Мала звичку в дитинстві – приміряти на себе чужі карколомні історії,
ніби мамині сукні, гарні та безнадійно завеликі,
припасовувати їх до себе білими нитками уяви –
а от би я...
Якось знайома дівчинка розповідала,
що утекла з уроків на шкільне горище,
зі стареньким радіо під пахвою,
і доки затюкана сіра мишва типу мене скніла над підручниками,
цілувалася там зі старшокласником під звуки yellow submarine.
Я зачаровано слухала, зазираючи їй до рота,
і кожне слово вже пахнуло теплим пилом,
і було на дотик шкарубке та дотульне,
як долівка під спиною...
Білі голуби товклися біля малесенького віконця,
визбируючи крихти печива марія,
їхні кігтики черкали руку,
лишаючи червоні сліди на незасмаглій ще шкірі...
Жовта субмарина зі старшокласником пливла у хмарах,
зів'ялі пуп'янки поцілунків опадали на землю,
і горище, так мною ніколи і не побачене,
та прожите чужими словами,
вигулькувало пластмасовим поплавцем
із океану дитячої пам'яті...