Мандрiвне деревце

Валентина Арепьева
  - Бабусю, а ти знаєш чому дерева високі? - запитала п’я-
тирічна Анюта свою бабусю, що вела її з садочка.
        - Мабуть, тому що ростуть.
        - Ні, тому що тягнуться до сонця і неба, - пояснила мала.
Вони зупинилися біля дороги, пропускаючи автомобілі.
        - Бабусю, а на машинах дерева ростуть?
        - Ні, Анечко. На машинах не ростуть. Деревам треба не
лише сонечко і небо, а й земля. Бо з землі вони смокчуть смачні соки.
        - Як Івасик молочко з тьоті Олі?
        - Приблизно так.
        - А що їсть деревце на машині?
        - На машині деревця не ростуть.
        - А на тій ростуть, - дівчинка показала рукою на грузо-
вик, що промчасвся повз них і обдав їх смердючим димом.
        - Може, тобі здалося?
Дівчинка заперечливо похитала головою.
А ввечері на аркуші паперу намалювала маленьке деревце, що росло між
 неоковирною кабіною вантажівки і
кузовом, заваленим сміттям, як пояснила онука.
Через день історія з деревцем забулася. І мабуть, вже б не
згадалася, якби не випадок.
Йдучи до магазину, бабуся проходила повз машини, що
тислися до тротуару. І враз здивовано зупинилася.
На тонкому містку між кузовом і кабіною вантажівки зе-
леніло крихітне деревце. На ньому було два листочки і один обламаний.
Мабуть, ще з осені кленові крильця пристали до заліза. А на весні з’явився
 паросток. Йшли дощі — його поливали, світило сонце — паросток ріс.
Так он яке воно, мандрівне деревце!
Жінка постукала у вікно водієві.
        - Чого вам? - вічливо гаркнув той.
        - У вас деревце на машині росте. Можна, я його заберу.
        - А оте. Ну, беріть, - водій байдуже зітнув плечима.
Увечері бабуся з Анею вийшли на прогулянку. Дівчинка
несла дитячу лопатку і трохи води у пластмасовому відерці.
Бабуся несла в горщичку маленький паросток, що тремтів на
вітрі. І обоє таємниче посміхалися.
Вони знайшли сонячну місцинку, де не товклися діти. Непоспіхом викопали
 ямку, полили її і обережно пересадили деревце.
Здавалося, рослинка  вдячно загойдала своїми листочками.