Отторжение. Язык оригинала. Укр. мова

       При створенні роману не було порушено жодної сімейної або державної таємниці.
       Персонажі не мають прототипів.
       Події не мають реальної історичної основи.
       Методи вчинення злочинів, описаних у цій книзі, вигадані автором. Категорично не рекомендується реалiзувати їх експериментальним шляхом.

       Уривки з роману «Відторгнення» були опубліковані під загальною назвою «Тайм-аут» у газеті «Новости недели» (Тель-Авів) у перекладi на росiйську мову.

               


                Коротка анотація


…Людей більше, ніж імен. Нікого не здивує, наприклад, що в одному й тому ж будинку можуть мешкати двоє Петрів Iвановичів. Або в одному й тому ж офісі можуть працювати двоє Аронів Моїсейовичів. Проте ситуація, до якої потрапив кореспондент міської газети Леонід Азарин, спочатку викликає скептичну усмішку, потім – здивування, ще потім – відчуття чогось містичного, не притаманного звичним реаліям. Виявляється, в нього є повний тезко. Та ще й  народилися вони водночас, в одному й тому ж пологовому будинку та й від однієї й тієї ж єврейської матусі. Але вони ніколи не бачили одне одного, бо ж матуся народила лише ОДНОГО хлопчика. Й не відає справжній Азарин, що йому давно вже закрито шлях і до митниці, й до прикордонного контролю, адже «він» давно вже мешкає в Тель-Авіві. Бо ж не можуть емігрувати двоє людей за одними й тими ж документами, і є певні сили, які спрацьовують зненацька, лише коли Азарин виршив емігрувати до Iзраїлю…
…Приятель і колега Леоніда, Олексій Камінський, узявшись за незвичну (й небезпечну для тих часів) тему, відчуває тиск з боку невідомих опонентів. Таємничі обшуки в робочому кабінеті й удома, зухвале викрадення його співробтниці Діни, телефонні дзвінки з цілком незрозумілими вимогами й нарешті реальна загроза для життя примушують Камінського до скоєння злочинів: крадіжок, шантажу, нападу на працівника міліції тощо.
…Женя, позашлюбний нащадок поета-слобожанця, автора відомої пісні «Тачанка», з дитинства страждає дивним, маловивченим та соціально небезпечним відхиленням. Коригування його психіки у спецлікарні Обласного УКДБ має лише частковий успіх. Через багато років, уже в зрілому віці, у нього виникає рецидив – відновлюється колишня властивість, однак тепер вона активзується лише… після вживання алкоголю. Ця особлива якість створює проблеми (як серйозні, так і комічні) й для самого Жені, й для тих, з ким йому доводиться спілкуватись, особливо під час розушку його нареченої Діни, що зникла за невідомих для Жені обставин.
Переплетення дій, перетинання подальших доль цих, ізпочатку досить романтичних та законослухняних персонажів, далі змушених порушувати закон не з своєї вини, потрапляє до поля зору працівників КДБ (потім - СБУ), а також начальника Міського УВС генерал-майора Павла Кудеяра (на початку розповіді – старший лейтенант міліції, командир ПМГ).
Роман побудовано на ефекті відкритого зміщення часів (від початку 60-х років минулого століття й до нинішніх днів), має елементи тріллера, однак усі карколомно-фантастичні моменти ближче до розв'зки надбають цілком реальну, а не метафізичну природу.
У романі «Відторгнення», як і в інших - «Тель-Авів: «руський» альянс» та «Дохлий номер», свідомо порушено декотрі сталі правила детективного жанру (у межах розумного), що підсилює інтригу та нанав'язливо пропонує читачеві вдатися до власного, паралельного розслідування.
Місце дії всіх романів Леоніда Курохти - м. Харків (у тексті - Слобожанськ).














 










                ЧАСТИНА ПЕРША


2010 рiк, червень


         - Азарин, Леонід Азарин... У якій справі проходив, нагадай-но?
- Навряд чи проходив. Писака з «Вечірки», знаєш ти його...
         - А-а, тож чую, знайоме прізвище. І що накоїв?
        - Поки ще нічого. Не встиг...
Вони прогулювалися парковою дорiжкою - двоє статечних, далеко не молодих людей. Один тягнув на довгому повідку пласконосого пекінеса, шо поривався пірнути під кожну лаву в пошуках полівок, другий тримав руки в кишенях спортивної куртки. З боку вони здавалися сусідами-пенсіонерами, які вбивають час в очікуванні чи то друзів - гравців у доміно, чи то вечірніх теленовин, аби ще раз розуміюче перезирнутися, - довели країну, таку країну...
Молоді матусі, гордовито випинаючи груди, котили коляски з чадами. Тінейджери сиділи на спинках лав, попивали пиво та оголошували довiклля матюками й реготом. У кронах тополь шумів вітер, роздмухуючи пилок на горе алергікам...
- Він хоче виїхати. Фу, Чарлі! До ноги!..
       - І хрін iз ним. На одного жида менше буде.
         - Пашко, ти не впетрав. Він, вi-він уже виїхав. І виїхав років iз двадцять тому. Саме до Ізраїлю, і саме за нашої допомоги. Дійшло врешті?
        - А, он воно як, - спортивний уповільнив ходу. - А я тут при чому?
         - Як це - при чому?! Хочеш сказати, що ти стояв осторонь і мовчки спостерігав, покурюючи сигаретку?
        - Майже. Я лише виконував твої прохання за мірою їх надходження. А ти гарантував повну безпеку на рівні всієї системи, а не тільки паспортного столу Жовтневого райвідділу. От і займайся, Миколо, розрулюй.   
         Чарлі завив од образи - хазяїн різко рвонув повідця, обернувшись до співрозмовника:
         - Пашко, головою ризикував я, а не ти. Ти лише виконував мої, як ти їх тепер називаєш, прохання, й отримував своє. А зараз, коли прийшла пора...
        - Прийшла пора, зазеленіла травка... Кому більше повірять - тобі чи мені?
- А хто, як на тебе, повинен вірити чи не вірити?
         - А хто б то не був. Не забувай: він журналюга. Почне копати й може викопати. Тим паче, заради себе, любимого. Тут у нього кровний інтерес. Дай йому виїхати від гріха, поки він нічого не скоїв на нашу голову.
         - Знову ти не втямив. Я ж бо дам йому виїхати, хустинкою навіть помахаю вслід, Пашко. А найперший же чиновник ізраїльського МВС ще в аеропорті ввiмкне комп'ютера та скаже: «Глибоко перепрошую, пане Азарин, але ви давно вже маєте громадянство нашої країни, мешкаєте в місті Холон і перебуваєте постійним пацієнтом наркологічного центру лікарні Вольфсона». Розкрутка піде вже на рівні двох держав, і вгадай, що з'ясується?
         - Запитуєш - відповідай, Миколо. У нас самообслуговування. Я, наприклад, не сильний у питаннях міграцій-еміграцій. Ну, з'ясується, що наш писака має повного тезку в Ізраїлі. І що з того?
          - Не спрощуй. Думаєш, жиди дурніші від нас із тобою і в них немає своєї системи безпеки? Зрозуміють на раз, що не може бути двох людей з абсолютно однаковими анкетними даними, аж до дня народження та адреси проживання в Україні. І коли смиконуть, то тут же випливе, що перший «Льоня Азарин» у дівоцтві був простим до опупiння Вітьком Козленком.
         - Коротше, твої варіанти? - спортивний, на півкроку обігнавши співрозмовника, обернувся. - Тільки стисло: перше, друге, третє. І без екскурсів до історичного матерiалiзму.
          - Це вже будуть твої варіанти. Згадаєш молодість, Пашко.
          - І як же я це зроблю? - скривився начальник Міського УВС генерал-майор Павло Кудеяр.
           - Не знаю. Але він не повинен дістатися до паспортного контролю. Про прикордонний я вже не кажу.
         Кудеяр промовчав.
         З Миколою Олексійовичем його пов'язувала багаторічна дружба і спільна діяльність, проте останнім часом вони далеко не завжди розуміли одне одного з півслова, як раніше. Ветеран міліції вимагав чітких і конкретних роз'яснень, виходячи з суворовського постулату «кожен солдат повинен знати свій маневр», а ветеран еміграційної служби ВВІР грішив багатослівністю та зайвими подробицями, аби повніше позначити ситуацію, що склалася.
        З роками це все більше дратувало обох, але обійтися один без одного вони вже не могли. Кожен надто багато вiдав про справи іншого, і тягар цих знань ставав важчим та небезпечнiшим з кожним прожитим днем.



***


1988 рiк, жовтень


       Шантажист - він, звичайно, велика сволота.
       Гад, негідник, паразит - будь-який епітет підійде для визначення цього... цієї мерзоти.
       А в того, хто має намір платити шантажистові, або якимось іншим чином виконувати його вимоги, є лише одне ім'я - дурень. Бо сплативши один раз і вважаючи, що відбувся, він утягує себе в нескінченну кабалу: гад-покидьок не відлізе. Відчувши слабину, дасть певний час на передих, і - вищіриться по-новій, адже той же час, простір та інші вимірювання працюють на нього в будь-якому випадку.
       Звертатися до міліції? Киньте, це не оригінально. Перший же опер-лейтенантик поцікавиться: а чому ця п'явка присмокталася саме до вас, а не, скажімо, до бомжа Панька Кудлатого й не до вашого сусіда професора Бориса Арнольдовича Полонського? Бо ж без причини не буває наслідків. Розкажіть-но докладніше про себе, своє життя, свої зв'язки, аби нам легше було його шукати-ловити...
        Та не відповіси ж оперові - розумієте, я ж бо тут з нагоди роздобув стародавню метрику з чужим прізвищем, усе оформив-сплатив, а ця п'явка пронюхала й тепер нахабно гальмує мої світлі наміри. Виліт у мене післязавтра, й ніякі сили вже не зможуть знайти та знешкодити. І, замість того, щоб зметнуться в захмарну височінь та плавно приземлитися у щасливе майбутнє, почовгаю геть від злітного поля. Але - куди? Без документів про громадянство, без житла, без роботи, зате при закордонному паспорті, з чіткими записами «єврей» в усіх паперах і візою лише в одну сторону, до якої мене вже не пустили й більше ніколи не пустять... Ні опер-лейтенантик, ані навіть міністр внутрішніх справ цього не зрозуміють.
        Вихід - зашморг на горищі. Або в підвалі, тут уже немає принципової різниці.
       ...Дика ситуація, в якій опинилися Віктор та Надія Азарини (колишні Козленки), разом зі своєю раптовістю передбачала саме такий результат, та й міцні мотузочки залишилися після пакування багажу. Цифра, названа невідомим абонентом, рівно вдвічі перевищувала суму, дозволену до вивезення з СРСР. Інших грошей не було й бути не могло - все, накопичене роками, довелося віддати заради поруділих свідоцтв про народження та смерть якогось Самуїла Ісааковича Азарина, родичами якого вони побажали стати, щоб отримати жадане право на виїзд.
       - Господи ж ти Боже ж мій, - бідкалася Надія, заламуючи руки й бігаючи по порожній кімнаті, спотикаючись об рюкзаки та валізи. - Знала ж, відчувала ж із самісінького початку...
       - Не нагнітай! - гарчав Віктор, погойдуючись на кульгавій табуретці, що дивом збереглася після масового роздаровування меблів. - Хто базікав по всіх усюдах: - ой, прощайте, ах, їду, як же ж я там без вас... Добазікалася! А мені тепер що? Здра-асть, я от не поїхав, візьміть назад до заводу, хоч я вже й не хохол за паспортом, якого в мене вже й немає...
       - Коротше, де бабки дістати, козел?
       - Де, де!.. Тьху…
       Задзвенів телефон, і подружжя колишніх Козленків синхронно сіпнулося.
       - Без... без чотирьох. Не він, - тихо відгукнувся Віктор. - Бери.
       - Чому я? Хто мужик?!
       - Сказав: бери, не сперечайся! Я тут, я з тобою!
       - Толку з того, що ти зі мною...
       Ледь не навшпиньки, наче апарат міг накинутися на неї, Надія підійшла до підвіконня, де стояла старенька «тесла». Підняла рурку, неначе гранату, яка вже посвистує димком і через пару секунд рвоне просто в руці.
       - Слухаю... - обережне, до хрипу й тремтіння в голосових зв'язках.
       - О-ой! Надюх, як здорово, що я встигла! - голос колишньої однокласниці дзвенів од радості. - На-адьк, я б, це, заскочила передати пісьмішко до Рамат-Авіву, пошта дуже дорого, а там Свєтка, в універі навчалися, уявляєш, я як дізналася, що ти, ну, це...
       - Пішла геть, дурна! - Надія з такою силою вдарила трубкою по кнопках, що телефон дзенькнув обурено, й обернулася до чоловіка: - Ларка Перевозна. Сто років не бачилися...
       - От! - урочисто прошипів Віктор.
       - Та я взагалі забула про неї!
       - А звідки вона знає? -  єхидно поцікавився чоловік, встаючи в позу Гамлета. - Усе твій поганий язик, ну т-те к ї-єє...
       - А хто закотив проводи в цеху - на посошок, мля... Половина потім до тверезиловки залетіла. Менти ж не фуфели - де пив, з ким пив, з якого приводу...
       Телефон заторохтів невпевнено та ображено - видно, після удару в ньому порушилися якісь контакти.
      - Ал-ло, я потрапив саме туди, куди цілився? - реготнув ненависний голос.
      - Так, слухаю, - Надія нервово відмахнулася від чоловіка: він!..
      - У парку Горького, від «чортова колеса» направо вздовж кас, друга урна. І, більше не боясь, одправляйтеся восвоясь...
       Надія відвела трубку від вуха, щоб Віктор міг усе чути.
       - Дійство відбудеться завтра, о дев'ятій ранку. І ми розстанемося як найкращі друзі.
      Гудки відбою.
       - Ну? - перевівши подих, спідлоба зиркнула Надія. - Твоя ідея була, а я ж як знала, що це все фуфло, чуєш, козел?!
       - А сама: хочу в Ізраїль, хочу в Ізра...
       Знову озвався телефон. Віктор схопив слухавку.
       - І ще одне, - на тій же ноті, немов питання про суму вже було вирішено й залишалися тільки організаційні нюанси, продовжував незнайомець. - Коробка від цукерок, усе одно яких, але щоб заклеєна і пом'ята. Глибоко не заштовхуйте...
       - Але ви ж вбиваєте нас, натурально вбиваєте! - Віктор готовий був заплакати від безсилля. - У нас немає таких грошей, зрозумійте! Чим вам поклястися? Дружиною, матір'ю, життям своїм?..
       - Ну, ТАКИХ, може, й нема, доведеться повірити, - після недовгої паузи вимовив співрозмовник. - Тоді зробимо так. Готовий прийняти меншу суму, собі на збиток, тільки не здумайте сказати, що ви зовсім уже порожні... Не перебивайте. Ви позбулися своєї комірчини, так? Так. За скільки - можете не брехати, мені це відомо: до дозволеного до вивозу «максимуму» ви не дотягли тисячу чотириста доларів США. Правильно? Знову так. Завтра до вашої шістнадцатиметрівки вселяться нові господарі, назвати прізвища? Будь ласка: Андрій та Марина Бабаєви...
       Віктор застогнав. Про такі подробиці, та ще зібрані разом, міг знати далеко не кожен!
       - Не вираховуйте, до ранку не встигнете, - наче вгадавши його думки, зауважив невідомий. - Ви ніколи мене не бачили, отже від тюрми я рятую вас інкогніто. Жорсткі нари, Вітюшо, замість пляжів Ейлату - нерівноцінна заміна.
       - При чому тут тюрма? - ледь не задихнувся Віктор.
       - А при тому, що вам світять щонайменше три статті: підробка документів; підкуп посадової особи, і - найголовніше! - квартирна крадіжка, а вона вже, повірте, переважує все. За сукупністю - до семи років загального режиму.
       - Яка крадіжка, що ви верзете?..
       - А от грубіянити тільки не треба, не треба. Оригінали документів на ім'я Самуїла Ісааковича Азарина здобуті неправедним шляхом, скажу більше: вони таємно викрадені з квартири його рідного онука Леоніда Азарина. Ви цього могли не знати, але справа йде саме так.
       - Але ми чесно заплатили за них!
       - Це недоказово. Мені досить лише набрати номер Леоніда й анонімно попросити, аби він поколупався в нижній шухляді свого комода, а саме - у тонкій сірій теці. І здогадуєтеся, чого він там не знайде? Правильно. Документів свого діда.
       Віктор мовчав. Надія дивилася на нього й намагалася визначити: якщо шантажист говорить багато і довго, то це дуже погано, чи ще не дуже?..
       - Я, як чесна людина, роз'ясню йому ситуацію, - продовжував гад-покидьок, - і пораджу терміново звернутися не до міліції, а до КДБ. Він у пресі працює й телефони легко знайде. Я ж бо для всіх залишуся «містером Ікс», а ви вгадайте з трьох спроб, що на вас чекатиме в аеропорті під час прикордонного контролю?.. Гов! Ти де, Вітюшо?
       - Я тут, я чую... - Віктор уже був би щасливий розлучитися з наявними грошима, аби супостат не передумав й узяв їх. - А яка гарантія, що ви свою обіцянку виконаєте?
       - Не зрозумів. Я хіба щось обіцяв?
       - Ну, це, - пробурмотів Віктор. - Нікому не повідомляти, щоб нас випустили.
       - А-а! Зрозуміло, зрозуміло. Гарантія - моє тверде слово.
       - Так ми можемо сподіватися?
       - Надія вмирає останньою. Так і передайте вашій шановній дружині, - скаламбурив «доброзичливець» і відключив зв'язок.
       Віктор зустрівся поглядом із дружиною.
       - Погодився, значить, - зітхнула Надія, в глибині душі розуміючи, що чоловік не міг інакше. - Обісрався, фуфел.
       - Він усе знає, тому й ставить нам вила. А я от що придумав, - тихо сказав Віктор. - Покладу порожню коробку та й погляну, хто за нею полізе. Хлопців із цеху покличу, наклюємо гадові...
      - Ну так, а він обтруситься й побіжить стукати.
      - А ми наклюємо так, щоб не обтрусився. Мужики - орли, ти їх знаєш...
       - Знаю. Ці орли тільки горілку клювати здатні. Та й не підуть. Ти для них уже ніхто й звати тебе ніяк, і брати за тебе відгул та й гріх на душу... Про це ти подумав?
       Вона сіла на підвіконня, притулилася до скла та опустила погляд на калічну «теслу», немов знову на щось чекаючи.
       - Та нехай вдавиться, чорт із ним, - сплюнув Віктор. - Багато хто он, узагалі без бабок їдуть... Там держава попервах усім допомагає і з харчуванням, і з житлом. Прокрутимося якось. Зате післязавтра вже в Тель-Авіві будемо.
       - Твої б слова... - зітхнула Надія.


