Жив-був один такий Нуворишка. Годів йому було десь під сорок. Мав він куцу руду борідку, великий ніс і на тому носі окуляри сонцезахистні. Заправляв цей Нуворишка різними ділами. Мав свою контору по нерухомості і ще декілька підприємств, котрі нічого не виробляли, а тільки мололи язиками і, між іншим, непогано жили. Перед усім треба вам повідомити деякі речі, без котрих уся історія, про яку піде мова, може бути малозрозумілою. Історія ця відбулася ще з хтозна- яких часів. Ще коли у діда Терені кабан був. Ось коли це було. Хіба ж ви не чули про кабана!? Та ви шо!Не чули?. Мені залишається тільки засміятися і розповісти вам цю історію.
Дід Тереня жив удвох з кабаном в саманнім будинку. Минув вже третій рік, як він поховав жінку свою Вануцу. Знудився звичайно. Перед самою смертю дорога Вануца йому казала: «Ось підросте кабанчик, я й помру. І піде він на холодець задля моіх поминів».
-Ну що ти Вануцо, кажешь таке. Твій кабанчик ще коли має народитися, а цього пустимо на шашлик десь місяців через десять, — не погоджувався дід Тереня.
-Та вже ні, Терен мій ясний. Мабуть відтанцювала своє баба Вануца . Живу ж вже 279 років, - мовила бабця.
-Ого! До триста юринда залишилася. А якого ж ти году?, - здивувася дід Тереня.
-А хто його відає. Ось купила калькулятор тай вичислюю. На помацай, - простягла вона його дідові. Той його обережно узяв, покрутив, спробував на зуб,
-Дурниця. З пресованої полови роблять. Навіть не уявляю як така цибулинка вміє вичислювати. – Дід потискав на кнопки. Ще раз вкусив і віддав калькулятор бабці.
-Було б краще у ганделику прогуляти ті гроші.
-Та тих грошей, аж дві гривні,- не дуже жалкуючи, аж дві гривні, відказала баба Вануца.
-Два по сто Фірка б налила нам. І мої вуса були б доброю закускою. А як калькулятор до того ще й кумедно, якось, рахує твій вік… Виходить, що гроші ми пропшикали,- жалкував дід.
-Все, що не через генделик - пропшикали. Ой що ж ти будеш робити, коли я помру,- почала бабця дуже стару і незабутню свою пісню,
- Чим вже тобі не підходить мій калькулятор?
-Як він нарахував 279 років? Невже я взяв таку стару? – спитав дід і навіть перехрестився.
-Як, як.? Сьогодні в нас дев’яте, а я народилася 31, перемножаємо,- вона ловко тискала на калькулятор і той якимось неймовірним зусиллям вічислив вік бабці Вануці.
-І виходить 279. Бач?
-Бачу. Мей невже всі молдовани такі математики, як ти? – любив дід Тереня смикнути свою бабцю за таке ім’я, хоча і знав, що, батько її, дід Сава дав його донці на якусь свою згадку.
-От я народився 2-го та як помножити на сьогоднішнє 9 - вийде мені 18 років.
-Не знаю не підраховувала.
-О! Ану підрахуй на своєму компьютері. Цікаво, яка в тебе на цей раз дульочка вийде.
-Так. Значить, 2 помножене на 9 - виходить теж 279. Точно! Бо ми ж з тобою одногодки, - підвела бабця Вануца.
-279? – не зрозумів дід. -Невже знову 279?
-Зрозуміло, що 279.
-А як на три?
-Зараз перевіримо. – Баба Вануца знову поклацала кнопками і знову вийшло 279.
-за таку річ треба було віддати 279 долларів, а не дві гривні, - відчайдушно кепкував дід.
-А ніхто за його нічого не платив. Знайшла я його на дорозі, - відбивалася бабця.
-А –а –а, знайшла! Тоді оті дві гривні можли-во пустимо на мою пропозіцію, про яку я раніш доповідав,- спробував натякнути дід.
