- Якщо б ми з тобою жили у Середньовіччі, то давно б згоріли на вогнищі – якось занадто весело для подібного зауваження посміхається Танька. Я теж голосно гигикаю:
- Так, щось у цьому є.
Ну, от наприклад учора, підійшов до мене знайомитись якийсь гопник. Я його звісно відшила.
- Відьма! – ображено вигукує хлопець. Ха-ха! Диви, який розумник. Деякі й по року не здогадуються, а ти з першого погляду зрозумів. Отже, лихо тебе мине.
Відьмою мене пошептом називали і дівчата у школі. Може через надмірно темні очі з відповідно темним макіяжем, а може через те, що ми з Танькою їх періодично залякували байками на кшталт «у чорному-чорному місті» та влаштовані нами спіритичні сеанси (так, для цікавості). Не знаю, але нам, чомусь, усі вірили, та згодом почали побоюватись. Ось і причепилось це кляте «відьма». Проте з цього теж можна було мати користь. Що й сталося одного разу.
Вчився в нашому класі хлопець на ім’я Льоша. Бовдур - бовдуром, ані слова не міг сказати, не збрехавши. От наші хлопці й потішалися над ним, а іноді могли й стусана відвісити. А Льоша, будучи як усі брехуни страшним боягузом, мовчки такі «веселощі» терпів, але потім намагався вилити злість на слабші створіння, себто дівчат. Якось настала і моя з Танею черга бути ображеними, тож ми вирішили помститись (відьомська слава як раз ставала у пригоді). Дочекавшись вечора, коли Льоша разом із сусідом вийшов покурити, тихцем, ховаючись від батьківського гніву, ми тут як тут, ніби випадково.
- Льоша,– починаю я, - в нас до тебе прохання як до чоловіка, який нічогесенько в світі не боїться.
Дивлюсь як цей придурок розпрямляє плечі та наводить на обличчя гримасу типу «а-ля рятівник світу», а сама ледве стримую сміх, боячись навіть глянути на Таніну фізіономію, бо відчуваю - в тої аж сльози на очі навернулись. І тихенько, щоб не заржати на всю вулицю (а сама ніби по секрету), продовжую:
- Ти ж знаєш, що ми відьми?
- Ну, звісно. Про це всі говорять! – боязко говорить він, проте ж одразу виправляється. - А взагалі не вірю я у всю цю маячню. Не вірю і все тут!
- Так це й добре, що не віриш. Нам такий і потрібен. Сильний, мужній, який не вірить у маячню.
- Та кажіть вже, що потрібно, - аж захлинається від цікавості Льоша, і я розумію, що рибка вже на гачку.
- А треба нам, Льошенько, піти на цвинтар та загадати бажання, не більш, ні менш, як на тринадцятій могилі, – видаю як на духу. Хлопець здивовано блимає очима та мовчить (мабуть, у ступорі).
Цвинтар знаходився не так вже й далеко від мого будинку і ми, ще дітьми, не маючи жодних суєвірних страхів, грали там у схованки та козаків – розбійників, а отже, знали назубок кожну доріжку та кожний поворот. Там і мало бути місце помсти, яку ми з Танею обрали для цього бовдура. Простіше кажучи, вирішили ми завести його якомога далі на цвинтар та там і покинути самого. Як ви вже зрозуміли, Льоша погодився піти, бо ще ніхто в житті не вихваляв його чоловічі здібності, а падати пикою в грязюку йому не хотілося. Однак доля розпорядилась інакше, і не кинула Льошу зовсім самого у глибини його дитячих жахіть (бо він панічно боявся темряви), а відправила із ним його сусіда, якому було дуже цікаво як се буде проходити відьомський шабаш.
От і завели ми цих бідолах якнайдалі від виходу і кинули самих-самісіньких прозябати в темряві і тиші цвинтаря та мочити затягані спортивні штани. Минула година, доки вони, перелякані та розлючені, минули мою оселю. А ми з Танькою сиділи на моєму подвір’ї та реготали аж поки не заболіли животи.
Я й досі посміхаюсь, згадуючи оту історію. Буває, купимо з Танькой по пляшці пива, сидимо на моєму подвір’ї та хохочемо у весь голос, згадуючи се. Та й не тільки се, а, наприклад, своїх колишніх. Доречи, вони теж іноді не соромились називати нас відьмами. Особливо коли били «горщики», а ми ні за яких переконань не збиралися визнавати їхню правоту стосовно слів про «женскоє мєсто» під чоловічими ногами. В аргументи йшло усе – від цитування великий філософів (що є таки моєю слабкістю) до стусанів по потилиці та викручених рук. Та те було «рєбячєство». Хоча я й досі не розумію, чому я, наче вірний пес, повинна чекати на чоловіка вдома (краще на кухні), приносити йому по приході капці та абсолютно забити на будь-який власний ріст та розвиток як рівноправного суспільного суб’єкту та особистості. Бо, як сказала одна велика жінка, рівноправ’я між протилежним полом є не в виконанні однакових обов’язків, а в тому що обов’язки і чоловіка, і жінки є рівними за значенням та однаково важливими. Тож якщо я не можу самостійно змінити колесо, або не тягаю залізо так як це роблять чоловіки (і Боже упаси колись цьому навчитись!), це зовсім не означає, що можна тикати мене носом (з виключно пихатим виглядом) та чекати, що я закрию рота та впаду навколішки з вигуком «о, вєлікій!». Мабуть, за такі погляди я й отримаю у спину те, вже і не таке образливе, «відьма!». Та хай краще відьма, аніж дурепа!
Чи от, наприклад, кілька днів потому гуляю си в парку, нікого не чіпаю. А тут штрих якийсь на тачці підрулює. Тачка крута, проте штрих так собі. Отже про знайомство не може бути мови. А він – «дєвушка, можна познакоміться?». Я ж, звісно, кажу, що ні. І тут питання, яке завжди мене дратує – а чому? В таки моменти дуже хочеться дати по пиці, проте це ж не наші методи. Я кажу: «Не хочу, бо на пальці правої руки таки бачу обручку. Отже про серйозність наміру мова не йде, а не серйозних мені своїх вистачає – вже й складувати нікуди. Й так місця замало». Штрих від мене такого не очікував (сто процентів сприйняв за школярку чи студентку – першокурсницю) та ображено вигукнув: «Відьма!».
Тю, думаю, дурень! Вже б залишав свої висновки при собі, а то ще наведу порчу на його красивенну тачку – може хоч якесь задоволення мені буде від отого незмінно переслідуючого мене «відьма».