...Спокійний, тихий, спорожнілий ліс...
Не віриться аж, що лишень учора тут все кишіло звіром дрібним і великим, та іншими істотами живими!.. Холодний ранок, ніби добігає кінця це літо... ллється ніжне світло, солодке, наче золотий трояндовий мускат... Що є «мускат»? І що таке «троянда»? – відгомін спогадів, зачинених нещільно в коморах пам’яти...
- Уранці кожне підете своїм шляхом!.. Прощань не треба довгих: всіх нас кличе Путь! – як серед ночі дзвінкої її ясніли очі! Які ще загадки таїли у собі? «Сфінкс – сам є загадкою, загадок володар...» ...Тендітна й небезпечна, яскраво посміхалась і кусала пальці, мов ледь уміла приховать одчай... Дракон червоний, і собі у відчаї, лице своє схилив, і вона, пригорнувшися до нього всім тілом, щось собі нечутно муркотіла по-лев’ячі... («Йдемо назустріч долі, йдемо назустріч скелям... Не боїмося болю – хай він нам постіль стелить... М’яку перину з гострого каміння... Прилину до своєї тіні... Летим назустріч тіні... летим собі назустріч: окремо й поряд, пліч-о-пліч... Назустріч ночі линем...»).
- О-аххх! Твої очі котячі й золоті – так само, як у Лісіа... І щось стискає горло...
- Не втопи, дивись, в сльозах свою с’ламандру! - о, як в ночі ясній її дзвеніли очі! Кентаврові і досі погляд цей вранішнє сонце заступав...
...А брила кам’яна все сяяла потроху, мов у граніт посіяв хтось зерня, а воно, всім на диво, проросло і запалило серце каменю...
- Допоможи йому! – і випустила з рук-лап обличчя вогняне...
- Ххгааа!
Камінь спалахнув, немов суха солома, й згорів по хвилі. А в попелі лишились... крила... Двійко веселчатих пір’ястих крил...
- На них я полечу туди, де кличе доля... де вона чекає на мене відтоді, як я на цій землі з’явилась, на Вілларді... – в яснім ясне, в дзвінкім дзвінке: обличчя! Людини? Левиці? У вухах його й досі лунав прозорий голос. Ніби зоряні персти торкнулись серця, і сліди лишили, відбитки ніжні і бентежливі...
- Я б теж хотів би крила мати!
- Сріблястий друже, пригадай-но тих, хто прагнув того самого! Як тобі колір-міді мої крила? На них я віднесу Тебе туди, куди волієш!
- О, Аліа! Я не мріяв навіть! Ти візьмеш мене на Кіріафіарим? Правда?
...Зоріють очі – різні і прекрасні... Дзвінкії сльози падають з дерев: це плаче Ліс, прощаючись з тією, хто була його серцем і любов’ю...
І ось тепер цей ліс стоїть порожній, немов хтось випив усю воду з кринички джерела, і має час пройти якийсь, перш ніж вона виповниться знов по вінця...
І в серці – пустка, жахлива порожнеча... Хто? Хто пив із нього?! ...Що навіть сліз не лишив по собі...
...Передосінній ліс лункий прозорий свіжий нікого не затримує в собі...
Тож, час іти...
А він сидів на березі самотньо... Вона казала, квітів не шукати однойменних, та він був певен: саме тут – початок історії цієї дивної, незбагненної, історії повернення Лісіа...
Оор-Тікі на березі сидів... На березі, де межували Океан і море... Море вогняних квітів од вітру хвилювалось... І хвилювався синьоокий Океан, йому ж бо незручнії ставили питання:
- Скажи... скажи, то ж ти в своїх долонях Лісіа виніс не скелястий берег?
- ...Не я... не я... так, це був я... так, це був я... так, мабуть, твоя правда... це був я...
- Скажи, скажи, ізвідки ції квіти зросли на березі похмурому твоєму? Це вдіяв тут Лісіа?
- ...Не він... не він... так, це був він... так, це був він... так, мабуть, твоя правда... це був він...
- Скажи, скажи... ... ... чи вірить Розрахунку?... Чи, може, ... то є я – Призначений Лісіа?...
- ...Не Ти... не Ти... так, це є Ти... так, це є Ти... так, мабуть, Твоя правда... це є Ти...
...Втонули срібні очі в золотих:
- Лісіа, милий, хто Тебе образив?!
Зоряно темні крила огортають, вколисують, мов ніжна ніч, вспокоюють збентежене серце... І тане сніг на шовкових щоках, сплавляючись з холодними сльозами... Гарячий сніг і сльози крижані п’є Хрісаор із своїх срібних кігтів: знімає пальцями тонкими із ланіт, так обережно, ніби розіб’ються, як їх впустить на землю...
Засніжений Лісіа здригається всім тілом в риданнях неприборканих глибинних... Немов дитина, од мари нічної прокинувшись навпіл: опів-душею ще у світі тім, опів – в обіймах матері чи тата... Мов дівчина, що, налякана, сховалась в обіймах у коханого, і лине до нього тілом всім, мов хоче розчинитись в нім, аби позбутись того жаху й болю, щоб всотувати впевненість і силу... Мов хижаком нажахане звірятко, що тулиться до людини, як до порятунку, безтямно й відчайдушно, і тим самим спонукає прокинутись велике серце, й так знаходить захист...
І Хрісаор ледь стримує думки і почуття: «Аєвін!!? Як він смів! Так недолуго!.. І я сам!.. Я сам віддав йому Лісіа на поталу! А-а-а!!! Хгаааааааа!!.. Цей клятий Розрахунок! До біса-привида його! Це я мав буть розрадою Лісіа! Наснагою і радістю його!.. А він – моєю втіхою й... любов’ю... А-а-а-а-ххх! Дракони мають тримать почуття у рукавичках з дикобразячої шкіри! Я Є ДРАКОН!!! Дракон не має знать стихійного кохання! Я Є ДРАКОН!!! Обов’язок, загальне благо, й – витвір мудрості – закон! Я Є ДРАКОН!!! Але Аевін!!! Начувайся, Сірий Зміє! Як ти був смів образити Лісіа!?»
...Та, несподівано поглянувши у душу, розчахнуту навпіл, він розуміє, істину уздрівши: Аевін ні до чого тут, цей біль, такий глибокий і прадавній, той просто відкоркував, мов джинію із пляшки...
«Що ж трапилось з тобою, друже милий!.. Де пережив цей недраконський сум, цей відчай, що спопеляє найсильніше серце?.. Що тепер навіть і драконяча любов спокійна і розважлива для тебе – жах і мука незбагненні? І розуму як стримати наляканого серця, що вже спізнало лютий біль такий, ба навіть і я заклякнув на березі зіниць безмежних, що в глибині їх вирувало полум’я, в якому на попіл зійде навіть і дракон!?... Лісіа... Неприборканий Лісіа!.. Лісіа гордий і шалений в гніві!.. Лісіа ніжний й лагідний до друзів... Скажи, хто ж тобі спричинив таке!? Втікав – з погорди. Повернувсь – інакший, не те, щоб інший, втім... А тепер... втікаєш знов... од кого?.. від себе... Аевін ні до чого... не причетний... як і я... як і Оор-Тікі?.. Ми всі й разом, й окремо не можем ради дати лихові цьому... На цій землі – не місце для закоханих драконів з розбитим серцем... Вона мала занадто – моя Вілларда! Ой, віщує серце моє... віщує лихо...»
«Кохання, що не відлунює у серці, – є нещастя... Любов, що не пробуджує любови, - є натхнення і снага...»
На скелях Мертвого озера сидів Аевін і поглядом, що зупинив одчай, дививсь на свій відбиток у воді, що, кажуть, ніби-то є сльози закоханих усіх Вілларди й Потойбіччя...
...Ці скелі, білі, ніби зуб Дракона, йому дарували напівзабуте відчуття самотньої утіхи... Колись, відмежувавшись від усіх на своїм Білім Троні, як він це називав, знаходив Аевін сірокрилий розраду у творчості творіння тварей нових, істот незвичних оку, тих, що потім химерами назвуть, на честь тієї самої Химери... І, вперше за ці довгі швидкоплинні двадцять років, йому схотілось знову збудувати нове життя, зліпити його із сірого піску й води солоної, підмішуючи різних сутностей, рослинних і тваринних... Цеє мистецтво він винайшов сам, і жоден дракон інший того не вмів...
...Він переллє любов свою у творчість, знов переплавить серце, як колись, коли дізнавсь, що казка – не про нього...
... «Одне й те саме» – кажуть на Вілларді... Одне й те саме: творчість і любов... Натхнення не народжується легко... Непросто виповзать зі шкаралупи, краї ж бо гострі ранять ніжні крила! Але вже потім – ти летиш на сильних, напоєних від сонячної річки, барвистих крилах веселкової наснаги... І тільки біль глухий, принишклий в кутиках очей, нагадує про те, як, не тямлячи себе... не тямлячи безмежного життя, бився крилами в пилюці, не розуміючи, що то на них – літати...
...Він знов віднайде себе в усамітненні... Не вперше! Він тут залишиться і буде тут творити! І, може бути, якось ще назвуть це озеро вже не озером Смерти, а Озером Життя...
«...Лісіа... ааааааа... іще назвуть це озеро не Мертвим, а Живим...»
...Спостерігав, принишклий, з-за кущів, як двоє на конях – шляхетних і тонконогих, майже як єдинороги – під’їхали до веселого струмку, що тут вислизав з обіймів Лісу, й у воду кинули якусь книгу, у палітурці червоної шкіри...
Потік безхвильний проковтнув тонкого томика, ті двоє ще постояли трішки, та й поїхали, жодного слова не зронивши...
Оор-Тікі, зміючися, поплазував (бо ж як озирнуться!) до потічка. І опустивши голову в глибоке русло, розплющив вічі темнії свої. І глянув просто в очі ручаєві:
- А ти – не звідси! Ти з-потой-бік прийшов!
- Так.
