Казкова повість про не казкові події
Олені Т., продавщиці магазину
У магазині одягу «Сповнення бажань» сьогодні не дуже багато охочих щось купити, чи бодай просто поміряти, хоч заради цікавості. А все тому, що на вулиці дуже холодно і вітряно. Людей за вікном майже не видно. А ті, що є, мчать од вітру відчайдушно, мов зайці від мисливця, втиснувши голову у плечі, не підіймаючи погляду, повз двері магазину, прямісінько додому.
- Хоч би погрітись заскочив хто-небудь… - сама собі скаржиться Ліда..
У «Сповненні бажань» вона працює уже більше року і ніколи тут не нудьгує. Вона весела, привітна, і тому люди, що сюди заходять, не ніяковіють від зверхнього погляду продавщиці, як це частенько буває у дорогих магазинах, а, навпаки, відчувають, що саме на них тут чекали усе життя і тепер страшенно тішаться з приводу такої визначної події. Тому вони й не поспішають звідси йти. А коли все-таки йдуть, то потім приходять знову і знову, приводячи до магазину своїх дітей, друзів, родичів та сусідів.
Власниця магазину «Модниця», що навпроти, незадоволено бурчить:
- Що у них там, медом намазано, чи що?.. У мене і магазин більший, і одяг крутіший… Хай їм грець! Усіх покупців моїх переманюють!
Одного разу вона спересердя навіть набрала номер пожежної служби і сказала таким голосом, ніби це не вона, а хтось зовсім інший:
- Чим ви там займаєтесь у своїй службі? Зовсім нічого не бачите! Неподобство просто!!! У магазині «Сповнення бажань» вогнегасника нема!!! А якщо раптом пожежа?
- А ви хто? – знехотя запитали у слухавці.
- Я чесний... покупець і не потерплю, щоб безпорядок був!!!
- А звідки ви знаєте, що вогнегасника справді нема? Можливо, він у них у підсобному приміщенні?
- Та знаю вже якось... Бо… у них… пожежа тільки що була! І я… це… на власні очі бачила! Вони бігають навколо вогню, а погасити - немає чим… От я… і змушена була… їхню пожежу… сама гасити!
- Та ну-у-у-у!.. – недовірливо протягли по ту сторону розмови. – І чим же ви її гасили, пожежу?
- Як це чим? Звісно, вогнегасником! Таке питаєте, ніби на овочевій базі працюєте, а не в пожежній службі! – розійшлася Модниця.
- Ви ж сказали, що його немає!
- Кого немає?..
- Вогнегасника!
- Ну так… Сказала… Так і немає! У НИХ немає!!! А у МЕНЕ - є!!!
- А звідки у вас вогнегасник, тітонько? Ви ж покупець!
- Я покупець із вогнегасником, а не якийсь там просто покупець!!! І ніяка я вам не тітонька, а пані!!! – пішла вона у наступ. - Стільки всілякого добра спасла, і їхню продавщицю, і їхніх покупців! Так що мені медаль «За спасіння на пожежі» належить видати!
- А ви залишіть свою адресу, ім`я та прізвище! – весело запропонували зі слухавки.
- Це навіщо? – здивувалася роздратована пані.
- Щоб медаль виписати.
- Я герой, що побажав залишитись невідомим, – відрізала вона і припинила розмову.
Черговий-пожежник Вітя, звісно ж, розумів, що, пані, з якою він розмовляв – сварлива лиха тітка з нестримною лихою ж фантазією. Але служба є службою… Про телефонну розмову він доповів своєму пожежному начальству. А те вирішило відправити у «Сповнення бажань» перевірку.
« Перевірка виявила грубі порушення техніки протипожежної безпеки», - так було написано у доповідній записці, що склав за усіма правилами пожежник Вітя, хоча йому аж зовсім не хотілося засмучувати добру продавщицю Ліду, що так йому сподобалася… Але ж служба є службою…
Як сталося, що вогнегасник зник із магазину саме у той день, коли прийшла перевірка, Ліда не розуміла… Не розуміла вона також, звідкіля могла узятися купа обгорілого мотлоху між стійками, на яких висить одяг…
…І справді, той день був якимось трохи дивним…
Як завжди, із самого ранку у магазині було чимало роботи. Спочатку забіг заклопотаний Тимків татусь. Його трирічний Тимко, якого Ліда вже добре знала, збирався уперше відвідати дитячий садок.
