Казка
Іллі Челнокову, що просив навчити його літати
Було це так давно, коли ще навіть мобільних телефонів не було, ніхто не чув про Інтернет, і маршрутні таксі, до яких ми так звикли, ще не їздили.
А їздили тоді тролейбуси, автобуси і трамваї. Коли терміново кудись потрібно було дістатися – тоді вже сідали на таксі. Але таке «терміново» не так уже й часто траплялось.
Людей було багато, тролейбусів – мало. Тому тролейбуси були нервовими, втомленими, сумними і, як наслідок, нещасливими.
Нещасливим був і тролейбус Сонька, що їздив по дев`ятому маршруту у Львові. Сонька був іще зовсім малим, тому дуже любив поспати. Коли він спав, йому снилось, що він літає. Ні, це зовсім не означає, що снилось йому, що він літак. Хоча і їздив він щодня до львівського аеропорту. І по багато разів на день бачив, як злітають у небо нетутешні вільні машини із сріблястими крилами. Снилось йому якраз, що літає саме він, тролейбус Сонька! Що спочатку так сильно розганяється через усю площу святого Юра… І ось саме в тому місці, де дорога різко йде вниз, він відривається від неї. А далі вже піднятись над нею, над верхівками дерев парку, над площею перед Університетом і самим Університетом – зовсім не важко. Легкі й пружні повітряні потоки підхоплюють його… Він розставляє свої вуса, якими тут, у повітрі, йому не треба триматись за дроти, бо, власне, ніяких дротів тут узагалі немає, не існує тут і маршрутів і навіть електричний струм тут йому ні до чого. Увесь час забираючи лівим вусом дещо праворуч, він робить круг над зеленим островом парку. Потім – над Університетом. Потім – над площею перед ним. З висоти тролейбусного польоту вона здається йому зовсім не такою великою, як насправді, і ще більш затишною. Кам`яний Іван Франко, що постійно тут стоїть, зовсім не понуро, а так, по-хлоп`ячому, задирає голову, всміхається у пухнасті вуса, анітрохи не придатні для польотів, і махає йому рукою. Сонька завжди жаліє Кам`яного Івана Франка. Адже тому потрібно тут стояти. Постійно. Непорушно. З гранітного постаменту дивитися зверху однаково велично на усіх без винятку, обхопивши своєю лівою рукою свою ж праву. І робити вигляд, що його ніщо не обходить.
Коли Сонька прокидався і розумів, що оці його польоти, оця дивовижна легкість – лише його власний сон, то ставав ще сумнішим, ніж був напередодні увечері.
- Уставай же, – чув він звичний замінник ранкового привітання. – Знову ти запізнюєшся на маршрут!
І ось він, ще позіхаючи, схоплювався з ліжка у Депо, поспіхом проводив власний техогляд, підіймав вуса догори – і - вперед, від аеропорту до університету, по колу. Увесь день. Зранку до ночі.
- Аеропорт! – старався виразно оголошувати Сонька. – Наступна зупинка – Парк імені Кульчицької!
Але Гучномовець, бідолаха, увесь час був якийсь застуджений. Він то кашляв, то чхав, то хрипів, то поскрипував.
- Що ти там базікаєш? Краще б вже помовчав! – обривав його часто-густо Пасажир без Квитка.
- Пасажире без Квитка, пройдіть, будь ласка, по салону! – тут же зверталась до нього Тітонька з Важкою Сумкою. – Все тут загородили собою! Не пройти!
- Не подобається – у таксі їдьте! – не ліз у кишеню по слово Пасажир з Оселедцями.
За кілька зупинок у Соньку набивалась така сила силенна народу, що кожен у цьому натовпі змушений був стояти непорушно, мов Кам`яний Іван Франко на площі перед Університетом. А Сонька тягнув їх по своєму маршруту із усіх своїх сил.
Коли на кінцевій зупинці біля Університету люди отримували жадану здатність рухатись і полишали Тролейбус, Сонька відчував себе таким нещасливим, що хоч плач. Так важко бути тролейбусом! – думав він розпачливо, не раз тишком втираючи пекучу прозору сльозу, що скочувалась синьою тролейбусною щокою…
Зі своєю мамою Сонька бачився по ночах та у неділю, коли у них був спільний вихідний.
- Мамо! Навчи мене літати! – попросив якось Сонька, щиро-щиро, так, щоб неможливо було відмовити. – Ну будь ласка!!!
- Тролейбуси не літають! – рішуче відповіла мама
- Але ж чому тоді мені сниться, що я літаю?! – намагався докопатися до істини малий.
- Це тому, що ти ростеш уві сні, дитинко! – посміхалася мама.
- Щоб стати ще більшим і вміщати у себе ще більше пасажирів?
- О! Який ти кмітливий! Геть усе розумієш! – раділа мама.
