"В ошибке любой женщины есть вина мужчины".
Иоганн Готфрид Гердер
"Если уж заблуждаться, пусть это будет по
велению сердца". Байрон
- Треба йти, – ледве чутно промовила Ліза, тупцяючись на підвіконні. Очі схиблено блищали чи то від сліз, чи то від страху висоти. – Я зможу. Я сильна. Я не боюся. Просто не треба дивитися вниз.
Вже з годину як пройшов сильний дощ і внизу з’явилась велика-велика калюжа. Брудна, з домішками глини та гострими камінцями, зверху вона здавалась темним болотом.
- Краще вже дивитись у небо, - сіпнулась плечима Ліза, - небо завжди прекрасне.
Проте сьогодні увесь день Лізі чомусь не щастило, і небо не додавало щастя своєю сірістю та холодом. Спочатку у метро поцупили гаманець і прийшлось вертатися додому пішки. Згодом дощ промочив наскрізь. І от тепер ця калюжа! Якось зовсім не хотілось помирати у такому бруді, та й сукня зовсім новенька (все берегла на День народження, а от тепер…). А тепер Лізі потрібно було вгамувати розгойдані нерви та стрибнути. Піти, як вона каже. Всього – на всього піти.
З кожною хвилиною хвилювання ставало дедалі сильнішим, тож треба було поспішати. Набравши в легені повітря, здійнявши догори руки та замруживши очі, Ліза застигла на краю старенького підвіконня…
***
«29.05.2007 р. Привіт, мій любий щоденнику! Я так за тобою сумувала! Мені стільки потрібно тобі розповісти. Море таке несподіване, таке невпинне, таке могутнє! Саме таке, про яке розповідають у книжках. А захід сонця! Ти уявляєш, воно наче тане у хвилях, які стають рожево – червоними наче кров! Моя мрія справдилась і ми таки зустрілись. Море пестило мене, цілувало, лоскотало хвилями… це була казка. Нарешті!
Та це ще не все. Окрім цієї зустрічі доля подарувала мені ще одну. Проте не все одразу. Почну спочатку. Ялта зустріла мене теплим сонячним вечором. Я викликала таксі, приїхала до готелю, кинула речі в номер та одразу побігла на узбережжя. Це було дивовижно! Мій першій, такий омріяний, захід сонця на березі моря. Я навіть застигла на хвилину, бо не бачила ще нічого прекраснішого ніж це за всі мої сімнадцять років.
Він сказав: «Прекрасна!» (здається, так Він сказав), чим вивів мене з благоговійного трансу. Та варто лише мені було обернутись на те «прекрасна», як я знову потонула у морі, морі його блакитно – зелених очей. Він наче гіпнотизер забрав у мить мою свідомість та кинув у лави полум’я. Безжально, розсудливо, не вагаючись.
- Так, море прекрасне, ви праві, – тільки й змогла вимовити я.
- Не море. Ти.
Згодом ми вже не розлучались ані на мить. Разом пірнали, грілись на теплому весняному сонці, разом їли, дихали, сміялись. Разом спали. Так Він став першим. Першим і, я сподіваюся, останнім. Йому тридцять вісім років, проте він мужній та сексуальний. Він розумний, цікавий та знає все-все про життя. І Він кохає мене. Розумієш, щоденнику, КОХАЄ! Я для нього все, а він все для мене.
Віктор, так звуть моє кохання, мешкає у Києві, отже жодних перепон для нас немає. І хоча я повернулась додому на тиждень раніше за нього, я не сумую, бо вже зовсім скоро ми знову зустрінемось. Я вірю – це доля звела нас разом у найкращу мить мого життя. Ми з ним дуже схожі і я певна: Віктор - моя друга половинка! Все, що він мені каже, все, що я відчуваю при цьому так гарно! Хіба брехня може бути такою солодкою? Та й невже можна брехати, дивлячись в очі? Ні. Він не бреше. Це так само дивно і для нього, як і для мене. Віктор теж вважає нашу зустріч долею, рукою провидіння, і я погоджуюсь із ним, бо в нього такий великий життєвий досвід. Йому видніше.
Іноді мені здається, що він читає мої думки. Боже! Мені так соромно від цього! Якщо він дізнається, що я вже мрію про білу весільну сукню та обираю ім’я для нашої першої дитини, мабуть вирішить, що я дуже нерозважлива та довірлива. Та все одно він пробачить мені, адже довірилась я не комусь іншому, а саме йому. Думаю, Віктор просто посміхнеться, і підкине ще одну ідею. Коли він повернеться, познайомлю його з батьками. Шкода, що його батьки не дожили до такого важливого моменту. Я навіть розплакалась, думаючи про це, але Віктор заспокоїв мене – адже вони дивляться на нас із небес. Так, вони завжди поруч. І якщо ви чуєте мене, хочу подякувати вам за вашого сина. Якби не ви… Дякую, мої рідні. Шкода, що не встигла познайомитись з вами за життя.