- Це ж дуже відповідальний крок, розумієте, Лідочко? - хвилювався чоловік. – І ми усе-усе необхідне для Тимчика приготували: і олівці, і фломастери, і фарби, і клей, і папір, і ножиці, і книжку «Аліса в країні математики», і ноутбук…
- Ого! Ноутбук у дитячий садочок?!!! – здивовано вигукнула Лідочка.
- А як же, Лідочко, - не поділяючи її здивування відповів затятий татусь, - там же математичні ігри! Він їх дуже любить. Наш Тимчик – математично обдарована дитина. Так нам професор психології сказав. А вихователька попередила, що у садочок у перший раз потрібно взяти те, до чого звик наш син. А до ноутбука він звик понад усе…
- Але ж ви кажете, що все для Тимчика приготували?
- Так, але в останню хвилину виявилось, що про піжамку з Тигриком забули.
- А потрібна саме із Тигриком? – не переставала дивуватися Ліда.
- Авжеж, Лідочко. Тимчик сказав, що ім`я Тигрик за нумерологією відповідає числу чотири. І що його число – також четвірка. А вкупі буде вісімка. А вісімка … - кожен математик знає, що це знак безкінечності! І тому їм конче необхідно йти у садочок удвох.
- Гм… А, можливо, він мав на увазі іграшкового Тигра?
- Ні, саме піжамного, бо іграшкового усі побачать і скажуть: Тимко з Тигриком у садочок йдуть. І тоді стане не цікаво, коли таємниці не буде… Так наш Тимчик говорить! – з гордістю додав татусь трирічного вундеркінда.
- Гм, - задумливо проказала Ліда, - слушна думка… У нас є піжамки потрібного вам розміру, на Тимка, але вони не з Тигриками, а з Котиками…
- Що ж робити? – розпачливо вигукнув татусь. Нам сказали прийти уже за годину! А Коти нам зовсім не підходять!
- А знаєте, напевно, я зможу вам допомогти, - трохи подумавши, відказала Ліда, - я миттю!
Звідкілясь у її руці взялися голка та кольорові нитки – і вона заходилася вправно перешивати Кота на Тигра. Ще й десяти хвилин не минуло, як майже усе було готово: тигрині смужки, довший хвіст, більш мужні погляд та щоки.
- Які ж у вас руки золоті і добре серце! – сплеснув у захваті Тимків татусь, коли побачив результат Лідиних старань. – Справжній Тигрик! Тимкові сподобається!
Ліда тільки задоволено посміхалася… Бо головне для неї – щоб люди виходили з її магазину щасливими…
Потім забіг сантехнік Іван Федорович за новим комбінезоном.
- Сантехнік має виглядати стильно, - поважно констатував він, вибираючи найдорожчий…
Дві веселі мами-подружки зі жвавими малюками, здавалося, не увійшли, а увірвалися у магазин ще тоді, коли Іван Федорович розраховувався за вдалу покупку. Ліда усе ніяк не могла порахувати малюків. Спочатку їй здалось, що їх аж десятеро. Потім, коли мами пішли міряти «симпатичні светрики», а дітлашня заходилася грати у піжмурки і усі, крім хлопчика у синій шапочці з вушками, водночас поховалися за стійки, Ліді вдалося полічити їх ноги… Ніг було вісім.
- О, та їх не так уже й багато, - засміялася Ліда.
Саме у цей час прочинила двері якась дивна тітонька, у вогняно - рудій перуці, що збилась трохи набік. З-під неї виглядало біле фарбоване волосся… Темна, майже чорна помада та густо підведені чорним очі робили її вигляд зловісним.
Ліда це помітила, але відігнала від себе тривожну думку. Вона звикла до людей ставитись добре, якими б дивними вони не здавались на перший погляд.
Тітка увесь час озиралась на двері і оглядала магазин зовсім не так, як це роблять зазвичай. Здавалось, вона цікавилась не тим, що тут продається, а чимось зовсім іншим… Обійшовши усю торгову залу, не зводячи очей зі стін та заглядаючи в усі кутки, вона зупинилась біля дверей туалету.
- Я зможу вам чимось допомогти? – ввічливо поцікавилась Ліда.
- Допо-мог-ти?.. – ніби не розуміючи значення цього слова, - повторила дивна відвідувачка. - Мені сюди, - рішуче показала вона на двері і, не чекаючи на відповідь, зайшла до туалету.
Навіть невгамовні діти зупинилися, проводжаючи тітку круглими очима та відкритими від подиву ротами. Вони стояли мовчки і непорушно, як у «Морській фігурі». І тепер їх було п`ятеро.
- Кількість ніг – не показник, - відмітила подумки Ліда. Вона, як і малюки, також не зводила очей із дверей, що заховали руду тітку.
