Цей день абсолютно нічим не відрізнявся від черги попередніх. І починався він так само – приходом листоноші. Але серед купи газет опинився лист. Старий і пожовклий від часу, він здався їй послання з минулого. Їй захотілося дізнатися адресу відправника, але на конверті було написано лише її ім’я. Здавалося, що давно забутий біль з новою силою спалахнув в її старих грудях. Вона пішла до кімнати і сіла на стару канапу. Тремтячими зморщеними руками вона відкрила конверт, а звідти випав вчетверо складений листок.
«Дорога Марго,
Не знаю, чи отримаєш ти мого листа, чи ні, але я повинен написати, повинен сказати тобі те, про що мовчав сорок років. Сорок років зневаги до самого себе!
Я боявся, все чогось відкладав, але чудово розумів, що зраджую самого себе.
Та всьому приходить кінець. І моєму мовчанню теж.
Ось тепер, коли вже нічого не повернути, коли для нас все в минулому, залишились почуття до тебе, Марго. І ці почуття пройшли випробування складністю в життя.
Я тобі цього ніколи не казав, але я кохаю тебе. Моя любов схожа то на бурхливий гірський потік, то на тихе журчання лісового струмка. Ти для мене була всім – сонцем, небом, повітрям, невід’ємною частиною моєї душі, самим життям. І в тиші догори я чув твій голос. Я жив тобою, і без тебе мені все здавалося безбарвним. Коли самотність доводила мене до божевілля, я зривався з місця і мчав невідомо куди. Серед натовпу я шукав тебе, знав, що це не мало сенсу, але не міг зупинитися.
Я кохаю тебе, і чудово розумію, що одного простого пробач буде замало, але все ж прошу тебе простити мені.
І наостанок, я кохаю тебе.»
Листок випав з її рук і плавними рухами опустився додолу. По її щоці скотилась сльоза. З відчиненого вікна вітер доніс тиху музику її серця. Жахлива пустота в її душі почала затягуватися, коли вона зрозуміла, що вона кохана, і не дивлячись на все, вона ніколи не була самотньою…