До речі, я вже розповіла про Віктора Вірці, але вона не поділяє мого щастя. Каже, що він занадто дорослий для мене та взагалі якийсь підозрілий. Вмовляє кинути його «поки не накоїла дурниць», але я думаю вона просто заздрить. Їй не пощастило з Ігорем, от і відіграється на мені. Звісно, Ігор зовсім не такий привабливий та цікавий, як Віктор. Він наш одноліток, ще дурний, не досвідчений. Він ще не встиг зрозуміти, що требі жінці. Треба спитати у Віктора, може в нього є схожий на нього приятель. Думаю тоді Вірка мене зрозуміє!
Все думаю, може розповісти про Віктора батькам? Хоча він просив мене нічого не робити, доки він не приїде додому. «Разом. Все зробимо разом» - сказав він перед моїм від’їздом. Може так і краще. Хай батьки самі побачать, що Віктор справжній чоловік і не боїться брати на себе відповідальність. Я вірю – він їм сподобається. А те, що він старший за мене… ну й нехай. Вони люблять мене і бажають лише щастя. Я думаю, мене зрозуміють. Хоча мама, здається, побачила в мені деякі зміни, але ніяк не може зрозуміти які саме. Ходить, придивляється, а спитати соромиться. Я ніколи не була з нею особливо відвертою, проте зараз мені так хочеться розповісти їй, яка я щаслива. Мені взагалі хочеться, щоб увесь світ про це дізнався.
Ну от, забалакалась я із тобою! Треба вже спати. Та хіба мені заснути? Усе перетворилось для мене на болісне та, разом із тим, солодке очікування. Як же я його кохаю!».
***
- Треба йти, - сказав Діма, а я ще сильніше стиснула його руку. – Катю, треба йти! Я запізнююсь.
Так, запізнюєшся. Та й дружина вже дзвонила кілька разів. Відчуває. Мабуть, їй теж погано, як і мені. Бо ні я, ні вона не маємо Його. Він належить лише собі. Лише себе кохає. Лише себе пестить. Ми – лише частина Діминого комфорту, не більше. Дружина - красуня, молода коханка, здоровий спадкоємець, Мерседес останньої моделі… Все це частина іміджу, не більше.
- Катю, мені справді треба бігти. Може викличеш собі таксі. Я не встигаю.
Нда, сумно. Хоча, між іншим, як завжди. От сиджу на ліжку у готельному номері та міркую, за що ж я його так кохаю. А кохаю я Діму по-справжньому.
Він з’явився у моєму житті несподівано. Я жила своїм життям, ще юна та наївна. Насолоджувалась чоловічою увагою, розважалась, ходила по тусовках із подругами, і нічого тоді не передбачало лиха. Коли я побачила його вперше, то налякалась його вовчого, хижого погляду. Проте мене зачарувала його впевненість у собі, сила, що горіла у його очах, величава постать. Мене просто захоплювало, коли цей мужній жорстокий чоловік ставав поруч зі мною лагідним кошеням. І я закохалась без тями та перспектив, адже знала і про його шлюб, і про його дитину. Та мені було все одно. Діма не кохав її, він мучився із нею поряд. Принаймні, він так казав, і я вірила. Вірила кожному слову, кожному погляду, кожному дотику його лагідних рук. О, як я кохала його руки! Як подобалось мені ховати у них своє обличчя, цілувати, торкатись їх. Він завжди знав, що мені потрібно. Завжди! Проте згодом не завжди звертав на це увагу. А я все одно ластилась до нього, притулялась усім своїм тілом. Так, воно належало йому цілком та повністю. В такі хвилини Діма посміхався і називав мене кішкою… А скільки було безсонних ночей, скільки очікування, коли він всупереч обіцянкам не приїжджав. В такі дні я місця собі не знаходила. Бісилась у чотирьох стінах як велика божевільна кішка, тільки що на стіни не лізла! Тремтіла від страху, від самої думки про те, що з ним щось трапилось. Може аварія, а може конкуренти… Що завгодно! Що завгодно могло трапитись із ним за його спосіб життя. І я це знала. Не спала ночами, молилась, ковтала сльози і все думала – краще б він просто загуляв із якоюсь новою дівкою, чи помирився з дружиною, чи якісь термінові справи… Все, все, що завгодно, тільки б не лихо! І думала – краще б кинув мене та пішов до іншою, тільки б живий, тільки б здоровий… А через деякий час Діма знову з’являвся у моєму житті, немов нічого не сталося, немов так і треба. І наплювати йому на те, що я з розуму їхала від страху за нього, що ось сьогодні у моєму волоссі з’явилось ще одне сиве пасмо… Та я пробачала. Тоді я б усе йому пробачила. Усе!