- Це ж Ти був вивів Фею з Лісу?
- Так.
- Скажи, як все оце стосується Лісіа?
Вода враз стала крижаною і жорсткою! Ледь не захлинувшись, з ручаю вихопивсь дракон:
- Ти що?!
...І, на долонях купави-латаття, за ним услід вигулькнула книга, зовсім не намокла, як не диво.
- Що ж, дякую!.. Казки? «Втеча Лісіа»? «Казка про однорогів»,... «Амур і Психея», «Казка про Нефелі-Нефелу»!!!... «Яйце-Райце», «Казка про Сфінгу», «Фея та Одноріг»... «Оор-Тікі і Нафтальон»?!!! Що це таке?! Ізвідки??? Чом смієшся?!
...А струмок все вигравав собі на сонці осяйно-веселковою усмішкою і стиха ніжну пісню муркотів... Мов щось сказати хотів, але не мусив...
...Лісіа спав і снив предивний сон... Як табунець кентаврів грає в гру з м’ячем... Зелене поле риють копита... Стаючи дибки, б’ють долоня по долоні... Сміються часто. А часом – лютують. Кремезні. Сильні. Міцної статури. Їх регіт схожий радше на коняче їржання, ніж на сміх драконів, нафтальонів чи людей.
Та серед них один найкраще грає, до інших не подібний... Це той, із інших снів... Снів... То це сон!.. Кружляє небо швидше, швидше, швидше... І прокидається збентежений Лісіа, пронизаний невловним тьмяним болем...
Й, допоки пам’ять не полинула навпаки, знов засинає...
...Оор-Тікі, на осонні гріючись, читав Книгу Казок, намагаючись зрозуміти, який стосунок мають ці оповідки до історії зникнення і повернення Лісіа... Літери танцювали, кружляли вигадливо... Ось дивна казка – про Яйце-Райце... Солодко позіхаючи, Оор-Тікі пірнає у чарівний світ... Спить, не склепивши повік, і ніби марить... Він чує голос, розрадливий й сумний, що стиха промовляє:
...А Ти піди за ним, піди,
Зеленоока вірна діво!
І нагадай, що ти – це ти,
Що лиш з тобою він щасливий...
«Чи ти забув, як разом ми?..» –
Із тіста зліплені пташата.
Забуте вирине з пітьми,
Й він пригадає так багато!
...В багатті вашої весни
Тенета забуття зотліють,
І ваші доньки та сини
Народяться, й весь світ засіють!..
...Та щось шепоче: «Відпусти,
Й сама забудь недовге щастя...»
А ти піди за ним! Піди!
Й зліпи ті пташечки пухнасті!
...Він дивиться в зелені вічі, у чорних косах – стрічечки червоні, як полум’я, як кров, і як оор-тікі... І ці зелені очі щось нагадують йому: чи то вранішнє зело весняне, чи то...
Й прокинувся від добрячого штурхана:
- «А ти піди за ним, піди!» – дракони зовсім знахабніли! Розлігся прямо на дорозі, та ще й знущається із подорожніх! Я й без того іду за ним, та що з того? Не наздогнати! Не відшукати! Іти-іти-іти! Не сподіваючись знайти... Бо іншої не має ради: інакше не втечеш від сонячних очей... що випалили в серці порожнечу...
Дракон закляк, не знав-бо, що й сказати: кремезний й не такий старий ще чоловік, щоправда, надто вже зарослий і кудлатий, мов собака, що вештавсь в реп’яхах й качався у пилюці... І очі! Геть прозорі, такі, що, здається, бачиш самісіньке денце душі... І – порожінь на місці, де були колись жага до влади, заздрість і жадібність прихована, бажання нездійсненне визнання – тебе самого. Не твоєї ролі, що грав ти від народження... Не сам обрав... Не сам досяг... І страх... Ба, навіть, й жах: все втратити... А особливо – пекуча тривога, що Він піде, й залишить по собі пустелю, де вітер буде ганяти висохлу свідомість, мов перекоти-поле...
...Все минуло, і залишились тілько тіні на мурах міста спорожнілого – душі... Короля! Безумного старого короля! – Осяяння: то ж справді бачив він Єдинорога, від того видива втікає, й не втече ніяк... Болюча радість, жаль солодкий, відчай, свіжий, мов вітерець весняний... – Оор-Тікі знов ледь не захлинувсь, але вже не в ручаї, а в душі розкриленій навстіж старого короля...
- Ти бачив Однорога!..
- Драконе, то ти віриш! – кривить вуста у посмішці невмілій, або такій, як у людей, що марно хочуть приховати сльози...
- Не вірю – знаю: бачив у твоїх очах. Але чому тоді тобі не вірять? Чом всі вважають, що ти втратив глузд? Я в казці прочитав, що всі його вітали й шанували... Як все було насправді?
- ...Дракон казки читає, і каже мені, що я втратив глузд!.. Дай-но подивитись!..
...Читав... Заплакав, припинивши опір потоку, що давно шукав шляху дощем пролитись крізь криштальні очі, прозорі, немов очі немовлят...
- Так все і було! Ось тільки нічого не відав я про Фею... Я ж так бажав, щоб теє диво... Диво справжнє! Залишилось і освітило мою сім’ю, наш рід, все королівство! Так боявся, ніби тримав у руках коштовну річ, крихку... Все те, що досі сенс мого життя складало, втрачало смак – той лютий жах випалював всі кольори життя: а що, як піде він?! ...Я й сам не відав, звідки взявсь той страх, чому було так лячно: все ніби йшло своїм шляхом... Аж якось донечка прибігла у сльозах... І що було робить? Дозволити піти? Я гордий був... Щоб доньку королівську кинули отак!? Я лютий був! Щоб хтось так її знехтував коханням!? Я був у розпачі... Не міг його від себе відпустити, бо знав, яка заляже порожнеча в моєму серці, бо сяйво чистої душі вже випалило в ній достоту все неістинне, несправжнє... все... реальне... Вже краще б він помер! – так думав я, й за свій злостивий намір розплачуюся ось: бо я – єдиний, у кого лишились спогади про цього однорога... Всім іншим все минулося притьмом, як тілько піна підхопила двох отих, поєднаних в одне... Й, хоча усі забули Однорога, я знаю, що, коли вони засинають, він знов і знов приходить в їхні сни: пам’ять про це спалахує в їх поглядах, що стають глибокими від незрозумілого тьмяного суму, й тоді я бачу, як у розширених зіницях грайливо скаче Білопінний, як Він крокує містом, а дерева простягають гілки, ніби руки, за ним услід, не сміючи торкнутись, як у слідах його кроків зростають квіти...
...Але вони завжди і твердо були впевнені, що геть не пам’ятають ніякого єдинорога. І тільки книгу часом в сумніві гортала Алія... Її я одружив із сином славнозвісного Велларофонта, аби розвіять сумнів той і смуток... А той проголосив мене безумцем, і сам лишився царювать в Лархімі... А я пішов блукать собі світами... Я чув – його Алія не кохає... Він навіть розшукав був мудру Сфінгу, й вона порадила у річку вкинуть книгу із казками, аби ніщо аліїного серця не ятрило... Аж бачу книгу цю в твоїх руках...
- Її мені віддав ручай, малий потічок, що тече з молодшого брату Великого Наастону...
- Той самий, що вивів Фею з лісу?.. Й моє розвіяв щастя? ...Він все одно пішов би... Одноріг останній – не втримати його у клітці золотій... От стрітися б із ним! Іще бодай хоч раз зігрітись в сяйві тих розрадливих очей! Скажи, Ти однорога не стрічав?..
- Ні.
- Ну то бувай! Піду шукати далі... Шукати Однорога... А може, хтось милосердний мені відніме пам’ять... Ба навіть і життя... Безбарвний світ, де навіть вітер втратив смак і ніжність, не вартий, аби жити ним...
...Й пішов собі король прозороокий, кудлатий, ніби пес, стрункий, мов осокір, порожній, наче кухоль з-під молока, загублений десь у степу, де табором колись стояли дорогою до Океану...
Оор-Тікі дивився й дивувався... А потім книгу взяв та й полетів... додому...
...Палала ніч... Розчахнута навпіл веселим полум’ям... Зоріли вогняні озерця... Довкруж ішли у танку дивні люди з вогняними крильми... Лунала музика чарівна...
П’ять вогненних люстер, і ніби зоряні коралі зміяться серед них, ледь хилитаючись, мов ковилі од вітру... Дивитись з неба на помережану зірками землю – краса понад усяке розуміння! І, сидячи на спині у Аліа, від захвату ледь дихать не забув цікавий до всього нового Нафтальон. Аліа то спускався нижче, так, що можна було навіть роздивитися обличчя вогненків, то шугав під хмари, що закрили обличчя зорь небесних...
- Це свято вогненків: на рік їх п’ять, цих Танків Вогню, як п’ять озер вогняних, що їх ти бачиш. Тобі справді поталанило, що стрілись ми з тобою: це диво мало хто на власні очі бачив на Вілларді! Зібрався тут увесь нарід вогняний: єдина хвиля, що розганяє ніч, що стане на заваді мертвим тіням, як виповзуть ті з-поза Білого степу. Сьогодні п’ють вони червоний і білий мед, перевіряючи себе на приналежність до істинного Вогню. Як закінчиться Танок, до них ми завітаємо, бо це побачить краще, ніж сто разів почути...
А Танок вже перетворивсь на вир шалений: розсипалися низки зоряні й, мов світляки шугати почали, сп’янілі од передчуття близької зустрічі зі смертю, що чи то поцілує, а чи легенько повз собі пройде, і не зачепить...
...Дракони всі до Вирію злетілись: Аліа не побачив лише трьох – Оор-Тікі, Аевіна й Лісіа... Добу найближчу буде Вирій в маренні гарячому, беззахисний, лежати...
- Чому нічого про звичай цей невідомо по той бік від Зміївни? Бо ж як хтось знав би – знав би й я!
