вода змиває втому, і тому так прагну цього вечора її…
ледь дочекався часу, коли на оксамит трави роса упала
і тишу плеса полохають лиш клені, що скидаються
та щуки,
які то там, то там ганяють верховодів....
це справжня насолода повільно входити у воду,
нитки перетинати ламінарних течій, які отут і зараз
ламають фізику води чи, радше, всі уявлення про неї наші…
і я пливу, я довіряю їй…
хотілося б отак довіритись Тобі, Господарю Життя, і витворам Твоїм…
Скажи, чому не можу?
Що заважає?
Гординя?
Пиха?
Страх?
Комах своїх ти научив, а нас не хочеш, Отче.
Мовчу…
Схиляю голову і більше не питаю…