-Коли ти, мей, вже нап’єшся? Коли ти вже налижишся? Ось помру я скоро і як ти житимеш, чоловіче? У голові один самогон. На другий день Баба Вануца померла. Стара вже була. Звичайно не 279 років, навіть менше, ніж 250. Та хто зрозуміє цих жінок, вони завжди з віком ворожбують. Щоб не прибрехати, в них не виходе. Старенька була баба Вануца. 77 повних років вона прожила. Дід Тереня її поховав, а потім пішов у рознос на цілий рік. Пив, плакав, гасав, годував кабана. Поки той був малий, він заселив його поряд з собою. Розмовляв з поросям, іноді навіть пригощав горілкою. А коли корм скінчився, дід Тереня вужом повзав, а їжу йому знаходив. Тай кабан виріс напрочуд кмітливим. А як додати, що особистістю він був неабиякою, маєте зрозуміти, який це дідові клопіт. Кабан їв все підряд. Подейкують, що ласував інколи і курчаток. Ласував, хто заперечує. Але ніхто його за тим не впіймав. Дід Тереня вже так до нього звик, тим більше, що кабан нагадував йому його Вануцу, що про зарізати мова вже не йшла. Все село із задоволенням спостерігало, як воно буде далі. Десь старий Тереня почув, що ніби якась міліонерша з Бангкоку заповідала своїй кішці велику спадщину після своєї смерті. Після того дід і сам захотів наділити свого останнього кабана подарунком, у вигляді нерухомості. Це спонукало його вдатися до стосунків з Нуворишкою. А в Кротах (це село таке, є ще Нижні Кроти) тільи він один і був фахівцем у таких справах. Кроти знаходяться далеко від великих міст і тому, коли кому-небудь потрібна нотаріальна папірка з печаткою всі йдуть до Нуворишки. А той вже знав як влаштовувати такі справи. Колись давно він подався у місто. Повіз дві свині, 5 індичок і два відра яєць на продаж. А людина він хитра. І певна річ нахабна. У будь-якої собаки кістку з горла видере, а про людей і казати нічого. Вони для нього були як комашки. З ними він вирішував все. Бажалось це кому чи ні, та Нуворишка завжди повертав справу у свій бік. На базарі він жваво сторгував свій товар. Залишилася одна індичка і пів відра яєць. Покупців вже було мало, а йому так не хотілося пертися додому обтяженим. Тому й чекав свого часу. Аж коли ось підійшла одна покупниця, та ще й з такою підковиркою,
-Почім ваші яйця? – запитала вона.
-Почухати чи купувати, - вточнив Нуворишка.
-А що дешевше? – знайшлася покупателька.
-Це такі яйця, що до чого б ви не вдалися завжди виграєте.
-Так, так, - погодилася молодиця,
-А голуб ваш скільки коштує?
-Це, дорогенька, не голуб, а індичка. І вага в неї 11 кіло. Вибачаюсь, за такі подробиці, але мушу вам сказати, як би голуби були такими, ви не уявляєте собі, як би виглядали пам’ятники, - завернув Нуворишка.
-Голуб це що? Нічого, - пустився він далі.
-А ви я бачу митець ще той. І скільки буде коштувати весь ваш товар, як що гептом?
-І яйця і індичка?
-Ага.
-Триста гривень.
-Тю, і вам не соромно вимовляти такі числа, - аж здригнулася молодиця.
-Та ви не бійтеся. Я сьогодні чув числа набагато більші і бачте встояв. Не вмер. Ви теж звикнете.
-За такі гроші я куплю пів свині, - задерла голову молодиця..
-Швидше “свинку”, - зауважив Нуворишка.
-Що ви маєте на увазі?
-Що що? Хворобу, - кепкував Нуворишка.Молодиця помацала індичку, потім зазирнула у свій гаманець, після чого висловила свою остаточну пропозицію,
-170 гривень і ви донесете мені все додому. Я мешкаю недалеко.
-Донести не проблема. 170 гривень мене лякають. Ця індичка зерна з’їла на 200. Як так хазяйнувати краще на печі сидіти.
-Якщо я вам добавлю ті 30 гривень то й тоді ви маєте бути у програші на сто гривень.
- Це дійсно так, але ж на ті тридцять гривень я міг би купити пляшку коньяку, цукерку і хоч якось втішитися після такої не вдалої комерціі.
-Згодна цю пляшку з вами випити, за мій кошт, але щоб ціна була не більше як 170 гривень. А ще годину тому Нуворишка радий був, щоб хтось прийшов та купив за 150 гривень все разом з відром, та у комерціі є своє законодавство і воно потребує деякий час торгуватися. От чому Нуворишка так себе поводив з молодицею.
