Кришечка впала на підлогу, весело дзеленькнула й затихла.
- Так, сьогодні холодненьке, - зітхаючи сказала жінка, беручи до рук пляшку пива.
Був сірий прохолодний день, один із сотень самотніх днів, які вона проводила наодинці зі своїми думками та спогадами. Надворі з самого ранку накрапав дощ. Вітер різкими ривками збивав воду з дерев, через що краплі густо сипались на землю і здавалося, що починається злива.
У старому, трішки перекошеному будинку, де від самого початку не було шпалер, глина почала обсипатися. Тонкий шар пилу прикрив старі меблі та підлогу. Особливо він був помітний під ліжком та під шафою, де не були простелені паласи.
Сумним поглядом, сповненим бажання та спраги, жінка прочитала на етикетці «Оболонь міцне».
- О, це те, що мені потрібно сьогодні, - сказала вголос. Жінка почала жадібно пити. Вона робила величезні ковтки, наче пила не пиво, а воду після довгої прогулянки в спекотний день. Одним махом випила півпляшки та підійшла до дзеркала. Колись молоде й привабливе обличчя, сьогодні було помережане дрібними зморшками. Великі очі стали зовсім малими та чомусь дуже сумними. Самотність та біль з’їли весь чар карих очей. У волоссі проступає цілими пучками сивина, хоча раніше воно було розкішним та чорним, як смола. Її тіло, яке кілька років тому було справним та привабливим, тепер було схоже на старече, що обвисло в тих місцях, де було найбільше жирової тканини.
- Боже, на що я схожа? – розмовляє сама до себе. – А всього лише п’ятдесят. Ще жити й жити. ЯК ЖИТИ?! – розплакалася.
Узяла до рук фотографію. Уся родина зібралася на одному шматочку паперу, котрий за останні кілька років став для бідної жінки найдорожчим скарбом.
Чоловік, який три роки тому помер від раку легенів. Вона кохала його, але не розуміла цього до самої його втрати. Тепер без нього було важко й самотньо. Що за дурний людський фактор – звикати до людей? Через розлуку з тими, до кого ти звикла, буває так боляче… А головне, що розумієш ти все це тоді, коли сам з таким зіткнешся…
Доньки… Три дорослі прекрасні доньки, в яких вона вклала всю свою душу та яким присвятила своє життя. Бог не подарував жінці сина. Мабуть, просто так треба було. Усі її діти роз’їхалися по різних куточках країни, мають свої сім’ї та роботу. Жінка пишалася своїми донечками, бо вони змогли встати твердо на ноги й досягнути успіхів у житті.
– Шкода, що Бог ще не послав мені онуків. То було б трішки веселіше жити. Можливо, діти почали б приїздити частіше в гості. Зовсім вже нудно стало.
Жінка розкрила невеличку книжечку з молитвами та почала пошепки читати. Вона молилася за здоров’я та благополуччя дітей, за упокій душі чоловіка і зовсім нічого не просила за себе. Вона вже давно змирилася з думкою (яку сама й вигадала), що роль свою вона вже зіграла в житті. Тепер залишається просто чекати. А ЧОГО ЧЕКАТИ?
Знову пішов дощ. Дрібні краплі стукали у вікно та наганяли депресію. Жінка зробила кілька ковтків із пляшки. Голова стала трішки легшою, по всьому тілу пішло тепло. Алкоголь та чай – це єдине, що останніми днями може зігріти та полегшити страждання.
Телевізор зараз не рятує від самотності. Старий DVD-програвач перестав виконувати свої функції після того, як найменша донечка поїхала до міста на навчання. Стільки ж часу минуло з того моменту! Як тоді було важко відпустити від себе ту людину, яка була останньою надією на спасіння від розмов зі стінами! Як же погано зараз жити без неї! Жінка добре розуміла, що діти мають навчатися та починати будувати своє самостійне життя. От вже і її дитинка, що наче вчора була крихіткою, сьогодні живе разом із юнаком. ЯК ШВИДКО МИНАЄ ЧАС!
– Пройшло вже півжиття. А що за них зроблено? Чим можна похвастатися? Що можна показати? З ким можна поспілкуватися? – запитала сама себе. – Але ж я щаслива. Щаслива від того, що маю своє продовження на землі. Щаслива від того, що бачила, як росли мої діти, як вирішували самотужки перші проблеми, як закохувалися та страждали. Я щаслива ще й від того, що мала коханого чоловіка. Нехай, я дуже багато від нього натерпілася, була бита й ображена. Але ж він чоловік. За старими законами суспільства він мав право піднімати на мене руку. А взагалі… Як дозволила із собою поводитися, так і поводилися… Ми з ним завжди вирішували складні проблеми разом, і в цьому була його позитивна риса. Я могла йому довірити всі свої таємниці та мрії і знала, що жодна інша душа про те не дізнається. Я просто була в ньому впевнена. – Згадавши покійного чоловіка, жінка заплакала. Жодне серце не може витримати таких емоцій, жодні очі не зможуть не заплакати у такий момент.
