Дрезина рухалась надто повільно. Сонце вже впало за верхівки дерев, майор хвилювався, розумів, що можуть не встигнути у військову частину до темряви. А не бажано. Час неспокійний. Війна відгриміла, а тут, у Західноукраїнських лісах вона ще деінде точиться.
Попутників не брали, виконуючі наказ командуючого війсками. Та чого боятися молоде дівчисько, що начебто з-під землі з'явилася поряд з колією. Майор наказав водію Миколі, солдату строкової служби, зупинитися.
- Далеко?-
З'ясувалося, що їм по дорозі. Майор подав руку дівчині і допоміг Олесі, як вона назвалася, піднятись на дрезину. Обпаливши хлопця іскрами своїх чорних бездонних очей і кинувши його в непідробний смуток, присіла на лаві поруч з водієм, як розпорядився майор. Сам він розташувався на платформі. Притулившись до другої лави спиною, майор примружив очі і замислився. І чого це він взяв це дівча? Вона когось йому нагадує? Довірливий, щирий погляд? Знайоме обличчя? Де він її бачив? В'їдливі думки точили мозок, та монотонне торохкотіння мотора і коливання платформи зробили свою справу. Очі налились важким свинцем і він задрімав.
Олеся вперше, а може і в останнє у своєму житті, їхала на дрезині. Дорога була не близькою. Солодкувате, щемливе почуття радості пронизувало всє її єстество. Вона вдивлялася вперед, а очі її тягнулися розгледіти вправного солдатика з крупними плечима, сильними руками, відкритим, красивим обличчям.
Як же їй було його не зачепити? І чому це він мовчить і не дивиться на неї? Начебто вона пусте місце, коли всі хлопці так і в'ються і домагаються її прихильності. Хто-хто, а вона знає силу своїх чар.
Щоб якость вгамувати своє сум'яття, замугикала мелодію пісні, що впала на серце і хлопець не втримався, став підспівувати, потім щось запитав. Потроху розговорились. Вже за короткий час вони знали майже все, що могло відбутися в їхньому житті, коли їй всього шістнадцять, а йому вісімнадцять років.
Двигун чмихає, Олеся ближче здвигається до Миколи, серце її калатає, щемить і вона довірливо нахиляється до самого вуха хлопця. Вона дихає йому в обличчя, лоскоче своїм волоссям, кидаючи Миколу в самісінький жар. Голос дівчини, її близькість сковують його рухи, але він боїться, що вона відсунеться і ці чудові відчуття, що налинули на нього, щезнуть. Дівчина приваблює його і він відчуває незрозуміле йому досі почуття протидії розуму його душевному стану - зупинити час, дрезину, забути про свій обов'язок і тільки дивитися в очі цієї голубки, як він вже прозвав про себе Олесю і берегти її спокій. Розум пручається, він відбирає силу у ніг і ті дерев'яніють.
Час, коли дуже хочешь, щоб він забув про себе і зупинився, як на зло, летить стрілою. Десь тут, недалечко, малопомітна стежка, що веде в гущавину ліса. Олесі треба йти, але ж так не хочеться.
- Хоч би вже мотор заглох, чи що? - ловить себе на думці дівчина. І чому я така невезуча?
Вся вона в очікуванні, в напрузі... Що, що він скаже? А може самій...?
Думки стрибають, метушаться в полоні нових, незнаних, але таких бажанних почуттів... Та ця невгамовна дійсність суворо нагадує про себе: треба!
"Зупини!" - промовила майже пошепки дівчина, що майже громом вдарило по скронях хлопця. Микола зупинив дрезину, знехотя зліз з платформи і, взявши дівчину обома руками за талію, ніжно поставив Олесю на землю. В голові запаморочилось, в грудях щось саднило. Невже не зустрінемось? Невже розійдемось назавжди? Руки Олесі, мов два крила, лягли йому на плечі, начебто хотіли пригорнути його до себе. Їх очі зустрілися і кожен в них прочитав те єдине таємне бажання, що скріплює душі і тіла з першого погляду і навіки.
Дивовижну мить зриває голос майора: "Чого стоїмо?" По обличчю дівчини блискавично промайнула мука, руки впали. Мов марево, Олесю поглинає ліс.
Від враз ущухнутого двигуна і тиші, майор відкрив очі і тут його шпигонуло в душу тривожне відчуття якогось неблагополуччя. Якоюсь звірячою інтуїцією він відчув довіру між молодими людьми. Черв'ячок легкої ревнощі заворушився десь під самим серцем, він завжди точив його, невдалого коханця і одинака, коли відчував чужу захопленність, чуже порозуміння. На нього миттєво налетів невгамовний гнів проти цієї чарівної дівчини, він обплутував його мов павутиння, він дурманив йому розум.