-Як так то згоден. Куди нести?- Він зняв халат, поклав індичку до яець у відро, одягнув поверх сорочки вітровку. Великдень хоч і піздній цей рік видався, однак на вулиці можна змерзнути. Він був готовий вирушати з яйцями та індичкою. Надворі ще було видно, але почувалося, що за якусь одну дві години день добіжить свого кінця. Молодиця мешкала у висотньому будинку на другому поверсі. А на першому була нотаріальна контора, господаркою якої вона якраз і була. Гана Чирва звали молодицю. Років 35. Гладка як курча. Весела і вродлива, з цяточкою.
-Заходьте, будь ласка, і дайте відро. Я дам йому ради, а ви скидайте своє “версаче” і проходьте ліворуч на кухню, — розпорядилася молодиця. Нуворишка, хоч і бачив вперше стільки паркету і кахелю, не розгубився. Він поважно пройшов на кухню, де його мали напувати коньяком і де мали б бути цукерки.
-Ось де ви бідуєте? – мовив Нуворишка.
– І хто ж його оце все вам вилизував?
-Що ви маєте на увазі? – з якоюсь підозрою запитала Ганна.
-Блищить у вас все як у кота… очі. –Нуворишка трохи запнувся з тим котом, та ловко якось перевів на очі.
-Очі кажете… Так. Люблю, щоб все було чисто і блищало, як в кота, вибачаюсь, очі, - посміхнулась господарка. – Немає чоловіка нема кому шкоду робити.
-Ось які ви до чоловіків почуття приховуєте. А я, наприклад, сам вдома підлогу мию і прати для мене теж не проблема, - захищав всіх чоловіків Нуворишка.
-Йдіть у ванну, помийте руки, а як є бажання прийміть душ. Для того все там знайдете. Бо коньяк краще вживати після душу, ви ж стояли цілий день на базарі, певна річ, що душ вам не завадить. Та добре-добре, на всяк випадок, помийте очі…
Вона навіть йому посміхнулася, - А я поки швиденько накрию на стіл. Пропозиція була просто чудовою і сприйнята Нуворишкою як слід, в нього навіть і очі засвербіли.
-Цілую ваші руки, панні, і якщо можливо, то й ноги, - він взяв Ганку за руку і поцілував її. І, головне, цілився і таки зачепив носом груди. Як дихнув її пахнощів, ледь не впав!
-Ідіть вже у вану! – аж заспівала Ганка. І щось горіло в її очах, палахкотіло… Якісь пожежі в них відбувалися. Таким очам добрий пожежник потрібен, та Ганка сміття від нього не може стерпіти. Ой ця Ганка. Бідова дівка. А сама як шкварочка! Смачненька, ладненька. А чого вона тільки не вміє. Нуворишка вперше мав такі стосунки з жінкою. Це його дуже хвилювало. Таке тіло, така жінка, аж голова в нього закрутилася. Він увесь тріпотів. Нові позиціі, нові почуття. І вона, солоденька жіночка, була дуже задоволена таким сюжетом. І його, і її не хвилювало питання - як запропонувати залишитися на цю ніч удвох. Те що вона незаміжня мало б цій справі допомогти. І півпляшки невипитого коньяку, та й Нуворишка виказав себе добрим коханцем. За дві години він довів це тричі. Попереду мали б бути генеральні доводи. Довів. Кажуть і досі доводить регулярно. Мабуть Ганці це сподобалося. З того вечора Нуворишка почав займатися нерухомістю. Провів приватизацію у Кротах блискуче. Щеб пак, з такою вчителькою! Сьогодні він мав вирішити справу з дідом Теренею. Той з Микитою під сливою давали хропака. Микита - це кабан, гадаю ви зрозуміли.
-Яку справу у такому стані можливо вирішувати, - гадав Нуворишка.
-Діду, прокидайтеся, - гукнув він.Той розплющив очі, потер їх і тихо підвівся.
-Здоров, Нуворишка, здоров! Ану налий он із тієї пляшки, що біля тебе. Фірка себе перевершила цим самогоном. Дуже міцний народний напій виробнитцтва “Фірка та доні” був представлений на цих дебатах. Нуворишка налив дідові та собі по повному гранчаку.
-Налий у миску Микиті. Зараз прокинеться, - звернувся дід. І дійсно кабан заворушився, гикнув і скочив на ноги. Нуворишка якраз налив йому добрячу миску первака. І одразу кабан з жадністю почав його хлебтати.