Але Сонька відчував, що тут щось не те, що не може оця безмежна радість вільного польоту, оця насолода від нього уві сні, оце відчуття повної свободи означати лише те, що він довшає…
- Чому тролейбуси не літають? – допитувався Сонька у свого Учителя, поважного тролейбуса, що багато всього знав та бачив на своєму віку. – Ні! Чому тролейбуси не літають, подібно…
- Тому що ми, тролейбуси, - не літаки! У нас нема крил! – не давав йому закінчити монолог Учитель.
- Так вуса ж є!
- Вуса зовсім не для польотів! А для того, щоб триматись за електричні дроти. В цих дротах – наша сила!
- Я знаю про це, - сумно шепотів Сонька.
- А тоді навіщо запитуєш? – дивувався Учитель.
- Бо літати хочу! - поблискував очима малий.
- Забудь про це! А краще добре роби свою тролейбусну справу. Не спізнюйся на роботу! Набирай у себе побільше пасажирів! Випускай їх на потрібних зупинках і їдь чітко за маршрутом.
- Я й так це роблю щодня! Але щасливим себе не відчуваю…
- А це… зовсім не обов’язково… відчувати себе щасливим… - якось вже зовсім невпевнено відказував бувалий тролейбус. – Головне усіх впустити і випустити… А то був у мене випадок у позаминулім році…
І старий тролейбус розповідав уже вдвадцяте історію про те, як один Неквапливий Пасажир їздив у ньому одного разу цілісінький день. І не тому, що це так прийшлось Неквапливому до душі. А тому, що спочатку він усіх пропускав до виходу, та тільки-но хотів вийти сам, як тут же у тролейбус набивалось стільки народу, що вийти із нього було уже просто неможливо…
Сонька працював тролейбусом уже цілу осінь, зиму і частину весни. Весна йому подобалась найбільше. Бо принесла зі своїм приходом відчуття змін. Сонька не знав, що саме, але точно відчував: десь щось неодмінно уже змінилось, і зміни ці, хвилюючі і прекрасні, стосуються саме його, тролейбуса Соньки. Ось у такому солодкому передчутті проїхав він одного разу від Аеропорту аж до зупинки маршала Тимошенка, ні разу не зупинившись і не відкривши двері. Добре, що людей у той час було обмаль. А ті, що були, подумали: тролейбус на лікарняному і їде до Аптеки на Окружній.
Виринувши із хмари власних мрій, Сонька пригальмував і відчинив двері. Крізь них увійшло п`ятеро дітей різного віку.
- Привіт! – привітались вони, посміхаючись.
- Привіт! – дружньо і вперше несумно відповів тролейбус.
- Я Ромко, - сказав найстарший, а це Муха, Вітя, Женько і Сонька. Сонька – це моя сестричка.
- І я також Сонька! – зрадів тролейбус.
- Моє ім`я – Тетянка, а Сонькою звуть, бо я поспати люблю, - радісно сміючись повідомила найменша із компанії, шестирічна дівчинка з двома білими бантиками над чорними лискучими хвостиками.
- Таке тільки в кіно трапляється! – здивувався Сонька-тролейбус, закриваючи двері. – я ж також Сонька. І з тієї ж причини…
Діти засміялись.
- А можна, ми зупинки оголошувати будемо? – попросив Ромко.
- А давайте спробуйте! – посміхнувся Сонька-тролейбус.
- Наступна зупинка – Окружна, - високо-високо взяв Женько.
І вперше Гучномовець не видав жодного зайвого звуку, не кашлянув, не чхнув і не скрипнув.
Крім дітей у тролейбусі нікого не було. На Окружній зайшла Студентка, що поспішала до Університету. На наступній – ще декілька чоловік. Усі вони були заклопотані. Але поки їхали , слухали дитячий сміх та дружню розмову, обличчя їх ставали дедалі світлішими. Коли дісталися Технічної, усі, хто був у тролейбусі, уже щиро посміхалися. Здавалось, просто тут, у тролейбусі, світить сонце. Сонька відчув: ось вони, зміни! Він любить усіх! І він щасливий! І це було точнісінько таке ж відчуття легкості і свободи, як коли він літав уві сні…
- Зупинка Центр ( Університет ), - тихо-тихо сказала маленька Сонька. Але всі почули і ще більше посміхнулись.
Сонька-тролейбус відчинив двері. Усі виходили. Хто гладив на прощання Соньку, хто кивав головою, хто підморгував. Сонька усіх запрошував їхати з ним іще. Коли потрібно буде. Він трохи довше, ніж звичайно, затримався на цій зупинці. Площа, що перед Університетом, була трохи позаду. Але він добре бачив трохи сумного Кам`яного Івана Франка. Той також бачив сяючого Соньку. Але змушений був стояти, схиливши голову і обхопивши своєю лівою рукою свою ж праву. Та згодом не витримав. Зовсім по-хлоп`ячому посміхнувся і помахав щасливому Соньці своєю кам`яною рукою...