- Чого роти пороззявляли? – спитала та, виходячи хвилин за п`ять.
Діти, як по команді, відкрили роти ще дужче і з місця не зрушили.
…Тітчин вигляд після відвідин санвузла кардинально змінився. Вона була дуже задоволеною, а рухатись стала, навпаки, якось дивно і незграбно. Вона міцно обхопила себе спереду обома руками. А її довга чорна шуба була розстібнута і явно не сходилась на животі.
- Тітонько, ви погладшали?? – запитав вкрай здивований хлопчик у синій шапчині.
- Нічого подібного! Я на дієті від Філіпа Кіркорова! – відповіла тітка і, насилу дошкандибавши до виходу, зачинила за собою двері.
…Мами, що, не перестаючи, увесь цей час гомоніли у примірочній, нарешті вийшли звідти, сповнені бажання купити оті симпатичні светрики.
- Які наші дітки чемні! - сказала одна із них, побачивши малюків у незвичному для них стані спокою.
- Сьогодні вони отримають по цукерці! – оголосила її подруга.
- Ура!!! – закричала дітлашня.
Коли ця весела компанія виходила із магазину, до Ліди донісся дзвінкий голос:
- Мамо, а що таке «дієта від Філіпа Кіркорова?»
… Що відповіла матуся, Ліда вже не почула, хоча двері ще не зачинилися. Бо на порозі стояли вже інші відвідувачі: вусатий кремезний чолов`яга із густим, темним, коротко підстриженим волоссям та чорною шкіряною папкою у руці і високий стрункий білявий хлопець років двадцяти двох.
- Доброго дня, добродійко! – виразно сказав вусач і, показуючи Ліді своє пожежне посвідчення, коротко додав, - Перевірка протипожежної безпеки!
- Доброго дня, панове! Перевіряйте, будь ласка! У нас із цим повний порядок! - підлаштовуючись під діловитість своїх співрозмовників, посміхнулась Ліда.
- Ану, Вітю, подивись-но, де у них вогнегасник, - прогуркотіло пожежне начальство.
…Увесь цей день, найневдаліший її день у «Сповненні бажань», згадувала Ліда по хвилинах, стоячи біля вікна та трохи сумно дивлячись на людей, що тікали від вітру та холоду до своїх затишних теплих домівок. Раптом вона побачила, що двері магазину «Модниця», що навпроти, відчинились і звідти вийшла пані у довгій чорній шубі та червоному капелюсі, з-під якого виглядало пасмо білого фарбованого волосся. Щось здалося Ліді знайомим у її постаті…
Пані щось казала, енергійно розмахуючи руками. Що вона казала, звісно ж, не було чутно Ліді. Але й співрозмовника її видно не було… Це так здивувало Ліду, що вона навіть затамувала подих. Але і це не допомогло їй когось побачити. А пані продовжувала щось казати і на додаток до всього стала вказувати рукою на її, Лідин, магазин, ніби підштовхуючи до нього таємничого співрозмовника
Вкрай зачарована цим дійством, Ліда відчинила двері магазину і вийшла на вулицю. Крім неї та пані, що враз перестала розмовляти і взялась за дверну ручку «Модниці», нікогісінько не було. Морозний вітер продув Ліду наскрізь і вона вже хотіла повернутися назад… Аж раптом почувся зойк. А коли Ліда побачила, що червоний капелюшок, який тільки що так гордовито сидів на голові Модниці, вітер несе безлюдною вулицею униз, то, не роздумуючи, кинулась за ним. Вітер був сильним. Але й Ліда була не слабкою. Вона наздогнала його та, відібравши здобич у дивного злодія, повернула хазяйці. Забираючи свій капелюх, пані пробурмотіла щось непевне. Можливо, це було «Ач яка!», а, може, й «Дякую»…
Коли Ліда врешті-решт опинилась у своєму «Сповненні бажань», їй здалось, що хтось дивиться на неї. Але очікуваного « Доброго дня!» не пролунало. Ліда обійшла торгову залу, заглянула у примірочні – усюди порожньо. А відчуття чиєїсь присутності не полишало її. Щоб не було так моторошно, Ліда увімкнула радіоприймач. Приємна музика наповнила магазин і Ліда заспокоїлась та повеселішала. Вона навіть очі заплющила від задоволення. Та коли розплющила, її погляд зупинився на якійсь сірій купці посеред магазину. Купка враз заворушилась і чи то проповзла, чи то стрибнула уперед. Ліда обережно, трохи побоюючись, підійшла і мало не скрикнула від несподіванки: прямісінько перед нею сиділа велика сіра земляна Жаба.