Знявши ремінь з кобурою, поклав на платформу і, відрізавши солдату: "Почекай!", - направився по стежці, по якій тільки но пішла Олеся. Дівчина відчула, що хтось швидко наздоганяє її. Від радості серце захвилювалося - це він, це він хоче щось їй сказати, заручитися зустрічею. Вона призупинилась і повернулась назустріч бажаному. І тут жах охопив її. Вона побачила майора, його страшні похотливі очі, волохаті, пітні руки, що простягнулися до неї. Ще мить... Та вона своїми сильніми, молодими руками, що буває тільки під час миттєвої небезпеки, намертво вп'ялася йому в шию і щосили здавила горло. Це було настільки несподівано, від швидкої ходи майор і так важко дихав, а тут почав захлинатися. Де тільки сили в неї взялися! Намагаючись розірвати смертельне кільце і руками віддерти її руки, майор напружився і захрипів: "Відпусти!". І дівчина відпустила, різко відштовхнула від себе і кинулась в гущавину лісу. З прожогу він кинувся за нею. Вона з легкою грацією стрибала між кущів і дерев, в той час, як майор все частіше наражався на колючі гілки, одна з яких так вдарила його по очах, що він враз протверезів і, схопившись за щоку, з якої закрапала кров, зупинився. Цієї митті стало достатньо, щоб йому вкрай перелякатись. Він збагнув, що може заблукати і згинути в цьому клятому лісі, якого він так боявся. Скоріше назад, поки ще не впала нічна завіса, поки ще не піднялись кущі і трава, прим'яті гонитвою і не скрили дороги до порятунку. Він же не знає лісу, не може в ньому орієнтуватися. Він виріс там, де безоглядні степи і все його єстество кричить і благає: скоріше назад, на дорогу! Хай їй грець!... Щока горіла, рукою він розмазував кров.
- Знайду, вб'ю! - стукотіло в скронях. А Олеся, відчувши кінець гонитві, затаїлася в кущах.
Микола сидів на дрезині в напрузі, мов струна. Думки вихором бушували в голові, а серце мліло.
- Де, де майор?. Чому не повертається? Що з Олесею, чому не провів її? Так, він виконує накази старшого по чину, та хіба це його виправдовує? Та як же кинути дрезину? Та треба ж щось робити! Серцем відчуває щось недобре. Прислухається і йому ввижаєься в лісовому хаосі чи то плач, чи то призиви допомоги. Вкрай збентежений, він не витримує. Око впало на кобуру. І тільки він взяв пістолета в руки, як із темряви вислизнула постать майора. Розхристаний, з глибокою подряпиною через усю щоку, з якої крапала кров, майор викликав у Миколи самі страшні підозри. На язиці крутилося: що з Олесею? Та горло начебто пересохло, звуки застрягли, серце рвалося з грудей. Кров закипіла, коли почув не то шепіт, не то белькотіння звіра: "Сука! Знайду, уб'ю!"
-Ти - ти - ти - тільки і зміг промовити, начебто заїка, Микола і з пістолетом в руках пішов на майора. Вмить той отямився і грізно крикнув:"Стій!". Та було пізно. Микола не міг зупинитися, поки не відстріляв усі патрони в це бридке, ненависне тіло. Відкинувши зброю і майора, що почав завалюватися прямо на нього, кинувся в ліс.
Не встеріг, не вгледів, не захистив - крутилися думки в голові, а ноги несли вперед, очі мов у яструба вдивлялися в почорнілий ліс і шукали ту єдину, коханну, таку тендітну і жадану.
- "Олеся...!" - став кричати що є сили. - "Відгукнись, О-ле-ся!".
Вона почула, зрозуміла, повірила своїм дівочим серцем, відгукнулася. Кинулась йому в обійми і, як тільки це може робити любляча жінка, стала його заспокоювати.
- Соколику ти мій, сонечко моє. Сама доля нас поєднала. Мовчи, мовчи, тобі вороття туди немає. Не питай, куди я зараз тебе веду. Пройде час, сам усе зрозумієш і зробиш свій вибір. Нам треба поспішати, поки не знайшли дрезину, офіцера.
Так промовляючи, Олеся привела його, якоюсь тільки їй знаною дорогою до схрону. Їм назустріч вийшло декілька чоловіків. Микола відчув, що її тут чекали, та були здивовані появі незнайомого, та ще й "совєтського" солдата. Олеся довго і впевнено щось говорила. Голос її, схожий на щебет пташки, був надто схвильований, начебто вона хотіла когось захистити, прикрити собою. Закоханний Микола цілував, цілував цей чарівний голос, мріяв приспати його біля свого серця, зовсім не думаючи про свою долю. Нарешті їх залишили удвох. Вкрай змучені, вони попадали в ліжко із сіна і в крепких обіймах поснули.
Ніч тиха і темна була. Та з першим промінням сонця, вона загубилася. Світ новий народився. Світ кохання Миколи і Олесі.
Якими стежками блукає кохання? Якою стрілою летить? І душі веде немов на заклання, мелодією щастя бринить!
Бринить і заколихує, і не питає, чи в слушний час воно серця наздоганяє...
А біда чатує, а біда не спить...
Невдовзі почалися арешти. Серед підозрюваних опинилася і Олеся. Знайшлися свідки, що начебто бачили Олесю на тій злощасній дрезині. Прямих доказів не було, та цієї інформації стало достатньо, щоб неповнолітню дівчину засудили на двадцять років Сибіру. Микола не міг повірити і змиритись, та явка з повинною тільки погіршила б становище. Від цього відчайдушного вчинку, який допевне закінчився б смертельним вироком для обох, його застерегла і вблагала мати Олесі, яка підтримувала зв'язок між дочкою і Миколою. Своїм люблячим, материнським серцем вона розуміла і відчувала, що тільки любов її єдиної донечки до цього сміливого красеня стане їй підпорою в нелегких життєвих випробуваннях.
Ці випробування розтягнулись на всі двадцять років. Двадцять довгих років надій, таємного листування. Двадцять років сподівань на зустріч, на родинне щастя. І через довгих двадцять років розлуки, вінцем їх вірності і відданості один одному, стала донечка Оксана, яка і розповіла мені цю жахливу, але таку зворушливу і неповторну історію кохання своїх батьків.