- Мій милий Нафтальоне, ти б хотів, щоб знав весь світ, коли лежиш ти зовсім беззахисний догори черевцем й себе не тямиш? Ти б заповз у нірку, в печерку між корінням дерева міцного, зарився би у листя... Коли ти є слабкий, навіщо знати світові про це, хоча б тебе й дракони захищали? Ми таїну цю навіть і пегасам не відкрили, коли вони нам ще друзями були... І правильно – рознесли б цілим світом! ...Відколи спалахнув гніздів’я наше – Кіріафіарим, ми Танок цей оберігаємо... І Танок, і те, що станеться потому: ти побачиш...
...А танок вже розсипався на друзки... Аліа сів скраєчку, і Нафтальон скотився з сильної спини на плече – щоб роздивитися поближче, як двійко вогненок так пристрасно звивалися у танку, мов він – останнє, що є в їхньому житті! Так відчайдушно, аж стискалось серце, здіймались вгору віяла вогняні (вже роздивився Нафтальон, що то не крила палають, а віяла металеві – справжній витвір ковальського мистецтва (бо ж вогненки – то на всю Вілларду знані ковалі) - якимось дивом оздоблені вогнем живим)... То були дівчина і хлопець... І, гнучке, немов лоза, дівча так рухалось натхненно, що і саме здавалась язичком полум’я, що витанцьовує на свічці, яку погрожує задмухнути вечірній легіт... А як вогонь співав! Вогонь співав пронизливіш, ніж вітер, солодше від ручаю... І в пісні його чувся плач делекий:
- ...Пробач мені, пробач мені, пробач!...
До джерела з Тобою не ходили,
На луках квітів ніжних не чіпали...
Пробач мені! Пробач, що не любила!
Пробач мені! Пробач, що не кохала!
Тобі не шепотіла я: «Мій милий!»,
Тебе в обіймах я не колисала...
Пробач мені, ...пробач, що не любила...
Пробач мені, ...пробач, що не кохала...
В твоєму серці не здіймались хвилі,
В твоїй душі вітри не вирували...
Пробач мені! Пробач, ...що не любили...
Пробач мені! Пробач, ...що не кохали...
...Танцівники приходили до тями, вщухав вогонь, розвіювався транс, знесилені й спустошені, верталися до міста, до Вирію, де мешкає драконячий нарід... І на питання Нафтальона, невимовлене, як на диво, ласкаво відповів Аліа мідний:
- Ти, мабуть, знаєш, що вогненки обізнані не тільки на ковальстві – ще й на бджолярстві. Коли вони прийшли вклонитися драконам, то мали кілька вуликів з собою... А як на чорним попелом засніженому Кіріафіаримі зросли весняним дивом перші оор-тікі, то саме вогненки здогадались поставити на схилах вулики. А бджоли назбирали мед чарівний, мед червоний, той що дарує людям владу над стихією вогню і дозволяє приручати саламандр... А потім ще й у Білім степу поставили бджолині будиночки, й маленькі працьовитії створіння навизбирали меду білозірочки... Тоді і привиди повиповзли із нір, бо смакував їм білий мед і кров вогняного народу. Відтоді ми, дракони, й патрулюєм край бісів-привидів... Кажуть, що вогненки прийшли з вересового краю, де з-покон-вік в пошані бортна справа й чарівний вересовий мед – душа землі Вілларди... А білий мед для люду – лютая отрута, як швидко з’ясувалось. І тілько в поєднанні із червоним його вживати можна, але й то – лише вогняному народу. Бо ті, що не присягнули Істинному Полум’ю, все ‘дно загинуть, бо не мають внутрішнього вогню... А вогненки, щоб віру не втрачати й не зрадити вогню, п’ять разів на рік танцюють Танок, а потому п’ють трунок з меду білого й червоного, і як хто в чімсь грішив, чи проти серця йшов, чи віру втратив, той гине в тій війні вогню й води, бо ж білий мед – Основа для тих, хто приручають воду і ундін. І досі гинуть вогненки, хоча й не часто... Осьо вже й місто, тут залишу я тебе: дивись і роздивляйся, бо навряд чи ще таке побачиш! А мені час ставати вже на чатах...
...І Нафтальон пішов собі тихою вулицею... На невисоких парканах палали смолоскипи, і було ясно, мов удень... Нарід вогняний пройшов крізь місто аж до Храму Саламандри, де розливали старійшини напій чарівний смертельний... Та, мабуть, що не всі: цікаве вухо Нафтальона почуло дивний звук, мов схлипування... Ось викувана з чавуну огорожа – ніби мереживо: і Нафтальон вже – на подвір’ї. Там дівчина сидить у палісадничку з червоних квітів (тих самих, що були в вінку Кентавра! Як він там?) і схлипує розпачливо, згорнувшися, мов кошеня, в клубочок, сховавши своє личико в колінах, і дрож опанував всім її тілом в цю теплу ніч...
- Скажи, що сталося з тобою?
- Ой!
- Я – Нафтальон, не бійся – я ж бо друг драконів. То чом ти плачеш? – аж тут він її обличчя розгледів і впізнав, бо це вона так прекрасно й відчайдушно танцювала в парі з хлопцем-вогненком... Очей наляканих сміливих погляд повний сліз, вій довгих порух:
- Я – зрадниця. Я зрадила Вогню. Я істинному зрадила коханню! ...Щоправда, подумки... Мій милий зараз меду принесе... Ми вже пили його разом, в минулий Танок... А потім... Раз заблукала я у лісі, що росте вздовж Ундініель, і вийшла до верхів’я ручаю... Я милувалася водою плинкою, аж глянуло на мене обличчя світле прямо із прозорих хвиль: то був хлопець із народу наяд... Він посміхнувсь мені, я налякалась і втекла... Але в своїх очах несла відбиток його образу прозорого й пречудного... Відтоді в тім краю я не була, та іноді ночами уявляла, як, ніби, до ручаю знов пішла, ми стрілись, як він вийшов із води, як... То була чарівна мрія! Фантазія, що прикрашала дійсність! Та якось ув очах у вогненка коханого свого помітила я смуток, ніби він відчув, що я думками десь дуже далеко... І мене пронизав німий одчай – я зрадниця! Того не відала жодна душа на світі, аж ось тепер тобі кажу, бо мені здається, я не переживу цієї ночі!
- Облиш! Хіба то зрада?! Хіба Вогонь такий немилосердний, щоб за таку дрібничку взяти, й байдуже скарать?!
- Не знаєш, друже, вогненного серця – як і всі вогненки, сама себе скараю: ми самі визначаєм, що є гріх, і що є зрада Вічному Вогневі і Коханню... Чом хмари од мене зірки закрили?! Я б подивилася на них востаннє... А чуєш, як щиро пахкотять оор-тікі! Ніколи ще не був їх аромат таким проникнено-солодким... Відчайдушним!.. Я ж післязавтра не прокинусь!.. То вони прощаються зі мною?..
- Не треба думати про смерть! Ти все вигадала собі! Не треба плакати!
...Сиділи обійнявшись. І хутро сріблясте геть-вщент просякло солоними слізьми... Аж юний вогненок прийшов з двома келихами червоно-білого напою...
...І жодним порухом не виказала діва свого сум’яття, відчаю свого... Познайомила коханого із Нафтальоном... Сміялись весело, вели легку розмову, вогненки юні цілувались, аж ось їх рухи уповільнились. А погляди поглибшали, і так вони й поснули, в обіймах одне одного... А Нафтальон лишивсь важкий їх зберігати сон...
...Судоми почалися, сіпалися руки, мінились лиця... Минула ніч, день промайнув, ще ніч пройшла... Й лише на хвильку був склепив повіки Нафтальон, а як очі розтулив, лежали вже вони спокійно: здіймались груди хлопця, ніби океанські хвилі, а дівчина... не дихала...
Й у розпачі заклякнув Нафтальон – це як же так? Чому? Чому!!? Навіщо!?!? Що буде, як прокинеться її товариш?.. Не треба було пити їй того трунку отруйного, щоб не лягти тепер в легку труну з сосни, що швидко займеться й згорить!.. Він міг сказать! ...Вона могла не пить!... Він винен, що змовчав, що нічого не вдіяв!.. О горе!
...О горе!... Прокинулося сонце, й розбудило хлопця... дівча ж собі все спало, бездиханне...
Весело жити в Кентаврії – у Золотім Степу!
Сонце тебе цілує лагідно, віють вітри легкі, під копитами трави ростуть запашні й солодкі... А як захочеш з кров’ю випити смертний ляк, можна гуртом вполювати перепелів чи ховрах...
Весело в Золотім Степу! Відома кентаврів лють, люди – лякливі створіння – краще сторонь обійдуть, коні крилаті – пегаси – високо пролетять, навіть дракони воліють дикий нарід не чіпать...
Все, що потрібно – поряд, іншого – нащо бажать? Грати і степом блукати – їсти, кохатись, спать... Життя легке й безтурботне... Увесь мандрівний табун кожен день проводить в розвагах, сварках, бійках...
...Пісень не знають, хоча мають мову, прикрас не роблять, хоча мають руки, хіба що в коси заплетуть волосся... Й не мають найпростішого знаряддя, робити вміють тілько м’ячі для гри, з трави та шкір звірят степових...
Але ж які у полюванні кмітливі та вправні! Уміють так заскочити зненацька, що навіть і не встигнеш втямити, що тебе вже убито... Вогню не відають, в холодні ночі, аби не змерзнути, просто влягаються щільненько у м’яких ковилях золотих... І все їдять сирим, бо ж нащо щось там хитре мудрувати?
...Коли Кентавр натрапив на кентаврів, його зустріли приязно, як свого, хоча він так різнився від усіх, мов перл посеред грубого каміння... Вони його прозвали Солонооким, бо стріли біля річки, що нею межував Великий Наастон з Кентаврією, й зазвали на свій берег, а потому:
- Дивіться, в нього очі – колір-річки!
- Вода солона його не лякає, тому що у нього – солоні очі!