***


       Волею Радянського уряду, політиків, партійних та інших функціонерів країна не вилазила з «тимчасових» економічних криз та локальних воєн, які не додавали їй ні слави, ані честі. Країну обкрадали той же уряд, ті ж політики та керівники різних рангів, її завзято й весело втоптували в багнюку газетярі з телевізійниками. Нове мислення і глобальна перебудова, якими спантеличив свій народ черговий правитель-утопіст, ніяк не допомагали вийти з глухого кута.
       Народ не вірив ні урядові, ні політикам, ні навіть армії. Він чекав на нового ідола. Не на Омеляна Пугачова, не на Михайла Кутузова, не на Йосипа Сталіна. А якщо немає пророка у своїй вітчизні, то його можна пошукати в інших вітчизнах. У Німеччині, наприклад. В Америці. В Ізраїлі. У Канаді чи Австралії, врешті-решт. Та де завгодно. Головне - не куди бігти, а звідки...
       Кооператив «Рубіж», що орендує кабінет у приміщенні обласного ВВІР, поєднував нотаріальні та адвокатські функції. Заснований лише півроку тому, він уже мав певний рівень, статус і виразні перспективи. Бажаєте звалювати, дорогі мої? Документи ваші в порядку, паспорт, трудову, військовий квиток здали, візу отримали? Із консулом поспілкувалися? Значить, усі ваші проблеми вже нейтралізовані. Вітаю. А тепер послухайте, що на вас чекає, й чого ви самі не очікуєте. Ні, не зойкайте, не кручиньтеся, нічого жахливого там нема, проте, озброївшись новими знаннями, якими я з вами охоче поділюся, ви адаптуєтеся в новій країні швидше, безболісніше і з меншими витратами - моральними й матеріальними. Так, консультації наші платні, але для вас, уже оформлених, є опція на знижку...
       Ішов народ. Питання були різні, але до найостаннішого моменту все знов-таки зводилися до єдиного, єврейського: їхати чи не їхати?
       - Ну, шановні, - майже щиро дивувався Микола Олексійович. - На вашому етапі про це вже не запитують. Ви самі повинні були для себе все вирішити, і давно вже, до речі. Документи готові, тож про що мова? Хоча й зараз усе можна повернути назад. А що - я... От, наприклад, особисто я пораджу вам: їхати. Ви поїдете, а раптом там у вас нічого не складеться, надії не виправдаються, мрії не збудуться, і ви все життя батькуватимете мене - навіщо порадив їхати?! А скажу, припустимо: не їхати. Так ви залишитеся і все життя будете мучитися сумнівами - а може, там було б краще? І знову-таки винен буду я: навіщо відрадив?.. Тому жодних порад я не даю. Я лише консультую щодо конкретних пунктів.
       Цей завчений до інтонацій, до пауз, до жестів словесний блок Микола Олексійович подавав так, що ні в кого в ту мить не залишалося сумнівів: їхати треба, їхати необхідно, не їхати - самогубство! І тут же, не даючи схаменутися, питав прямо: а з чим ви, власне їдете? Ваше майно і гроші, переведені в долари, марки або іншу валюту - це тьху! Головне - мова. Вивчайте англійську, німецьку, іврит, - це ваше головне багатство. Приїхав от Марк Розенбладт до Берліна, за професією радіофізик, доцент, а мови не знає. Працює швейцаром у ресторані, задоволений до вереску, будинок має, автомобіль, дружина-красуня, а от спитай що-небудь, так він лише «гутен морген», а в ідеалі ще й «вас іст дас». А ось Веніамін Ліфшиц - дуб дубарем був, з порожніми кишенями гайнув, а іврит вивчив, зараз заправляє фірмою в Єрусалимі, комп'ютерні програми продає, ледь не мільйонер... От особисто я б поїхав, - журився Микола Олексійович, - так гени в мене чисто місцеві, кондово-домоткані, жодного навіть наймалесенького єврейчика в родоводі...
       І йшов народ. За грамотною консультацією, за слушною порадою а чи й просто за добрим словом перед тим, як сказати «першій» батьківщині останнє прости-прощай.
       - Адвокат-нотаріус - це лише моя посада де-юре, - пояснював Микола Олексійович кожному відвідувачу. - А де-факто я правознавець, правознавець за освітою, за професією і за покликанням. Я спеціалізуюся з питань еміграції, поле діяльності та повноваження в мене широкі. Цілком імовірно, що є у вас далекі родичі, друзі або просто хороші знайомі, які хотіли б піти за вами, але не мають офіційної змоги. Направте їх до мене, й разом ми, Бог дасть, що-небудь придумаємо. Нема у вас таких? Вибачте. Є? Тоді ось дайте їм мою візитку...
       Не лише особистими контактами, але й міцними фінансовими ланцюжками був пов'язаний Микола Олексійович і з обласним ВВІР, і з паспортним відділом МУВС. Доларовий «наличман» в десятках тисяч, не обкусаний податками, майже непомітно розчинявся в нескладній мережі й міцно осідав у кишенях всесильних партнерів.
       А незабаром Мельниченки, Гончаруки, не кажучи вже про Сидоренків та Іваненків, залишаючись такими в країні виходу, перетинали кордони вже під новими прізвищами. Петренко трансформувався в Гуревича, Василенко - в Пейсахзона, а ще який-небудь …енко - у певного …штейна чи …берга.
       Так, конкретні люди з такими єврейськими прізвищами існували. Але ніхто з них навіть не підозрював, що певної миті він раптом здобув купу нових родичів. Художник-оформлювач Будинку культури «Зеніт» Вадим Шейхон, наприклад, вельми здивувався б, дізнавшись, що в нього є троюрідний брат; віолончелістка Ірена Гольман зроду не чула про свою новоявлену тітку, а головлікар міськлікарні №3 Ілля Рейзен знати не знав свого двадцятишестирічного онука, що матеріалізувався протягом шести хвилин.
       Потрібні були лише старі документи - свідоцтва про народження, шлюб, смерть - вицвілі, пошарпані по краях, з розмазаними чорнилами. Підходили й довідки про евакуацію, про звільнення з місць позбавлення волі, про поранення, а Почесні грамоти з профілями Леніна та Сталіна цінувалися особливо. Аби в паперах миготіли підходящі прізвища. Оригінали цих і подібних документів слід було або виманити, або купити, або вкрасти (в останньому випадку ризик повинен бути зведений до мінімуму й максимально виправданий). А далі - справа давно обкатаної техніки. Фінансові вливання від потенційного емігранта потужним тараном пробивають дорогу від ЖЕКу через паспортний стіл до самого ВВІР, а звідти вже лівою ногою подати до нового життя, - сміявся Микола Олексійович. Дунька Шмагайло лізла до Ерец-Ісраель, натягнувши на себе нічну сорочку з «дьюті-фрі», будучи твердо впевненою, що це - вечірня сукня для ресторану «Дізенгофф». І спробуй зупини, коли в справжнісінькому закордонному паспорті вона записана як Далія Шнейерзонгофштейнбергман і має повне право на репатріацію за Законом держави Ізраїль про Повернення.
Вельми парадоксальна колись частівка - «Ваню, Ваню, милий Ваню, чуєш - ножик гостриться! Зроби, Ваню, обрізання: бо ж в Ізраїль хочеться!», що вона викликала оглушливий сміх у напівп'яній компанії, тепер уже набувала цілком конкретного змісту: «На заводі голосисто веселиться колектив: то Івана-моториста проводжають в Тель-Авів!»...
       Йшов і йшов народ до Миколи Олексійовича. І полишав кабінета, отримавши добре напуття та щирі поради, і розплачувався, крім усього, гарячою вдячністю: чи то по-іудейському притискаючи руки до грудей, чи вклоняючись у ноги - суто по-слов'янському.
       Юрисконсульт отримував непогану винагороду, а єврейська держава - все нових і нових громадян.



***

1987 рік, грудень


       Ні, Азарин не помилився: трійця таки «жене тухлого» - безбожно, відверто й нахабно. На що розраховують? Що ніхто не помітить? Азарин помітив. Могли помітити й інші, але всі мовчали.
       Він дочекався чергового тексту й зловтішно констатував, що ні Москвіна, ні Новіков, ані Литвинова не проголосували ні за «п'ять», ні за «чотири», ні навіть за «три». Інших оцінок не було й бути не могло в принципі – адже з самісінького початку передбачалося, що член літературної студії «Гроно» ніколи не напише нижче, ніж на «задовільно». Інакше він ніколи не став би членом літературної студії «Гроно».
       Багатонаціональна країна, заскрипівши іржавими гальмами на віражі, звернула на незвіданий шлях. Разом із країною хитнулися й обласне відділення Спілки письменників, і обласна літературна студія. Однією з глобальних змін у житті початкуючих працівників пера стали демократичні вибори. Неподалік замайорів черговий Всесоюзний семінар, і на плечі творчого колективу лягла абсолютно нова турбота. Раніше подібні проблеми одноосібно розв'язував Валерій Тесаков, незмінний голова комісії по роботі з молодими авторами, і цей порядок - «Ти, ти... і ти. Ну, гаразд, і ти також» - завжди викликав бурю гніву та докорів, хоча Валерій намагався зробити так, аби протягом звітного кварталу кожен студієць узяв участь хоча б у двох-трьох літературних заходах.
       Однак нові віяння потягли за собою й нові сюжети, одним із яких стала новостворена «система штучного відбору». Хоч і штучний, пояснював Тесаков, але все ж таки саме відбір, а не банальне призначення.
       А треба було лише взяти в кожного претендента по п'ять віршів із зазначенням прізвища автора, ретельно перемішати весь чималий стос та по черзі й анонімно зачитати кожен вірш перед студійцями, які й повинні відкрито проголосувати за оцінку - «Хто за «п'ять»? Спасибі. Хто за «чотири»? Дякую...», обчислити середнє арифметичне, вивести загальний результат і завершити кінцевим конкурсом балів. Справедливо вважаючи, що молоді поети практично не читають творів своїх товаришів (а якщо читають, то навряд чи запам'ятовують), Тесаков сподівався отримати об'єктивні підсумки. Щоб ніхто не ображався. Хороші в тебе вірші - ось отримай путівку. Неважнецькі твої вірші – що ж, старайся, тягнися, бери приклад...
       ...Дочитавши черговий текст до кінця, Тесаков випростався:
       - Хто за «п'ять»?
       Азарин підняв руку, вірш йому сподобався. Більше половини студійців теж проголосували за найвищий бал. Хтось виставив «четвірку», і лише одна - вередлива Дінка Левіна - «трійку». До останньої секунди Азарин свердлив поглядом потилиці Москвіної, Новікова та Литвинової, і в той момент, коли Тесаков узяв зі столу черговий аркуш, Азарин рішуче піднявся з місця:
       - А ці мухлюють!
       Голос пролунав безпорадно й дзвінко, дев'ятнадцять пар очей уп'ялися в Азарина. Щоки його повільно покривалися рум'янцем.
       - Не зрозумів, - Тесаков відкинувся на спинку крісла й поверх окулярів глянув у зал. - Яким робом тут можна змухлювати?
       - Ці троє голосують тільки за себе, - обурено пояснив Азарин, вказуючи в бік групи «Монолит», - і голосують тільки за «п'ять», я бачив! А за інших не голосують взагалі, щоб у інших виявилося менше голосів і був нижчий бал! От як!..
       Заскрипіли стільці, завозилася, загула студія. Тесаков підвів погляд до стелі, зосереджено ворушачи губами; він почав розуміти, що його «система штучного відбору» в реальності виявилася недосконалою. Адже при її розробці було враховано все, крім одного: нещирості деяких членів колективу.
      - Марьванно, а Петько піддивляється, - тоненько протяг Новіков і, посміхаючись, обернувся до Азарина.
       - Очманів, - фиркнула Литвинова.
       - Я очманів? - Азарина вже колотило від обурення. - Та ми з вами у тюрмі були, пам'ятаєте?
       Зал вибухнув оглушливим реготом. Азарин, багряний як перестиглий помідор, намагався криком щось пояснити, але дарма...
       - Тихо! Ти-хо! - Тесаков, вилетівши з-за столу, заметався перед майже непритомними від сміху молодими поетами, намагаючись добитися порядку та розуміючи, що засідання безнадійно зірвано.
       - Ми у в'язниці виступали перед зеками, - пояснив Азарин, коли гомін трохи вщух. - «Монолит» свою книжку презентував. Нові вірші читали. І я запам'ятав. Так от за свої вірші вони зараз голосували, а за чужі - ні!
       - М-м, - скривився Тесаков. - Це легко перевірити. - Він зашурхотів паперами. - Та-ак... Москвіна... дев'ятнадцять голосів. Литвинова... теж дев'ятнадцять.
       - І Новіков - дев'ятнадцять! - не стримався Азарин.
       - А ну далі... - Тесаков спохмурнів. - Мінкіна... шістнадцять. Петров... шістнадцять. Що ж, справа, на жаль, зрозуміла. М-м... Будь-яка брехня або афера, - задумливо продовжував він, - будується на впевненості, що той, кого ти хочеш обдурити, вже є дурніший за тебе самого…
       - Пропоную результати виборів вважати недійсними!
       Всі обернулися на голос. Дінка Левіна, акуратно обсмикнувши спідницю, вийшла до трибуни, але не піднялася на кафедру, а встала поряд із Тесаковим, який раптом почав старанно протирати окуляри.
       - Ти, Валеро, закликаєш до справедливості. Дуже добре. Браво! Слів немає. На семінар до Москви поїдуть найгідніші молоді поети, які зможуть показати всій країні, що і в нашому місті є літературний потенціал. Щоб Москва з її Робертами Р-ре, Андріями В-ве та Євгенами Й-йє зрозуміла нарешті, що і в глибинці можуть знайтися самородки. Для цього ми й намагаємось обрати кращих із кращих...
       - Кращих із гірших, - гмикнув Новіков, обійнявши за плечі Москвіну та Литвинову.
       - Вибачте, я вас переб'ю, шановний, - Дінка вклонилася в бік групи «Монолит». - Поезія відрізняється талантом, а не цифрами, й тому будь-який математичний підрахунок є заздалегідь хибним, як ми тільки-но змогли переконатися.
       - Ну, талант Левіної, припустимо, заритий досить глибоко, - тихо зауважив Новіков. - Левіна пише на рівні Азарина.
       - Ви щось сказали, шановний? - голос Дінки затремтів.
       Якщо Новіков хотів образити Левіну, порівнявши її з Азариним, то це йому цілком вдалося. Однак Азарин був іншої думки - йому здалося образливим потрапити на одну дошку з Дінкою. Адже жоден поет не потерпить ніяких порівнянь з ким би то не було, кожен у глибині душі вважає себе якщо не центром Всесвіту, то вже єдиним і унікально-неповторним. Од злості потемніло в очах, він уже скочив був, аби гідно відповісти кривдникові, проте Мінкіна, що сиділа поряд, навалилася об'ємними грудьми на азаринські коліна, вдавлюючи його назад у стілець. Азарин устиг помітити, як кинулася геть, ридаючи, Дінка Левіна.
       Аудиторія завмерла. Лише по кілька секунд пролунав невпевнений голос Тесакова:
       - На твоєму місці я б усе-таки вибачився перед обома. І навіть можу пояснити «по-руськи», за що саме.
       - Добре хоч, не «по-єврейськи», - реготнув Новіков і, споважнівши, запитав: - Перед ким? Довго чекати будуть.
       - А ти в нас як, юдофоб? - ніжно промовив Вельвовський, постукавши Новікова пальцем по спині, хоча йому, що сидить іззаду, зручніше було схопити Новікова за вуха й повернути до себе обличчям.
       - А ти в нас як, богообраний?
       - Вдарю ж...
       - Ну так, звичайно, хто безсилий довести словами... - почав Новіков, але його багатозначну думку обірвав крик Тесакова:
       - Заткніться обидва! Що за... Новіков, вийди геть!
       - Не проблема, - посміхнувся Новіков. Охопивши за талії обох своїх подруг, він ледь не потяг їх до виходу. - Нам же легше дихати буде, повір, Валеро. Тільки моя тобі порада наостанок: перейменуй свою шарагу. Нехай буде не «Гроно», а «Гівно»...
       Тесаков продовжував сердито дивитися на вже зачинені двері, коли Таня Христенко, яка завжди мовчала й тихо зітхала по Вельвовському, раптом вимовила:
       - А й справді, легше дихати стало...
       - Я хочу вибачитися за цих людей, - сказав, підводячись, Петров.
       - Ти ще тут яким боком? - не зрозумів Тесаков, важко повертаючись до нього.
       - Ну... Все ж таки.
       «Навіщо погострювати?», - хотів сказати Азарин, але, плюнувши подумки, промовчав.