Допила пиво, щоб заспокоїтися. У голові почало трішки шуміти. Втома тихенько закрадалася в тіло. Жінка прилягла на ліжко. Хотілося спати, але думки линули звідкілясь й заважали розслабитися. Лежала й просто дивилася у стелю. На таке життя сама себе прирекла, навіщо тепер жалітися?
А колись була бойовою. Завжди відстоювала справедливість та правду, не давала кривдити ані себе, ані своїх близьких. Завжди знала, чого хоче, та вперто йшла до своєї мети. Раніше своєю красою та простотою вона могла перевернути цілий світ з ніг на голову, треба було знайти лише точку опору. Витерпіла від життя стільки, що, мабуть, не змогла б винести жодна інша людина. Люди з сильними характерами найчастіше здаються, коли залишаються самі. Вони одразу починають себе почувати кинутими та непотрібними, осиротілими та чужими.
Сон потроху почав перемагати. Важкі повіки тихо опустилися. Жінка впала в забуття. Вона любила хвилини сну, бо лише тоді могла ні про що не думати, ні за ким не сумувати, не розмовляти з тишею. Важке волосся хвилею впало на плече. Лице розслабилося, через що розгладилися зморшки. Вона була прекрасна! У свої п’ятдесят вона була дуже гарною. Життя в селі її зіпсувало, примусило перебиватися тим, що є. Одягнути б цю жінку в красиву сукню, зробити зачіску, макіяж та манікюр – ці прості дії можуть зробити із неї справжню королеву, таку, що чоловіки будуть обертатися їй услід.
Так минуло кілька годин. Прокинулася від голосного гавкоту собаки. Повз двір пройшов старий сусід, який щораз лаявся сам до себе без вагомої на те причини. Виглянула у вікно, дощ перестав крапати.
Вийшла надвір, окинула сонним поглядом подвір’я. Сірий вечір потроху пожирав денне світло й наганяв тугу на змучене серце. Самотньо. Самотньо та холодно на синій планеті. Та що вдієш? ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЖИТИ. ПРОСТО ЖИТИ…
Стоїть і дивиться пустими очима на ставок, що розлився широким плесом біля самого городу. Якісь рибалки весело розмовляють між собою, пропливаючи на човні. З очерету донісся крик дикої качки, такої ж самотньої, як і ця жінка, такої ж дикої та волелюбної.
- А життя минає… Минає безслідно, нещадно вбиває всі почуття та спогади…
Ледь чутна мелодія обірвала думку жінки. У літній кухні грав телефон. Їй так рідко телефонували останнім часом! Взяла слухавку тремтячими руками. Телефонувала середня донечка.
- Привіт! Як ти, мамо?
- Привіт! Нормально, як завжди. Тільки-но розмовляла по телефону подругою. Насміялася з неї!.. – голос жінки почав дзвеніти. Вона намагалася імітувати веселий настрій.
- Ясно. Присядь, будь ласка, я хочу тобі дещо сказати, - промовила схвильовано дівчина.
- Що трапилося?.. Зараз. - Жінка вийшла на поріг і присіла на стару ряднину,що лежала на сходах.
- Мамуся, ми купили великий будинок. Хочемо, щоб ти переїхала до нас. І ще одна новина: у мене буде дитина!..
Далі жінка більше нічого не чула. Гарячі сльози рясно потекли по її щоках. Серце мало не розірвалося від щастя. Її остання мрія почала здійснюватися – першого онука вона скоро побачить та зможе потримати його на руках! Вона зможе побачити продовження своїх дітей і свого роду! Це для неї в зараз було найголовніше. Сльози щастя все бігли й бігли з очей. Два тоненьких струмочки зливалися на підборідді в одну велику краплю, яка важко падала на груди.
- ТРЕБА ЖИТИ! ТРЕБА!!! - гулко билося в помутнілій свідомості. – БУДУ ЖИТИ!..
Зв'язок раптово перервався, бо в селі телефонне покриття дуже слабке. У цей час жінка змогла перевести дух та трішки заспокоїтися. Донька знову зателефонувала через кілька хвилин. Їх розмова продовжилася. Це був початок відліку часу до зустрічі з новим життям і початок щасливого кінця.
ЖИТИ ТРЕБА!
(15.02.12)