- Солоноокий! Так і будем звати! Чи, може, маєш краще ім’я?
...А він дививсь здивовано, і мовчазно кивнув: яка різниця, як вони назвуть? ...Він їх шукав, шукав собі подібних, і ось тепер знайшов, ...і не знайшов... бо відчував відмінність нездоланну...
...Та якось те минулось відчуття, і у веселих буднях він забув свій сумнів і сум’яття... Ганяв із гуртом м’яч: кентаври та кентавриці грали разом і нарівні... Солодкі квіти їв, джерельну воду пив і слухав її спів, і якось сам був спробував співать, та... кентаври такий здійняли галас, так реготали, не відати чому!...
...А ще ...його завжди оточував табун: тільки-но зберешся сховатись від усіх, як хтось, немов навмисне, тебе зачепить, і поверне до гурту: самі для себе пастирі... Коли нема, кого боятись, це просто ідеальний спосіб, аби зберегти спільноту... Всі – одностайні, легко пристають на думку одне одного: а нумо знов пограємо в м’яча! гайда на захід, сонце доганяти! давайте пополюємо на когось, всі на лови! – вони разом, та кожне знає свою роль, і грає добре, як лише уміє...
...Колись був Нафтальон розповідав... (друг милий, сріблохутрий, як він там?) щось, ніби казку, як колись кентаври свого зустріли Бога... Той розбудив їх розум, дав їм мову, й спитав, чи то вони готові його народом бути, присягнути на вірність й віру, і чого вони хочуть на дарунок... Грайливі очі безбентежні розсміялись. Іржання розкотилось степом золотим: нічого їм не треба, бо все мають, і нічиїми буть вони не хочуть, а він хай забирається собі! Служити?! Ще чого! Зусилля докладати? Нащо?!
І Бог залишив цей нарід ледащій...
...Тоді він притчі був не зрозумів цієї, аж ось тепер душею усією бажав чогось... відмінного від цього життя вдоволеного, вільного, простого й... порожнього...
А ще йому було шкода бабаків і степових кротів сліпих, й пташок маленьких, що живуть в кущах... Та інших...
А найприкріше було, коли кентаври, у квітах принишкнувши, метеликів ловили...
«Оор-Тікі! Ти повернувся! Слухай, я там у Вирії полишив твого Нафтальона, з ним робиться щось дивне, ти полетів би, та щось вдіяв, бо...»
«Аліа, дякую!»
Від Кіріафіариму до Вирію – крило подати, і ось вже червоний дракон серцем намацує свого друга, ... що відчайдушно вмовляє вогненків не підпалювать готового багаття з сосновою труною нагорі, де серед квіту червоного лежать двоє: мертвенно-блідий, просто сполотнілий, живий хлопець, і нежива дівчина...
Ось смолоскипа кинуто, займаються гілки... Від болю й відчаю заплющив очі Нафтальон... Оор-Тікі його думки читає, підхоплює друга сріблястого с землі й, безтямного, на спину садовить, той чіпким хвостом, так і не приходячи до свідомості, обіймає сильну шию дракона... Оор-Тікі й сам не дуже розуміє, що робить і навіщо: підхоплює труну, що її вже полум’я спробувало на смак, й лине далеко від сумного Вирію...
- Ну, розкажи, що трапилось, бо з твоїх думок я геть нічого не зрозумів!..
І, поки Нафтальон розповідає, втім, уникаючи повісти дівочу таїну, розпачливий спалахує вогонь в очах у вогненка:
- Навіщо не дали мені померти разом із нею!
- Чи можна чимсь зарадити, Оор-Тікі?!
- ...Є лишень один дракон, що знається на смерті й на житті... Аевін... Єдине сподівання – то на нього... Він усамітнивсь, кажуть, на скелях Озера Смерти... Туди й полетимо!
- Мій батьку, золотії твої крила! Ти – мудрий, справедливий Пендрагон... Допоможи: дивитися несила, як мучиться Лісіа! Втратив сон... і апетит!... Геть радощі покинув, і до Покликання не докладає рук! ...А я шукаю істинну причину, і не знаходжу... Серед синіх лук, на пагорбах Лавандових Лісіа самотньо тужить хто-йо-зна за чим... В очах – розпука, відчай – на чолі, а в серці – розпач... Що, скажи, із ним!?
- Мій сину, чорно-срібні твої крила, ледь припорошенії зоряним пилком! Ти знаєш сам – читав в очах Лісіа, – як він когось був заквітчав вінком... Шлях незбагненний, і ніхто не знає, як на людину він перетворивсь... Він гордий був, хіба не пам’ятаєш, шугав душею в незбагненну вись... Він знехтував призначенням дракона, повірить Розрахунку не схотів... Він, утікач з уявного полону, потрапив в справжню пастку чарів-снів...
- Мій батьку, золотії твої крила! Це, може Шлях його навча? Він злегковажив тим, для кого милим був, не спробувавши зрозуміть хоча б... Він – утікач з уявного полону!.. Він завжди чогось іншого бажав... і, боючися полюбить дракона, людину ненароком покохав... Десь там... Він правда був Потойбік? І, до речі, чому нічого він не пам’ята? Всі двадцять років: від самої втечі, і до повернення – мов привид усмоктав!
- Мій сину, чорно-срібні твої крила! Ти ж бачив прірву у його очах! – це нескінченна низка довгих років, не виміряти й у драконячих життях! Закони Потойбіччя незбагненні – він там прожив предивнії життя – а повернувсь сюди, й плечима стенув, ...не пам’ята нічого до пуття... Він повернувсь, своє замкнувши коло, щоб вивчити прогуляний урок... Але ізнов співа й літає соло, і я боюсь, що його кожний крок веде до трагедійного повтору одного й того самого ізнов... Ще більш жорстким, спізнавши біль і горе, його зробилось серце... Це – любов...
- Мій батьку, золотії твої крила! Чим можем ми йому допомогти? Хіба, якщо метелика придушеного підняти з пилу, від одного того він полетить? Чи, може розказать йому, що бачим, що знаєм, що серця віщують нам? Бо не пройти ізнов своїх призначень для нього – кинуть виклик двом світам: цьому й тому! Й ускладниться завдання, і буде важче спротив подолать... І, іншого не маючи бажання, крім одного – йому допомагать, на цім шляху нелегкім, прошу, Тату, дозволь мені його реченим буть... Все ‘дно любов Аевіна розп’ято, а всп’ять річки не вмієм навернуть...
- Мій сину, чорно-срібні твої крила! Потойбік, кажуть, річки навпаки течуть! Не відаєм, що можна, а що – неможливо... А маєм втілювати Шлях, священну Путь... А Розрахунок – то його відлуння, тебе, я певен, Беллуезер того вчив... Я знаю, чом твоєму серцю сумно... мені відомий смуток цей із давніх днів... Облишмо! Мусим дать Лісіа спокій! Ми з Алені разом того дійшли. Він скучив за дитям золотооким, ці двадцять років для нього були важкими й безнадійними, для нього іще страшніше втратити ізнов свого Лісіа, рідного й... чужого... Він, попри свою батьківську любов, пронизливо й болюче відчуває, те, що тобі не можу пояснить... те, що від нас Лісіа віддаляє... те, чого нас Лісіа всіх навчить... І ми тому не можем заважати, все має бути так, як мусить буть... А він... він сам свої зламає ґрати... він сам свої віднайде пам’ять й суть...
- Мій батьку, золотії Твої крила...
- Мій сину, чорно-срібні Твої крила!
Раніш ніколи Дені не літав на спині у дракона, хоч й бажав, і мріяв, як всі вогненки, з дитинства, здійнятись в небо на широких крилах тих, кому вони вклоняються одвіку і перед ким у захваті вклякають, так, що аж несила висловить захоплення й любові...
...І ось тепер... летять... але не захват в серці, а розпука... Невже... Невже?.. Навіщо?! Ця розлука... вона... назавжди?!... Горе душить горло, і за слізьми не бачити нічого... Кохана Айо! Що то за дорога, що нею ти прямуєш в нікуди? Чом наші розлітаються світи?! Ти поряд, і тебе нема водночас...
...Знов сльози вийшли з берегів, і очі безтямно темні глянули на світ, що розтинав драконячий політ: вже видно річку й Білі гори, за ними, кажуть – Край Снігів... А ген на захід сонця – вже видно й озеро в оздобі скель, мов кості, білих...
...Як ближче підлетіли, стало видно, що такі самі скелі й посеред озера гребенем здіймаються, а там...
...Ні для кого не чутна розмова:
«Аевіне! Привіт тобі, і – вітру ніжного назустріч! Дозволь твою порушити самотність! До тебе ми – у справах життя й смерти...»
«Ти тямиш добре, мій кмітливий друже! Влучніше місця не обрати для розв’язку рівняння смерти і життя!»
...сидить дракон величний, сталево сірий, і його сиві очі сяють, не зрозуміти, – чи то із щирим співчуттям, чи то грайливо, ніби дочекався на розвагу, і відчуває наперед, як вона смакуватиме йому.
...Пласкі великі брили... В камені одному – заглиблення, там – вода, у воді плавають водорості, хворобливо червонясті, й снують якісь малі істоти, брунатні та сріблясті... Ген там – ще камінь, закіптюжений, аж чорний... А роззирнутися довкруж – і розумієш, тут робиться щось дивне...
Оор-Тікі вже мовчки розповів Аевіну, що трапилось із Айо... Той вийняв дівчину з труни, і тримав у руках, таку... таку тендітну, що аж серце розривалося навпіл од розчулення!!
- ...Вона завмерла на межі: бо в ній самій – джерела смерті і життя... А вона не може вирішити, із якого пити: бо ані жить не хоче, ні померти... Її не можна ззовні оживити: впіймати душу, що полетіла, мов пташка в Ірій, і повернуть до тіла (в мистецтві цьому маю певний хист)... Лише зсередини...
Червоний сіпається хвіст від відчаю:
- Та ж як?