***


       «Тридцять восьмий» тролейбус підкотив до зупинки, наелектризований натовп приготувалася до штурму, коли Москвіна раптом завмерла й сунула руку до кишені. Тут же крутнулася на підборах, ледь не послизнувшись на скрижанілому асфальті, та й кинулася назад, не сказавши ані слова.
       - Ого, - здригнулася Литвинова, переводячи здивований погляд на Новікова.
       Дивлячись услід Москвіної, Новіков тихо вимовив:
       - Якщо це те, що я думаю, то дуже погано. Дуже.
       - Забула повернути? - зойкнула Литвинова.
       - Боюся, що так. Хоч би встигла, хоч би встигла, ой, блі-ін...
       Йому лишалося тільки похитати головою.
       Так красиво грюкнути дверима й відмести від себе всі хвости, та при цьому так ганебно зірватися - це пахло вже не проколом. Це було провалом. І якщо дівчинка не встигне...



***



       - Хлопці, ну досить уже бавитися, - голос Мінкіної підозріло дзвенів. - Пожартували й досить. Не перше квітня.
       - А в іншій кишені?.. За підкладкою помацай, може провалилися?.. Ти їх взагалі з дому брала?.. - питання та поради зливалися в загальний гомін.
       Мінкіна вже вдесяте обстежила свою шубу. Кишені глибокі, проріх немає, та й випасти на підлогу нічого не могло, адже зверху вона заштовхала свої рукавички.
       - Що за базар-вокзал? - басом проспівав Тесаков, пробиваючи собі шлях до роздягальні кулястим животом.
       Вислухавши пояснення, розвів руками:
       - У гардеробі тре' залишати тільки верхній одяг, за яким пильно стежить Ольга Тимофіївна. А за золото-діаманти, гаманці-ключі та шапки з молодого оленя адміністрація відповідальності не несе. Ось, навіть написано...
       - Так Ольга ж Тимофіївна тут, - скривилася Мінкіна. - І сумки залишаємо, і шапки...
       - Нікого чужого не було, - кивнула стара гардеробниця. - Тільки свої ходили, тільки свої.
       - Значить, хтось із своїх, - зітхнув Петров.
       - Віддайте, хлопці, я ж додому не потраплю, - жалібно протягнула Мінкіна, зупиняючи погляд на Азаринові.
       - А чому ти на мене дивишся? - обурився той.
       Тесаков вийшов уперед. Голос його був тихим і зловісним:
       - Зрештою, так. Була б це хохма, то давно б закінчилася. А тепер це вже не хохма. Зрозуміло?
       Мовчання було відповіддю.
       - Олю, хто заходив сюди на перерві?
       - А я пам'ятаю? - похнюпилася Ольга Тимофіївна.
       - А ти пригадай. Ти ж завжди все помічаєш, - підбадьорив Тесаков. - Чужих не було – а це значить...
       Ольга Тимофіївна по-справжньому злякалася. За всі роки її роботи у Спілці письменників подібне трапилося вперше.
       - Сірий заходив, - кивнула вона на Вельвовського, - папку діставав із портфеля.
       - Олю! - заволав Вельвовський. - Я ж скільки разів пояснював: не Сірий я! Давно вже не Сірий!.. Вісім років, як не Сірий!
       - Ой, пробач, - зашарілася Ольга Тимофіївна. - Ніяк не запам'ятаю. Вельвовський, значить. Потім Кулик був...
       - Я запальничку в пальті залишив, - пояснив Кулик.
       - Можна без коментарів, - попросив Тесаков. - Хто ще?
       - Петров Сергій був, Москвіна... вона зодяглася й побігла по сигарети до кафе...
       - Саме по сигарети й саме до кафе? - зацікавився Тесаков. - Так докладно виклала?
       - Так і виклала, - пробурмотіла Ольга Тимофіївна. - А то навіть не віталася, фіфа геніальна, все носа одвертала... Хоча сто років воно мені треба, хто за чим і куди бігає...
       - Всі ми бігаємо, - кивнув Тесаков і порадив Мінкіній, хоча було незрозуміло, чи то жартує він, чи то говорить серйозно: - Замки поміняй. Тільки вони повинні бути різнотиповими й відкриватися в різні боки, для більшої безпеки. Сьогодні хоч потрапиш додому, чи...
       - У мами є запасні. Це аж на Салтівку трюхати, біс його забирай...



***



       Люстри в залі не горіли - засідання студії «Гроно» закінчилося. Але в гардеробній було світло, вікно матовим екраном відображало тіні. Чулися голоси...
       Зайти - навіть думки бути не може. Небезпечно, та й нема для віщо. Факт крадіжки явно виявлений, кишені шуби, як і вся підлога роздягальні, вже обстежено до порошинки. Нічого не підсунути й не підкинути.
       Вона махнула рукою та кинулася вниз по вулиці, до тролейбусної зупинки - коли вже так сталося, то нікому з студійців не можна потрапити на очі, ніхто не має помітити її повернення. Тим паче, після демонстративно-гордовитого полишення студії, до якого вони готувалися давно, чекаючи лише нагоди, щоб гідно розірвати стосунки з совдепівською Спілкою письменників і заснувати власне Незалежне Творче Об'єднання. Перша книга НТО «Монолит» отримала кілька позитивних відгуків, один з яких написав Леонід Азарин, не відаючи того, що сам «фінансував» видання цієї книги.
       І ось так влипнути, влипнути на останній секунді... Чим думала, як могла забути?.. Мінкіна не зовсім дурна, вона завтра ж поміняє замки, або навіть сьогодні, насторожиться сама й насторожить усю студію. Вона ж прекрасно зрозуміла, що ключі не просто загублені, а саме викрадені - з глибокої кишені, щільно запхнутої рукавичкою...
       Як легко, як швидко і вправно обробили вони Азарина, і цей йолоп досі, мабуть, ні сном ні духом. Телепень, фраєр вухатий. Так, цими документами не користуються щодня, не переглядають час від часу, ревізій з інвентаризаціями не проводять. Минають місяці, роки, чи не десятиліття, поки господарі схаменуться: гвалт, пограбували! А поїзд пішов, кінців не шукай, їх немає вже давно, а тепер хоч плач, хоч гопки скач... Тисячу баксів зрубали «на Азарині», а «за Мінкіну» вже отримали аванс - п'ятсот, і отакий раптом облом-с, пане поручику...
       Пробігаючи повз приватну майстерню з претензійною вивіскою «Побутметалоремонт», Москвіна відвернула обличчя. Лише годину тому вона увірвалася до слюсарні й, доплативши «за терміновість», забралася геть, стискаючи в кулачці ключі Мінкіної та зроблені з них дублікати. Скоріш за все, майстер її не запам'ятав, але... Хто знає, чим може обернутися сьогоднішня помилка.
       Лише поглянувши на захеканиу Москвіну, Новіков одмахнувся: мовчи, все зрозумів.
       - З будь-якого лайна потрібно видавлювати максимум користі, - процідив він. - А ми ще встигаємо. І зробимо, зробимо...
       Коли всі троє завантажилися до таксі, додав:
       - Порядок той же. Одна внизу, друга згори, я - проміж. Хто де - вирішуйте самі.
       Немолодий водій тільки гмикнув. Щось подібне він бачив на знімку в газеті «Екзоеротика». Хто їх зрозуміє, цих нинішніх.





***



       Москвіна, злившись із натовпом на тролейбусній зупинці, дивилася на протилежний бік вулиці, готова будь-якої миті зняти шапку й пригладити волосся, при цьому не виходячи зі світла вуличного ліхтаря, в якому з трьох ламп були розбиті дві.
       На її сигнал чекала Литвинова, спостерігаючи з вікна сходової площадки на шостому поверсі, щоб тут же збігти на два прольоти вниз, коротко натиснути на кнопку дверного дзвінка й, обминаючи ліфт, спокійно спуститися по «чорних» сходах.
       Ліхтаревий, промінець, приглушений блакитним світлофільтром, стрибав по кімнаті. Одну за іншою Новіков висував шухляди серванта й секретера. Все було не те й не так, як у Азарина. У Азарина «це» було в старому комоді, нічим не прикрите, а тут... Копирсатися по антресолях, розорювати двоспальний диван та вивертати шафу не було ні часу, ні сенсу, як і шукати схованки у стінах. Піт солоними струменями застилав очі, Новіков обтирав їх ребром долоні й ледь не плакав од гострої різі, хотілося чхати... Похитуючись і прикриваючи рота рукою, він зупинився перед письмовим столом, до якого, здавалося, намертво приросла друкарська машинка «Москва», і одну за другою потягнув на себе шухляди. У нижній було саме те, що він шукав. Промокнувши повіки прозорою гардиною, розв'язав стару, порвану по краях товсту папку й почав швидко перегортати папери.
       Не минуло й чверті години, як він акуратно замкнув за собою вхідні двері, тихо свиснув Литвиновій та спустився на вулицю.
       - Фініта ля-ля, - посміхнувся він, кидаючи дві зв'язки ключів - оригінали та дублікати, що так  не знадобилися - крізь грати вируючого водостоку.



*** 

1987 рік, травень


       - Ну, здрастуй, сволоч!
       Широко усміхнувшись, Сава простяг Камінському руку. Дінка розгублено гмикнула. Вона ніяк не могла звикнути, що «сволоч», на відміну від «сволоти» - це не лайка, що у вустах редактора це чи не найвища похвала. Саме він колись роз'яснив, що так називали бурлаків, які тягли, тобто волочили баржі. Давненько це було, ще в епоху клятого самодержавства. А тепер, на порозі чергового століття, Сава називає так своїх підлеглих - усіх, хто старанно тягне, самовіддано волочить свою нелегку роботу. І всі працівники «Вечірнього Слобожанська» - сволочі. Повна редакція «сволочів»...
       - Ну, розповідай. Красиво гахнуло? - присівши на край столу, підморгнув редактор і з заздрістю зітхнув: - А я за все життя так і не бачив жодного ядерного вибуху...
       - Співчуваю. Я теж не бачив, - буркнув Камінський.
       - Ти... ти що, не поїхав до Світлого?
       - Не поїхав. Не пустили.
       І він детально розповів, як учора, прибувши до аеропорту й зустрівши делегацію командування Збройних Сил США, натовп різношкірих іноземних журналістів та кілька вищих чинів нашої непереможної армії, тицьнув генералу «вечіркінське» посвідчення і довго пояснював, що репортаж про показове знищення ядерної ракети (чи її боєголовки, біс його знає) на території Слобожанської області буде найгучнішим матеріалом за всі роки існування газети. Розповів він Саві, як цей генерал, уважно вислухавши гаряче прохання, висякався в казенний носовик і, не разліплюючи губ, прошипів: «Не положено». І як поїхали «положені» автобуси з американськими агресорами-мілітаристами у супроводі дюжини чорних «Волг» та зелених армійських всюдиходів з гербами на бортах, єхидно підморгуючи Камінському своїми червоними стоп-сигналами...
       А зрештою, нічого образливого тут немає. Бо ж гуманна могутність нашої Вітчизни, як відомо, грунтується на суворому дотриманні військової таємниці. Здивувало інше - те, що становить страшенний секрет для читачів популярної міської газети, чомусь не є секретом для американських офіцерів, для армії найвірогіднішого, як раніше казали, противника. Тож замість захоплюючого репортажу про наші мирні ініціативи довелося писати репліку про те, як рідні вітчизняні війська не дозволили рідному вітчизняному кореспонденту висвітлити акт рідного вітчизняного роззброєння.
       Хоча, може, цей генерал керувався й іншим міркуваннями: американці, що не кажи, тепер наші друзі, навіть подарунки шлють, навіть прийняли Слобожанськ до побратимів свого великого населеного пункту Цінцінатті, а от сама газета з публікацією може потрапити на очі якомусь ворогові з іншого міста, не побратима...
       - Значить, ні матеріалу, ні фотознімку? А що ж ставити до номера? - задумався Сава, дивлячись крізь Камінського й, очевидно, прокручуючи в думках можливі варіанти порятування полоси, роздумуючи, чим же забивати величеньку дірку на першій сторінці...
       - Слабо знаєш свої кадри, - реготнув Камінський. - І матеріал є, і знімочок, - висмикнувши з машинки аркуша, подав його редакторові. Слідом підкинув ефектну фотографію - чорний атомний гриб на тлі білих хмарок, що байдуже зависли на задньому плані.
       - Ну, даєш... Велика ж ти сволоч, - з повагою промовив Сава. - Значить, кажеш, «Ядерний вибух, якого не побачив наш репортер», - прочитав він напис на звороті знімка. - І звідки ж це?
       - Вкрав, - чесно зізнався Камінський.
       - Як?.. Де?!
       - У фотоархіві. У Ковальчука.
       - Так це не той... не вчорашній вибух? - розчарувався Сава.
       - А різниця? Полігони всі однаковісінькі, та й самі вибухи схожі один на один...
       - А хмарки?
       - Що - хмарки?
       - Хмарки вчора були над полігоном?
       - Цілком імовірно, - знизав плечима Камінський.
       - Запроси метеослужбу. Якщо брехати, то вже брехати переконливо. Хоча, - зітхнув він, - так журналістика не робиться...
       Звичайно, не робиться. А от як, цікаво, робиться? Як робиться, коли кожну незвичну тему відразу ж блокують ті, хто, здавалося б, може й повинен допомогти?.. Га? От і крутись. Аби видати добротний, конкурентоздатний матеріал (інші тепер нікого не влаштовують), доводиться користуватися не дуже чесними методами. Адже цікаву й гостру інформацію ніхто тобі так легко не дасть. Тут уже все залежить від суто професійних і моральних якостей журналіста. І, зауважте, саме сучасного журналіста! Конкретні факти для матеріалу найчастіше можна роздобути, на жаль, лише за допомогою особистих зв'язків або власної нахабності, ненав'язливого залякування чи напівжартівливого шантажу... Зрештою, інформацію можна просто вкрасти - чого тільки не зробиш заради неординарної та правдивої статті? - методи роботи диктує ситуація.
       Тим більше, «Вечірка» - це не «Телескоп» і не «Телетиждень», нема в неї досі «прогресивної техніки», яку має зараз чи не кожна слобожанська газета. І замість комп'ютерів з принтерами, сканерами та іншими прибамбасами, якими так і завалені, так і напхані сусідні редакції, від рекламного бюлетеня «Гід» до соромицько-блювотного альманаху «Хочу тебе», на столах «вечіркінців» громадяться електричні «Оптими» ти «Роботрони». Їхній артилерійсько-кулеметний гуркіт нагадує мирному обивателю, що на дванадцятому поверсі Будинку преси кипить репортерське життя. А взагалі два комп'ютери у «Вечірки» є: на одному Сава грає у «Вульф», відважно ганяючи фашистів по лабіринтах Третього рейху; на другому секретар Олена друкує бланки, наряди та редакційні листи. Тож не дивно, що на останній шпальті газети досьогодні красується ганебний напис «Друк високий»...
       - Замовляйте кліше. І швиденько, жваво, - Сава кинув знімок на стіл. - Брешіть, що хочете, але натякніть, що це терміново в номер, нехай поквапляться. Оформимо завтра.
       І пішов, прихопивши аркуша з лайливою реплікою на адресу надпильного генерала.
       - Левіна, вперед! - Камінський спідлоба зиркнув на Дінку, яка весь час сиділа мовчки, перечитуючи знятий з машинки рейдовий матеріал «Нічні лицарі».
       Змахнувши золотистим локоном і блиснувши колінами з-під короткої спіднички, Дінка рвучко обернулася.
      - Піду в «культуру» до Азарина, - оченята її хитро блищали. - Він учора на Пугачиху бігав, а зараз інтерв'ю ліпить, сама бачила. І задоволення на халяву, і роботу зробив, ось так...
       - Замовляй кліше, й-а-а сказав! - Камінський стукнув кулаком по столу.
       Дінка - не його підлегла. Хоча вважається «його» позаштатницею. Взагалі вона охоче виконує прохання, а гнути кирпу починає лише після того, як її похвалить редактор. Сьогодні він похвалив її за спільний рейд «Нічні лицарі», і отепер маємо... Камінський примірився був запустити в неї олівцем, але тут відчинилися двері й до кабінету влетіла сяюча Людмила, заввідділом пропаганди, безпосередня начальниця і переможниця недавнього конкурсу «Міс «Вечірній Слобожанськ».
       - Ага! - цокаючи язиком, вона помахала авіаквитком і посвідченням про відрядження, на якому ще не висох підпис редактора.
       Знаємо, зна-аємо, звідки стільки радощів. Самі по собі столичні семінари - не така вже грандіозна подія для «вечіркінців», а от для Людмили... Колись під час чергової редакційної п'янки Людмила розкололася, що  в «Правді України» працює Микола Гунчак, колишній її однокурсник по журфаку. Те, що він одружений, - вважає Людмила, - то до фені, як, наприклад, і штамп в її власному паспорті. Людмила - дівчина без зайвих забобонів.
       Камінський із Дінкою співчутливо спостерігали, як дівчина без забобонів пурхає по кабінету, збираючи свої манатки. До сумки летіли пачки сигарет, блокноти, презервативи, диктофон, косметичка... Водночас вона вивалювала на стіл готові до друку матеріали відділу, накручувала телефонний диск, аби зв'язатися з батьками й повідомити про термінове відрядження та чортувала на всі заставки редактора, який і цього разу виявився вірним собі: повідомив про семінар в останню мить, коли літак уже, очевидно, почав прогрівати свої турбореактивні двигуни.
       - Р-рейд! - раптом завмерла Людмила. - Де ваш рейд з вашими проститутками?
        - Ось! - Дінка швидко підсунула перевірений та виправлений матеріал.
       - Та-ак... «Нічні лицарі», кажете? - мимоволі копіюючи голос редактора, перепитала Людмила.
       Вона заворушила губами, намагаючись зосередитися. Обкусюючи ковпачок кулькової ручки й поглядаючи на годинника, вже у котрий раз перечитувала один і той же абзац та розривалася між нестачею часу й почуттям обов'язку. Переміг цейтнот, і Людмила гірко зітхнула.
       - Усе, писець! Біжу. Сподіваюся, тут у вас все нормально, - на паспорті «Нічних лицарів» з'явився розмашистий автограф Людмили та ще довший напис: «На вівторок». - Чао! - і, прихопивши матеріал, побігла до редакторату.
       - Кліше, - грізно нагадав Камінський.
       - А йди ти, - набурмосилася Дінка. - Я, зрештою, жінка. Слабка й беззахисна...
       - Ти - не жінка. Ти - журналіст.
       - Боже, Камінський! Який ти тривіальний! Як кремнева рушниця.
       - Зате на моєму фоні ви виглядаєте снайперською гвинтівкою з оптичним прицілом та лазерним наведенням.
       - Все, заковбасив! Піду до Азарина! Повзатимеш, плакатимеш - повернися, Діночко, я все пробачу…
       - Не повзатиму. У таких випадках англійці кажуть: «Леді покинула диліжанс і диліжанс поїхав швидше».
        - Я не англійка. Я морда жидівська.
        - А морди жидівські кажуть: «Баба з возу...»
       Він іще хотів щось додати, але Дінка, тьхукнувши, схопила зі столу знімок з атомним вибухом і зникла за дверима. Тільки-но затихли її кроки, швидкі й поривчасті, стиснені вузькою спідничкою, як клацнув динамік ВЗ, і дзвінкий голос секретарки Олени запросив Камінського до кабінету редактора.
       У приймальні він зіткнувся з завідуючим спортвідділом Ніколаєнком, який, продовжуючи пересміхатися з Оленою, перекрив вхід.
       - Показую! – підморгнув він, після чого благально глянув на Камінського: - Поклади мені руку осюди. Та не бійся, втримаю, не впадеш!
       Не встиг Камінський і оком моргнути, як його рука була закручена кудись за спину, і він відчув, що ноги відриваються від паркету. Це був черговий прийом самбо, якими Ніколаєнко намагався підкорити серце Олени. Але, видно, він чи то не розрахував сили, чи то партнер виявився надто легким для його накачаний м'язів... утім, Камінський вже летів через приймальню, змахуючи все на своєму шляху - вішалку, торшер і секретарку Олену разом з її кріслом. Гуркіт завершився лобовим ударом у редакторські двері, й Камінський незграбно проїхав спиною по підлозі кабінету.
       - А, так-так. Добре, що ти зайшов, - не підводячи погляду, промовив Сава. - Познайомся, це - товариш з УВС.
       Звівшись на ноги й обтрусившись, Камінський побачив молодика у формі капітана міліції. Той сидів, поклавши руки на планшета, який тримав на колінах. Потиснувши незнайомцеві руку, Камінський глянув на редактора.
       - Рейдовий матеріал ваш не піде, - дивлячись у стіл, кинув Сава.
       - Тобто? Це як?..
       - А ніяк. Ось товариш капітан Алексін тобі все детально пояснить...
       Прокашлявшись, товариш капітан Алексін ввічливо, але твердо повідомив, що від вищого керівництва надійшла вказівка - вилучити матеріали операції «Нічні лицарі» з усіх інстанцій, куди вони могли потрапити. Вже повернені папери, що були відправлені дільничним інспекторам на місця проживання затриманих; зупинені «тєлєги», які пішли було на місця роботи тих же таки затриманих; перехоплені й ліквідовані всі повідомлення та орієнтування, що були включені до оперативних зведень... і навіть, - тут капітан Алексін аж плечима стенув, - навіть у плані профілактики змінили напрямок рейду, змінили заднім числом!..
       Сказитись можна! – захід, спрямований на боротьбу з проституцією, заради якого три десятки рожеволицих та жовторевольверних міліціянтів, та й Камінський із Дінкою п'ять днів не вилазили з готелю «Слобожанськ», уже було в усіх правоохоронних документах виправлено на банальний акт пошуку спекулянтів і порушників паспортного режиму в готелі...
       Слухав Камінський Алексіна й відчував, як повільно відвисає щелепа. Але здивований він був не карколомними метаморфозами й ретельним підтасовуванням офіційних документів - дідько з ними, це вже не його проблеми! - вразило інше: саме швидкість, із якою все це відбулося, швидкість, із якою міліцейський механізм закрутився у зворотний бік!..
       Адже ще вранці, з годину-півтори тому, Камінський говорив з начальником відділу карного розшуку Слобожанського міського УВС полковником Крамаренком та люб'язно уточнив прізвища й посади оперативників - учасників рейду. Він, Крамаренко, ще й поцікавився, коли ж саме буде надрукована стаття «Нічні лицарі», ще й попросив, аби Камінський приготував для нього з десяток примірників цієї газети...
       Камінський без дозволу сів за стіл і запалив сигарету, чудово пам'ятаючи, що редактор не виносить тютюнового диму.
       - Не мені тебе вчити, старий, - відкинувшись на спинку стільця й примружившись, Сава уважно глянув на Камінського, - що бувають випадки, коли слід похерити якісь окремі принципи, щоб... щоб не втратити чогось істотнішого. Це називається - компромісний варіант. Утямив? От і ладненько. І зараз ми маємо саме такий випадок. Чи не так, товаришу капітан?
       Алексін поважно кивнув.
       - Гонорар ви з Левіною, звичайно, отримаєте. Розкидаю по інших матеріалах, щоб непомітно. Гроші будуть, не переживай, - заспокоїв редактор і додав, посміхаючись: - Буде й премія з редакторського фонду. Компенсація, так би мовити... Немає питань? Ну, йди, працюй...
       - Касета, - тихо озвався капітан, глянувши на Саву.
       - А, так-так, - поспішно сказав редактор. - То віддаси капітанові касету.
       - Яку ще касету?
       - Касету із записом вашого рейду.
       - На здоров'я, - зітхнув Камінський. - Тільки вона японська. «Соні»...
       - Відшкодуємо, - поблажливо хмикнув Алексін. - Купите нову, їх зараз, слава Богу, навалом...
       Камінський приречено рушив до свого кабінету. За ним поплентався Алексін. Співробітники, спостерігаючи цю картину, багатозначно переглядалися й гигикали, особливо після того, як Камінський заклав руки за спину і згорбився, жалібно оглядаючи колег, хоча весь вигляд товариша капітана говорив про те, що ця місія його зовсім не захоплює, але наказ є наказ, тож і доводиться виконувати...
       Біля дверей відділу пропаганди, озирнувшись на свого супутника, Камінський не втримався і бовкнув:
       - Мафія Корупціївна?
       Той тільки хрокнув і махнув рукою.
       З шухляди свого столу Камінський витяг пачку «Прими», кишенькового диктофона, розпочату і заткнуту капроновою пробкою пляшку портвейну, балончика з паралітичним газом, запальничку... Тут же на столі опинилися кілька старих, вчасно не зданих до набору репортажів, дві-три недописані гуморески. Між столом та стіною знайшлася дуже запорошена тека з віршами місцевого поета Миколи Косяка, за втрату якої попередник Камінського два роки тому схопив догану із занесенням, - адже геніальний Косяк підняв галас аж до рівня обкому партії, піднявши на ноги навіть начальника Обласного управління культури. Під столом виявилася срібна сережка, про яку Дінка лише одного разу несміливо запитала й більше не заїкалася, - ситуація, за якої ця чортова висулька звалилася з її вуха, досі змушує обох червоніти...
       Не знайшов він лише одного - касети. Не знайшов касети, яку лише кілька хвилин тому, перед викликом до редактора, власноруч кинув до шухляди.