- Серед зими??? Не може бути!!! – сказала дівчина. – Може ти казкова Царівна-Жаба?
Але та сиділа, дивилась на Ліду своїми широко поставленими очима, дуже древніми та сумними, і мовчала...
Раптом Ліда пригадала, що з самого ранку бачила за вікном робітників «жеку», що порпались у промерзлій землі.
От все і стало на свої місця: «жек» розбудив Жабку. Та стала спасіння у людей шукати. «Жек» - не служба порятунку, це кожен знає… І у магазин навпроти її не пустили… Аж тут - відчинені двері «Сповнення бажань». Не дарма ж магазин так називається! Таки заскочив погрітись «хто-небудь», Ліда ж сама просила!
…Коли робочий день добіг кінця, Ліда погладила Жабку по холодній бородавчастій сіро-бурій спині.
- Бувай, Сіробурко!.. От і імя тобі уже є!.. Мені здається, воно тобі личить…
Сіробурка мовчки погодилась.
- Сіробурко, я тобі щось принесла! – урочисто повідомила Ліда свою нову подругу наступного ранку, ставлячи перед нею коробку з-під взуття, майже доверху наповнену піском. Залазь, заривайся – і спи собі на здоров`я до кінця зими! Так усі ваші роблять! Я прочитала про це в Інтернеті!
Не поспішаєш?.. А-а-а-а… Зрозуміло! - і Ліда, як і ввечері, погладила Сіробурку по її стародавній сіро-бурій спині.
Сіробурці це подобалось, Ліда відчувала…
- Що це ви, Лідочко, тут робите? Добрий ранок вам!
Ліда так була захоплена розмовою із Сіробуркою, що не побачила, як до магазину зайшли Тимчик із татусем.
- Доброго ранку! Ось познайомтесь, - зраділа Ліда. – Це моя Сіробурка.
- Тимчик, - відрекомендувався Тимчик, присідаючи навколішки. – А це мій татусь Степан.
Сіробурка мовчки подивилась спочатку на Тимчика, а потім на його татка.
- Яка розумна! – вигукнув татусь Степан.
- А як же! – з гордістю за подругу відповіла Ліда і погладила її по голівці.
- Надзвичайно! – не переставав дивуватись татусь. – Земляні жаби неодмінно виділяють таку захисну, даруйте, Лідочко, смердючу речовину, якщо до них торкатись… Це у них такий самозахисний інстинкт. А тут… нічого подібного… Ну й дива!
- Нічого дивного! – відповідала, сміючись, Ліда, – просто Сіробурка мені довіряє…
- Цікаво, цікаво… Ой, Лідочко, мало не забув! – Тимків татусь метнувся до столу, вхопив тільки що покладений ним оберемок троянд та простяг Ліді. – Це вам із Сіробуркою від нас із Тимчиком.
- Ой… Це усе – нам?... – зніяковіла Ліда. – Дякуємо… Нам дуже приємно… А як ваш похід у дитсадок?
- Усе дуже вдало пройшло! Завдяки вам!..
***
Отака дивна історія відбулася нещодавно із продавщицею Лідою у магазині «Сповнення бажань»… Усю зиму, не звертаючи уваги на Лідині умовляння, Жабка Сіробурка провела без сну. Коли зранку Ліда приходила на роботу, Сіробурка наближалась до Ліди, підставляючи свою неодмінно суху та холодну шкіру бородавчастої сіро-бурої спини для привітання.
Скоро звістка про диво-Жабку розлетілась по усьому місту і в магазині від покупців стало тісно… Так що прийшлось подумати про відкриття цілої мережі «Сповнення бажань». На кожній вивісці, крім назви магазину, тепер знаходився також великий фотопортрет Сіробурки.
Коли пані із магазину навпроти побачила, що у «Сповнення бажань» водять навіть екскурсії школярів, терпець їй увірвався і вона пішла у розвідку. Побачивши, що багато хто заходить до магазину лише заради Сіробурки, вона зрозуміла, що діяти треба негайно! - Викрасти цей гидкий символ успіху!, - наказала вона сама собі.
Але коли вона тільки-но доторкнулась до Жабки, та вкрилась таким, даруйте, смердючим слизом, що пані стало зле, і вона втекла.
А коли почалась весна, пригріло сонечко, виросла травичка та перші квіти, Сіробурка, попрощавшись із Лідою, вистрибнула із магазину назавжди. На вулиці її чекали невідкладні, тепер уже суто жаб`ячі справи.