крилатим те дитя...
Мав очі кольору глибокого туману, тому його й прозвали Сивооком. Батьки ледь раду дати могли своїй дитині дивній, і часом сумували від того...
Йшов час, зростав той хлопець швидко, так, ніби прагнув, бодай в такий спосіб – а дотягтись до неба, що було долею призначене йому... Тримав птахів, щось креслив – ніби крила, блукав за містом часто сам-один...
І якось він подавсь в поля за муром, спостерігать, як жайворонки ранком співають гімн до неба... а що був знову посваривсь з батьками, то вирішив ізвечора піти й заночувати, на зорі подивитись й самотності напитись досхочу...
Та як роса упала на траву, на полі прилягла дрімати сонна хмара: вони завжди ночують на землі, але – не кожну ніч, бо мають інші справи. Розсердився крилатий нездійсненний – не видно зорь, а місяць – ледве-ледве... І холодно в густім тумані спати... Та що поробиш: загорнувся в ковдру, і заходився думать, як би крила побудувати навзамін тих, що не виросли, що він їх навіть і не пам’ятав, тих, що снились в ті ночі, коли місяць золотий в вікно подивиться... Той місяць, який тепер ледь-ледь яснів в тумані, що клубочився, немов хмаринка ніяк влягтися не могла зручненько...
- На танок схоже... – подумав Сивоок, і уявив, що у рухливім мареві танцює дівчина, легка, мов павутиння, що восени розноситься за вітром...
Чи то був сон, коли дівча прозоре, заклякло, ледь угледівши його?.. Лякливо ледь не зникло у тумані, але цікавість поборола острах...
Її Нефелою звати було, але він сказав, що буде її звати Нефелі. І була вона тепліша за сонце, і сяянням сягала аж до серця, й розповідала, як воно – літати, нестися над землею на ніжних крилах вітру («Він – мій любий брат!»), пролитися дощем, гойдатись на веселках, напитися з озерця лісового і линуть далі, далі, далі, далі... («Летимо зі мною! Бачу, ти ж крилатий! Будем разом землю спраглу напувати! Як нагріє сонце моє хмарне тіло, потягнись до нього, як і я, мій милий! Просто стань навшпиньки, здійми руки-крила, й хай тебе впокорить його вічна сила... Ти довірся сонцю, ти довірся вітру, ти мені довірся!» - «А якщо не вийде?» - «Як вже так подумав, як у твоє серце вже прокрався сумнів, певно, що й не вийде... Але я повернусь! Тільки-но ти вікна не зачиняй свої!»)...
І були щасливі... І були безтямні... І були безмежні, вільні й нескінченні...
Але ранком хмара полетіла в небо... Сивоок спав міцно сном густим й барвистим, поцілований у чоло росяними вустами...
...Жайворонки оспівували сонце...
А Сивоок ніби віднайшов втрачені крила. Усміхнений, не зважав на сіре місто, на роздратування ближніх і чужих, на інші прикрості людського життя... Малював крила, і навіть побудував дещо з того, але... так і не спробував літати... І те, що наповнювало його серце, назвав сном, і покинув залишати вікно розкриленим, до того ж стало зимно і сльотаво, а потому і, взагалі, випав сніг... А він пішов працювати туди, де платили грубі гроші за час його життя, що продати можна, а вже викупити – ніяк... Там не були потрібні крила, там не було потрібно небо й сонце, там місця не було думкам про Нефелі-Нефелу...
А вона повернулась, як і обіцяла! На місто засніжене туману хмара впала, і в тім тумані Нефелі блукала, шукала серця рідного, гукала... Та сірі стіни – мури непроникні для душ повітряно-легких... І плакала Нефела, а її сльози памороззю вкривали гілки дерев та огорожі ковані... А найкрасивіший іній лишився біля дому Сивоока, і вранці, коли хмара, важко відірвавшись від землі (бо вже несила було затриматись, легкій, адже не мала кігтів, аби в землю вп’ятись, закуту в крижану скоринку і смолу застиглу...), повільно піднімалась, в нього аж серце зайшлося від тої краси! У захваті він відчинив вікно, й затамував подих: у пронизаному сонцем тумані він вгледів ніби вже десь бачені обриси, обличчя... таке знайоме! Але навіть і торкнутися не встиг, а Нефела полетіла сумно геть... А Сивоок у смутку й розпачі лишився...
Та час людей лікує, й, врешті решт, зажив нормальним він людським життям, не згадував про запилюжені крила, що загубились серед мотлоху десь на горищі... забув про дивну пригоду і геть покинув звичку навіть гуляти за містом, не те що ночувати... А Нефелі часто поверталась на те поле незабутнє, на поле мрій незбутніх двох отих, що вірили у щастя надзвичайне... Так, легкі хмари мають тривкішу пам’ять, ніж люди... А в місті більше не з’являлася вона, бо боялась, що дихання того міста отруїть її тіло, що воно її розчинить у собі...
...І більш вони не стрілись, аж допоки він не звільнивсь й не став легкий так само, як і вона... Й удвох разом полинули до сонця... До сонця, що дивилося на них, всміхаючися ніжно й сумно...
...Я дуже слухать казку цю любив... Та інший з нас, дракон із сивими очима, подумав, що ця повість – про нього... Й мій друг її покинув розповідать, а, натомість, придумав безліч інших...