А тепер сиджу отут сама – самісінька та ковтаю образу. Не сльози, бо сльози я давно виплакала. І де поділося те полум’я, яке завжди зближало нас. Немає. Порожньо. Про це виразно сказали мені сьогодні його очі. Проте, хіба лише сьогодні? Скільки вже місяців я відмовляюся це бачити? Скільки вже часу виправдовую його втомою, заклопотаністю, неприємностями у бізнесі та родині? Скільки і навіщо? Невже і його дружина теж це робить, теж це відчуває, теж страждає від цього? Раптом мені стало її нестерпно шкода, бо вона ще й мати його дитини, а як він їй за це віддячує. І як віддячує на мою безмежну любов, на мою щиру радість йому, бо я завжди чекаю на нього, завжди радо посміхаюсь, приймаю його будь-якого. І не потрібні мені його гроші, не важливий статус. Я люблю ЙОГО, Діму! Люблю його тіло, душу, погляди, вчинки, якими б вони не були… Я хочу жити його життям, дихати його повітрям, бачити світ його очами. Я хочу завжди бути поруч, як тінь, як друг, як кохана жінка…
Годі, досить. Час викликати таксі та їхати додому. До самотності, до мрій про сімейне щастя, до холодного ліжка. Що ж, я сама обрала таке життя, ніхто мене не примушував. Та не так мені бачилось все раніше, ох, не так. Тоді ще жевріла в душі надія, що Діма покохає мене та завжди буде поруч… Дурепа!
- Так, треба вже йти, - видохнула я та пішла, не зачиняючи двері, не прислухаючись до звуків телевізору та несмішливих перешіптувань адміністратора з покоївкою за моєю спиною. Що ж, для них я повія, коханка, ніхто…
***
«30.06.2007. Привіт, мій дорогий щоденнику. Я знову про тебе забула. Мені було так важко і боляче, що я зовсім не могла писати. Проте зараз мені набагато легше. Зараз Віктор зі мною. Я не казала тобі, та ми розлучались. Він покинув мене.
Спочатку все було добре. Я зустріла його на вокзалі і ми одразу поїхала до готелю, бо вдома в нього ремонт. Ми кохались безкінечно довго, він був такий ніжний, казав, що жити без мене не може, що з глузду їхав від туги. А потім викликав таксі та відвіз мене додому. На моє прохання познайомити його з батьками, Віктор відповів, що зараз не час. От коли справи підуть до гори та ми звикнемо один до одного, тоді інше діло. Не треба зараз хвилювати батьків та й Віктор переживає таки за свій вік і каже, що він ще не готовий, просив дати йому час. Правда він змусив мене пообіцяти, що я взагалі поки що нічого не розповідатиму батькам. Тоді ми зможемо зробити їм сюрприз. Його увага до них така несподівана! Мені дуже приємно.
Згодом він зняв квартиру, яка і стала нашим любовним гніздечком. Віктор не хоче, щоб я бачила його оселю у неприглядному стані, хоча я й запевнила його, що мені все одно, лише б він був поруч. Ну що ж, слово чоловіка – закон. От ми і зустрічались в цій квартирі майже кожний день. А через тиждень я зрозуміла, що вагітна. Щаслива, я кинулась Віктору на шию, але він холодно відштовхнув мене.
- Яка ще дитина?! Дівчинко моя, ти щось плутаєш! Мені не потрібна дитина, принаймні зараз. Та й звідки мені знати, що вона моя! Так от, або ти робиш аборт, або вимітайся геть та не попадайся мені на очі!.. Чорт, я ж заплатив за цю кляту хату на місяць вперед!
Ти навіть не можеш уявити, мій любий, що я відчула в ту мить! Мене ніби блискавкою вдарило і я не розуміла нічого.
- Та як же воно так? Та що ти таке кажеш? Я ж кохаю тебе, ти знаєш! Ти перший мій чоловік, моя казка, моя любов, моє життя!..
Та Віктор лише розлючено посміхнувся та дав мені ляпасу. Уявляєш, він дав мені ляпасу! Він, хто пестив мене цими руками, вдарив … Я розревілась та почала сповзати по стіні долу. А Віктор стояв наді мною і дивився.
- Перший не означає єдиний! Я завжди підозрював, що в тобі є щось від шльондри!.. Значить так, гроші на аборт я тобі дам… Та закрий вже рота! Набридла!
Тоді я підскочила та кинулась до дверей, бігла по сходах, боячись зупинитись та почути ще хоч слово. Я думала, що помру! Не пам’ятаю нічого.
