1
Вона їхала туди, де на неї чекало щось нове, незвичне й невідоме. Крізь брудне вікно вагону дивилася на нудний сірий пейзаж. Думки її летіли десь попереду потяга, а власна сміливість змушувала щораз здригатися, коли залізний змій зупинявся в якомусь чужому місті.
У руках тримала яскравий журнал, в якому вчора при тьмяному світлі змогла лише подивитися ілюстрації та перечитати заголовки. Свіжий манікюр сьогодні здавався не таким вдалим, як учора.
Якась товста жіночка весь час копалася в своїй величезній сумочці, дістаючи звідти цукерки, телефон, пігулки. Цілий ранок шаруділа на весь вагон, намагаючись відшукати в цьому дамському мішку вологі серветки з в’їдливим запахом винограду.
На верхній полиці спав якийсь молодий солдатик. Оля вчора чула, що він їде додому на кілька днів у відпустку. Звиклому спати у вогких казармах, тісний вагон і полиця без матрацу та простирадла здавалася раєм, адже цей потяг віз юнака до коханої, що вже півроку чекає на нього з армії.
Наступна зупинка Полтава… Метушаться люди, кожен пропонує пасажирам щось своє: сувеніри, пиріжки, пиво, морозиво. Інші що є духу біжать до своїх вагонів, закинувши важкі сумки на плечі.
Молодий провідник вчора весь вечір залицявся до симпатичної білявки на десятому місці. Сьогодні вони лише дружньо посміхаються один одному та загадково блимають очима. Мало хто з сидячих у вагоні знає, що ця білявка цілу ніч провела в купе у провідника. Та й яка кому різниця?
Оля підвела голову. З верхньої полиці над нею звисала нога якогось чоловіка, що їхав до Борисполя. Великі брудні нігті викликали в дівчини огиду, тому вона швидко відвернулася.
Така атмосфера не надихає, не наповнює голову оптимістичними думками. Скоро… Так, скоро вона приїде до великого міста – міста метро, грандіозних телеканалів та зірок. Приїде до міста, де вона нікому не потрібна, де на неї ніхто не чекає.
Що буде попереду знає тільки Бог.
Вийшовши із затхлого вагону, Оля кілька хвилин стояла на пероні. Ось воно – велике місто. Повною груддю вдихаючи ранкове прохолодне повітря, дівчина розгублено посміхалася. Нове життя. Воно починається тут і зараз.
Викликала таксі. Авто приїхало за кілька хвилин. За затемненими вікнами таксі пролітали яскраві вулиці міста, де безперервно метушилися люди. Афіші, білборди, багатоповерхівки… Серед цього всього вона тепер буде жити. Нехай, у чужій квартирі, але серед усього цього, далі від усіх.
2
Коли Ользі було чотири рочки, мама залишила її на тата й бабусю та поїхала у Черкаси в гості до подруги. Пройшов тиждень, два, місяць… Мама повернулася, щоб забрати свої речі.
На вулиці біля крутого чорного авто на неї чекав якийсь симпатичний дядько з чорними, як смола, вусами та зачіскою «під їжака».
Тато чогось голосно кричав на маму, кидався на неї з кулаками. Очі його палали пекельним вогнем. Оля зовсім не розуміла, що відбувалося. Дівчинка захищала матір своєю героїчною дитячою груддю. З маминих очей лилися сльози. Оля пам’ятає її останні слова: «Пробач, донечко. Коли ти виростеш, то зрозумієш мене. Коли виростеш… Я дуже тебе люблю».
3
Коли мама пішла від тата, в Ольги почалося інше життя. Її більше ніхто не приголублював, не читав казок перед сном, не розчісував курчаве золоте волоссячко.
Бабуся весь час була заклопотана домашніми справами. Та й не могла ця побита життям жінка з глибокими зморшками на обличчі замінити дівчинці маму.
Тато все частіше почав сидіти після роботи в барі та й вдома нерідко прикладався до пляшки. На зауваження бабусі він лише незадоволено огризався.