***


1987 рiк, травень


- Ваше запитання настільки об'ємне, - Тесаков насупився й поклав сигарету на край попільнички, - що я навiть не знаю, з чого розпочати. Чи не краще вам поговорити з редактором «Вечірнього Слобожанська»?
- Зазвичай починають із кінця, - посміхнувся Білецький, - продовжують початком і закінчують серединою. А з Савою Стариковим я обов'язково поговорю. Свого часу. Уявіть, що пишете об'єктивну характеристику на свого студійця.
         Тесаков знизав плечима.
       - Коли так, то він не диверсант і не шкідник. Особисто я так вважаю. Політично грамотний, морально стійкий, бере активну участь...
       - У цьому я більш ніж упевнений. Давайте так... Ну от, наприклад, що пише наш хлопчина?
       - Вірші.
        - У літературній студії пишуть не музику й не картини, - з легким сарказмом зауважив Білецький. – I про що ж вірші?
        - Та в основному лірика.
        - І хороша лірика?
        - Нормальна. Публікабельна, в усякому разі, добротна. Свіжий струмінь, як у нас кажуть, молода хвиля. Але до книжки ще далеко, хоча він кілька разів намагався скомпонувати збірку. Стрижня немає.
        - Стрижень - це що? - звів брови гість.
        - Це так, наше, професійне. Коли кожен вірш окремо може існувати, а сама збірка не відбулася - немає загальної цілісності. Ну, скажімо, як будинок, складений з різнорідного матеріалу: одна стіна цегляна, друга - панельна, третя - рублена... Зараз бо ж як: лірика в чистому вигляді майже не видається, якщо ти, звичайно, не живий класик. Першу книжку випустити дуже важко, авторові-початкiвцю потрібні «паровозні» вірші, а от саме їх не всi вміють робити...
        - «Паровозні» - це також ваш профжаргон?
        - Вибачте, - посміхнувся Тесаков. - Я маю на увазі громадянськi вірші. Адже будь-яка збірка поезій схематично виглядає так: вірші про Батьківщину, про працю, про природу, ну там про дружбу ще, й лише на завершення - про кохання. А справжні поети більше пишуть саме лірику.
        - Про Батьківщину, значить, пишуть менше, - замислився гість.
         - Я не про те, - по обличчю Тесакова пробігла тінь розгубленості. - Людина може гаряче любити Батьківщину, але не вміти висловити цю любов віршами, не його це жанр, - щоб загладити незручність, він кинув: - Я, наприклад, люблю вінегрет, але в мене немає віршів про вінегрет...
        - Еге, вдале порівняння, - байдуже зазначив Білецький, не дивлячись на вмить побуряковілого Тесакова. - Повернімося до хлопчика. Слабкі місця? Заздрить комусь?
        - Цього, мабуть, немає, - перевівши подих, промовив Тесаков, задоволений, що тема Батьківщини та вінегрету не отримала продовження. - Чужi здобутки його не дратують. Може навiть порадити товаришеві, як виправити невдалий, на його погляд, рядок, знайти потрібне слово чи образ. А до своїх успіхів ставиться спокійно, не хвалиться, носа не дере.
         - Скромний, виходить.
         - Скромний, так. А от самолюбство та вразливiсть - це є.
         - Випиває?   
         - Ну, як... Потягти чарку може в міру. П'яним не бачив, щоб хитався… 
        - Жінки?
        - Не маю уявлення.
        - З його колишньою жiнкою ви знайомi?
        - А він розлучений?.. – здивувався Тесаков.
        - Та-ак, ви навіть цього не знаєте. Хоча... недавно та й по дурості. Його супружниця переспала з одним із спiльних приятелів, також поет ваш, до речі. Інший набив би пику і тому, й інший, та жили-дружили б собi далі, як це нині. А ваш - ні, пішов. Хату розміняв, живе в однокімнатній на Павловому полі. Ну, й багато він заробляє на свох віршиках?
Тесаков розсміявся.
- На поезії не заробиш багато. Збірки віршів видаються мізерним тиражем, та й гонорар суто символічний. Це – для душі. А от коли поет мріє про гроші, славу чи пільги – то поет він, як правило, ніякий, це не новина. 
- Але ж поетом бути престижно, - зауважив Білецький. – Десь чув я таку фразу: «Станеш поетом – то всі красуні будуть твоїми, а станеш інженером – то не всі»…
- Тут можна сперечатися, хоча б тому, що…
Та Білецький перервав:
       - Гаразд, будемо закінчувати. Дякую.
        - А чому вас зацікавив саме він, якщо не секрет? Не шпигун, політичних анекдотів не розповідає, за бугор не збирається...
       Білецький розсміявся.
        - У вас, Валерію Федоровичу, дуже прямолінійне уявлення про наше відомство. Вороги, шпигуни, терористи… У крайньому випадку - дисиденти. Але ми, повірте, не копаємо під вашу студію, хоча у вас там кожен третiй – якщо не дисидент з великої літери, то єврей. А цей контингент, вiдомо… Сьогоднi тут, завтра там.  А справа в тому, що з недавнього часу в нашого хлопчика з'явився двійник. Теж Леонід Михайлович і теж таки Азарин. Погодьтеся, досить рідкісний збіг, все ж таки не Петро Іванович Сидоренко. Скажу більше: вони навіть народилися в один день. Вам цікаво?
        - Як сказати. Цікаво - так, проте малоймовірно. Коли б я почув це не від вас, то вирішив би, що це жарт.
        - На жаль, це реальність. Сувора й незмiнна. Повний тезко вашого Азарина мешкає в державі Ізраїль, є повноправним громадянином країни, новим репатріантам, як вони себе називають. Ви досі нічого не зрозуміли?
         - На жаль...
         - Хтось скористався документами Леоніда Михайловича, на їх підставі оформив собі єврейство та гайнув до сонячного Тель-Авіву. Що скажете?
          - Паспорт викрали, чи що? - почав здогадуватися Тесаков.
         - Ні, не паспорт. Зникнення паспорту викривається досить швидко. Потерпілий заявляє про втрату, отримує новий документ, а старий  автоматично закривається. І поява старого паспорту в серйозних інстанціях одразу ж фіксується. Легше викрасти або метрики давно померлих родичів, де простежується зв'язок, чи свідоцтво про народження самого фігуранта, або ще щось таке. І на цій базі отримати новий паспорт, нібито замість загубленого, на те ж ім'я, але з іншою фотокарткою. Звідси прямий маршрут: ЖЕК, військкомат, паспортний відділ, ВВІР, аеропорт і – фью-у-у...
         - Але ж усе це перевіряється при оформленні нового паспорта? - зауважив Тесаков.
         - Так, - зітхнув Білецький. - Однак інколи замість відсутньої довідки докладаються папірці з сіро-зеленим портретом у овалі. Тепер зрозуміло?
         - Н-не зовсім...
         - I не треба, це вже нашi професiйнi деталi. Не засмiчуйте собi мозок.