-Оце, млин, свиня! От в кого треба вчитися споживати самогон, - сміявся Нуворишка.
-Даремно ти так до свиней. От я свому кабану вирішив заповісти садибу. Хай користується після того, як я помру.
-Ги-ги! Треба ще по одній налити, щоб збагнути про що йде річ, - мовив здивований Нуворишка. Він налив ще по одній собі і дідові. Про Микиту якось не згадалося. Та той сам заволав біля миски.
-Цьому теж наливати? – запитав Нуворишка показуючи на кабана.
-Наливай, бо лихо буде. Дід запалив цигарку і вже жвавіше почувався після першої.
-Та кажете, що бажаєте кабану заповісти спадщину? – Запитав Нуворишка.
-Егеж.
-Ой помру! – заливався Нуворишка.
-А кота в вас нема? Мали б і йому подарувати яку мережу крамниць. Ги-ги-ги! А хто за спадкоємця буде розписуватися? – спитав він.
-Якусь карлючку Микита поставе, - роздумливо мовив дід Тереня.
-Хіба що носом. Ги-ги-ги. От ви откололи, -сподіваючись на те, що все це жарт і нічого більше, скуб діда Нуворишка.
-Ви мені скажіть, люб’язний, як я дам вам грош – вирішите цю справу?
-Ви, діду, дійсно глузд загубили, чи жартуєте? – Нуворишка зробив круглі очі.
- Не жартую. Добрий, мей, кабан. Він мені вже як родич. Ми ще з Вануцою його придбали. Та вона й місяця після того не прожила. Після того, як її поховав, залишилися ми з Микитою удвох. Якби не він, я б не подолав своє горе. Виписуй доручення на нього.
-Пішли у мою контору, бо там усі папірці і печатки. Слухайте, діду, а паспорт у вашого кабана є? – запитав Нуворишка.
-Паспорт? Гм… Мабуть нема. Де це ви бачили, щоб у свині паспорт був?-Дід чухав Микиту за вухом і роздумував над обставинами.
-Виправте йому якусь цідулку. На те ви й шмекер, - знайшовся дід.
-А фотокартка Микити у вас є? Кольорова? - запитав Нуворишка.
-Кольрова?
-Так, кольрова, - підтвердив Нуворишка.
- Немає, - дід замислився, над тим де ж йому взяти фотокартку.
- Може клацнете на свому “Зеніті?”
- 5 гривень це вам буде коштувати. Ще й треба, щоб кабан вдягся як слід, - зауважив Нуворишка.
- От ви, мей, капіталіст! Немає на вас Карли, - зітхав дід Тереня.
- Маєте на увазі Маркса, - поцікавився Нуворишка.
- Ні. Карлу Понті. Чули про таку?
- Не чув. А хто він? Теж комуняка?
- Ні. Це це жінка. По телебаченню повідомляли, що вона злочини у Європі розслідує, - дід інколи цікавився і такими справами, тим більше, що справ вистачало. Карлу Понті він сприймав за онучку Карла Маркса, як до речі і всі в Кротах.
- Та що та Карла має зробити зі мною? Невже мені світить арешт? – Поцікавився Нуворишка. Та не дуже це його лякало.
- Слухайте, в мене є профспілковий квиток, а чи не можна туди встромити фотокартку Микити?- згадав про бабцін квиток дід Тереня.
- А навіщо підроблювати документи? Ми ж взмозі прийняти його у нашу профспілку. Потрібно провести голосування і потім ви заповісте йому саж, як члену профспілки.
-Точно! – Зрадів дід, - а чи є у вас чистий квиток?
-Звичайно, що є. Хіба ж ми не контора, -задоволено вигукнув Нуворишка.
-Треба знайти ще одного члена, та це вже дрібниці.
-Якого тобі ще члена потрібно? – здивувався дід.
-Для голосування треба, - пояснив Нуворишка.
-А… Зрозумів. – Дід почухав потилицю і радісно промовив, - Фірка буде третім членом! Ги-ги-ги!
-Який з неї член. Вона може бути спонсором презентаціі, а для сприйняття рішення потрібен дійсний член профспілки. – відвів кандидатуру Фірки Нуворишка.
-О! Ваня Солоп буде третім! – Зрадів старий.