Прийшовши до тями вже дома, я довго плакала. Батьки не могли зрозуміти, що трапилось та я й не змогла б їм розповісти про таке. Тож, я просто вигнала їх зі своєї кімнати, і закрила двері на замок. Проревівши дві доби, я все ж таки змусила себе підвестися та хоч якось привести обличчя до ладу. Потім подзвонила Вірці та зайняла грошей. Вона намагалась випитати нащо, та я змовчала. Тоді вона образилась, сказала, що через Віктора ми віддалились одна від одної. Та мені було не до неї…
Строк був невеликим і мене майже відразу відпустили додому. Спочатку лікар вимагав згоди батьків (я ж іще неповнолітня), та за певну суму закрив на це очі, та й клініка приватна, анонімність забезпечена. Отже батьки нічого не запідозрили. Хоч щось заспокоює…
У мене зовсім не було вибору, не засуджуй мене! Я хотіла цю дитину! Я досі не пробачила собі того, що скоїла. Проте ми знову разом. Віктор сам подзвонив мені два дні тому, просив пробачення, казав як любить мне, що то він просто злякався. Бач, кожна людина має право на помилку, а він не ідеальний, йому теж буває лячно та важко. Він навіть ніби шкодував, що не встиг подзвонити вчасно, доки я не зробила аборт. Та я вже пробачила йому, бо так його кохаю. Я не уявляю життя без Віктора. Завтра ми знову зустрінемось. Я так скучила за ним! Нічого, це просто перші перепони до нашого щастя і разом ми їх обов’язково подолаємо!».
***
- Доню, кинь ти це все.
- Не зрозуміла, що?
Таксист, сивий кремезний діду, по-батьківськи лагідно подивився мені у вічі:
- Кажу, кидай все це, доню. Ти ж така молода, знайдеш кращого.
- А чому ви вирішили, що мене щось не влаштовує? – ображено питаю я.
- Я, доню, дуже довго живу та бачив не раз отакі от сумні очі. Очі нерозділеного кохання. Таксисти, як і священики, дуже добрі психологи. А в тебе все ще попереду…
- Якби мені потрібен був психоаналіз, я б звернулась до спеціаліста, - різко перервала я настирного діда. Та він, не краплі не образившись, лише сумно посміхнувся у вуса. Проте замовк.
Ба! Вже навіть чужі люди бачать мій стан. Час щось змінювати. І хоча як би я не сердилась на нього, заперечити мені було нічим. Тож, відвертаюсь та дивлюся на дорогу.
- Ти пробач мені, доню, якщо образив, та в мене у самого онука… була. Закохалась як шалена, а він запудрив дівчинці мозки…
Я кинула погляд на засмученого водія, та не втрималась:
- І що ж трапилось?
- А нічого доброго. Наклала на себе руки моя дівчинка, коли цей покидьок її кинув! Ти не проти, якщо я закурю?
- Ні, звісно, куріть. Я мабуть теж… Ви пробачте мою цікавість, я ж не знала.
- Та нічого, вам треба про це знати. Щоб, можливо, ви замислились. Ніхто, жодна людина не варта того, щоб через неї йти з життя. А той ваш кавалер… Хіба так кохають? От ми з моєю Надею, царство їй небесне… Добре, що вона не дожила, не побачила, що сталося з її дівчинкою…
Весь подальший шлях ми їхали мовчки. Курили. Кожен думав про своє. Яке ж страшне життя! І от та дівчинка, про що ж вона думала? Невже не було іншого виходу? Що за егоїзм? І тут я згадала, як одного вечора, після сварки з Дмитром, я сама не хотіла жити. Тоді він сказав, щоб я знала своє місце та не лізла, куди не просять, що я йому не дружина… Мені так кортіло замість однієї таблетки заспокійливого випити усю пачку. Тоді б він зрозумів, як образив мене. Зрозумів би, що був не правий… Та я вчасно схаменулась, бо він би напевно подумав, що я просто дурепа і сама у всьому винна. Так, саме так і відбулося б. І не думаю, щоб він шкодував про кинуті мені в обличчя в запалі гострі слова. І не прийшов би навіть на похорон (йому до мене живої лише одна справа, а до мертвої!). І ніхто б за мною не плакав, окрім моїх близьких, а вони не заслуговують на таке горе.
- Ось, вже приїхали.
- Дуже дякую вам, - я вийшла з машини, та вже підійшла до під’їзду, коли дід озвав мене.
- Доню, якщо захочеш поговорити, запиши мій номер.
І я записала, сама не розуміючи навіщо. Я не звикла шукати підтримки та порад у чужих людей, та щось підказало мені, що він згодиться.