***

1987 рiк, травень

       Цей день називається «бібліотечний».
       Невідомо вже, хто й коли охрестив так звичайний відгул після чергування по номеру, але назва прижилася в усіх редакціях Будинку преси, хоча навряд чи хтось iз журналістів після нічного випуску побіжить до книгосховища, замість того, щоб відіспатися, випити пива й насолодитися законним неробством.
       Азарин розлiпив очі та чергового разу відновив у пам'яті свою вчорашню маленьку перемогу. В аналітичній статті «Перебудова: проблеми та перспективи», у слові «КПРС» він одловив зайву, другу літеру «С». Цю помилку прогавили й автор матеріалу Сусіпатров, і черговий редактор Хоменко, і заступник головного Тарасюк, і навіть суперприскіплива коректор Хельга Вольфiвна з досить невимовним, та щей  подвiйним прiзвищем. З усього виходило, що Азарин порятував редколектив од неминучого розносу. Аж по сьогодні в редакції пам'ятають жахливий випадок з давніх давен, коли одна з місцевих газет у заголовку «Молодь працювала з пiснею» пропустила лiтеру «н». I все б нiчого, коли б не йшлося в цiй статтi про книгу дорогого Леонiда Iллiча «Цiлина»… Тоді зникли водночас і редактор газети, і його зам, і автор матеріалу, і коректор, доля їх невідома досі.
        Тепер, звичайно, інші часи, але за «КПРСС» можна отримати таких звiздюлiв, що мало не буде.
         Він знову провалився в приємну пiвдрему, коли раптом ожив телефон.
        - Не збудила? - голос Дінки звучав нiяково та співчутливо.
       - А як гадаєш? - позіхаючи, перепитав Азарин.
       - Я пізніше передзвоню?..
       - Це вже не має значення. Тьху...
       - Збудила, значить, - зітхнула Дінка. - Вибач. Говорити можеш?
       - Вже говорю, ну тебе...
       - З тобою хоче познайомитись один класний чувак, і...
       - А він запитав, чи хочу цього я? Що він за один?
       - Поет, дуже талановитий, як на мене, - скромно відповіла Дінка. - Твоя «Слобода» ще фунциклює?
       «Літературна Слобода» була дітищем Азарина. Він сам її заснував, виносив, випестував та відстояв перед редактором, аби ця сторiнка виходила хоча б раз на місяць. Цiлком байдужий до літератури і, тим паче, до поезії, Сава Стариков довго кривився та відмахувався, але зрештою дав добро. Як наслідок, «Вечірка» почала друкувати вірші, оповідання, рецензії й новини літературного життя міста.
       - А чого він хоче з-під мене? - без ентузіазму запитав Азарин. - Надрукуватися?
       - Він хоче з тобою познайомитися й побазiкати. З обопiльним iнтересом, - терпляче та ухильно відповіла Дінка. – Як щодо пожерти? Чи ти на дієті?
       - Старовинна іудейська мудрість: на халяву все кошерне. Але я буду дуже голодний. І з похмілля, так і передай. Тому, що вчора я врятував Савчину дупу, інакше він поклав би партквиток.
       - Розкажеш. Коротше, так: десь у два - пів на третю греби до «Люксу»!
       ...Женя виявився бородатим брюнетом з ледь помiтною сивиною. Голос його звучав тихо, розмірено і заворожуюче, короткозорі очі за товстими скельцями окулярів здавалися маленькими й беззахисними. Він смалив «Біломорканал», так часто припалюючи одну цигарку від іншої, що незабаром довелося покликати офіціанта, аби замінив попільничку - пожовані гільзи вже скочувалися на скатертину.
-  У вас досить грамотна розмовна українська, - по якiйсь хвилинi зауважив Азарин. – Для напiвзросiйщеного Слобожанська це – рiдкiсть. Якого ж дiдька ви пишете «по-руськи»?
- А ви яку школу закiнчували? – у свою чергу поцiкавився Женя.
- Вас цiкавить саме номер школи? Чи географiчне розташування? Це важливо?
- Мабуть, важливо. А може, й нi. Та я бiльш нiж переконаний: ви, Леонiде, як корiнний слобожанець, навчалися в школi, де провiднi дисциплiни викладалися великою й могутньою. Як, до речi, i я, й вона, - Женя кивнув на Дiнку. – А українська була одним iз другорядних предметiв, як, припустiмо, природознавство та астрономiя. Чи не так?
- Ну, майже так…
- I не майже, а саме так. А коли так, то, вибачте. Справа в тому, i парадокс у тому, що i жив, i навчався, та й працював я лише в росiйськомовному середовищi. Тож вихований я на мовi не Котляревського та Шевченка, а на мовi Пушкiна-Гарматюка та Толстого-Дебелого. Зважте також, що на росiйських поетiв, як, примiром Едуард Багрицький та Михайло Голодний у наших школах припадало куди бiльше навчального часу, нiж на Павла Тичину та Максима Рильського. Чи не згоднi?
Азарин нiяково знизав плечима. Свого часу вiн вступив до українського вiддiлення фiлфаку Слобожанського держунiверситету лише тому, що три з чотирьох обласних газет Слобожанська виходили українською мовою, а без вищої гуманiтарної, хай це навiть i не журналiстика, кореспондент не може працювати в штатi, це – партiйна вказiвка… То що ж, виходить, наче вiн, гiдно вивчивши мову Кобзаря, тепер вдався до глузування з людини, яка добре говорить звичною для себе мовою, проте не може нею ж писати? Негарно якось вийшло. Не по-людському. Проте Женя мовчав, уважно дивлячись на Азарина, й нiби намагаючись вгадати, який саме рядок той зараз прочитав.
       - Ваша вада - сюжетність, - незабаром зазначив Азарин, відкладаючи у бік черговий аркуш. - Ви не віршотворець: ви, скоріше, оповідач. Те, що я зараз побачив - це вдало заримована проза. Звичайно, є окремі знахідки, але для поезії, для майстерностi, цього замало.
       - Тож мені має сенс писати далі, а чи не варто? Як на вашу думку?
       Азарин посміхнувся.
       - Женю, повірте, це питання я чую, напевно, у тисячний раз. Що я відповім: «Не пишіть»? - так ви все одно будете писати й породите гори віршів, що їх ніхто не друкуватиме, ні читатиме. Скажу: «Пишіть» - та ж історія: а раптом поета з вас не вийде? А час плине, роки йдуть. Мені нема чого відповісти, бо ж я нічим не відрізняюся від вас. Десятки, як не сотні моїх віршів, що за них я готовий відповідати головою, були категорично зарізанi… пробачте, вiдхиленi видавцями. І що? - я витираю носа й пишу нові. От скільки вам років?
       - Двадцять дев'ять, - здивувався Женя. - А... а яка різниця?
       - Значить, ми майже ровесники. Та різниця є. Починати в тридцять, вибачте... - Азарин знизав плечима. – Нещасний поет, що видасть першу збiрку лише на четвертому десятку. Щодо росiйської лiтератури, яка для нас, кажете, ближча, то Пушкіна вбили в тридцять сім, а от маємо зібрання творів у двадцяти двох томах, не кажучи про коментарі та листування…
       - За-ков-ба-сив, - втомлено звівши очі до стелі, подала голос Дінка.
       Азарин байдуже ковзнув поглядом по новому аркушевi, що його підсунув Женя. «Тачанка», - значилося в заголовку. Прочитав вірш і повернувся до початку. Шось нове...
       - Це ваше? - розгубився він, розуміючи безглуздість питання.
       - Ні, Пушкіна, - кинула Дінка.
       - А ти взагалі мовчи, твій номер вісімнадцятий, - цикнув Азарин, і, тримаючи аркуша на відльоті, заворушив губами:

                            ...Тачанка! Ты помнишь две ленты следов,
                             И скрежет, и свист своего разворота?

       Він раптом виразно побачив бойову колісницю у вiдчайдушному віражі, гриви коней, червоний вогник, що спалахує на кромці ствола «максима»... С-скрегіт… свис-ст… р-розвор-роту!               
               
                Ты помнишь, как щепки летели с бортов
                И пули стучали в щиток пулумета?..
                Как искры срывались с горячих клинков,
                Как длинная очередь смертью косила,
                Как ты, сквозь колючие цепи врагов
                Убитых бойцов на себе выносила…

       Затяглася пауза. Женя й Дінка мовчки спостерігали, як Азарин вкотре перечитує одні й ті ж рядки. Нарешті він стримано промовив:
       - Мені подобається цей вірш. Але вiн дуже відрізняється від інших, і я не даремно запитав, чи ваш вiн…
       - Мiй, - ніяково підтвердив Женя. - Це з останніх. Я знедавна зацікавився історією громадянської війни. У мене є ще зо два десятки на цю тему.
       - А чому не принесли?
       Женя зам'явся.
       - Гадав, шо вас цікавить лише лірика...
       ...А лірика його майже не цікавила, - раптом згадав Азарин слова баби Єви. - Миня Рудик любив суворі, набатнi рядки. Може, через це йому були близькі Маяковський і Дем'ян Бєдний, а не Єсенін з Асєєвим...
       Женя кинув на Азарина швидкий погляд і зауважив:
       - Сьогоднi чимало «ура-поетiв» наввипередки схопилися писати вірші про кохання. Мабуть, тому, що не можуть зрозуміти ситуації в нашому суспільстві. За часів Маяковського і Дем'яна Бєдного все було гранично ясно: «Работать надо – винтовка рядом», «Кто не с нами – тот против нас» та й усе таке… 
       Азарин напружився. Він готовий був заприсягтися, що слова давно померлої баби Єви він лише відтворив у думках, але ніякою мірою не озвучив. І як Женя їх уловив?..
       - А от у мене йде iнший процес, - Женя ляснув короткопалою долонею по столу. Дінка з повагою простежила за цим жестом. - Я намагаюся знайти вільне місце в сучасній поезії, а не загубитися серед тисяч і тисяч поетів-ліриків... Чому, наприклад, став знаменитий Некрасов? А тому, що знайшов свою тему - про селянську працю та тяжку долю. А нащо далеко ходити: ваш колега Олексiй Камінський теж знайшов свою дорогу - пише про проституцію та наркоманію, про iснування яких і до нього всі знали, але ніхто не писав. Нехай він не перший у Союзі, але в нашому Слобожанську - перший. Але це так, до слова... Ви кажете, що нічим не відрізняєтеся від мене, - Женя махнув рукою. - Відрізняється. Крім того, що ви поет, ви ще й видавець, тобто «вершитель доль». Творчість - у душі, а видавництво - в мозку. Це позначає, що саме від вашого смаку залежить: чи будуть надруковані вірші поета «А» і чи буде зарізано вірші поета «Б» ...
       - Але якщо поет «Б» напише гарні вірші, а я їх раптом відхилю, то він піде у сусідню редакцію та запропонує їх видавцеві з іншим смаком... На цю тему можна сперечатися дуже довго і ні до чого не добалакатися: кожен із нас абсолютно правий по-своєму. Гарні вірші «вилізуть» завжди, хай навіть не одразу.
       - Помиляєтеся. І зараз я це доведу. З п'ять хвилин тому ви, Леоніде, подумали про одну людину...
       Женя замовк, уважно дивлячись на Азарина.
       - Так, ви про цього дядечка лише подумали. Він написав мало не півтисячі віршів, а «виліз», як ви вдало висловилися, тільки один. Про молодого кулеметника-вбивцю. Й то лише завдяки ансамблю пісні й танцю Червоної Армії під управлінням Александрова... Саме цей поет, будь він трохи наполегливіший та нахабніший, міг стати другим Маяковським, а то й перевершити цього трибуна революції. Не кажу вже про Єсеніна з Асєєвим, про яких ви теж згадали, - Женя трохи помовчав i чiтко завершив: - Згадали подумки.
       Чи то від випитого, чи то від неможливості розумно пояснити самому собі те, що відбувається, а чи від того й іншого разом, Азарин відчув важке запаморочення, раптово опустилися повіки. Коли він насилу розплющив очі, все пливло перед ним, і лише зіниці Жені за товстими скельцями окулярів здавалися неприродно різкими. Цей гострий погляд випромінював силу зверхності та проникливості, здавалося, цей погляд врізається просто в мозок, наче промінь лазера. На нечіткому обличчі Дінки ледь угадувалася посмішка - таємничо-вичікувальна посмішка. Видно було, що Дінка чудово розуміє стан Азарина...
       - Ви... ви телепат? - пробурмотів він, кладучи лікті на стіл, аби зберегти рівновагу.
       - Є трохи, - простодушно відповів Женя. - Залишкові явища нездорової психіки, колись ураженої синдромом Герострата.
       - Не бійся, він не буйний! - реготнула Дінка.
       З легкою образою поглянувши на неї, Женя знову блиснув окулярами в бік Азарина:
       - Ваша бабуся мала рацiю. У Михайла Рудермана справді був великий талант. Лише хвороблива скромність заважала йому все життя. Та й Сергій Єсенін напсував із самого початку. Не падайте на підлогу, Леоніде. Зараз вам стане набагато легше.
       Азарину перехопло подих: ні про бабу Єву, ані про її спогади він не розповiдав нікому. Приводів до цього не виникало, та й кому були б цікаві старечі сповіді та міркування? Баби Єви давно немає, Азарин сам забув її вечірні бесіди, що переривалися то співом, то вимогою підставити спецiальний тазок для випорожнень...
       Покликавши офіціанта, Женя розплатився й підморгнув:
       - Ви хотіли подивитися мої інші вірші?
       Азарин з подивом відзначив, що і запаморочення, і колотнеча в скронях минули безслідно, як того й обіцяв Женя. Тіло вiдчуло раптову легкість, але тут же кинуло в піт - потекло по щоках, долоні виявилися не просто вологими, а мокрими й липкими. «І не багато ж випив, - подумав Азарин, - грам триста якихось. На що ж реакція - на коньяк чи на Женю?..»
       - Зараз ви здивуєтеся ще більше. Ходімо, графе, - Женя з гуркотом відсунув стільця від столу й підвiвся на ноги. – На вас чекають… гик!.. великі справи…
       - Куди? - мляво поцікавився Азарин, хоча йому вже було все одно. Його раптом охопили дивний спокій і байдужість до всього, що відбувається.
       - До нас!


***


       Відповіли після третього сигналу.
       - Сидить у «Люксі». Мало не запалив мене біля під'їзду.
       - Але ж не запалив?
       - Ні. Коли б узрiв - кивнув би, а чи відвернувся б демонстративно. А так – повний нуль. Довів його аж до ресторану.
       - З ким сидить? Не сам же ж?
       - Там його подруга-журналістка і ще якийсь хмир. Цього бачу вперше.
       - Значить, піднімайся й чекай.
       - А якщо він буде не один?
       - А в тебе - десять. Десять! Чи замало? Не дивізію ж він приведе?
       - Зрозумів...
       Новіков повісив трубку на важіль і вийшов з будки.
       Перше відвідування азаринскої квартири було вдале - потрібні папери знайшлися майже відразу. Знайшлося й дещо крім... Це «дещо» Новіков, не впоравшись зі спокусою, сунув собі за пасок і прикрив сорочкою - до кишенi ця штуковина не містилася. А от тепер належить другий візит, але вже зовсім з іншою місією.
       Вчора Микола Олексійович по своїх каналах з'ясував, що подружжя Козленкiв, якому він допоміг «зробитися» євреями, а потім обібрав до нитки за день до вильоту, примудрилося проколотися в самому Ізраїлі. І так по-дурному, чисто по-нашому. Вщент п'яний голова сім'ї загримів до поліцейського відділку, де, проспавшись, був допитаний з пристрастю та перевірений на «поліграфі». Результат - щиросерде зізнання та виявлена «липа» в документах, на підставі яких були видані закордонний паспорт і віза. Запит надiйшов тепер уже сюди - до обласного ВВІР та Міського управління внутрішніх справ.
Для Великоi компанії це не катастрофа. А от для дрібних сошок на кшталт Новікова, який потягне за собою Миколу Олексійовича, а за ним - усю середню ланку... Отоді й може затурбуватися Велика компанія, і невідомо ще, хто буде небезпечніший...
       Допит Азарина планується на найближчі дні - точної дати дізнатися не вдалося. Цiлком зрозумiло, що серед перших питань будуть такі: «Ви втрачали ключі від квартири?» та «Коли ви востаннє бачили документи свого діда Самуїла Ісааковича?». На перше Азарин відповість ствердно і замислиться, а от друге питання...
       Не треба закінчувати академій, щоб скласти два по два. Він одразу зв'яжеться з Мінкіною: ключі в тебе явно поцупили, дівчинко, а от поглянь-но, чи на місці довідки-свідоцтва твоїх дідусів-бабусь, що давно пішли до кращого світу?..
       І - далі буде. Або - слідство триває.
       Десять маслянистих патронів, отриманих від Миколи Олексійовича, ідеально заповнили обойму «маузера», на боці якого блищала дарча табличка: «Поэту М. Рудерману от командарма С. Будённого».
       Новіков посміхнувся: все ж таки, справді, доля...


***


1972 рiк, квiтень - травень


        Iз піонерів його вигнали, коли боротьба з космополітизмом поступово трансформувалася на боротьбу з інакодумством.
       30 квітня на шкільній лінійці під тривожно-урочисте торохкотiння барабану з хлопчика було знято червоного галстука. Голова ради дружини красуня й відмінниця Лора з героїчним прізвищем Кармелюк зачитала з папірця гнівну промову, яка закінчувалася словами: «Немає більше піонера Азарина. Залишився просто Азарин. Ганьба!..» І дуже спантеличило колишнього піонера те, що, незважаючи на загальне презирство товаришів, він усе-таки був зобов'язаний завтра разом з усіма юними ленінцями взяти участь у демонстрації на честь Дня Міжнародної солідарності трудящих.
       І в тому, і в другому був неподільно винен Володимир Ілліч. Саме той, що далеко запливав, не застрелив красиву лисицю, любив правду і звільнив трудовий народ від злих поміщиків і капіталістів. Ну, з Першотравнем тут усе зрозуміло, а от з приводу В. І. Леніна ще можна було довго сперечатися...
       Втім, усе по порядку.
       Напередодні сто другої річниці з дня народження вождя світового пролетаріату шості класи середніх шкіл Країни Рад отримали завдання Міністерства народної освіти СРСР - написати твір на тему «Якби я зустрів Леніна...»
       Льоня Азарин був чесним і правдивим хлопчиком, це часто заважало йому і до, й після цього випадку. А тоді він прямо та простодушно написав: «Якби я зустрів Леніна, я пішов би з ним на вокзал, умовив би кондуктора, відвіз би Леніна до Москви та й поклав би його назад у Мавзолей»...
       - А що тут такого? - схлипував тоді ще піонер Азарин у кабінеті директора школи. - Може, він просто вийшов і заблукав...
       - По-перше, не «він», а Володимир Ілліч Ленін! - гнівно відчеканила Клавдія Олександрівна. - А по-друге, - обернулася вона до мами Азарина, яка вже давно плакала, - подивіться, які прекрасні вірші написала Риточка Живова: «Коли б я стріла Леніна, розповіла б йому, як живемо, як вчимося, як любимо школу свою...» А от Микола Мотлохов написав: «Я одведу Леніна до татка і він навчить його крутити на токарному...» Ні, вибачте, не те... Ось, Лорочка Кармелюк: «Якби б я зустріла Леніна, я б одразу подзвонила до райкому!» А ти?!.  - директриса метнула на Азарина вбивчий погляд. - «Назад у Мавзолей»! А вам, Валентино Семенівно, я просто дивуюся: передовиця виробництва, наставник, ударник, нарис про вас був у «Вечірньому Слобожанську»...
       За вечерею вітчим соромив та повчав Азарина:
       - Та краще б ти взагалі нічого не написав, ніж отак...
       - Ну я ж правду-правду хотів, - не заспокоювався хлопчик. - Я так уявив собі: от іду я Сумською, а от і сам Ленін назустріч. Він говорить: «Здрастуй, юний піонере, як справи? Куди це я потрапив? Допоможи мені, зроби добре дi...»
        Голова Азарина мотнулася, він ледь не прикусив язика від маминого стусана.
       - Чи це добре діло! - вигукнула Валентина Семенівна. - Живу людину - назад до труни! А ти, Митько, - озирнулася вона до вітчима, - не дуже з ним панькайся! Він же росте, а чоловічої руки не відчуває!..
       - А як: будь що, й одразу ж по пиці? - дядько Дмитро притримав руку матері, яка замахнулася була для нового потиличника. - Він, звичайно, не зовсiм правий, але... Ну, написав те, що думав. А от я, коли б зустрів Леніна, так просто б гепнувся. Або подумав, що шизофренія вдарила, засміявся б і далі пішов. А він - ні. Вiн би взяв участь…
       - Так його ж за цю участь iз піонерів виключають!
       - Велика біда, - посміхнувся дядько Дмитро. - Мої тато й дід були колгоспнками, прадід - наймитом, і вони ніколи не були піонерами. Та й виросли непоганими людьми…
       - А я вчилася в гімназії, - трясла напiвлисою головою баба Єва, стискаючи милиці та здіймаючи їх у бік Валентини Семенівни. - І теж ніколи не була піонеркою...
       - Час інший був! А зараз якщо ти не піонер - то до комсомолу не приймуть. Не комсомолець - до партії не приймуть. Не комуніст - на хорошу роботу не візьмуть, так і будеш колгоспником усе життя! - журилася мама. - А то чи двірником, або сажотрусом...
       Забігаючи наперед, скажемо, що Азарина оминула доля така. Через три роки все забулося і його без питань взяли до комсомолу, як і відмінницю Лору Кармелюк, і двієчника Миколу Мотлохова, та й усіх інших однокласників. Перед директором школи Клавдією Олександрівною замайорiло звання «Заслужений вчитель СРСР» з Орденом Трудового Червоного прапора, і псувати показники рідної школи вона не мала наміру.
       Але до цього Азарин зненавидів пісню «Тачанка», зненавидів за тиждень, вірніше, за шість днів - неділя в усіх радянських школах було вихідним. І як Тетяна Михайлівна не просила Клавдію Олександрівну, директриса категорично заборонила проводити генеральну репетицію у вихідний, хоча саме на понеділок був призначений районний огляд стройової пісні.
       - Я не можу марширувати під цю музику, - скаржився Азарин бабі Єві. - Он паралельний розучує «Путь далёк у нас с тобою»... Під неї можна крокувати й гупати - бум! бум! бум!.. А нам що дали:


                             Ты лети, с дороги, птица,
                             Зверь, с дороги уходи!..