Ввечері, коли Оля вдавала, що вже спить, бабуся й тато сварилися, гупали по столу кулаками, били посуд. Дівчинка нічого не розуміла, вона просто боялася шуму, боялася криків та сліз. Але більш за все вона боялася, що бабуся, так само, як і мама, покине її. Але кожного ранку все було як і раніше. Бабуся поралася на кухні, стомлено пересуваючись по дерев’яній підлозі. Лише руки старої жінки з кожним днем тремтіли все більше й більше.
4
Усе це було чотирнадцять років тому, а зараз… Зараз бабусі вже немає на світі. Коли її не стало, Оля кілька тижнів провела в глибокій депресії. Кілька разів до неї приходив лікар та робив якісь неприємні уколи, що допомагали заснути. Та час лікує все.
Тато намагається виправити всі свої помилки, але людська пам'ять має властивість запам’ятовувати більше поганого, ніж гарного. Оля давно вже вибачила тата. Вибачила, але не забула всього того, що він їй раніше говорив під час сварок. Не забула вона й того, як тато кричав на стару й безпомічну бабусю.
Про маму дівчина взагалі не згадувала. У старому фотоальбомі в Ольги залишилася одна єдина мамина фотографія. На ній мама відрізала ножицями себе від тата. Це фото випало з сумки, коли мама сідала в машину до того чужого вусатого дядька.
Рік тому Ольга отримала від мами листа. На конверті було написане зовсім інше прізвище. У листі жінка писала про своє нещасливе життя з татом, про те, як він знущався над нею, бив її, як примушував іти на аборт, коли вона вдруге завагітніла.
Чорнявого вусатого дядька звуть Сергій Новіков. Пройшло вже десять років після їхнього весілля. Цей незвичайно благородний чоловік покохав Олину маму всім своїм серцем. Разом вони виховали сина Максима, рідного брата Олі. Зараз йому тринадцять.
Оля гірко плакала, безпорадно б’ючи в подушку кулаками. Душа дівчини боліла, образа накривала з головою. На запрошення мами приїхати в гості дівчина не відреагувала – вже занадто чужою стала мама для неї. Та й не можна так швидко вибачити зраду й забути глибоку образу.
5
Їхала старими вулицями столиці. Думки про нове життя розривали мозок. Невідомі раніше почуття короткими потоками повітря виривалися з легень. Олю лякало все: люди, машини, метро і навіть нова атмосфера. Її лякала власна сміливість.
– Приїхали, – почувся грубий голос водія.
Заплативши таксисту, дівчина пішла до будинку, де на неї вже чекала невисока тіточка з коричневим, погано пофарбованим волоссям. Хазяйка квартири, в якій тепер буде жити Оля, випромінювала якісь не дуже приємні флюїди. Дівчина злегка здригнулася.
Квартира виявилася не такою гарною, якою вона була зображена в оголошенні в Інтернеті. Тут було набагато брудніше, в кімнаті стояло менше меблів, вони були старі та мало не розвалювалися.
Діватися було нікуди.
– Звикнеш, доню, – хазяйка погладила Олю по плечу, – розташовуйся, я не буду тобі заважати.
Давно вже Олю ніхто не називав донею. Як би хотілося, щоб це слово звучало щиро і з вуст близької людини!
– Усе буде добре! – сказала вголос Ольга та пішла просити в хазяйки відро води та ганчірку, щоб навести порядок у кімнаті.
6
П’ять років минуло з того дня, коли Оля вперше ступила на столичну землю несміливою дівчинкою. Тепер вона стала справжньою жінкою. Знайшла гарну роботу в ресторані, нових друзів, нову квартиру, нове кохання. Оля швидко адаптувалася до життя в столиці, звикла до метро, до великого міста взагалі.
Ці п’ять років вона була щасливою. Хоча було дуже важко ставати на ноги без допомоги інших, та Оля змогла піднятися з низів та влаштувати власне життя.
Свого коханого Ігоря дівчина зустріла в тому ж ресторані, куди влаштувалася працювати. В день їхнього знайомства Ігор чекав за столиком свою наречену, яка так і не змогла прийти. Шалене авто, кероване п’яним водієм, назавжди розлучило двох закоханих людей. Ігор мало не збожеволів, коли йому зателефонували з лікарні та сказали, що Марина померла.