Зайшовши до квартири, я втомлено сіла на край ліжка. Здається, на мене чекає безсонна ніч…
***
«08.08.2007. Любий мій, скажи, що зі мною трапилось? Я вже не розумію, де правда, де брехня, що добре, а що погано. Весь мій світ затьмарив ВІН. Я, здається, себе загубила. Вчора я дізналась, що Віктор одружений, що в нього є доросла донька, усього на три роки молодша за мене. Скажи, невже таке буває? Невже це все насправді?! Тепер я розумію всі ці ігри в хованки по зйомних квартирах та казки про ремонт… В нього є інша! Та, що народила йому дитину, та що спить із ним кожної ночі, та, що завжди була поруч.
Милий мій, скажи, як це пережити? Як пережити ганьбу, бо я все одно із ним та кохаю його ще більше? Я не можу покинути його, не можу!!! Мені не жити без нього! Що мені робити? Я геть розгублена. Віктор каже, що це нормально, що всі так живуть. Що бути коханкою навіть краще, бо їх зазвичай дужче кохають. Проте я дуже сумніваюся. От мої батьки, наприклад, живуть душа в душу… А ще він говорить, що збрехав, бо боявся, що я його кину. Як же він не розуміє, що потрібен мені будь – який? Що я тепер скажу близьким? Ніколи не думала, що у житті мені відведена роль коханки. Як же гірко! Усі свята, вихідна, усі ночі я буду самотня. Завжди буду відчувати ЇЇ погляд у спину. Ох! Мені так важко…»
***
Білий віск став майже прозорим. Полум’я здіймалося догори. Яскраве, трохи блакитне всередині, воно вабило і я не могла відвести очей. Свічка наче плакала прозорими краплями – сльозами, що одразу ж застигали. Скільки вже часу я просиділа, дивлячись на вогонь? Котра зараз година? О-пів на третю. Я важко видихнула і полум’я припало долу наче живе. Дивно. Навіть свічка вміє плакати, а я ні. До біса! Набридло!
Ох, дівчинко, дівчинко, що ж ти наробила? Невже не було іншого виходу? Чому не кинула його, чому не відвела погляд? Нащо дозволила вирвати місце в своєму серці цьому чужаку? А він же й насправді чужак. І я для нього чужа. Ніщо. Я є ніщо для тебе, Діму!!! Мені давно потрібно було б із цим змиритись. Ще тоді, коли…
Чому ми, жінки, такі довірливі? І б’є ж оте довбане життя по потилиці, б’є – не соромиться, а ми все одно за своє. Теж мені розумниці, тонка інтуїція! Прості баби, коли справи йдуть про коханого чоловіка. Ослиці! Хм, де тільки й дівається наша сила, лише торкнуться тебе оці руки! Та які ж вони кохані! Як же хочеться їх цілувати, притискати до серця, пестити. І серце не викинеш на смітник… нажаль. Як же можна тут бути розумною та зваженою, як можна оминути помилки? Подивишся лише у ці очі, як, і помітити не встигнеш, починаєш тонути, втрачати розум. Тут би відвернутись та бігти геть не зупиняючись, та де там! Чим ширше розкриєш обійми, тим легше тебе розіп’яти.
Він навіть не подзвонив, не поцікавився, що зі мною, як доїхала додому. А якби щось трапилось? Та де там, йому не до цього! На сьогодні норма виконана. Отже закрий рота та сиди мовчки, нічого одруженим чоловікам по – ночах надзвонювати. Хоча сам же не соромиться приїжджати іноді у такий час. А якби я була не сама? Ха-ха! Що я несу, він же бачить, що я навіть не дивлюсь ні на кого іншого, окрім нього. Цікаво, якби Діма здивувався, дізнавшись, що в мене раптом з’явився інший чоловік. Думаю, не повірив би!
Нащо я сама створюю собі проблеми, щоб потім героїчно їх вирішувати? Мабуть, я просто занадто слабка, щоб опиратися почуттям. А завжди ж повторювала про себе раніше, що я дуже слабка для того, щоб дозволити собі слабкість. Здається так казала Єлизавета Англійська. Нда, це вже діагноз. Зовсім дах їде. Ох, зведеш мене з розуму, Дімо!
