- Бабусю, а ти знаєш чому дерева високі? - запитала п’я-
тирічна Анюта свою бабусю, що вела її з садочка.
- Мабуть, тому що ростуть.
- Ні, тому що тягнуться до сонця і неба, - пояснила мала.
Вони зупинилися біля дороги, пропускаючи автомобілі.
- Бабусю, а на машинах дерева ростуть?
- Ні, Анечко. На машинах не ростуть. Деревам треба не
лише сонечко і небо, а й земля. Бо з землі вони смокчуть смачні соки.
- Як Івасик молочко з тьоті Олі?
- Приблизно так.
- А що їсть деревце на машині?
- На машині деревця не ростуть.
- А на тій ростуть, - дівчинка показала рукою на грузо-
вик, що промчасвся повз них і обдав їх смердючим димом.
- Може, тобі здалося?
Дівчинка заперечливо похитала головою.
А ввечері на аркуші паперу намалювала маленьке деревце, що росло між
неоковирною кабіною вантажівки і
кузовом, заваленим сміттям, як пояснила онука.
Через день історія з деревцем забулася. І мабуть, вже б не
згадалася, якби не випадок.
Йдучи до магазину, бабуся проходила повз машини, що
тислися до тротуару. І враз здивовано зупинилася.
На тонкому містку між кузовом і кабіною вантажівки зе-
леніло крихітне деревце. На ньому було два листочки і один обламаний.
Мабуть, ще з осені кленові крильця пристали до заліза. А на весні з’явився
паросток. Йшли дощі — його поливали, світило сонце — паросток ріс.
Так он яке воно, мандрівне деревце!
Жінка постукала у вікно водієві.
- Чого вам? - вічливо гаркнув той.
- У вас деревце на машині росте. Можна, я його заберу.
- А оте. Ну, беріть, - водій байдуже зітнув плечима.
Увечері бабуся з Анею вийшли на прогулянку. Дівчинка
несла дитячу лопатку і трохи води у пластмасовому відерці.
Бабуся несла в горщичку маленький паросток, що тремтів на
вітрі. І обоє таємниче посміхалися.
Вони знайшли сонячну місцинку, де не товклися діти. Непоспіхом викопали
ямку, полили її і обережно пересадили деревце.
Здавалося, рослинка вдячно загойдала своїми листочками.