- ...Читав я якось в додраконячих книжках... Що щире серце, світові відкрите, єдине може двері напівсмерти прочинити... Воно єдине відшукає шлях, воно єдине знає «як»...
...Ридає юний вогненок: «Не буду жити я без Айо на цім світі! Але й у смерті не піти за нею!.. Вона – ніде... І стала... нічиєю!..»
А чорні очі вогняного дракона ще глибшають, мов колодязі ув інший всесвіт, і Аевін бачить у них, як Оор-Тікі перетворюється на дівча шістнадцяти років наївних чистих...
...Шалено серце калатало з переляку. Волосся стало дибки, а дихання, немов замерзлий птах, застрягло десь у клітці грудей... Перед собою бачила труну, що в ній, у шатах наречених, лежали два... скелети!.. Білі кістяки, і черепи усміхнені лякали, але вона звідкись напевно знала, що може й має оживить обох... І, ніби у відповідь на це, троянда засохла, що її молодята тримали у переплетених пальцях, наповнилась життям і засяяла, зоріючи до неї, і спонукаючи зробити те, що час зробити...
Але ж так лячно наблизитись до мертвих молодят, й вустами доторкнутись до чола одного й іншої, даруючи життя, із серця виливаючи... життя... сльозами виливаючи... життя... вливаючи... життя ...в вуста порожні, в груди, де пташка серця вже давно не б’ється, ув очі, де лише провалля сяють безмежністю... життя... що виринає з небуття... і кості знову обростають плоттю, немов соромлячись своєї оголеності, як голі гілки дерев, що, навесні прокинувшись, цнотливо убираються квітом-листом...
І ось вже рвучко й лунко шарпнулися два серця, аж розголос пішов світами, і синхронно розірвалися вуста, по-риб’ячи хапаючи повітря, і, від болю, розплющилися четверо очей, і...
- Прийди до тями! Ну вже! Дихай! – Аевін, поклав дівчину напівмертву на плаский камінь, і, тримаючи в руках голову знепритомнілого дракона, вуста-до-вуст вдмухнув у нього полум’я своє... І аж тоді Оор-Тікі прийшов до тями:
- Що... зі мною...
- Не знаю... Я такого ще не бачив... Але я прочитав в твоїх очах усе, що принесло тобі видіння... Я чув про щось подібне, це зветься Цілунком Життя, і є дуже небезпечним...
- Я спробую!
- Оор-Тікі! Ти можеш не зупинитись вчасно і видмухнуть свого життя надмірно, так, що вже не відновити твого Шляху, і часу, й долі!..
- Шляху і часу – цього добра в драконів аж занадто! А долі не боюсь своєї втратити: адже моя доля – частинка Долі, й не розвіється за вітром... А ризик смерті – ніщо в порівнянні із тим, що Айо може заблукати, полонена у власнім ніде-й-ніколи, назавжди... Назавжди – це занадто довго...
- Ой, Оор-Тікі, знаю, що не слід тобі того робити, але і переконувати тебе не можу... Мабуть, то є Шлях...
...Де хвилями здіймаються пагорби сині, де сонце своїх колискових співа, крізь розплющені очі сни дивився Лісіа, сновидіння про будні й дива... Сон і спокій – єдине, чого він бажає... Доки сниш, біль глибинний вщухає... У країні видінь розмаїто й безкрає інший всесвіт щораз вибухає... Там утішно твоє заколисує серце хтось невпізнаний, рідний, коханий... Й прокидатись не хочеться в світ цей, де відчай знов охопить тебе невблаганний – то лиш сон, тільки сон, просто сон!!!... І немає надії, що утіляться в твоє реальне життя ці легкії фантазії й мрії... А, раз так, то пірнаєш ізнову туди, де так легко і радісно ллється твоя пісня, де крила ростуть золоті просто з твого розп’ятого серця...
Тільки часом вриваються інші сни, що бентнежать тебе і дратують – то відгомін недорозквітлої весни, що, незбутня, знов в серці панує... І вихоплюєшся рвучко на поверхню свідомості: «А-ахх!», а у вухах відлунням лунає: «Чом надії не бачу у твоїх очах?! Ну чому ти мене не кохаєш?! Чом, жорстокая діво, у серці твоїм співчуття не знайдеться ні дрібки?! Чом на кожен мій дотик ласкавий легкий ти, шаленая, вмить стаєш дибки?! І чому ти не віриш в кохання моє?! Чом відштовхуєш серце відверте?! Як же прикро мені, що ти най уві сні – невблаганна, жорстока і вперта...»
А є ще гірші сни, вже для тебе сумні, вже для тебе холодні і люті... Тоді сам рвешся вгору, в реальність, у яв... А потому боїшся заснути... Вітер ніжно хвилює квітки, й у твоє серце вливає тихі пахощі ніжні лаванди... Знову хилиться долі твоя голова, на квіток веселкові гірлянди... І боїшся повіки склепити, і спиш, і широко розплющуєш очі, і бажаєш повернення лячного сну, і боїшся, і прагнеш, й не хочеш...
Зараз саме такий сон і опанував серцем ніжним й бентежним Лісіа... Сон про край степовий, хвилі золотих трав... і про того, хто смуток посіяв...
...Вона казала – шукати відповіді в серці...
...Вона порадила знайти собі подібних...
І він шукав. І він знайшов. Та не набув ні втіхи, ні розради.
І навіть не лишитись наодинці із думками – він вже давно не слухав голос серця... У степу як сховатись від усіх? І засинаючи посеред табуну кентаврів, він відчайдушно прохав у чогось, що – понад усіляке розуміння, одного: самотності хоч трохи...
...Упав туман сріблястий, степ золотий мов ковдрою вкрив... Прокинувсь на світанні Кентавр Солоноокий, й у мареві густім най не побачив власних тонких пальців руки, що нею ніби хтів торкнутись плинкого муру, що здіймався аж до неба, довкруж нього... Туман... Він вже чув казку про туман... Хіба не може в нім ота блукати, що він її шукав?... Шукав... колись... давно... Та у тумані хіба знайдеш щось? В тумані не-пам’яти? В тумані дуже легко загубити... й загубитись...! ...Хіба це не дарунок?!!!
...Примарним світом крокуючи обережно, аби не розбудити, зачепивши ненароком, якогось із кентаврів, він почав вибиратись зі сплячого табуну: всі відчуття загострив, очі невидющі розплющив широко, але ще ширше – серце, адже найважливіше можна побачити не очима, що навіть гострозорі є сліпими ув істинних речах. Невдовзі врешті решт діставсь до краю степового товариства, що спало сном міцним солодким....
І пройшов ще трохи, доки не відчув, що вже чує своє серце... А серце тріпотіло, наче пташка, що, змерзла, марно б’ється в крижане вікно... Її не чують?.. Тілько з-за фіранок (таки почули!) раз вигулькнули очі золоті, і, налякані, відсахнулись... А пташка билась... Серце тріпотіло... І скалки скла нерозбитого краяли його і танули в його живій гарячій плоті... Як боляче!..
...Аж дибки став від різкого болю/легкого доторку:
- Чому ти тут? – поряд стояла кентавриця: найпрудкіша, найметкіша, найзграбніша з-посеред всіх доньок Степу Золотого, що її імені він геть не пам’ятав... Табун, хоча і спав, таки за ним слідом відправив посланця – заблуду завернути...
- Я знаю, чом! А ти ось знаєш, чому тут? Нащо прокинулась, й пішла за мною назирці? – він хтів цю просту душу приголомшити, повідавши їй про її ...табунність... підкреслити, що це – не її воля, і, водночас, сказати Табунові, що він розкрив його загальну спільну волю й намір... Та переграв сам себе, і відповідь проста йому притьмом вибила землю з-під копит:
- Бо я тебе кохаю! Серед усіх кентаврів ти – найкращий. А я – найліпша серед кентавриць. Тож, мусим буть разом: за законом Золотого степу! Бо моє серце б’ється в унісон з твоїм! Бо дихаю з тобою в такт! І, коли ти прокинувсь, ти сам мене збудив й покликав за собою... Тому я тут.
- Я... перепрошую... не знаю... не знаю, що й сказати... Пробач мені!.. Я того не хотів... Я того не волів і не бажав!.. це вийшло... ненароком!..
- ... ... ... Так ... не буває... в Золотім степу!.. Якщо я вже твоє почула серце... не може бути це облудою!.. Я відгукнулась! Отже – ти покликав! Як можеш ти того не знати?! ... Ти дивний... ти свого ...не чуєш серця?
- Ні, саме зараз я його почув! Нарешті! В вашім Золотім степу воно мовчало, ніби сонним зіллям напоєне! Тільки тут, в туманній самотності, його почув я голос! Тож, лиши мене одного! Дай мені спокій!
- ...Я тебе не впізнаю!.. Ти нашим був, а став... чужим... Ти ж сам нас розшукав... Ми тебе взяли в своє коло... Так не було ніколи! – Ми не приймаємо чужинців! Ми помилитись не могли!!! ...Але ми помилились... Напоєні з самого Серця Вілларди в часи прадавні, мій казав дідусь, коли іще боги народи вільні не чіпали, ми набули смаку й чуття до істини простої, прозорої, криштальної, ясної і зимної... Солоної, мов твої вічі! Відтоді помилки жодної кентаври не зробили! І мали власний Шлях простий, прямий, невибагливий і невигадливий... Я перша, що помилилася за низки довгії віків... Як гірко! Прикро! Чому ж тоді вірить? Як навіть серце схибило моє – єдине, чому в світі вірить варто?!!
- Пробач... пробач... пробач мені... пробач... Я звідкись знаю, яким є гірким це слово, та нічого вдіяти не можу! Краще, назавжди піти мені ізвідси... Слід вчасно йти... Не озиратись... Досить! Годі вже зволікати! ...Але щось не пускає...
- Це ти сам... мене не відпускаєш! Прив’язав до серця...