Цікаво, як він обрав собі дружину? Чому саме вона? Я бачила її одного разу - так, красива жінка, проте нічого особливого. І що ж є в неї, чого у мене немає? Мабуть, гідність. Так, саме гідність. Хіба погодилась би вона стати другою? Другорядною? А я погодилась. Боже! Якби можна було повернути час назад, я б так не вчинила. Я починаю ненавидіти себе за свої ж помилки. Я ж розумна, я завжди все передбачаю, прораховую наперед. Що зі мною трапилось? Де я притерпілась помилки? Де впала?.. Та вже нічого не змінити! Вже пізно. Вже дуже - дуже пізно…
***
«17.09.2007. Це якесь божевілля! Що коїться зі світом?! Він перевернувся, з’їхав з глузду! Я теж втрачаю розум. Милий мій щоденнику! Уявляєш, Віктор вмовляє мене переспати з його приятелем! Це жах!!! Він каже, що покине мене, якщо я відмовлюсь! Каже, що буде любити мене ще сильніше, якщо я зроблю це, бо тоді він побачить у мені справжню жінку. Без комплексів та страхів. І якщо це відбудеться, то він упевниться, що я на все заради нього готова. Бо клястись у коханні може кожна, а на справі… Тоді я спитала, чи робила це колись його дружина. Боже, що з ним тоді трапилось! Він вдарив мене по обличчю та сказав, щоб я не сміла її чіпати. Знаєш, я хоч і звикла до того, що Віктор іноді б’є мене, та все одно для мене це шок. Він каже, що це у виховних цілях, і потім в нас завжди феєричний секс… Проте, я ніколи не бачила, щоб тато підіймав на маму руку. І все в них добре і без цього. Мабуть, я чогось не розумію.
Так от, мій любий, я така розгублена! Що мені робити? Інтуїція підказує, що закоханий чоловік не захоче бачити свою дівчину з кимось іншим, проте ж усі люди різні. Може Віктор просто інший. Він вже познайомив мене зі своїм другом. Його звати Костя, і він мені не подобається. Занадто худий, з пивним пузом та лисіючим волоссям, він будить в мені лише відразу. Тим паче я не знала інших чоловіків, окрім Віктора і не уявляю собі як цей Костя буде торкатись мене … Господи! Я відмовлюся. Думаю, якщо Віктор любить мене, то зрозуміє. Адже ж я завжди розумію його та сприймаю таким, яким він є.
Останнім часом на мої плечі так багато звалилося. Я стаю іншою. Усі це бачать. Вірка он не вгамовується. Вимагає, щоб я розповіла їй, що коїться в моєму житті. Те, що я більше не дівчинка вона давно зрозуміла і здається стала підозрювати нащо я брала у неї гроші. Віктора вона називає тільки гидким словом «козел». Мабуть я вкрай з нею посварюся. Якщо любить мене, повинна любити і Віктора. Повинна! А вона тільки й робить, що вказує на його недоліки. Ну звісно, він не бездоганний, проте ж любить мене. Нічого, я поговорю із ним, спробую переконати у своїх почуттях без отієї гиготи, яку він пропонує. Він має мені повірити. Йому просто самотньо і він хоче відволіктись. Мабуть, Віктору просто потрібні нові враження. Треба щось придумати. Наприклад, чому б мені не купити нову білизну та панчохи? Я в них така приваблива. Думаю, йому сподобається та він викине із голови оту дурню».
«27.09.2007. Боже, за що це мені? Так гидко, наче мене втоптали у багнюку. Як жити з цим, як?! Невже Віктору може таке подобатись?!
Не засуджуй мене, любий мій щоденнику, я не винна. Я зробила все, що могла.
Не пройшло й кілька днів, як Віктор знову почав діставати мене Костею. Навіть, із більшим запалом, ніж раніше. Я відмовила, навіть сказала Віктору, щоб більше мені не дзвонив. Проте він подзвонив та попросив пробачення. Він казав, що був дурнем, що не може жити без мене, запропонував зустрітись. Я так скучила, що, звісно, погодилась. Він пестив мене, цілував, притискав до серця. І коли я вже не розуміла нічого та не бачила і не чула від пристрасті, до кімнати увійшов Костя. Уявляєш як я злякалась?! Та було пізно. Я намагалась вирватись, але Віктор тримав мене… А потім… потім і сам… Вони ТАКЕ зі мною виробляли, що соромно розповідати! Жах! Жах! Жах!!!
Я не хочу жити!!! Я не можу, не знаю, що мені робити. Мені погано, мені ще ніколи не було так погано. Як ВІН міг так зі мною вчинити?!! Як?! Я ж вірила йому наче маленька дівчинка! Я ж любила його! В нього ж є дочка, майже моя однолітка! А як би з нею хтось зробив таке?
