Я брошу все. Я верю в километры -
обветренно-сердитые, в пыли.
Как много их у матушки Деметры,
Что значилась Богинею земли.
Распутай мне мои пути, богиня!
Мне б без оглядки от себя сбежать.
Спаси меня, спаси, а то погибнет,
приникшая к чужой, моя душа.
Так беззащитно, преданно, так нежно,
не подчиняясь трезвому уму.
Спаси меня разлукою безбрежной -
ни памятки с тобою не возьму.
В несладком Рае солнца желтой цедры,
где гром упрятал ливни в рукаве,
где только верст искусственные зебры,
пасутся в пыльной и густой траве, -
пусть будет степь, пусть будет лес и горы,
пусть злость извечная взорвется, как салют,
когда сердитым глазом семафоры
мою дорогу грустью перельют!
* * *
Я кину все. Я вірю в кілометри —
обвітрені, задихані і злі.
Багато їх у матінки Деметри,
Котра була богінею землі.
О, розмотай шляхи мені, богине!
Світ за очі від себе забіжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
моя душа, задивлена в чужу.
Так ніжно, так беззахисно, так віддано,
так всупереч тверезому уму.
Врятуй мене розлукою і віддалю,—
ні спогаду з тобою не візьму.
В гірких оазах сонячної цедри,
де грім тримає зливу в рукаві,
де тільки версти, дерев’яні зебри,
пасуться в запорошеній траві,—
хай буде степ, хай буде ліс і гори,
хай вибухне земна твоя пралють,
коли лихі на око семафори
мені дорогу смутком переллють!