- Серце! Як я не второпав! Вона була казала, знайду в серці... Знайду в Серці! У Серці Вілларди!!! Який же я дурний!!! Скажи мені!!! Скажи – де це – Серце Вілларди?!!
У відчаї, приборкана й впокорена, розуміючи, що її метеликоволегкокриле щастя розвіюється, мов туман ранковий, ледь ворухнувши вустами нецілованими, промовила ізтиха:
- ...треба йти назустріч сонцю...
- Спасибі! – з місця взяв в кар’єр, і тільки його й бачила вона, та, що на ім’я її не пам’тав, та, що про неї спогади губив із кожним доторком легким і сильним до грунту степового, та, що кожну дрібку втіхи умирущої у серці невмирущім зберегла...
...Лісіа випірнув зі сну важкого і гнітючого... з відбитком ув очах... того, хто скаче степом Золотим, ...зникаючи в розсіяному ...крізь марево туману ...сяйві сонця, ...що щойно народилось...
Тримаючись за руки, наближались, й аж сяяли, радіючи відкрито і нестримно... Із здивуванням, усвідомив вмить Аевін, що заздрості, чи, пак, роздратування, таж навіть ні неспокою легкого в нім не народжує їх вигляд ідилічний... він радість двох оцих разом із ними відчував. Яке то щастя, що вони лишились поруч! – їм шлях у Вирій замкнено надовго... А тут – розради місце. Справдилось його бажання – вони назвали озеро це Озером Життя... Залишились йому допомагати, і проламали мур його фортеці – він більше не самотній, він – їх батько, бо Дені й Айо знову народились тут у воді солоній...
...Тоді, коли Оор-Тікі вдмухнув у дівчину життя... Коли від сліз Дені солоне озеро вийшло з берегів... Коли драконодівчинка затиснула в вустах смак солодкавий смертної печалі...
...Сміливий хлопець першим мовив слово:
- Ми склали казку про Дракона й Нафтальона...
- Бо вони вдвох кохання наше врятували! І хай переказ цей із вуст в вуста навіки збереже вдячну пам’ять про них!
- Послухай! ...
... Усміхнений, із очима заплющеними, лежав на осонні Аевін і слухав... І його зовсім не обходило, що в казці цій для нього місця не лишилось... Так, сірого дракона не чіпляло цього разу, що казка... не про нього...
- Що це вони роблять?! – з висоти середнього лету дракона Нафтальонові досить добре було видно, як вогненки цілими лавами пораються побіля плантацій якогось зілля, що незнати звідки взялись одразу за містом, хоч кілька день назад навіть передчуття їх там ще не було...
- Щось вирощують швидкісним методом, здається, якусь городину. Дивись туди! – он там уже збирають!
Стрімкий віраж, і ось вони вже на землі, побіля величенької купи... редису! А вогненки підносять ще і ще того рожевобокого хрумкого щастя... Аж Нафтальон не втримавсь і кілька штучок з’їв:
- Смачний! Це ще якась традиція вогненків?
- Та ні... Уперше таке бачу... – Оор-Тікі, геть зачудований, перехопив когось-то із вогняного народу і поспитав, що і до чого.
- Це – для Лісіа. Він у пагорбах лавандових усамітнився, й нічого більш не хоче, окрім як снити, аромат вдихаючи лаванди, і, прокидаючися, ласувать редисом... А де редису стільки взяти, дракона щоб нагодувати? І довелося вдатися до чарів, аби швидко городина ця родила...
- Редис?! Лісіа?! Що за маячня?! На нього це не схоже... Й узагалі, ще не було у світі цім дракона, якому б смакував редис!! ...Що ж робиться оце?!... Летимо скоріш на Кіріафіарим, такі думки не можна відпускати в простір вільно, я мушу розпитати Елістара та Хрісаора, порадитись із ними...
- Лісіа нічиїх думок і слухати не хоче... Не хоче бачити вже най не те що мене, але й Алені, не кажучи вже про другого батька – Нантіну... Я в розпачі!!! Батько каже, слід дати йому спокій...
- Брате, я знаю, він чекає на розраду!
- Я бачив ув очах його такеє, що знаю, жоден з нас не може йому дати розради й радості!.. Я й сам би хтів розвіяти його гнітючий смуток... Ця сплячка...
- Уяви, що він метелик... Він зараз – лялечка. Та цей метаморфоз завершиться, й тоді час буде допомогти Лісіа вилізти зі шкаралупи. Це ж тяжко – виповзати з кокону свого... Я брат йому, й волію бути поряд!
- ...Тебе навряд чи він прогонить... Ти ж бо Квітка-дракон його коханий – той єдининий, що сміє стояти за спиною в Лісіа і тримати за крила... Нікому він не звіриться, так як тобі, бо лише тобі він справді довіряє... Ми поряд всі з дитинства... Чому ж у тебе – ця особлива роль?...
...Дивився гірко Хрісаор сумний, та на яку відповідь чекав, і сам не розумів того...
- Мій батьку, голубії твої очі! Скажи мені, що думаєш про все, що трапилось з Лісіа? Чом не хоче нікого бачить? Чом свій сум несе насамоті? І що оце за дивне пристрастя до рожевих корінців? Я вірю, що для всього буть повинне пояснення... Як на мене, занадто вже багато всяких див...
- Мій сину, колір-ночі твої очі! То давня пам’ять прокидається у нім... Лиш шепіт трав він слухає охоче, вдиха курилень синіх легкий дим, і засинає... Що в тих снах шукає – нам важко зрозуміти... Але там всі відповіді – у краю безкраїм його душі, куди нема дороги нам... Тобі, мені, Аевіну чи Хрісаору... Та ж навіть й Алені!.. Доречі, ось він й сам!
- Мій батьку, колір-моря твої очі! Я в розвідці своїй багато надзвичайних стрів речей, і відчуваю, всі шляхи приводять до Лісіа, усі річки зливаються в одну... Знайшов я книгу з дивними казками… А ще – і досі пам’ятаю криштальний біль очей вигнанця-короля... Я полечу до мого коханого брата, й поверну його Вілларді: досить Потойбіччю висмоктувати із нього життя! Не можу мовчки спостерігати, як його колір-вранішньго-сонця крила ніби хтось до синіх пагорбів прип’яв! Дракон літати мусить, а не снити! Дракон щасливим має буть завжди! А його серце – немовля, сповите в пелюшках смутку і солоної води...
- Мій сину, що безмежний всесвіт – твої очі! Я б свої сині крила радо розіп’яв, аби був знав, що від того полегшає Лісіа! Не думай, що шляхів я не шукав, щоб повернуть його у спокій нашого Гнізда... Ми з Елістаром ввесь час думаєм про це... Але ми впевнені, Лісіа має сам пройти свій шлях... Не треба заважати...
- Заважати брату напівсвідомо Шлях свій зруйнувати! Я майже певен, що знайшов ключа! Батьки мої, що в ваших я очах побачив перші всесвіти! Я знаю, Лісіа гине в мареві безкраїм! Йому надію треба дать й розраду! Бо перетворюється на німе свічадо, що відбивається саме в собі нескінченно... Я полечу! Мені був завжди радий він... Я мушу відновити його долі плин! Мій батьку, колір-неба Твої очі!.. Мій батьку, колір-моря Твої очі!..
- Алія знов смутна і невесела, мене не хоче бачить все одно... Збрехала Сфінга! Викинули книжку, але моя дружина як мене не кохала, так і не кохає... Ще й докоряє, мовляв, дарма послухалась мене, бо їй та книжка була єдиною розрадою і втіхою! А сьогодні мені сказала, що їй приснивсь єдиноріг!! З цим треба щось робити, бо інакше ще й Алія втратить розум, як і старий король!..
- Королю мій, прекрасний Беллефонте! – чорнява чарівниця, таємна радниця так віддано вдивляється у вічі короля! – Казала ж вам, не слід шукать поради у тієї Сфінги! Вона ніколи не зважа на те, чого твоє бажає серце, чого прагне – її слова туманні, як вона каже, дозволяють вершитися Шляху, а тому їй нема діла до наших забаганок і бажань... Не для того вона сказала «Викинь книгу в річку!», щоб королева покохала Вас, а для того лишень, щоб за водою попливла та книга, й у певнім місці, в певний час комусь потрапила до рук... Чи щось на кшталт того...
- Але ж порада та звучала так логічно!..
- Послухайте! Хто Ви в очах Алії? Вельможний син найславетнішого батька, героя й лицаря, що й досі про нього складаються легенди... Вам треба перевершити його, тоді Алія іншими очами на Вас погляне, так, наче побачила уперше Вас – витязя, звитяжця, що подвиги вершить в її ім’я! Це для жінок важливо – вже мені повірте!
- Та ж як? Чим можна здивувать Вілларду і Алію?
- Не здивувать! – це Шлях ярмаркових фокусників та чарівників-невдах... ... ... Вам треба налякати! Нажахати! Себе міцним і сильним показати. І гордим! Вам треба ... помститися за батька!!! Ви тим самим і перевершите його, і викарбуєте свій вчинок на скрижалях історії Вілларди, а до того ж – ще й у серці в Алії... Вам треба стать Драконоборцем!
- Мелісса, та Ви що?! Дракони сильні й мудрі тварі! Збороть дракона – для людини справа неможлива!
- Довіртеся мені, королю мій! Не вперше так буває, щоб сильного і мудрого перемагав кмітливий! Потрібно лише дочекатись слушної нагоди, і все обміркувать...
...Лісіа спить в улогвині між двох пагорбів у лаванді, біля нього – велика купа редису... Оор-Тікі тихесенько сідає поруч і починає дихати у такт до дихання Лісіа. Й, коли вже ритми дихання і серцебиття сплавляються в один, дракон вогняний змінює цей танок, й виводить ніжно Лісіа із глибин його видінь...
- О-о-а-а-а-ххх! – дракон золотоокий солодко позіхає, – Який чудовий сон! – у ньому я був морем...
- Лісіа!...
- О, мій добрий друже! Оор-Тікі! Не бачились давно ми! ...Чому Ти полетів, навіть і не попрощавшись?