-В нього до того ж і краватка має бути. Микиті на фотокартці треба серйозний вигляд мати.Без штанів ще обійдемося, а краватка зайваю не буде. Так? – Запитав дід у Нуворишки.
-Він і так схожий на Черчіля, а як начепити ще краватку, та встромити у зуби йому цигару, точно що член профспілки, - погодився Нуворишка.
Дід Солоп, мужчина років за 70, жив неподалік. До нього й направилася кумпанія. Літо вже розігріло землю. Дід Солоп примостився під вишнею і палив величезну цигарку. Бабця його, Мотря, поралася біля печі.
-Здоровенькі були! - Привітався Нуворишка.
-Здрастуйте, здрастуйте, - пустивши дим кільцем, озвався дід Іван. – Що це ви, люди добрі, такою доброю кумпанією на селі пилюку здіймаєте?
-Діло до вас є, - Нуворишка підморгнув і вже зібрався було зареготати, перед тим як пояснити, яке ж таке важливе діло, та не судилося. Кабан певно мав хист багато чого передбачати, а на цей раз йому не сподобалося, як Нуворишка обізвав діда Тереню йолопом і він добряче штовхнув Нуворишку у сідницю.
-Бачу вже й свині вам дещо повчають, -посміхнувся дід Іван.
-Такий вже час. Бачте і свині вже розуміються. Мабуть здогадався, що будемо приймати його у профспілку, - значно зауважив Нуворишка, потираючи стегно.
-А мо його у партію прийняти? – Засміявся старий Солоп.
-Вже од безробіття зовсім подуріли люди, -озвалася Мотря Солоп, - з цього кнуряки вже й шкварок не буде, якраз у партію тільки і годиться. Бабці Мотрі бракувало фантазіі для того, щоб сприйняти задум діда Терені у повному обсязі. -Іване, тут така справа – потрібна твоя червона краватка і твій голос члена, щоб прийняти Микиту у профспілку, - втрутився у розмову дід Тереня.
-Наливайте Фіркиної і потім будемо балакати, інакше серйозні справи не робляться, - примруживши око, погодився дід Іван.
-Нема питань. Ось ковтніть з пляшки, -радісно повівся Нуворишка.
- О! Та я бачу ви серйозні люди. Все при вас,-він зробив три здорові ковтки і скоса подививсь на Мотрю.
-Що ти оте п’єш? – запитала вона.
-Та, мей, коксі-колу хлопці принесли.
-Дивись Іване, щоб я тебе за бари не тягала Ану налийте мені, якщо солодка. Кумпанія знепритомніла. Та на щастя Микита висмоктував з пляшки останнє.
-Микито, хіба ж свині так себе поводять, -начебто образливо гикнув дід Тереня. Усі засміялися, а бабця Мотря заспокоїлася, бо підозра в неї була, що то був самогон. А хіба ж свиня буде його споживати. Та я ж вам вже казав – фантазіі в неї нуль…Пішла собі до печі.
-Цієї коксі-коли вистачить тільки на одне –чи краватку, чи профспілку. Дивиться самі,-ознайомив із своім світоглядом кумпанію дід Іван.
-Ти диви, яка падлюка, краватку зажав, - обурився дід Тереня,
- А може, Іване, вам зуби у роті жмуть? Ви тільки скажіть, ми одразу зробимо ім контрибуцію. Винось краватку! – Дід Тереня розийшовся як самовар-москалик. Микита вже був напоготові відгризти діду Івану яєчка. Та добре що дід ще мав на них якісь сподівання. Він, звичайно, пошуткував. Все буде чуки-пуки!
-Несу вже, несу.- Він підвівся і пішов у хату за краваткою-метеликом. Колись давно дід Іван вчився у ФЗО на муляра і зустрічався з однією муляркою. На день народженя вона йому й подарувала краватку-метелик. Інших краваток у нього не було. Навряд чи в Кротах в когось могли б вони бути.
- Мо чоботи будуть кращими за краватку? – Запитав дід Іван. З краваткою він завжди поводився дуже поважно. Та воно й зрозуміло –одна краватка на все село і не яка-небудь, а метелик!
-Іване, ти мабуть, давно у чужих руках до вітру не ходив, - сердився дід Тереня.