       - Гоп-ля! - це він уже додав од себе, ляснувши долонями, й, підстрибнувши, продовжував:

                               Видишь, облако кружится...

       Він з розмаху сів-упав на диван поряд iз бабою Євою.

                                Кони пляшут впереди!

       - Зрозуміла тепер?
       - Ні! - грізно насупилася старенька, спираючись на милиці. Навіть сидячи, вона стискала під пахвами свої «четверті ноги», немов готова скочити, й це давно було звично в сім'ї - баба Єва скрикне «ура!», та не схопиться.
       - Ні греця ти, бабцю, не тямиш, - скривився Азарин. - Під цю пісню танцювати можна, а не крокувати строєм!
       - А Гайдар у чотирнадцять років пішов на фронт, а в шістнадцять...
       - ...командував полком! - радісно підказав Азарин. - Ти мені це вже говорила. А я не піду командувати полком, я - прихильник миру. Ми - мирнії люди, та наш бронепоїзд...
       - І ця пісня тобі теж не подобається? - виразно запитала баба Єва.
       - Ще й як подобається! Каховка, Каховка… - проспівав він і завмер. - Бабцю! А як це Каховка може бути гвинтівкою, га? Вона ж - село, а гвинтівка - рушниця!..
       - Свєтлов так писав, - гнівно перебила баба Єва. Губи її звелися у вузьку щілину, зіниці розширилися, як буває перед довгими дискусіями, що вона називає бесідами про життя. - Мишко Свєтлов. - Вона закотила очі. - Не надо, друзья, Гренада моя... А «Тачанка» тобі, кажеш, не подобається...
       - Пісня подобається, - замислився Азарин. - А от музика...
       - А ти знаєш, хто цю пісню написав?
       - Нi...
       - Рудерман, Михайлик Рудерман, - з рота баби Єви витнувся кінчик язика, вона кокетливо зволожила губи. - Я його називала - Миня Рудик. Ех, тачанка-ростовчанка! - несподіваним басом заволала баба Єва. - Наша гордість і краса!.. Греков малював нашого Миню, сам Греков!
       Милиці ритмічно застукали по підлозі.
       - Це тобі не Васнецов і не Саврасов, - запевнила баба Єва, ледь не завалюючись на спину.
       - Покликати маму? - напружився Азарин. - Пiгульку дасть.
       - Ні. Не кликати. А подати мені альбома, - твердо промовила баба Єва. - У нижній шухляді комода, - нагадала вона, хоча Азарин і без того знав, що в баби-Євиному комоді зберігається всякий непотріб - від квитанцій та реєстрів, довідок про звільнення та свідоцтв про евакуацію до старих, потертих і знебарвлених од часу «похвальних листів», котрі валяються врозкид між сторінками документів. Був там і альбом, що його Азарин дивився вже не раз, коли баба Єва лежала по лікарнях та диспансерах.
       Сухими гачкуватими пальцями перегорнувши кілька сторінок, баба Єва тицьнула нігтем на один із поруділих знімків.
       - Ось він, Рудик. А це - Миколка Асєєв. А ось - Ксюша, його любов. «Та, которая Оксаною шла цветами по весне», - продекламувала вона, закотивши очі, і зітхнула: - Отож... Так зараз не пишуть. А як він її любив... На наше з Семеном весілля Миколка вніс Ксюшу на руках... і вони одружилися через місяць після нас...
       Баба Єва вказує на худеньку дівчину в центрі зовсім уже бляклої фотокартки:
       - Ось я, ось. Семен мене обіймає. А ось поруч Миня Рудик... А під його «Тачанку», кажеш, марширувати погано. Недобрий ти хлопчик. Як Серьожка, незручний.
       - Бабцю, ти ж не носиш сережок...
       - Ех, дитинко! То не сережки, а Серьожка Єсенін. Рудик допоміг йому книжку скласти, вірші його виправляв, Серьожка обіцяв заплатити, й обдурив... Миня прийшов по грошi, а той п'яний лежить і кричить: «Не знаю ніяких Рудерманiв, ні Фраєрманiв, я - селянин расейский!..» І погано кінчив, Бог його покарав, Сергійка... Ой, покарав же ж!.. А мені було шістнадцять, коли я зустріла Семена...
       Азарин бачив свого діда Семена лише на фотографії - приємний високочолий блондин у напіввійськовому френчі поряд iз кучерявою білявкою - молоденькою бабою Євою. Його розстріляли в лютому п'ятдесят третього...
       - Він служив у Махна, отримував гарну платню і щосуботи водив мене до драмтеатру. Ніколи не забуду: «Макбет», Ганнуся Хворостенко грала, а наприкінці другого акту Семен уперше торкнувся моєї руки, хоча ми зустрічалися вже другий рік. Нестор Іванович посміхнувся, коли побачив нас на прем'єрі...
       - Ну навіщо про це дитині! - озвалася мати з сусідньої кімнати. Вона прасувала білизну та мимоволі дослухалася до розмови.
        - Про Семена? - не зрозуміла баба Єва.
       - Про Махна!
       - Я нікому не розкажу, - поспішно запевнив Азарин.
       - Та хто тобi повiрить! – зауважила мати. - Але все ж таки хвалитися на кожному розі, що твій дідусь був махновцем, теж необов'язково.
       - Він служив у штабі Нестора, він був писарем, а ніяким не махновцем, - образилася баба Єва. - Кожну літеру він виводив старанно. Відкрий нижню шухляду, я покажу його листи.
       - Я бачив уже...
       - Ти відкривав мій комод без дозволу? Там же пістолет Будьонного!
       - Мамо, та ти сама йому ці листи показувала тисячу разів, - долинуло з сусідньої кімнати. - А пістолетом цим тільки горіхи колоти, там ніяких куль зроду не було...
       Азарин знав, що в дальньому кутку шухляди покоїться дерев'яна кобура-футляр. З неї визирає скруглена залiзячка з блискучим кільцем. Якщо відстебнути шпульку, відкинути кришку й потягти за кільце, то на світ вилізе матово-чорний пiстолет з яскравим орденом на лівому боці та сріблястою блямбочкою на правому. Коли Азарин ще не знав лiтер, баба Єва, водячи пальцем по цій блямбочці, читала вголос: «Поэту М. Рудерману от командарма С. Будённого». З дитинства пам'ятав Азарин, що чiпати цього пiстолета з таємничим ім'ям «маузер», як і інші речі баби Єви, можна лише з її дозволу та за її присутності. Не любила бабця, коли хтось, не спитавшись, перекладає її іграшки...
       Та дуже воно треба, у тоді ще п'ятирічного Азарина було цілих чотири власних пістолети: два купованих iз «Пасажу»; пугач, відібраний у хулігана Веньки Ліфшиця, та ще й саморобно-дерев'яний, знайдений у пісочниці. «Нащо тобі стільки песталiв, подаруй мені хоч один! - кричала Дінка Левіна, сусідка по дитсадівському столику. - Скнара, жадоба!..» Дати б їй по носі, та не можна, шкода, знає Азарин, що немає в неї ні тата, ані мами, що живе ця Дінка удвох iз бабусею. Але як, скажіть, не ображатися, коли вчора Олександра Степанівна поставила його до кутока за те, що в туалеті насадив горщика на голову вередливої Дінки - не винесла душа чергового знущання, що, мовляв, Льонька Азарин вміє малювати тільки палички та хрестики... Сама ж бо Дінка добре малює, он її картинки навіть висять у групі, й Олександра Степанівна попросила її зробити маленькі малюнки-наклейки для дитячих шафок...
       - Дівчат кривдити не можна, - повчав дядько Дмитро, коли за вечерею Азарин розповів про чергову перемогу над задавакою Дінкою. - Хоча б тому, що дівчатка слабкішi за хлопчиків. А хто ображає слабкого - той iще слабший. Зрозумів?
       - Ні, - зізнався Азарин. - Вона сильна, вона б'ється і лається! Хай не дражниться!
       - А нехай дражниться, - в тон відповів дядько Дмитро. - Вона ж бо дражниться, аби ти звернув на неї увагу. Може, ти їй подобаєшся, і вона хоче з тобою дружити.
       - Я ніколи не дружила з дівчатами! - стукала милицями баба Єва. - Ні в гімназії, ні на курсах! Від них нафталіном смерділо на версту, по фунту пудри на пиках, і всі ябеди та плакси! Я їх сприймала як класових ворогів, я їх ненавиділа й боялася!
       - Дарма, - посміхався дядько Дмитро. - Крім дівчат, у житті можуть бути й більш серйозні вороги, і зовсім необов'язково ненавидіти їх або боятися...
       - Я нікого не боюся, - запевнив Азарин. - Я у самого Веньки Ліфшиця пугача відняв, а він справжній ворог: штовхається та плюється!
       …Вороги в Азарина з'явилися набагато пізніше.
       Але він до кінця свого короткого життя так і не дізнався, хто вони.


***


1968-1972 роки


       - Мамонько, ти не хвилювайся, тато не любить швабру.
       П'ятирічний Женько своєю маленькою долонькою закрив «Казку про Котигорошка» й підвiв на Кіру невинний погляд.
       - Тебе не питають, - зітхнула вона.
       Ополоник завмер у руці. Мати повільно обернулася до сина й тихо запитала:
       - Яку таку швабру?
       - Ну цю, з некрасивими ногами, - просто пояснив Женько, - що з татом працює, а ти думаєш, що вони... ну, якось обіймаються голі. Що через неї ми сьогодні не пішли до «Жданова» на мультики.
       - Що ти верзеш, дурень? Яка швабра з ногами, хто голий?!
       Жодна душа, тим паче, Женько-безштанько, як називав свого сина Андрій Миколайович, ніхто не міг знати про Кірчині підозри, які все більше формувалися в упевненість: так, її чоловік, її Андрій Миколайович на старості  улещує молоденьку секретарку, возить iз собою по відрядженнях, навіть сюди запрошував кiлька разiв - просив нібито привезти якісь папери, потім сидів з цією пласкогрудою в кабінеті, просив не заважати, а ще й невідомо, чим вони там займалися. Кіра ходила колами біля дверей, не наважуючись їх відкрити, боячись переконатися, боячись усвiдомити... Адже по-справжньому страждає не той, хто щось твердо знає. По-справжньому страждає той, хто лише пiдозрює...
       Останні два тижні склалися для Кіри на суцільний кошмар. Вона й ревнувала, і в той же час боялася насторожити, відлякнути Андрія Миколайовича ревнощами, вважаючи, що чоловік тільки вичiкує моменту, аби порозумітися з нею, з Кірою, й піти до цiєї «швабри», яка ховає свої ноги - чи то волохаті, чи то криві, - бо чого б це вона постійно ходила в брюках? Адже всі секретарки сьогодні носять блузки з лавсану та облягаючі міні-спідниці - це хрестоматійний образ помічниці керівника будь-якої ланки.
       І про те, що Кіра у своїх душевних муках називає цю дівку «шваброю», і про те, що саме через неї Женько сьогодні залишився без недільних мультиків, Кіра не ділилася ні з ким. Страждала мовчки, як i завжди... Чоловік знає, що у вихідні дружина з сином ходять на дитячий сеанс до кінотеатру імені Жданова, і сьогодні Андрій Миколайович, за розрахунками Кіри, міг би скористатися їх двогодинною відсутністю... І ось Кіра чекає, а Женько дивиться на неї, як дорослий на скривджену, принишклу дитину.
       - Та хто сказав тобі, хто?!
       - Ніхто, - покрутив головою син...
       Так, він мав рацію. Ніякого інтересу до «швабри» в Андрія Миколайовича не виявилося. До речі, незабаром він замінив її на літню Казимиру Антонівну, професійну секретаря-друкарку, яка абсолютно не викликала емоцій у сильної половини людства. 
      ...По кiлька рокiв, переходячи до другого класу, Женько знову поставив матері неймовiрну загадку.
       Зателефонували з шкільного табору:
       - Кіро Михайлівно, ми направляємо вашого сина до міського шахового турніру. Потрібен ваш паспорт і його свідоцтво про народження.
       - Мого Жеку? - розсміялася Кіра. - До шахового? Та він і шашками грає лише в «чапаєва», а шахів у нас взагалі ніколи не було! Ви не помилилися?
       - Він посiв перше місце по табору, ми подали звіт до міськвно. Ваш син обіграв навіть старшого піонервожатого, а Сергій Костянтинович, між іншим, має перший розряд...
       Так, хлопчика ніхто не навчав. Він, звичайно, мав уявлення про цю настільну гру і знав, що в шахи можуть грати тільки дуже розумні люди, такі, як от Спаський та Фішер, про них цього літа щодня говорили по радіо. І лише тут, у таборі, тиняючись по території та не знаючи, де притулитися (гуртки «Юний митець» та «Умілі руки» не захоплювали), він приблукав до ділянки другого загону й потрапив до «шахістiв». З півгодини пасивно постеживши за маніпуляціями на чорно-жовтiй дошцi, він сам визначив, «хто як ходить» і «що з цього виходить».
       А ще за кілька хвилин гордий семикласник Сашко Чумак на прізвисько Чумка, реготнув та поблажливо запропонував:
       - Ну що, сцикуне, вдаримося?
       - Спробуємо, - знизав плечима Женько та й сів за чорними.
       Чумка, потенційний переможець таборного змагання, був розбитий ушент на чотирнадцятому ходi. Здивувавшись неймовiрно, він зажадав матчу-реваншу. І програв його за сім з половиною хвилин.
       - Ну, ти оборзiв! - він люто зіштовхнув суперника з лави на землю. - Не знаю як, але - мухлюєш, сто пудів!
       Проте Женько не мухлював. Він навіть не знав, як можна обдурювати в шахах, що до них узявся вперше за життя.
       ...На міському турнірі він посів перше місце з грандіозним відривом. Послідували обласні змагання, потім - республіканські... У Москві він зіграв внічию з шаховою «вундерметхен» Раєю Чебуркінадзе, і в інтерв'ю кореспонденту «Советского спорта» вона прокоментувала цю гру дуже своєрідно:
       - Суперник пригнічував мене своєю присутністю: боліла голова, ломило в скронях. Дуже важко було думати, я була вся мокра... Здавалося, він прораховує кожну мою комбінацію, передбачає кожен майбутній хід...
       Незабаром, можливо з мимовільного подання самої Раї Чебуркінадзе, юним гроссмейстером зацікавилися шахісти в штатському. Спочатку хлопчика поклали до міської неврологічної клініки на предмет обстеження небувалого феномену, потім тихо перевели до спецізолятору УКДБ. І вже по два дні доктор Нікітін, полковник держбезпеки, дiйшов однозначного висновку: маленький пацієнт здатний читати думки людей, що знаходяться в радіусі до трьох-чотирьох метрів од нього. Впливати на ці думки він не може, гіпнозом не володіє, але чудово відчуває і навіть може передати словами все, про що думають «об'єкти», в даному випадку - асистенти доктора. Так були зміщені й пониженi в посаді капітан Оберемок і старший лейтенант Гатюк: за те, що всупереч застереженням доктора - не думати про сокровенне! - вони все ж таки думали саме про сокровенне: про систематичне викрадання спирту з лабораторії. Офіцери ретельно намагалися приховувати цi думки - але не вийшло...
       - Коли намагаєшся про щось не думати, то тільки про це й думатимеш, - сміючись, пояснив доктор Нікітін відповідальному за експеримент майору КДБ Петренку. - Синдром геростратофобії.
       - Це що? - не зрозумів співрозмовник.
       Секунду Нікітін здивовано дивився на нього, потім зітхнув:
       - Людина може забути дати, події, імена, якщо взагалі не буде про них згадувати, або ж згадуватиме рідко, та й лише асоціативно, у зв'язку з чимось абстрактним. Можна, наприклад, побачити красиву дівчину й подумати: «Ай-я-я! Та вона ж як дві краплі схожа на мою однокласницю Глашу Тютькіну!.. Ех, десятий клас... Тригонометрія, нова математичка, яка схиляється над столом так, що цицьки ледь не вистрибують, перша випивка до ригачки, двійка з поведінки... Мама плаче - до інституту не вступиш, в армію загребуть, потім на завод підеш роботягою, а там пияцтво, хуліганство, міліція, тюрма... А на зоні тебе, інтелігента, якщо не вб'ють, то знущатися будуть, або сам кого вб'єш од злості - ось і розстріл, смерть твоєму молодому життю, і заколоситься бур'ян на безіменній могилі твоїй...» Згадаєш все це зримо, насупишся, та й бац! - настрій зіпсовано. А всього-то ділов - побачив на вулиці красиву дівчину, схожу на Маню Пупкiну.
       - Ви казали, на Глашу Тютькіну, - поправив уважний майор Петренко.
       - Без різниці. І про геростратову славу, я зрозумів, ви теж не чули?
       - Не доводилося по службі.
       - А от був такий обиватель давньогрецький, Геростратом його звали, - повільно заговорив доктор. - Мріяв, бач, прославитися, бідолаха, хоча талантами особливими не володів. Писав оди та елегії - не оцінили. Грав у театрі - успіхів не домігся. А жага слави сиділа цвяхом у п'яті. І вирішив він, значить, заявити про себе якщо вже не як творець, то хоча б як руйнівник. Один чорт, аби лише говорили про нього... І от вдалося йому, суцiзi, спалити храм... - лікар з жалем похитав головою.
       - Кран? - перепитав куратор, iз цікавістю подавшись уперед.
       - Не кран, а храм. Храм Артеміди - він був одним із семи чудес світу... Коротше, скакав він, цей Герострат, бігав на згарищi та кричав: «Це я, я зробив!..» Схопили, його, привели до намісника, а той і питає: «Повідай, о Герострате, якого хрiну ти знищив такого красивого храма? Чим він тобі заважав, яка тобі вигода?» А придурок цей відповідає: «А щоб моє ім'я пам'ятали у віках... » Стратили його, природно, й видали указ: «Забути Геростратове ім'я! Хто згадає - страшна кара тому!» Ну, народець i почав перешіптуватися: а кого саме потрібно забути?.. Як?.. Герострата? Так, саме Герострата! Кого-кого?.. Еге ж, Герострата, значить... Через страх покарання його ім'я й було на слуху, отак. І тепер вже ніхто не пам'ятає ні будівельників цього храму, ані реставраторів, ані самого намісника, а от цього ублюдка пам'ятають усі. Чому? Тому, що заборона на спогади активізує ті ж таки спогади. На цьому ж то й погорiли капітан Оберемок і старлей Гатюк. А може, ви навмисно їх підставили, га, майоре?..
        Чи треба говорити, що з цієї клініки Женя був переведений в іншу - до психоневрологічного містечка, іменованого Сабуровою дачею, де хлопчика інтенсивно кололи спецпрепаратами й годували спецтаблетками, аби послабити його неординарне світосприйняття та повернути до нормального iснування. У цьому ж відділенні перебували й шизофреніки, що посміли публічно виступити проти введення радянських танкових та мотострілкових частин до Чехословаччини, і самвидавці, котрі вважали себе літературними геніями, проте не були визнані «Софією Василівною» та «Галиною Борисівною», знаходилися тут також підписанти різних мастей, що надсилали петиції дорогому Леонідовi Іллічу...
       Тут iз кретинів робили здорових людей, а iз здорових людей робили кретинів.
       Женя опинився в дитячому відділенні, у світлій двомісцевій палаті. Сусідню койку займала кирпата й рудоволоса Дінка Левіна. До неї ніхто не приходив - дівчинка потрапила сюди з дитбудинку. Женя щиро ділився з нею соками та солодощами, які доводилося акуратно вливати або вкладати дівчинці до рота - руки її були розведені та прив'язані до розпірок, а долоні міцно перебинтованi. Їй корегували психіку, попутно позбавляючи гнучкості рук, щоб ця дівчинка ніколи більше не могла скоювати особливо небезпечних злочинів, спрямованих на підрив економічної могутності Радянської держави.
       ...Вчителька звернула увагу на її малюнки. Композиція, світлотіні, півтони - все це виявилося підвладним восьмирічнiй сироті. На прохання Алли Іванівни та під захопленими поглядами товаришів, Дінка зліпила ведмедика. Робота виявилася філігранною: мало того, що пластиліновий ведмедик був досить пропорційний, так ще й шерстинки було видно, і навіть кігтики... Сміючись, Алла Іванівна поклала перед дівчинкою  купюру в десять карбованцiв – чи зможеш повторити з двох боків?
       Дінка змогла. І жорстоко за це поплатилася.
       Того ж вечора Алла Іванівна чомусь залишила цього небезпечного папірця на столі у себе вдома, і на біду його знайшов чоловік - хронічний алкоголік. Схопивши безгоспного «червiнця», він кинувся до пивнухи. І вже отримав свої дві кружки, і вже згріб до кишенi здачу, коли продавщиця раптом помітила, що під її мокрими пальцями десятка «попливла» - малюнок змазався, профіль Леніна став схожий на профіль Дзержинського...
       На крик тут же увірвався патруль міліції, що постійно тинявся побіля ганделику в очікуванні свіжих «клієнтів», чоловік-алкаш відразу вказав на свою дружину, а та – на вихованку Діну Левіну.
       І тепер дівчинці ламали пальці і вводили транквілізатори, щоб захистити її від подальших правопорушень. Для її ж особистого блага і на благо Соціалістичної Батьківщини.
       Через багато років Женя згадає слова старого професора, сказані при студентах-практикантах на черговому обході:
       - Позбавляючи пацієнта якогось одного небажаного симптомального моменту чи властивості медичними методами, ми можемо позбавити його маси інших індивідуальних якостей чи властивостей. Якщо, наприклад, людина раніше збирала марки, то вона вже не збиратиме марок. Якщо хтось був завзятим книголюбом, то він стане байдужий до книжок. Ні, деградувати він не буде, просто у нього відкриється щось інше.
       - Інша якість або властивість? - перепитав хтось.
       - Цілком вірно. Можливо, навіть здібності, якщо не талант. Колишній художник, наприклад, схоче відливати в піску олов'яних солдатиків. Або писати вірші... Природа не терпить вакууму. От вам найближчий приклад. У глухонімого надзвичайно погострено зір - він може прочитати держномер автомобіля за кілька кілометрів. Сліпий навпомацки визначить не лише номінал монети, але й рік її випуску. Про шрифт Брайля вже не говоримо...
       - Тобто, все поповнеться, зміняться лише категорії особливостей окремого індивідуума?
       - Ви абсолютно правий, дорогий мій майбутній колего.