- Мене чекали твої таємниці, на поклик твоїх таїн полетів... Дивлюсь в твої відчинені зіниці, і бачу там лише відгомін снів!.. Лісіа! Прокидайся! Час народитись до нових звитяг, нових кохань, нових пісень...
- Моїх пісень доспівано до краю, моїх казок не треба світу вже... А я тепер занадто добре знаю – кохання – тать, що в темряві, з ножем, причаївшись, чекає перехожих, аби, зненацька їх заскочивши, відняти все: й життя, й таке-сяке багацтво...
- ...Ти пам’ятаєш, де і як зустрів кохання? Ти пам’ятаєш, кого ти любив? Що саме біль принесло і страждання?..
- Не маю інших спогадів, крім снів... Тому і сплю.. А ти «Прокинься!» кажеш!...
- Та ж нащо тобі сни ті, якщо смуток й гіркий розпач – у коханні твоєму?!
- Як вміло снити, то стискає груди не плач, а щастя... Любов, коли її нема кому виповісти і передати, на стовп соляний обертається...
- Та ж ти дракон, і іншої любови ти є слуга – тієї, що розуму підкорюється...
- Знаю! І Обов’яаааааааззззззззкууууууу!!! ... Облиш! Не треба мою пробуджувати лють... Я пригадав, як я колись був втік, пройшов крізь Серце Вілларди...
- О-о-аххх!
- Та ти нікому не кажи...
- А що там, на тім боці???
- ...Всі спогади поплутані якісь... Я достеменно нічого не пам’ятаю... От коли сплю... А прокидаюсь – і усе щезає, мов сніг на березневім сонці...
- А цей редис... Любов і до нього ти приніс ізвідти?
- Мабуть, що так... Він має щастя смак...
- ?!
- Це важко пояснити... Але це саме так! А аромат лаванди – це запах щастя... Парфуми щастя і життя... Редис, лаванда, сни і ти – осьо і все, що дає мені розраду...
- Лісіа, любий! Сонечко моє!.. («Він каже, “аромат життя”... Вона казала теж, ...що «відповідь шукати слід не в однойменних квітах, а там, де розливається безмежний аромат життя»... То Відповідь – Лісіа?!»).
- Не сонце я – приборканий дракон, впокорений і зламаний, мов квітка, приручений й покинутий на призволяще... Як цей блакитний квіт... Ти ж знаєш, тут давно вже не ставлять вуликів і не збирають мед... Кому є справа до магії повітря відтоді, як всі пегаси полетіли звідси? І полонянки пагорбів оцих, так само як і я, сплять і марять високими горами й полонинами, де розливається безмежно аромат життя...
- !!! («Та це ж Лавендер, що в Блакитних горах!»)
- ...Мені здається, я вже помирав і жив не раз, відколи утік з моєї рідної Вілларди...
- Аевін розповів, що ти був людиною, коли ви зустрілись, якоюсь дивною, може навіть феєю... Він каже, ти був безпорадний і порожній, а він, тебе впізнавши, не мав іншої ради, окрім як спопелити ту дивну оболонку і вивільнити тебе... А ті квітки, що бачили ми на березі Океану, зросли з твоїх слідів кривавих, бо так з феями буває... А потім я зустрів кентавра в вінку із таких точно оор-тікі...
- Ах-ооооо-агххх! Я часто бачу уві сні кентавра. Цей сон, на диво, залишається зі мною, коли я прокидаюсь...
- ...Він теж свою десь пам’ять загубив, і відшукати хтів...
- Де він тепер?!
- Ми стріли Сфінгу...
- Велемудра Сфінга! Ти пам’ятаєш, як в дитинстві ми з нею грались в хованки, а я ховавсь найкраще? Й вона сказала, що мій Шлях – це втеча й переховування, перекидання і омана... Таки то була правда... І що?
- Вона йому сказала, що він має розшукать собі подібних... Тож, він податись мусив в Златостеп... Ти знаєш, то дивний якийсь кентавр... Я був у Дотику до нього, і можу відновити цеє відчуття, щоб розшукать його...
- Навіщо!? Нааааащо!?! Ніііііізззззаааааащоооо!!!
- Лісіа! Заспокойся – в тім є шанс для вас обох: знайти себе в свічадах очей одне одного... Це не боляче.
- Ізвідки відаєш?!... – гіркий, мов найлютіша отрута, стогін вихопився з грудей золотоокого дракона, але вже не мав сили сперечатися Лісіа, бо засинав, вколисаний ізнову блакитно-фіолетовими теплими пахощами...
...Оор-Тікі, легенько поцілувавши його в чоло, поглянув наостанок лагідно і полетів шукать... чарівних ліків із зеленими очима... і думав все про лавандові луки, що чекали на нього в блакитних горах... Там десь блукає розв’язок загадки... Бо Сфінга помилятися не вміє...
- Оор-Тікі десь полетів... Що він сказав Лісіа? Що той відповів? Бентежно якось серцю, а чому – не знати... – Сумний дракон колір-ясної-зоряної-ночі виповідав зореносому Нафтальонові свою печаль... А тому нетерпець було поділитись тим, до чого він доміркувався оце щойно:
- Ти знаєш, я ось чого дійшов у роздумах своїх: одне й те саме – Лісіа й Фея! Отже, наш Кентавр шукав не кентаврицю, а дівчину, що була колись людиною, а стала феєю... Чому? А до того ще була драконом – Лісіа. І знову стала драконом... Я геть заплутавсь... Так... Дивись: Фею з Наастону вивів ручай – значить, вони мусили якось розумітися? А як вона знала мову річок, тоді... Я гортав книгу, що її знайшов Оор-Тікі, там Фея шукала Єдинорога... Оор-Тікі розмовляв з ручаєм. Значить він знає, що Фея – то Лісіа. І він знає тепер, що Кентавр – то напевно Єдинорог!.. Але ж, я пам’ятаю, як Оор-Тікі поглянув Кентаврові у вічі, й побачив там теж дракона! Це – геть заплутана історія! ... Але ж тоді виходить, що Кентавр мусить знати, хто розбив серце Лісіа, коли він був людиною, чи то пак Феєю... А, може, то він сам? Він – той, хто так змінив Лісіа? Тоді, аби замкнути коло, його слід знайти! Я знаю, куди полетів Оор-Тікі! В Кентаврію!
- Кентаврія! Степ золотий! Туди дракони давно вже не літали, бо нам нема чого робити там: з кентаврами дійти якоїсь згоди неможливо... Приязні чи ненависті не маємо одне до одного, але порушувати давнішній нейтралітет! Не подобається мені все оце! Сідай! Полетімо поглянемо у Серце Кіріафіариму!
...Ріка, що дала йому ім’я «Солоноокий» таки вивела його до Серця: скільки бачить око – веселкове марево від стількох водограїв, що їх навіть і не полічити, бо губляться десь далеко, в солоному тумані (він ясно відчуває смак цього туману, схожий на смак сліз, що витікають із зовнішніх кутиків очей, й тому – майже солодкі, так кажуть в Кентаврії... «Сльози, що течуть з кутиків очей, не такі гіркі» – тому, коли вряди-годи кентавр чи кентавриця не вміє приборкати сліз, відкидає голову назад, обличчям до неба, і сльози юшаться просто у вуха, на потилицю, гублячись у пишній гриві... Чом він згадав про це? Чому так ясно уявляє, як вона стоїть із запрокиненою головою, як широко розплющує вічі, що спрагло п’ють небо? Як дві цівки сліз швидко прокладають русла її щоками? Як трохи потому вона струшує намоклою гривою і, сміючись якось ...гірко й відчайдушно, витирає пальцем солоні скроні та вуха?.. Чому?..) по той бік округлого (мабуть, таки схожого на серце) провалля... Водоспади здіймають такий туман, що дна геть не видно... Помережана райдугами – подвійними, потрійними! – безодня, ніби кличе впасти в цю діамантову глиб... Мабуть жодна інша прірва у двох світах не є такою привабливою і... жаданою... Принаймні, там можна віднайти спокій, а, може, щось іще...
Аж тут у вільний лет думок Кентавра увірвалось нечуване видіння – ніби блискавка вихопилась з того боку й стрімко перелетіла на цей: веселий гепард з намальованими доріжками сліз! За ним одразу – ще один, трохи менший, і, якщо це тільки можна уявити, стрункіший... А це ж нечувана відстань! Хіба що на крилах вітру її перелетіти! Ці двоє, най і не помітивши Кентавра, посміхнулись одне одному й рвонули з місця так, що за мить вже зникли десь вдалині... Певно, що віллардійські гепарди, як казав був колись Нафтальон, (як він там?) найпрудкіші істоти в двох світах, але щоб так!
Та не це зачепило Кентавра, а той погляд, та посмішка, та поєднаність цих двох, що навіть наввипередки мчали так, ніби єдине ціле жартома, бавлячись, захотіло само себе випередити...
...Гепард і гепардиця... хоча і зникли, а ще довго не відпускали його погляд, що, мов давній спогад, був звернений в минуле, туди, звідки він прийшов, і де його губилися сліди... Це відголосся поглядів, які відлунюють одне ув одному... Він щось подібне вже відчував колись, ...або колись відчує... Минуле й майбуття – звиваються, мов два дракони в танку червоно-золотім – «одне й те саме», як сказав би Нафтальон... Чого тоді чекати, озирнувшись на краю безодні?.. Обрати райдугу і скочити на неї, і по веселках, з одної на іншу, догарцювати басько аж до серця Серця... Де закружляє голова, і ти впадеш у небо, що чомусь – попід ногами... Ти вже так падав у майбутньому колись... З веселки – в небо, крізь солону хмару чіїхось сліз... Падати у небо, ніби зрозумівши суть істинних речей безмежних... Упасти в небо... В вічному падінні знов себе загубити... Знову... Падаєш... у небо... падаєш... у себе... солоний... ніби... річка... пам’ять,.. що тече... навпаки... солона, ніби небо... із хмар проллються справжні... сльози... солодкі... ніби сніг, ...що тане... на щоках.... гарячих... відчуваєш себе вітром, що прагне цю хмару на землю пролити, щоб на крилах своїх не носити... відчуваєш себе сонячним зайчиком, що, від люстерка відскочивши, затанцював по стінах... травою, що вже не солоним дощем напоєна, спрагло тягнеться до сонця, і думає, що сонце тягнеться їй назустріч, і що ростиме вона так аж допоки не торкнеться блакитного склепіння оксамитовими смарагдовими пальчиками... річкою, що вже ладна вийти з берегів, аби розлитись передвесняними луками... словом, що завмерло на зляканих від власної сміливості вустах... нескінченним шляхом... зоряним подзвоном... пилком на крилах метелика... СОБОЮ! Це ти вже потойбік... Це тобі повідається ця казка... Але хто ти – того поки що не відаєш... І мене тут немає... Поки що... Зачекай... Трішки зачекай-но!..