Я безкінечно довго плакала, уся трясучись від ридання та страху, від болю та бридкості, а Віктор казав, що я була хорошою дівчинкою, хоча й не дуже слухняною, що кохає мене. А я сиділа у кутку та їхала з глузду. Нічого не розуміла. Тіло боліло так, що мені здавалося – воно цілковита рана. Подряпини, синці, кров із розбитої губи… та чи не все одно тепер. Я сиділа і боялась поворухнутись, а вони сміялись із чогось свого, не звертаючи на мене уваги. Наче мене не було. А незабаром Костя сказав, що мабуть ще… що дуже вже я солодка… Я навіть не кричала більше. Я просто втратила свідомість…
Віктор потім пояснив мені дещо, коли я лежала клубочком на ліжку, боячись поворухнутись. Костя вже пішов, а Віктор курив біля вікна. Виявляється, він програв мене у карти!!! Уявляєш, просто програв мене!!!!! Як таке може бути? Чи ТАК кохають?.. Та чи є взагалі це кохання?! Невже світ саме такий? Ніяк не можу у це повірити! Чому саме я? чому, Господи?! Що такого я скоїла, щоб так розплачуватися за це?.. Я ж просто його кохала. А тепер ненавиджу. Як же я ненавиджу і ЙОГО, і весь цей несамовитий світ!!! НЕНАВИДЖУ!!!».
«02.10.2007. Любий щоденнику, кохання немає. Я певна у цьому. Після того кошмару, що відбувся у моєму житті, я досі не прийшла до тями. Проте, я все ж таки пішла до лікаря. Вирок лікаря майже вбив мене. Хоча я й так майже мертва. В мене ніколи не буде дітей. Я ніколи не стану матір’ю, ти розумієш?!!! Дався в знаки аборт. Мені тепер нема сенсу жити. Віктор не дзвонить мені, телефон завжди вимкнений. Мені так боляче. А ще порожньо. Ходжу як зомбі по кімнаті, по вулицях. Бачу іноді як перехожі дивляться на мене із жалем. Та я й сама себе жалію. За що мені таке? Що я зробила не так?! А може життя просто вибрало мене жертвою та мучить і мучить…? Вірка каже, що усі чоловіки сволота. Мабуть, вона права. Хоча, мені здається - це зі мною щось не так. Може це моя провина? Кохає ж Віктор свою дружину, і я не думаю, що зробив би з нею щось подібне. Так. Вся проблема в мені. Я не така. А тепер, коли я не можу мати дітей, я взагалі не жінка. Я не зможу бути бажаною, не відчую закоханого погляду СВОГО чоловіка, бо його не буде. Хто захоче мене тепер? Хто?! Я сама в усьому винна. Хіба не була необачною? Хіба не була сліпою від кохання? Хіба Вікторова дружина вчинила б так як чинила я? Звісно ні. Вона розумна. Вона відповідальна. Вона знає собі ціну і ніколи б не погодилась на подібні стосунки. Тому він і кохає ЇЇ. Тому на ній одружився. А я шльондра, не більше. Таких в нього тисячі. Та й справді, чого ж я хотіла досягти, ідучи подібним шляхом? Я сама погодилась на стосунки такого роду і нажаль, нікого не хвилює, що це сталося через кохання. Що я була із ним щира, що на край світу пішла б за ним. Життя б віддала. Як усе ж таки не чесно, як несправедливо! Але це реальність, від неї не втечеш. І від себе теж. Та я, все ж таки, спробую…».
«11.10.2007. Я померла. Хтось колись сказав, що спочатку людина помирає душею, а тіло – залишки, тлін. Так от тільки тіло в мене й залишилось. Все інше я втратила. Я не можу більше. Мені боляче дивись на себе у дзеркало, бо я бачу там лише порожні нещасні очі та бліде обличчя. Мені боляче бачити, як переживають мої батьки. Я чую як мама плаче по-ночах, і тато майже не спить. Вони відчувають, що я змінилась. Я повинна покласти цьому край, і я це зроблю! Я втечу від себе, від жорстокого життя, від тяжкого болю.
Я не спалю тебе, бо хочу, щоб мене зрозуміли. Прочитали тебе та не засуджували жорстоко. Сьогодні я додзвонилась до Віктора. Він обізвав мене шльондрою, сказав, що кохає дружину і я повна дурепа, якщо вірила в його любов. Він просто використав мене та кинув помирати. А в мене й нема іншого виходу. Я вже мертва.
