Спочатку був Колір
казка
Про те, що спочатку був Колір, ніхто, крім Міки, не знав. Міка взагалі знав більше від усіх. Звідки – сказати було важко. Якось нізвідки… Просто знав, та й усе…
… Варто було йому лягти і примружити очі… Але не просто так гепнутись на диван і очі закрити, ні! Тоді жодного кольору! Тоді просто сміх. Або й справжнісінький регіт замість кольору. Зовсім не так! Саме лягти-и-и-и і примру-у-у-ужити… Як тут же всередині нього розквітав цей спокійний жовтий. І заповнював собою все. І розливався по усіх усюдах… І він, цей Колір, якось був… усім на світі… Мікою, в тому числі. Міка нікому того не казав. Він і не знав, що можна про те якось cказати словами… Він і не розумів, що це потрібно… Він просто брав фарби і малював… Або олівці брав. Або крейду. Або що-небудь – лише б малювати…
- О! Дивись, мамо, каляки-маляки! – закричала Алінка і засміялась так, ніби її хто добряче полоскотав.
- Що це ти, доню, над Мікою смієшся? Він іще маленький!
- Нічого він не маленький, він просто малювати не вміє! А не вміє, бо в садочок дитячий не ходить! А я вмію! Нам Вікторія Павлівна показала, як правильно!
І Алінка, чотирирічна Мікина сусідка, стала малювати поряд. Скоро на асфальті здійнялись будинки, виросли дерева, засвітило сонечко, засяяла райдуга.
Міка стояв і посміхався. Йому дуже подобались Алінкині малюнки.
- А ти що малюєш?! – переможно-докірливо спитала дівчинка.
- Колір.
І це прозвучало як виправдання.
- Ой, який ти смішний! Мамо, ти чула? Ой не можу, як смішно! – кричала на все подвір`я Алінка. – Який ще колір?
- Жовтий.
- Жовтий колір білою крейдою?? Ха-ха-ха!
- Але ж ти бачиш, бачиш, що він Жовтий!!! – відчайдушно, зі сльозами на очах вигукнув Міка.
І вийшло в нього це так щиро і несподівано, і зі всіх сил, і майже безнадійно, що Алінка зупинилась і раптом наче щось таке пригадала…
- Ну… трішечки бачу…
Удома Міка ліг після обіду у своє ліжечко, скрутився калачиком, примружив очі і відразу побачив свій принадний пастельно Жовтий простір. Він бачив його щодня. Але сьогодні, відчував, щось змінилось.
- Скоро, зовсім скоро я перестану приходити до тебе, мій хлопчику!
Міка не сумнівався, що з ним розмовляє Колір. Але на всяк випадок перепитав:
- Ти що, вмієш розмовляти?
- Я все на світі вмію.
- А чому ти перестанеш приходити?
- Щоб більше над тобою ніхто не насміхався.
- Алінка сказала, що побачила Тебе! І більше не сміялася!
- Алінка не одна. Буде дитячий садочок і школа.
- Ну то й що!
- Там скажуть, як потрібно, і ти все одно забудеш мене. Як усі.
- Не забуду!
- Якщо не забудеш, тоді повернусь.
Колір після тієї розмови, дійсно, перестав приходити до Міки. Але час від часу нагадував про себе.
Коли Міка якось був на вулиці з мамою. А вона стояла там і з кимсь розмовляла. І якийсь хлопчина почав цілити у неї з пістолета. Іграшкового, звісно ж. Але для дітей нічого іграшкового не існує, усе справжнє. І Міка побачив цю загрозу, що нависла над його мамою. І кинувся до неї. І закрив її собою. Повністю. Бо тоді раптом мама його стала маленькою, а він, Міка, великим. І крикнув голосно-преголосно. Так, що всі, хто був у дворі, це почули.
- Не стріляй в мою маму!!!
Тоді раптом весь світ став пастельно жовтим, хоча Міка й не примружувався. А мама ніяк не могла вимовити «дякую» синові, що тільки-но насправді врятував їй життя. А всі дивилися і раділи, що так добре все обійшлося. Без жертв.
Чи тоді, коли Міка був вже у першому класі… Взяв якось, та й розфарбував жовтим усі буквочки О у зошиті з письма. А Олена Миколаївна, замість того, щоб зробити йому зауваження, підійшла до нього, погладила по голівці і… розчулено розплакалась.
Чи от зараз. Коли Міка домальовує свій малюнок і примовляє ( бо він віднедавна завжди, коли малює, примовляє щось важливе )
- Потрібно малювати такі картини, щоб ніхто не вмирав!
На цьому малюнку багато жовтого. А з Нього з`являються якісь предмети.
- Що це, Міко, біля Жовтого?
- Це – Місяць, це – зорі, це – наша Земля.
- А це?
- А це… млинець із згущеним молоком…