Наступні півроку після смерті своєї коханої Ігор майже щовечора приходив у цей ресторан та горілкою заливав своє горе. Поступово між Ольгою та Ігорем склалися дружні стосунки, які через кілька років переросли в кохання.
7
Біла сукня. Білі квіти. Щасливі посмішки на обличчях. У повітрі плаває густий аромат «Dolche». Ось те, чого вона так довго чекала! Вона стане дружиною, а через деякий час, можливо, мамою. Думки про це зігрівали душу Ользі.
Ось її король. У чорному смокінгу з білосніжними манжетами. У руках тримає величезний букет її улюблених ромашок. Це її чоловік, люблячий та ніжний. Той, з ким не страшно провести все своє життя, з ким не страшно й померти.
Його ніжні обійми. Перший танець. Перша шлюбна ніч. І нехай уже було безліч таких ночей, але ця перша. Перша після одруження, а тому особлива.
Новий день. Гості розходяться по домівкам. У голові легкий шум від випитого шампанського. Широка посмішка та блиск в очах.
Хоча зі сторони Ольги на весіллі були присутні лише її подруги, це не засмутило дівчину. У неї з’явилася тепер своя сім’я, де ніхто нікого не покине, де не буде сварок та сліз.
8
Перші сльози. Усе пішло не так, як було заплановано. За кілька років зникла романтика, зникли спільні теми для розмов. Буденність, рутина. Ользі не вистачало уваги чоловіка, не вистачало його ніжності, не вистачало його самого.
Ігор усе частіше затримувався на роботі. Добування грошей для нього стало найважливішим. Оля більше за все зараз хотіла народити дитину, розчинитися в ній, дарувати їй усю свою любов. Ігор же говорив, що спочатку треба «пожити для себе». Час минав, а самотність у душі бідної жінки ставала все глибшою. Робота – дім – робота. Олі нічим було заповнити збіднілу душу.
Субота. Сонечко ніжними променями накрило місто. Усе навкруги радіє новому дню. Оля прокинулася. Депресія сьогодні зникла. Вона довго лежала в теплому ліжку та про щось думала, посміхаючись.
Ігор із самого рання працював. Набрала на мобільному його номер.
– Привіт, любий! Як ти?
– Привіт, нормально. Уже втомився. Ти як?
– Я скучила. Чому ти мене не розбудив, коли йшов на роботу?
– Сьогодні вихідний. Навіщо тебе піднімати ні світ ні зоря? Відпочинь. Я буду пізно, роботи ціла купа.
– Ти себе замучиш цією роботою…
– Я тобі передзвоню. Бувай.
Ігор кинув слухавку, а в серце до Ольги знову закрався смуток. Жінка приготувала сніданок. Майже годину провела у ванній. Потім одягла свою улюблену сукню. В магазині жінка купила найсмачнішу піцу та пішла в офіс до Ігоря, щоб почастувати його смачним під час обідньої перерви.
Піднялася сходами на четвертий поверх і тихенько постукала в двері. В кабінеті почувся шурхіт паперів та тихі тривожні голоси. Оля постукала ще раз. Двері кабінету відчинив Ігор, він був якийсь наляканий та дуже здивувався, побачивши дружину.
– Олю! А ти чого тут? – запитав стурбовано.
– У нас з тобою сьогодні річниця, ти забув? Я хотіла зробити тобі сюрприз.
– У тебе вийшло. Заходь, якщо прийшла. Але в мене багато роботи, я не можу приділити тобі багато уваги.
Ольга зайшла до кабінету. У самому кутку за невеликим столом заваленим різними документами сиділа молода приваблива дівчина. На ній була білосніжна блузка з глибоким декольте та вузькі штани, які пікантно підкреслювали усі форми тіла. Дівчина тихенько привіталася й мило так посміхнулася Ользі.
– Знайомся, це наш молодший менеджер Карина. Карино, це Ольга… Моя дружина.