-Ну да, ну да, - погоджувався дід Іван, - пішов я вже, пішов. Це не така вже легка справа виносити краватку, тому я раджу вам сісти на колоду і трохи перепочити, поки дід Іван впорається з цім клопотом. Та й поваги треба дідові добрати таким стратегічним вчинком.
-Бо,- як він казав: «Страгетика - це найпонад усе». Боронь, Боже, вам зачепити його про “страгетику” – починає з Навухудоносора. А це дуже здаля. У таких випадках зупинити діда Івана може тільки його Мотря. Брудною ганчіркою, вона володіє як добрий козак шаблею. Це завжди заспокоювало діда Івана. Поки він ворожбував над своєю краваткою позачергове зібрання профспілки вже розпочалося. Вів його найктивніший її член Попаско Нуворишка Гордійович.
-Та, кажете, добрий кабан Микита, Терентій Терентійович? – таке питання він поставив перед дідом Теренею.
-Дуже добрий, - доповідав дід Тереня.
-Ну да, ну да, - погоджувався Нуворишка.
-Вибачте за інтимне питання та сама справа вимагає того, щоб запитати, - а чи кастрований ваш кабан?
-Боронь, Боже, перехрестився дід Тереня.
-Ну да, ну да, тобто сало не вгризеш. Це можливо не красить його як кабана, та як самця і члена профспілки напроти робить його привабливішим. А чи є в нього діти, бо цікаво знати про майбутніх спадкоємців?
– Продовжував Нуворишка.
- Всі свині у нашому селі його нащадки. Ви попопитайте у людей за мого кабана. Нема такої свині, щоб Микита відмовився від неї. Іван он і козу свою йому пропонував. Як би не Мотря, мали б сьогодні дойних свиноматок.Так як почати слухать діда Тереню про його кабана, ще й не те почути можливо. Тут тобі і Навохудоносор діда Івана маленькою бджілкою виглядатиме. На порозі з’явився дід Іван з краваткою.
- Ось вона, червона краватка-метелик! Як вогонь горить у руці дада Івана. — Ще Олександр Македонський любив такі, - гордо доповів він.
- Чи не той Македонський про якого по телевізору казали, - запитав Нуворишка.
- Той, той, з Курська, стінгер, чи килер- підтвердив дід Іван.
-Візміть у Мотрі пиріжків і ходімо до мене в контору, проведемо засідання, - пошепки запропонував Нуворишка. Всі четверо, я маю на увазі: самого Нуворишку, діда Тереню, діда Солопа та Микиту, розуміли, що бабця Мотря може завадити такій добрій справі. А у Нуворишкиному гаражі, все мало б бути урочистим.
-Ти куди це з краваткою-метеликом налаштувався, негіднику, - з підозрою запитала бабця Мотря. Ця краватка не давала їй спокою ще з тих часів, коли дід Іван вперше продемонстрував її, та ще й з коментарем. Ніс вона дідові розчавучила, та краватку відібрати не змогла. Дід не жалів задля того своїх грудей. І знайти вона її не змогла, добре дід приховував краватку.
- Та, мей, сьогодні позачергове засідання профспілки, - виправдовувася дід Іван.
- Що знову у стріп-бар подався галайда? – Вже перейшла на люту розмову бабця Мотря.
- Ти вже точно сказилася од своїх ревнощів, -зойкав старий Солоп. Та грішок за ним такий водився. На трасі до великого міста відкрили два роки тому стріп-бар. Хоч і далеченько, 26 км. було, однак дід відвідував таке чудове місце. Втече бувало від Мотрі у три, чи чотири години ранку і до обіду пішки долав цей шлях. А там трохи відпочив і якраз головне, заради чого він і пускався у таку подорож і починалося. Вже з другого разу він дививсь програму у чоботах і краватці. Бо воно ж культура та мистецтво, як хто не розуміє. Та дід розуміє. Вкраде, бувало, курку, чи кроля, зачепе краватку-метелик і у стріп-бар. До ньго там вже звикли. А одна худорлява танцюристка навіть соромно казати, що вона за кроля йому зробила. Та й не будемо. Десь на третій раз Мотря його у тому стріп-барі з краваткою і впіймала. Дівчат, звісно, розігнала великою ключкою, дідові підправила око, побила шибки і запам’ятала це на все життя. Тепер ви розумієте, чому вона так скептично ставилася до краватки-метелика. Та відібрати її в діда ніяк не виходило.