Знаєш, я ніколи б не подумала, що так складеться моє життя. Я завжди мріяла про велику родину, чоловіка-красеня, трьох діточок. Він би кохав мене, носив на руках. А коли б я народжувала, він сидів би поруч, обіймав мене та нервував. Звісно б нервував, бо ми із дітьми – найцінніше, що у нього є! А ще в нас мав бути затишний маленький будиночок на околиці міста. По вечорах ми б збирались тісним колом, розповідали дітям казки, а коли вони позасинають, довго б цілувались біля дитячої кімнати. І малі будили б нас щоранку, забираючись під ковдру та сміючись. Так, ми кожен ранок прокидалися б з посмішками на обличчях! А за сніданком ми б обговорювали плани на день, розповідали новини. Нам завжди було б про що поговорити, бо люди кажуть, що доки дружині і чоловіку є про що розмовляти за сніданком, їх ніщо не розлучить!.. А потім, через багато років, я б власними руками вдягла весільну фату на свою доньку, і ми б плакали разом від щастя. Навіть мій чоловік, завжди такий мужній і суворий, змахнув би потай сльозу радості, та пихато сказав би, що наша дочка – найкрасивіша у світі наречена… А колись, вже зовсім старенькі, ми пішли б гуляти до парку. Стояла б золота осінь і ми як діти раділи б різнокольоровим листочкам, що їх підносив до неба вітер, посміхались. Закохані пари проводжали б нас поглядами та мріяли, що коли постаріють, також будуть разом, і що справжнє кохання таки є …
Та все це стало для мене неможливим. Мабуть, не судилося. Мабуть, у іншому житті… От тільки не повторити б мені цю помилку! От тільки б ВІН знайшов мене вчасно, бо у цьому житті не встиг. Пробач мені, мій коханий, той, хто так і не пізнав мене! Пробач, що залишаю тебе самого, так і не подивившись у твої очі, не дізнавшись твого імені, не почувши твого голосу. Пробач, що ти все своє життя будеш шукати мене, та так і не знайдеш.
Пробачте мені мамо і тато. Ви найдорожчі, найважливіші для мене люди! Я завжди любила вас і завжди любитиму. Та я не хочу мучити вас більше… і себе теж… мені треба йти. Прощавайте. Мене вже немає».
***
- Вона в вас дуже гарна, - я дивлюсь на фото і бачу перед собою гарненьку дівчину. Молоду, повну сил, щасливу. Їй сімнадцять років і в неї все ще попереду. Життя любить її, пестить. Вона не знає ані лиха, ані болю, нічого, окрім любові. Світ здається їй казковим, загадковим, дивовижним. Ця дівчина – мрійниця. І мріє вона про принца, про кохання, про щасливий кінець казки. І не бачать ці очі ані бруду, ані жорстокості світу. Вони лише палають вогнем та відчуттям дива, очікуванням чогось несподівано прекрасного. – Можна я буду приходити до вас?
- Звісно, доню, коли схочеш. І ще… Візьми ось це, може стане у пригоді, – сивий дід, той самий таксист, що колись підвозив мене додому, простягнув мені яскравий старенький зошит.
- Що це?
- Це її щоденник. Вона була б не проти…
В мене защемило серце і вже вкотре за вечір на очі набігли сльози.
- Дякую вам… за все.
- Та що ти, Катрусю, в мене ж нікого не лишилось. Мати її померла він серцевого
нападу, коли про все дізналась, а мій син… Він ще пожив із рік, та теж не витримав, почав пити і одного дня приятелі кинули його самого на морозі… Тож приходь, дочко, приходь.
Я добігла додому, бігла як очманіла. Скинула пальто та взялася читати.
Через дві години, я витерла сльози та набрала номер Дмитра. Він підняв слухавку майже одразу.
- Діма, це Катя.
- Катю, я ж просив не дзвонити у цей час. Я зайнятий.
- Я не займу багато часу. Одну хвилину…
- Слухай, мені зараз не до тебе, - перервав мене Дмитро.
- Я йду від тебе! – майже вигукнула я.
- Що? Не зрозумів.
- Я йду від тебе, Діма. Чуєш, йду! Я не можу так більше. Не можу і не хочу… Прощавай.
- Що за нісенітниці?! Ти що там сказилась, чи що?! – Діма кричав у слухавку, а я нічого не чула. Просто вимкнула телефон…
***
… З кожною хвилиною хвилювання ставало сильнішим, тож треба було поспішати. Набравши в легені повітря, здійнявши догори руки та замруживши очі, Ліза застигла на краю старенького підвіконня, проте згодом відступила на шаг.
- Ні, так зовсім не годиться. Небо таке сіре. Краще я буду думати про море. Хоча б щось я встигла зробити…
І Ліза посміхнулась. Все її горе наче залишилось по інший бік життя. Вона бачила перед собою лише лагідні темні хвилі, сонце, що наче тоне у них, розливаючи навкруги яскраві фарби, чула крекіт невгамовних чайок, і в мить її охопило відчуття польоту…
***
- Катю, люба, дивись як гарно!
Я прослідкувала за поглядом свого чоловіка та завмерла від захоплення. Боже, як красиво! Сонце доторкнулось до неспокійних хвиль та вмить потонуло у морі, розплескуючи на право і наліво рожеві фарби, рожево – червоні наче кров. Так от, що їй так сподобалось! Так от про що вона писала! Тепер я розумію… До мене підбігла восьмирічна донька:
- Мамо, це найгарніше, що я бачила у своєму житті! Ти згодна зі мною?
- Так, Лізо, ти цілком права!