Останні два слова звучали якось тихо та невпевнено. Ігор опустив очі під пильним поглядом дружини.
– Дуже приємно! – кинула дівчина.
Ольга відповіла тим самим.
Потім у кабінеті зав’язалася тиха розмова. Карина через кілька хвилин вийшла з кабінету й залишила Ігоря наодинці з дружиною.
Час обідньої перерви швидко закінчився. Ольга була змушена піти додому.
– Ввечері побачимося, – сухо сказав Ігор.
– Я люблю тебе, – прошепотіла Оля.
– І я тебе, – почула вона у відповідь.
9
Дев’ята година вечора. Ігор прийшов додому. Різкий запах алкоголю було чути за кілька метрів. Оля помітила, що Ігор ховає свій сумний погляд.
– Привіт. Є розмова, – сухо кинув чоловік.
– Я слухаю, – тривожно відповіла Ольга.
– Ти маєш мене зрозуміти. Наші стосунки стали зовсім іншими. Тепер усе не так, як було раніше. Кохання більше немає. Я тепер не поспішаю з роботи додому. Намагаюся навмисне себе завантажити різними справами. Я тобі брехав. Багато брехав.
– Про що ти, Ігорю?
– Мовчи й не перебивай. Ти заслуговуєш того, щоб знати правду. Зрозумій мене правильно. Ходімо присядемо!
На одному подиху Ігор розповів Ользі всю гірку правду. Про те, що його почуття вже давно охололи, що йому тісно жити в цьому місті й він хоче поїхати до Канади. Розповів також про те, що одного разу був близький із Кариною і що більше не зможе дивитися Ользі в очі. Сказав, що забув про річницю весілля і що ця дата давно вже перестала бути для нього святом.
– Пробач мене, але так буде краще. Я не хочу псувати твоє життя…
Оля слухала все це й не вірила своїм вухам. Усе пливло перед очима. Слова Ігоря гулкою луною повторювалися в голові. Жінка нічого не розуміла. Усе було наче в страшному сні. Різні химери з’являлися в її свідомості. «Пробач… Пробач… Пробач…». Хапала повітря ротом. Притиснула до себе подушку та тихо заплакала. Здоровий глузд потроху почав повертатися, а від цього ставало ще гірше, бо це змушувало повірити в реальність. У жорстоку реальність…
10
Сильна жінка ніколи не буде намагатися спинити того, хто хоче піти, не буде падати на коліна, щоб когось повернути. Вона не буде тримати образу в серці, а вибачить, як би важко це не було зробити. Відпустити, пробачити, перебороти себе, заглушити в собі душевний біль, кохати всією душею, але не бути поряд… Дивитися в стелю, мовчати, у розпачі бити кулаками в стіну, кусати губи до крові… Робити вигляд, що все нормально, посміхатися друзям, будувати плани на майбутнє, але не знати, як прожити кожну наступну хвилину. Слухати щовечора, як плин часу відбиває секунди годинниковою стрілкою. Шукати в переходах його обличчя, дивитися фільми та згадувати його обійми… Падати, а потім вставати з колін і йти далі. Жити й вірити, що настане той день, коли зникнуть дощі, коли збереш у віхоть солому проблем і почнеш жити… Жити без нього…
Оля зайшла в затхлий вагон. Пасажири тихо проводжали її пустими очима, мовчали, наче відчували, що біль пронизує її до самих кісток.
Тісно… Тісно в цьому грандіозному місті, про яке вона колись так мріяла. Спогади не дають зробити жодного кроку. Кожна думка жалить мозок, як оса. «Треба тікати. Тікати туди, де немає тебе, туди, де було не так боляче, туди, де легше вбити минуле», – билося в голові.
У місто тихенько заповзав змій-вечір, пожираючи будинки та вулиці. А залізний змій ніс Ольгу в рідні місця, туди, де залишився старий батько, туди, де пройшло її важке дитинство. Там вона могла заховатися від людей, від друзів, від спогадів, але не могла заховатися від себе… Як би там не було, але так буде краще… «БУДЕ КРАЩЕ!».
(09.09.11)