- Я тобі, жеребцю, як звиздону проміж очі, ти усі спілки одразу залишиш. Бачила я ваші спілки. А що тут скажеш, дійсно бачила.Вона рішуче пішла на краватку, як корова на червону ганчірку. Та не вийшло. Зголоднілий, на добрячому підпитку, Микита несподівано вихопив з рук діда Івана краватку і через якусь мить її зжер! Коли дід Іван прийшов до тями одразу ж її, тяму, знову загубив. Він і досі не може після того втішитися, а як зразу, гадали помре. Та таки вижив. Про це буде далі. Бабця Мотря тільки раділа від такого сюжету. Нуворишка з дідом Теренею і Микитою залишили Солопів і подалися до Фірки. Важко їм було дивитися, як бідкувався дід Іван, та нічим вони не могли йому допомогти...
Фірька була вдома, така в неї робота - гнати самогон і завжди бути вдома. Сьогодні в неї гостювала племінниця зі своїм коханцем. Вони ще не прокидалися. Парубка звали Гнатом. Чим він займався Фірка збагнути не могла, а Зінка була акторкою цирку. Гнучка, як кішка і вродлива. Це і вирішило її долю. Стала вона акробаткою. Заміж їй не кортіло і з чоловіками поводилася легко. Сьогодні був Гнат. Художник з “бантиком”. Того бантика Фірка і не могла збагнути. Після обіду мають за ними заїхати циркові. І надалі іх чекає подорож до Криму. В кімнаті, де відпочивали молодята почувся легкий шурхіт. Фірка цікавилася такими речами і при всякій нагоді не соромилася підгледіти. А як що підглядати за акробатами... Фірка тріпотіла від однієї думки – що вона там побачить. Вона вже почала шукати щілини у вікні, щоб зазирнути. Вчора вранці їй пощастило – підгледіла… Цікаво…! Гнат був колись капітаном. Охороняв повітряні простори Батьківщини. Та був у нього метелик у голові. Якось солдати насмажили конопляноі каші і посипали нею зварений качан кукурудзи, тим його і пригостили, не зважаючи на те що все це відбувалося на бойовому чергуванні. Гнат качан з’їв, і пішов дивитися на радар. Одним тільки оком він на радар глянув і зрозумів – вороги захопили наше повітря… Зрозуміло, що Гнат, почав підіймати бойові ракети. Ворог повинен бути знищеним. Та лейтенант Цупко вибив йому два зуби, аби відірвати от командного пульту. На другий день він вже не був капітаном. Обійшлося без грат. Своє звільнення Гнат святкував у ресторані “ Гранд-Хома”. Все було як слід. Цигани, шампанське, самогон. Були й дівчаточка-курчаточка. З однією з тих курчаток він і прокинувся вранці четвертого дня після звільнення. В неї на сідниці був виколотий метелик. Гнат ледь не знепритомнів від задоволення. І цілував він того метелика і гладив, і не випускав з зору. Одним словом, захворів. Дівчина розповіла йому, де знаходиться салон “Татуаж”. І там тих метеликів на кожну украінську сідницю вистачить доволі. Таким чином колишній капітан став майстром татуювання. Для цього він застосував всі свої здібності. Господаркою салону “Татуаж” була Салка Зусман. Здорова така жінка, з вусами і борідкою. Гнат витяг з діпломату купу паперу зі своіми метеликами. Вірніше – метелик був один змінювався тільки колір на крильцях.
-Це що? - Запитала Салка.
-Метелик, - вклонився Гнат.
-Бачу, бачу, - Салка зацікавленно розглядала малюнки, - та ви, добродію, митець.
-Хто? Вибачаюсь, - недочув Гнат, - Отець?
-Звиздець: - вточнила Салка.
-Що ви маєте на увазі, - перепитав Гнат.
-Маю на увазі 100 гривень за ваших комашок.
-Ага-га… Сподобалось? – Зрадів Гнат.