***


       - Я пісеньку придумала, - повідомила Дінка після вечері.
       Женя скривився:
       - Еге ж! Пісні придумують дорослі, тому що їм за це гроші платять.
       - Значить, я вже трошки доросла, - мрійливо всміхнулася Дінка. - От послухай...
       Вона заспівала про те, як боляче квітам, коли їх зривають, але квіти самі хочуть бути зірваними, аби радувати людей, і щоб люди дарували їх один одному.
       - А я вже чув це по радіо! - збрехав Женя.
       - І не чув! Я сама зараз вигадала, чесно-пречесно!
       Дівчинка готова була розплакатися - невже цю пісеньку хтось уже придумав раніш за неї? Як, коли?!
       - Іншу склади, - засміявся Женя. - Таку, що я не чув.
       - Еге ж, а ти про будь-яку мою пісеньку скажеш, що вже чув!
       - Тоді так: я розповім, про що хочу пісеньку, а ти заспіваєш. Годиться?
       - Треба спробувати, - зітхнула Дінка. - Ну й про що ж?
       - Про розбійників. Ні, краще про піратів! Значить, так: була буря, плив мирний корабель, аж назустріч - піратський фрегат! Капітан мирного корабля був у бушлаті і з люлькою, а пірати все одноокі і з от-такущими ножаками бігали...
       - А бушлат - це що?
       - Одяг такий моряцький, від бризок. Еге ж. Так от: а капітан яа-ак бабахне з гармати по піратах! І вони всі буль-буль! - потонули. Так, забув: у піратів вітрила завжди чорні, та прапор з черепом...
       Тепер замислилася Дінка. Кілька хвилин вона зосереджено дивилася в стелю, потім повернула голову до Жені.
       - Ось. Тільки не перебивай:

                               Дуже неспокійний синій океан.
                               Не боїться бурі хоробрий капітан.
                               Під вусами - люлька, на плечах - бушлат.
                               Капітан сердито зирить на фрегат:
                               Там, по мокрій палубі ляскають ногами,
                               Й бігають пірати з довгими ножами.
                               I повiльно зближуються ці два кораблі…
                               Капітан відважний дав команду: «Плі!»
                               От уже з гармати вилетів снаряд.
                               Тоне чорнопрапорний – буль-буль-буль! -- фрегат.
                               Так йому i треба! Кола по воді,
                               Мокнуть одноокі злющі вороги...

- Ой, тут погано вийшло, - нiяково промовила вона. – Треба ще подумати трiшечки…
         Та голова Жені повільно схилялася набік, очі були готові вилізти на лоба.
        - Ти ба... - тільки й зміг сказати він. - А як ти це робиш?!
        - Не знаю, - зашарілася Дінка. – Як ти розказав, так я й побачила.
       - А ще можеш?
       - Мабуть...
       - Нумо! Або ні, почекай, я запишу, віддам мамці, а вона відвезе до газети!
       - Ой, не треба, соромно, - замотала головою Дінка. - Та я вже й забула цього віршика, не зможу повторити, - оченятка її хитро блиснули...
       Наступного дня Женя попросив у мами тонкого зошита. Здивувавшись - син ніколи не любив ні писати, ні малювати, Кіра все ж виконала прохання. І тепер діти займалися віршуванням. Дінка диктувала хлопчиковi те, що спадало їй на думку, а Женя старанно виправляв або переробляв рядки, які здавалися йому не дуже вдалими. До кінця третього дня спільної творчості, коли зошит закінчився, він вивів на обкладинці: «Дінчинi вірші».
       - Неправильно, несправедливо, - зауважила дівчинка. - Треба написати: «Вірші Діни та Жені». А то що ж виходить: ти допомагав, допомагав, а вірші тільки Дінчинi...
       - Але я ж не вмію вiршувати, - знизав плечима Женя.
       - Хто тобі сказав? Ти що, пробував?
       - Ні-і, - протяг Женя і раптом замовк. - А ну, дай... - він потягся до зошита і швидко, майже не зупиняючись, написав на останній сторінці:

                               За вікном – тiльки хмари та хмари.
                               А ми з Діною досi в лікарні.
                               Все чекаєм, що мамоньки прийдуть
                               І додомку нас звідсоньки візьмуть.
                               Вдома краще, там можна читати,
                               Телевізор дивитись, гуляти.
                               Де ж ви, мами, скорiш приходiть,
                               І додому нас звідси візьмiть!

       - Умію! - посміхнувся Женя й прочитав свого віршика вголос.
       Дінка плакала. Сльози дрібними намистинками скочувалися по скронях, і вона не могла витерти очі, лише відвернула голову від Жені.
       - Поганий віршик? - розгубився він.
       - Ні, - схлипуючи, відповіла Дінка. - Просто моя мама не прийде. Вона померла.
       - Ой, пробач, забув... Ну тоді тато прийде!
       - І тата в мене немає. І не було ніколи-ніколи.
      Женя закусив губу. Дінчина мама померла, так, дівчинка про це говорила. Але ж не буває так, щоб не було навіть тата?..



***

1987 рiк, травень


       Гигикаючи й притискаючись до Азарина, Дінка тягла його вгору по сходах. Попереду, сопучи, ледь волочачи ноги й налягаючи на перила, човгав Женя. Ключі в його руках тремтіли й дзвеніли трохи менше за вічність, поки вдалося нарешті відімкнути двері та ввалився до квартири.
       - Треба жахнути, - діловито зауважив Женя. - Читати вірші на тверезу голову - ознака поганого виховання...
       - А очко не зліпнется? - заперечила Дінка. – Як на мене, вам обом уже досить.
      Женя цього не почув за оглушливим скрипом диванних пружин, які взяли його вагу.
       - Ді-iнк... Пузир у холодильнику, склянки в сушарці, сама знаєш. На закусь пошуруй сама... Що з вами, графе? - Останні слова було спрямовано вже до Азарина. - Ви побачили привид? Вовкулака чи упиряку?..
       Не вірячи очам, Азарин дивився поверх голови Жені. Так, це була людина з баби-Євиного альбому.
       П'яні галюцинації?..
       Азарин кілька разів енергійно моргнув - портрет не зникав.
       - Х-хе... - Женя простежив за поглядом Азарина, закидаючи голову так, що напружився гострий кадик. - Робота Грекова Митрофана Борисовича. Полотно, олія і, здається, темпера. Перша половина двадцятого століття...
       Перевівши подих, Азарин повільно озирнувся. Лише тепер помітив, що стіни обвішані репродукціями відомих картин: «Перша кінна», «Дан наказ йому на захід», «Сурмач революції»... Забрані в акуратні рамки, вони кріпилися нитками до тонкого карнизу попід самою стелею.
       А оце... Що це?!
       - Можна подивитися?
       - Можна, - дозволив господар. - Не бійтеся, не заряджений.
       Ні, це був не той, це був зовсім інший, це був зовсiм новенький «маузер»,  вiн ще не втратив синяво-вороненого блиску. Нагородна платівка була на місці, хоча з іншим гравіюванням: «Михаилу Рудерману от командования РККА».
       - Якщо алкоголь і інтелект несумісні - кинь ЙОГО! - Дінка поставила на стіл пiдноса з пляшкою горілки, трьома склянками та бутербродами з сиром. - Давно в ментурi не ночував?
       - Для поета заліт у витверезник - то не ганьба, а невідворотні атрибути діяльності, - піднявши пальця, прорік Женя і вдарив кулаком по столу так, що підстрибнули склянки. - Чому не нолито до країв, по вiнця?!.
       Азарин відвів запобіжника і виклацнув порожню обойму. Заглянувши до стволу, звернув увагу, що гвинтових ліній нема, канал був гладкий, як у мисливської рушниці.
       - Я знаю, що ви шукаєте. Не знайдете, - відчужено хмикнув Женя. - Це макет-копія, мейд ін Мала Арнаутська. І тепер я знаю свою помилку. Тоді не писали «командование РККА». Тоді писали «Народный комиссариат обороны». Але я виправлю, виправлю...
       - Нащо вам це потрібно? - здивувався Азарин, засовуючи муляжа назад до дерев'яного футляру.
       - Довго пояснювати... Мене цікавить будь-яка дрібниця з приводу Михайла Рудермана. Шкода, що активно друкувати його почали лише після смерті. Так, мертвий творець чи не завжди підноситься до рангу геніїв, бо ж не зачіпає самолюбства сучасників і заздрощів уже не викликає… У нього був іменний «маузер». Але якщо я не можу знайти оригіналу, то чому б не мати дублікату? Гадаєте, в музеях виставлені справжні раритети? Ой, киньте. Там така ж бутафорія. А де знаходиться оригінал, сказати?..
       Азарин принишк.
       - Він лежить у вашому комоді, графе, в нижній шухляді, куди ви не заглядали вже кілька років, - повільно промовив Женя, кладучи лікті на стіл і спираючись підборіддям на стиснуті кулаки.
       Перехопивши приголомшений погляд Азарина, Дінка тихо зітхнула:
       - Женько іноді вловлює чужі думки. Це дуже незручно і для нього, і для оточуючих... У дитинстві він був феноменом, як Вольф Мессінг, - пояснила вона. - Його лікували в дурцi, але йому зовсім не можна пити. Дуже швидко п'янiє, та й здатнiсть ця повертається…
       Азарин скоса глянув на неї: знову кепкує? Не схоже... Тоді - що?
       Не підводячи голови й не відкриваючи очей, Женя виразно пробурмотів:
       - Ре-ци-див. Нехлюйство та халатність совкової психіатрії...
       - А яке відношення ви маєте до Рудермана? - швидко запитав Азарин, боячись, що Женя провалиться в п'яне небуття.
       Замість відповіді той важко поклав ноги на диван.
       - Дінчику, зніми з мене черевички, не можу... Ой, погано ж як... - І важко обернувся до Азарина: - Я хочу отримати вашого пістолета, графе. Чи то в подарунок, чи то в кредит, чи то в обмін. А щодо... - він гикнув та опустив очі. - Моя мама була його позашлюбною дочкою. Байстрючкою, так би мовити...
       - Дорогі гості, чи не набридли вам господарі, - засміялася Дінка, кивнувши на Азарина. - Звалювати час, бо він зараз стане нащадком Барклая де-Толлі. По конях, по конях. Мені завтра до відрядження, а ще зібратися...
       - Тобі зібратися - підперезатися, - Женя повільно повернув голову, щоб бачити Азаріна. - То як щодо пушки? Ваша реальна ціна?
       - Ні.
       - «Я думав, я на самiм дні, аж раптом озвалися знизу»... Це не я, - зізнався Женя. - Це Станіслав Єжи Лец. А чому - «ні»?
       - Тому що не продається, - скривився Азарин, уявивши, що одна з іграшок улюбленої баби Єви раптом опиниться в чужих руках. Тим паче, в руках самозванця.
       А в тому, що Женя бреше з приводу свого родоводу, Азарин уже не сумнівався. Справжнiй нащадок не став би займатися підробкою сімейних реліквій. Це вже чи не блюзнірство.
       …Додому довелося повертатися пішки - транспорт давно не ходив. Насилу подужавши пiвкілометрову відстань до свого будинку, Азарин піднявся на поверх і сунув ключа у замкову щілину...


***


       Постріл ударив коротко та глухо, відкинувши тіло до дверей. З легким дзвоном від стіни зрикошетувала гільза.
       Новіков вибрався з укриття - «контрольний» в лоб, і можна йти.
       Він знову натиснув на спуск і мало не скрикнув з переляку: другий постріл гримнув так, що вмить заклало вуха, «маузер» вирвало жахливою віддачею.   Впоравшись із диханням та розтерши ледь не вибиту з суглобу долоню, він увімкнув ліхтарика й підібрав пістолета, що відлетів аж у кінець коридору.
       Не намагаючись утямити, що ж саме сталося зi зброєю, повернувся до вбитого, освітив його обличчя і, зойкнувши, притулився до одвірка.
       Це був не Азарин.



