Навіть не знаю, коли їй почалося подобатися зоряне небо. Мабуть, це сталося ще вісім років тому, коли в надзвичайно зоряну ніч, вона відчувала себе найщасливішою людиною. Тоді вона йшла, безтурботна, а зорі освітлювали їй дорогу, і кожна зірочка яскраво виділялася на тлі надзвичайно темного, навіть чорного неба.
Ось і тепер, майже кожну зоряну ніч сидить вона біля вікна і дивиться на нього. Вона забуває все: турботи, радощі, забуває навіть слова. Вона вся там, у небі. І кожна зірочка – це частина її душі, її серця. Її очі ласкаво всміхаються дивлячись то на Велику Ведмедицю, то на сузір’я Лева, то на Чумацький Шлях. Вона знає кожну з них і з радістю ділиться ними своїми думками. Вона розповідає їм все, бо зорі не зрадять, не будуть докоряти. Вони, може, і зрозуміють, та все ж мовчатимуть. І лише її п’янить від їхнього мерехтіння.
Зірки для неї близькі. Якщо вона захоче, вона зможе розкласти їх на долоні, затиснути у маленькому кулачку, а захоче – відпустить на волю.
Можливо астрономи і змогли підібратися до відповіді на питання, що є зорі. Але лише вона змогла їх зрозуміти, таких далеких і одиноких, як вона сама.
Вони розповідають їй про минуле, теперішнє. Та не кажуть вони їй того. Що вона хоче найбільше знати – своє майбутнє. А вона чекатиме. І з настанням нового дня тихенько засне, і буде бачити сни. Сни, де вона знайде її, свою долю.
P.S. Присвячується людині, яка навчила мене бути собою.