-Та нічого…З пивом піде, - мотнула борідкою Салка. -Ще й як піде: - погодився Гнат .Він не сумнівався у цьому ні на мить. не дарма ж той метелик був у нього у голові. Першого метелика він намалював Салці, там де вперше його і побачив. Та не втримався і зробив проникання. Салка була заміжня жінка, але це не заважало їй інколи дозволяти собі подібне. Пояснюється це все любовію до мистецтва. Тричі вона дозволила Гнату проникати. А тому тільки дозволь. Кому не сподобається такий робітник? Так Гнат став майстром татуювання. Панночки з великим задоволенням йшли до його за метеликом… Тут він і познайомився з Зінкою, Фірькиною племінницею, котра зараз робила йому те, що танцюристка зі стріптіз-бару діду Івану Солопу за кроля. Фірка помирала під вікном. Вона й уявити собі такого не могла, а тепер дуже жалкувала, що минулися ті дні коли це було можливим і для неї. Вона сама віддала б задля цього не одного кроля, а цілу кроликоферму.
-Добрий день у вашій хаті, - у саме вухо гаркнув дід Тереня. Фірька мало не знепритомніла від несподіванки.
-Ой, Тереня, це ти? – озвалася Фірка, аж по-червоніло її лице.
-Так точно, я! Дивлюсь танцюєш під вікном, дарма, що не молода, - посміхнувся дід.
-Це хто не молода? Я? А як би ти міг переконатися у зворотньому… Сам же ні на що не здатний, а дівчат ображаєш за що? – весело непогодилася Фірка.
-Перевірити - цілком можливо, та є до тебе справа.
-В тебе одна справа – самогон. -Цей раз не тільки він, - філософськи промовив дід Тереня.
-Як тільки діло доходить до перевірки ви зразу вдаєтеся до філософіі. Всі чоловіки такі, - підбурювала Фірка.
-Бачу, що перевіряти прийдеться. Часу в нас обмаль. У Нуворишки в гаражі нас чекають великі справи. Гай, вже первірю і пішли, - погодився дід Тереня.
-Ось подивись, - Фірка дала діду зазирнути у щілину між гардинами. Зінка якраз доціловувала Гнатового «Навухудоносора» і трохи згодом той фінішував під самісіньким Зінкиним метеликом.
-Дуже антіресна технологія! Ти, Фірка, з нею знайома? – запитав Він.
-Зараз познайомлюся, - важко дихаючи озвалася Фірка. У літнику вони вперше з нею і познайомилися, такби мовити - з технологією.Нема слів, як обом сподобалося…
-Га-га-га! – Зареготав на радощах дід Тереня, - Оце какава!
Фірька трохи соромилась, та все одно була задоволена таким борщиком… Вона готова була виступати цілий день на “біс”. Поки дід відходив від такого неочікуваного пориву у юність, а Фірка з бажанням продовжити стосунки з дідом Теренею, Нуворишка з Микитою допивали “Портвейн” з літровоі пляшки. Профспілковий квиток чекав на свого члена. Ані фотокартки, а ні ще одного голосу члена профспілки ще не було. У село заїхав автобус з циркачами. Гуркіт цього роздовбаного автобуса дійшов і до Фірки, котра все ще поривалася поцілувати діда Тереню у губи, а той крутив носом.
-Циркачі їдуть, - підскочила вона.Дід встиг натягнути штани і разом з Фіркою весело зустрічав артистів. З автобуса повискакували коти, якась чубата собака, невеличкий цап і гарненька така свинка. Вже після цього акробати. Був великий галас. На цей галас з’явилися Нуворишка з Микитою. У цю вирішальну мить навіть і дід Іван Солоп з Мотрею завітали. Микита не зводив очей від красуні-свині. Та трохи пококетувала, та хіба ж від долі втечеш, тим більше, що тікати ій зовсім не хотілося. Поки дід Солоп бідкувався про свою краватку між Микитою та Люсі (так звали поросячу Афродіту) розгорнулися найкоротші стосунки. Цап із жахом спостерігав за цим дійством. Вже вийшли Гнат з Зінкою, вже Гнат почав татуювати дідові Солопу краватку-метелик, щоб ніяка свиня не змогла його з’їсти, вже Фірка майже не вмерла від бажання пригорнутися до діда Терені, вже й сонце знепритомніло і пішло собі відпочивати за Дніпро, вже понапивалися акробати, і тільки один безвтішний цап розумів, що сьогодні сталося під вербою. Ніяких шансів доля йому не залишила. Він побачив щастливі очі Люсі і закохані очі Микити. А що тут розуміти – кохання всім зрозуміла субстанція. Як не боляче було діду Терені, але і він зрозумів. Відпустив він Микиту з циркачами, а сам тішив ся з Фіркою, кожний вечір пригощаючи її какавою та цукерками.