Наближаючись до Золотого Степу, вирішив намацати серцем Кентавра, але, щойно доторкнувшись, відчув, що втрачає зв’язок... Так буває уві сні, коли тримаєш на долоні кошеня, аж раптом воно починає меншати... І от вже, дрібнюсіньке, провалюється крізь пальці, а ти хочеш його підхопити, та не вмієш...
...Лісіа несподівано випірнув зі сну, і ще довго потому не міг збагнути, хто він і навіщо, а коли врешті решт пригадав, все одно в серці залишилось пронизливе, мов зойк дитини серед глупої ночі, відчуття ...втрати? жалю? жалоби? І аж до самого заходу сонця Лісіа більше не склепив повік...
Посеред порожнього кратеру чорного базальту двоє вдивляються в кулю, що міниться на очах, робиться то тьмяною, то прозорою, перетікає із одного кольору в інший...
- Ти ясно уявив його?
- Так ясно, ніби ось він, поряд!
- ...Якби він був загинув, Серце показало б його смерть... Я також був стояв колись отут, тримаючи в очах Лісіа обличчя миле... А Серце Кіріафіариму мовчало так само, як оце зараз...
- Його нема в Кентаврії! Слід попередити Оор-Тікі!
-... Він блокувався, не відповідає...
- Давай про нього запитаємо у Серця!
- Мій любий друже, це не ввічливо, питатись про дракона, що захотів побути насамоті... Ми маємо право на приватний простір і свято не порушуємо його... Хіба що трапиться щось надзвичайне... Дамо спокій Оор-тікі, а як не з’явиться невдовзі, тоді вже і спитаємо про нього...
...Розпачливо кружляв, мов загубивши Шлях... Як так? І що тепер робити? Оце невдача! Запізнивсь! Перед ясні очі Лісіа як без Кентавра повернутись? ...Шлях залишивсь єдиний – шукати остаточної відповіді десь у Лавендері... О, Сфінга... Доведеться мовчати для усіх – нема чого робить драконам у країні пегасів, ще Елістар примусить повернутись... Він не надовго... Віщує серце, що розв’язка близько... що розв’язок близький і ...невблаганний...
...А коли сонце вже закочувалося за обрій, розмалювавши небесну блакить кольорами якоїсь... відчайдушної... глибини, Лісіа відчув смак й гострий глиб життя, що він його був зрікся снів заради...
- Краса яка – безмежна і безжальна… Палає небо, мов співає пісню Рожевого й Червоно-золотого... Багряний – басовитим відлунням непомітно вливається аж в серце... Жовтогарячий розкриває крила, немовби прагне пригорнуть Червоний до серця, й квилить, квилить морським птахом... А ген – Зелений, ніби чиїсь вічі (чиї?..), співа печальну колискову сірінги смутної, що – тонка тростина – втікала й не втекла... Й перетікає в глибокий Синій спів «Кохати!...» бамбукової діви – сякухаті... Для кого квітне це метеликовокриле небо? Для кого ця величная вистава? ...Щемить у серці, ...мабуть, хтось в останнє милується цим призахідним небом... воно – для нього ... це – прощання... остання втіха для душі, що скоро полине звідси... може, для мене?.. Це, може, я в останнє сонце проводжаю?... Це, може, я?.. Це – для мене?.. Так, мабуть, небо квітне для мене... Як серце відчай відчуває... смертний!.. Прощай?..
А сонце, посміхнувшись наостанок, за небокрай сховалось...
...Шляхетний білий кінь крилатий блакитноокий схиливсь увічливо в поклоні неглибокім:
- Беллефонте, цієї ночі в Лавендері дракон з’явився... Ми заховались в горах, причаїлись... Таке нечуване нахабство! Ці тварі ненависні мало того, що своїм до нас презирством весь всесвіт отруїли, відняли більшу половину неба, а ще й, тепер оце, загарбати бажають Лавендер, край благословенний, де знайшли притулок ми колись і захист!..
- Я вже давно дійшов був думки, що цим драконам показати слід, що вони не є господарями Вілларди! Нагода слушна випала провчити нахаб цих гордовитих! Я готовий стати драконоборцем, одержати звитягу над тим, хто межу вашої землі порушив!
- Я чую слова істинного лицаря! Та ж як ...одна людина?.. І чи дракони потім не помстяться?
- Драконів лють слід буде десь перечекати, а потім вони згадають, що цей дракон – порушник давньої домовленості... А тепер, Мелісса, розкажи, як наші друзі нам допоможуть!...
...Нарід крилатий змовлявся із ворогом своїм прадавнім – людьми, що через них колись їм довелось відмовитись від сутності своєї дивної і стати істотами простими, грубішими й ...більш прийнятними для народу людей... Це вже не вперше – пегасам спини підставляти для тих, хто ані крил не має, ані честі...
...На терасі, вкритій бузковим квітом, лежав Оор-Тікі щасливий до безтями:
- Правий Лісіа – це аромат життя! І в цих горах лаванда іншу має суть... Я ніби стрів самого себе в цім краю... Здається, що ось-ось – і я збагну, що мала на увазі дивна Сфінга... І що за відповідь чекає тут на мене?..
Схилився вниз і милувався синім полем, що далеко внизу од вітру хвилювалось:
- Лавендер... Тут табуни крилатих коней пасуться, кажуть, зазвичай... Куди ж вони поділись? Змінили звички? Вже давно драконів в цім краї не було... Якщо дивитись правді в очі, мені тут бути також не слід... Але... Це, може, шанс знов встановити мир і злагоду між нашими народами?.. Тоді все вийшло якось... недолуго... Так по-дурному посварились, й – назавжди... Занедбана лаванда на пагорбах, дрібна і зблякла, меду не дарує...
Зітхнув, і книжку розгорнув, де вийшло... Випала сторінка, де саме починалася казка про Сфінгу...
Але...
Не читав тієї казки.
...Сіть, велика і міцна, що її половина мешканців Лархіму плела цілий тиждень, полонила дракона, що заборсався, не тямлячи себе від здивування і образи... А сотні пар крил злилися, сплавились в одне зусилля, що зіштовхнуло, стягло дракона, який пручався відчайдушно, з тераси в прірву... Так жоден швидко не літав дракон... Килим бузково-блакитний рвонув назустріч, Оор-Тікі навіть очі не встиг заплющити...
...Так і лежав, дивуючись від того болю, що панував в розбитім тілі, коли двійко людей спустилися в долину верхи на пегасах...
...Пінились червоно в вустах слова... Металась в розбитій клітці грудей нажахана саламандра... Кружляло небо, і здавалось, ось він зараз впаде ізнов, вже в цю блакить безмежну й милосердну, і біль мине...
Дракон лежав горілиць, і зручно було поцілити в беззахисну ямочку між ключиць, таку саму, як у людей. Спис увігнав глибоко. Лицар! І той хилитався маятником, поки дракон дихав... Король дивився, як із рук (таких самих, як у людей!) випала книга, яку власноруч кинув був у лісовий ручай...
...Небо кружля – птах блакитний...
«Дозволь мені впасти в безодню очей твоїх!..» –
Прохаєш.
...Запізно...
«Просто дозволь мені просто кохати тебе...
...просто дозволь мені просто любити тебе...
...просто кохати тебе...
...просто любити тебе...
...кохати...любити...тебе...
...любити...кохати...тебе...
...В неба очей золотих
Марно благаєш. Мовчи.
Думки хай крила свої
Стримують – линеш туди,
Де вже не знайде ніхто,
Де болю більше нема,
Де смутку більше нема,
Де часу більше нема
Просто сказати «Люблю!»...
...В неба очей золотих,
Поки є час, попрохай...
...В неба очей золотих...
Під дощем тане тіло твоє
...наче сніг
березневою зливою вбитий...
«...любити...
...............................................
...любити...кохати...тебе...
...кохати...любити...тебе...
...в безодню очей золотих...
...в безодню очей золотих...»
Як пахкотить синій квіт! –
Димно-бузковий розмай...
... – хай все залишиться, хай! – ...
.....................................................
...очі його золоті...
«...просто дозволь буть твоїм...
...просто дозволь мені... знов...!»
Час-лине-час-лине-час
«! в неба очей золотих...
...прошу...
...прошу...»
Змучене дихання увірвалось. Поволі, мов туман на сонці, тіло дракона, тьмяне й прозоре, розтало... Лишилась тільки книга, в тенета спіймана, розкрита на казці про Сфінгу... Звитяжець, що не мав тепер ані трофею, ані відчуття перемоги, збентежено дивився, як щезають криваві плями на зім’ятих квітах...
...Адже, коли дракон помирає, тіло його тане в повітрі без останку... Крім драконів того майже ніхто не знає...
...А всесвіт пронизав зойк безголосий квиління драконів, плачу за тим, хто згинув без часу й не за велінням долі...
...Не Шлях... Не Шлях... Не Шлях... Але – це Шлях! Тепер це Шлях... Це трапилось – а, отже, тепер це Шлях...