***


       - Ну? І де ж кліше, сволоч?
       Здається, сьогодні «сволоч» прозвучало саме як образа. Сьогодні Сава вже не посміхався, навпаки, обличчя його дедалі серйознішало.
       - А хіба Дінка вчора не...
       - Де кліше і Дінка? - від обурення нижня губа редактора висунулася вперед, а очі ледь не вперлися в окуляри. - Де Дінка й кліше?!
       - Але... вона ж учора тягала фотку до цинкографів, - забурмотів Камінський, накручуючи номер. - Це «Вечірній Слобожанськ», - представився він, коли в цеху зняли трубку. - Скажіть, вам учора замовляли кліше з атомним вибухом?
       - Ну, - відповіла трубка.
       - А коли буде готово?
       - Та вчора ж і зробили. Дівчина ваша й забрала. Сказала, що оформите пізніше. А що сталося?
       - Нічого, все нормально, - сказав Камінський і поклав слухавку.
       Сава знову, як і вчора, присів на краєчку столу, окинувши Камінського довгим зіщуленим поглядом.
       - Н-ну, і що далі?
       Камінському нічого було сказати. Він сидів мовчки, втупившись у телефонний диск, який вищірився всіма десятьма отворами.
       - На коли потрібно це кліше? - глухо запитав Камінський.
       - На вчора, - ніжно відповів редактор. - Оперативна новина - швидкопсувний продукт.
       І тут задзвонив телефон.
       Камінський схопився за рурку, як за рятівне коло, - хоч на кілька хвилин, поки не придумає, чим заспокоїти редактора.
       - І де ж касета? - впевнений чоловічий голос.
       Щось, напевно, змінилося в обличчі Камінського, адже Сава замовк на півслові й підсунувся ближче. Перевівши подих, Камінський поцікавився:
       - Це ви, товаришу капітан?
       - Ні, це вже не товариш капітан. Це товариш маршал. То де ж ти, дорогий, подів касету?
       - А хто його знає, - відповів Камінський, намагаючись визначити, який саме тон обрав співрозмовник. - Шукаю...
       - Шукай, шукай. Правильно робиш. Десять хвилин тобі на пошуки, я ще передзвоню. Ти в цьому дуже зацікавлений.
       - Невже? - здивувався Камінський, але в мембрані вже звучали короткі гудки.
       Кілька секунд він сидів, подумки відтворюючи розмову. Значить, когось дуже цікавить касета - от і мільтон учора приходив, і цей тип загрожує. «Маршал», куди вже! Телефонуватиме через десять хвилин... Комусь дуже потрібне інтерв'ю з учасниками операції «Нічні лицарі» - імена, прізвища та прізвиська затриманих проституток з готелю «Слобожанськ», дані про клієнтів, яких витрусили з гарячих обіймів співробітники міліції... заплутані пояснення адміністраторки готелю, яка, захлинаючись і ковтаючи соплі, клялася дітьми та онуками, що знати не знає, яким чином у люксових номерах виявилися непрописані голі громадяни... Все це, й ще багато чого, чітко зафіксовано в міліцейських рапортах, освітлено на оперативних фотознімках...
       А касета зникла, причому за якісь три-чотири хвилини. Зникла з шухляди, де знаходилися й більш цінні речі - наприклад, диктофон «Панасонік» і ронсонівська п'езозапальнчка. Значить, хтось навідався сюди саме по цю касету, і чудово знав, де вона лежить. А Камінський, йолоп, ще й не замкнув дверей!.. Невже хтось із своїх? Примарне переплетення думок раптом почало потроху вибудовуватися в ледь вловимий ланцюжок, але голос Сави відразу ж зруйнував усю логічну конструкцію:
       - Що, знову щось не так?
       - Саво, - повільно й тихо сказав Камінський, аби не сполохати залишки здогадів. - Ти вчора віддав нашу статтю... цьому капітану?
       - Звичайно. Це було перше, про що він запитав.
       - Тобто, він прийшов за нею? Саме за нею?
       - Він так сказав...
       - А ти впевнений, що він справді працівник міліції? Ти бачив його посвідчення?
       - Н-ну, - обличчя редактора стало винувато-байдужим. - У формі людина. І представився відразу ж.
       Камінський невесело засміявся.
       - Значить, якщо я почеплю краватку, намалюю на лобі фіолетову пляму та й заявлю, що я є Михайло Горбачов, то ти повіриш? Значить, правий той генерал...
       - Який генерал? Що ти верзеш?
       - А той, хто не пустив мене на полігон.
       Сава очманіло дивився на Камінського. Напевно, так само витріщився й Камінський учора, коли незнайомець у міліцейській формі розповідав про долю нічного рейду.
       - Ти хочеш сказати... - почав Савва, та й закусив губу.
       - Я нічого не хочу сказати. Просто наша стаття вже невідомо в чиїх руках. І, до речі, поки цей тип засирав нам мізки, якась падла свиснула нашу касету. Саме оту. З рейдом.
       Рипнули двері.
       - Телеграма...
       На порозі стояла білява дівчинка з брезентовою сумкою через плече.
       - Хто тут Камінський?
       Камінський із Савою швидко перезирнулися, Сава тут же відтіснив дівчину від дверей, клацнув замком і завмер у позі охоронця.
       - Документи! - Камінський простягнув долоню вперед.
       - Що? - зацьковано озирнулася дівчина.
       - Службове посвідчення!
       - А в мене немає... Мені не видають, я на практиці...
       - Ай-я-я! - Камінський співчутливо похитав головою. - Таки нема посвідчення? А що ж тоді є?
       - Ось учнівський квиток...
       Зацьковано поглянувши на Саву, що стояв за її спиною, схрестивши руки на грудях, дівчина тремтячими пальцями полізла до кишені й простягла синю книжечку.
       - Ану-ну… Вишневська Ольга Михайлівна, - вголос прочитав Камінський, - другий курс СПТУ номер два...
       - Це училище зв'язку, - подав голос Сава. - А чи не пам'ятаєте, хто там у вас секретар комітету комсомолу?
       - Скляренко, - з готовністю відповіла дівчина. - Вадим Сергійович Скляренко.
       - Правильно, - кивнув Сава й відійшов од дверей.
       - Назад! - Камінський жестом повернув редактора на місце.
       Погортавши телефонний довідник, він зателефонував до відділення зв'язку. По хвилині з'ясувалося, що Вишневська О.М. справді проходить виробничу практику в 37-му поштовому відділенні, завдання виконує якісно і в строк, навіть допомагала оформляти стінгазету «Зв'язківець». Словесний портрет також збігався.
       Причинивши за поштаркою двері, Камінський глянув на текст телеграми. Прочитав раз, другий. Подивився навіть на звороті. Потім простягнув телеграму Саві.
       - Ну вас у жопу з вашими видрючками! - редактор з розмаху пожбурив телеграму на стіл. - Іграшки вам... «На тумбочці»! А чим я дірку на першій полосі заб'ю, не підкажеш, га? - і, плюнувши на паркет, вийшов із кабінету.
       «Пляши на тумбочці Діна», - ще раз прочитав Камінський телеграму. Чортівня якась. А ну, якщо подумати? Проставити знаки пунктуації?..
«Пляши на тумбочці. Діна». Ні, щось не те. Не вважає ж вона Камінського за повного ідіота? З якої це радості він раптом танцював би, та ще й на тумбочці? А коли так: «Пляши на тумбочці, Діно!» Теж не годиться, бо ж написано саме «Діна». Тьху... Може, «Пляши! На тумбочці - Діна»... Ні, «Діна» - це, швидше за все, підпис. Але ж вона чудово знає , що в українській мові немає слова «пляши», натомість є «танцюй»…
       Казна-що!
       А взагалі, це в репертуарі навіженої позаштатниці Левіної. Думки її біжать далеко поперед словами і вчинками. І те, що їй самій здається цілком зрозумілим, часто викликає у Камінського розгубленість і тривогу, адже не екстрасенс він, не може з одного або двох її слів осмислити всю інформацію, яку Дінка вважає простою та вичерпаною. От і статті та нариси її, в більшості своїй прості та лаконічні, часто викликають питання: а що ж, урешті-решт, хотіла сказати автореса, яке її особисте ставлення до порушеної проблеми?
Отак тобі - сиди, Камінський, і ламай голову: що ж мала на увазі Дінка, подаючи цю телеграму?
       Знову задеренчав телефон.
       - Олесю? – саме той же голос. - Алексей, Алёшенька, сынок...
       - Нічим не можу допомогти, товаришу «маршал», - він почав злитися.
       - А ти ще пошукай, дорогенький. Краще пошукай, пильніше. Бо твоя подруга проситься додому. Вона вже починає нудьгувати й сумувати. Навіть вивергає інвективні вокативи з табуйованою лексикою, а простіше - руські матюки...
       - Яка подруга?.. - запитав Камінський, але почув лише короткі гудки.
       Вмить усе попливло перед очима. Рука, що стискала слухавку, тремтіла. Ну, спокійно, спокійно. Вдих - видих... Її немає на роботі. Не було і вчора з другої половини дня. Пішла з фотографією замовляти кліше, так? Так. Пішла через кілька секунд після Людмили й за кілька секунд до того, як Камінського викликав редактор. Вдих - видих. Капітанові дуже потрібна була касета. Касета... Не може ж бути, щоб ця касета цікавила міліцію як джерело відомостей, - адже в правоохоронних документах цей рейд освітлений куди детальніше!..
       Отже... Отже, це не міліція. Значить, касета для будь-яких вимагачів - просто носій інформації про рейд «Нічні лицарі», про спільну акцію органів правопорядку і «Вечірнього Слобожанська». Але знову ж таки - навіщо? Щоб мати на когось компромат, когось шантажувати? Або просто вилучити її у Камінського, аби в редакції не було слідів рейду? Дарма - адже він і без касети може відновити всі факти й прізвища, досить лише звернутися до начальника відділу карного розшуку міського УВС Крамаренка...
       Але кому, кому ця касета може бути настільки необхідна, щоб не зупинитися перед викраденням людини, журналіста? Це вже саме по собі правопорушення. Та яке до біса правопорушення - це злочин. І важкий. Адже не Карабах у нас тут і не Чечня. Хм... Значить, якщо навіть касету знайти й віддати, то теж невідомо, що буде з Дінкою, - адже злочин уже скоєно, порушено статтю Кримінального кодексу про незаконне позбавлення волі...
      Камінський поклав трубку поруч з апаратом і пішов до кабінету Людмили, до її телефону. Зв'язався з черговим по АТС, попросив визначити номер, з яким тільки-но був з'єднаний його телефон. Малоймовірно, звичайно, - скоріш за все, дзвонили з автомату, а в цьому випадку АТС безсила.
       Але перевірити не завадить...
       - Контакт зафіксовано, - пролунав жіночий голос.
       - Звідки телефонували?
       - Станція не дає таких довідок. Звертайтеся до свого районного відділення міліції, пишіть заяву... мовляв, такого числа о такій годині мав місце випадок телефонного хуліганства, і зв'язок зафіксовано на АТС.
       - А... а якщо без міліції?
       - Ні в якому разі. Ми маємо інструкції, - голос був штучно крижаним, як мороз у холодильнику.
       - Вибачте, - у Камінського вже з'явилося щось схоже на план. Примарний, напівавантюрний, але ж план. Аби зіграти дурня, не можна бути дурнем. Дурень дурня не зіграє... - Ви працюєте цілодобово?
       - Так...
       - А о котрій змінюється?
       - Станція таких довідок не дає, - кокетливо пояснила телефонна чиновниця й поклала трубку.
       Так. Спокійно. Початок уже є. Хоч десь, хоч за сімома замками, але якийсь кінчик утворився. Отепер би розумненько за нього потягнути, щоб не обірвати. Адже воля і праця людини за певних обставин дивнії дива творять...
       У Дінчиному записникові знайшов іще один номер.
           




***


        Замок тихо клацнув і застопорив.
        Заїло? Ні, двері від легкого поштовху подалися - вони були закритi лише на пружинну клямку. Невже лише зачинив і забув замкнути? Але чітко згадалося, як замикав на два оберти, при цьому другою рукою підтримуючи сумку, готову сповзти з плеча...
       Він ступив уперед. Нога несподiвано тицьнулася у щось зовсім недоречне посеред коридору. Азарин, не втримавши рівноваги, лише змахнув руками й обрушився на підлогу - тепер він усвідомив, що означає метафоричне «іскри в очах». Ще не намагаючись справитися з запамороченням і підвестися на ноги, відчув, як набрякає та здувається нижня щелепа. Перелам? Начебто нi... Струс?...
       Крекчучи та стогнучи, він дістався до вимикача й натиснув на кнопку.
       У коридорі лежав чоловік. П'яний так не спочине - п'яний або розкине руки-ноги, або підібгає ті ж руки-ноги під себе, буде або тихо сопіти, або голосно хропіти - про це Азарин не так давно писав у інтерв'ю з начальником витверезника Комінтернівського району.
       Цей же гість не був потенційним клієнтом спецмедслужби. Він був надійно мертвий, як визначив сам Азарин, посмикавши за руку бездиханне тіло і виявивши обпечений отвір у лобі незнайомця. Крові майже не було. Азарин не впав нестямний, не закричав страшним голосом і не завмер у заціпенінні. Чи то випитий в «Люксі» коньяк гальмував реакцію, чи то втома й пiвбезсонна ніч після чергування по номеру, чи то спілкування з телепатом Женею далися взнаки, а може - все разом…
       Він прошкандибав до кімнати. Нічого не порушено - шафа не вивернута, шухляди комода й секретера на місці, телевізор та стереосистема цілі. У ванній чисто, і в кухні теж панував порядок, якщо не зважати на брудний посуд, що його залишив сам же Азарин у раковині. Домiвку не грабували -- в усякому разі, ознак поспішного нальоту не спостерігалося.
       Повернувшись до коридору, туманним поглядом знову обвiв незнайомого жмурика. Несповідимі шляхи твої, Господе, неможна знати наперед, де наздожене тебе доля... а от якого бiса ти тут, яким дiдьком занесло тебе сюди, хто ти такий, звідки взявся? Відповідай, братане…
       Труп промовчав на це німе запитання. Що взяти, мрець він і є мрець iз обличчям кольору гіпсу, та ще при неоновому освітленні...
       Хитаючись, Азарин добрів до телефону. Пам'ять відтворила три номери термінових служб. Перша не була потрібна. Накрутивши «нуль», палець завмер між цифрами «2» та «3». Медицина тут уже безсила. Звичайно, міліція створить море проблем, але хтось же повинен звільнити коридор на законних підставах.   А «швидка» вивезенням трупів не займається, вона летить-гуде лише до тих, хто ще живий і кого можна врятувати...
       Гой-ля-ля. Телефон не працював. Лише тепер Азарин збагнув, що АТС iзпочатку не відповіла довгим гудком. Рурка мовчала. Зв'язку немає, це вже новина.
       Азарин вибрався на вулицю й потупцював біля під'їзду, поки згадав, у якому ж боці знаходиться найближчий таксофон. З чверть години, як здалося, спiлкувався з черговим. Той ніяк не міг збагнути - хто прийшов, до якої квартири прийшов, де трупа знайшов, і що там робив труп, поки той, хто прийшов, його знайшов... На питання, коли ж приїде наряд, черговий витіювато виклав, що міліція поспішає лише в одному випадку: якщо все ще «драчуються» й потрібно розігнати тих, хто «драчується», аби попередити більш тяжкий злочин, а от якщо труп вже готовий і тихо собі розкладається, то летіти стрімголов необов'язково - чим тут допоможеш... Головне - не топтатися побiля згаданого трупа та нічого не чіпати навколо згаданого трупа.
       Підніматися вгору й залишатися сам на сам iз покійним в очікуванні оперативників, дуже не хотілося. Азарин накрутив з півсотні повільних вісімок навколо дитячих грибочків, коли у двір неспішно вкотив «уазик» iз синім маячком.
       - Старший лейтенант Кудеяр, - козирнув один з міліціонерів, впритул наблизившись до Азарина. – Веди-но. То чо, кажеш, напилися-побилися? - він уже будував версію, тупаючи вслід за господарем по сходах. Позаду гримали чобiтьми двоє сержантів, притримуючи на боці автомати. - Штрикнув ти його, чи так, по кумполу?..
       Азарин різко зупинився, лише тепер збагнувши, що саме він - перший і єдиний підозрюваний.
       Старший лейтенант ледь не налетів на нього:
       - Стой-йати... Вперед!
       - Та я не бачив його ніколи, - розгублено пробурмотів Азарин. - Я прийшов, а він...
       - Куди ти прийшов, я вже збагнув. Від тебе - як iз дiжки з брагою. «Битовуха», не ти перший, не ти останній. Я зараз сам тобi розповім, що було, а ти лише в деталях поправиш. Гаразд?
       Тiльки-но Азарин тицьнув ключем у замкову щілину, як двері широко розчинилися. Як, знову забув замкнути?! А чи замикав усе ж таки?.. Боже, як свербить у головi...
       - Ось, - він оступився, боячись зазирнути до коридору.
        Старший лейтенант Кудеяр клацнув вимикачем і менти організовано розсипалися по квартирі. Один увірвався до кімнати, другий - до кухнi, третій загуркотiв дверима ванної та балкону. Ніхто не залишився охороняти Азарина - вирішили, напевне, що господар не покине своєї квартири, коли вже сам викликав міліцію, та не втече далеко на таких ногах, що заплiтаються й  тремтять...
       - То де трупак, кажеш? - долинуло до нього.
       Набравши в груди повітря, Азарин ступив до коридору й завмер на порозі.
       Мерця не було!
       Не було тіла, яке загромаджувало прохiд ще з півгодини тому, тіла, що його Азарин чіпав за руку й дірку в лобі якого пильно розглядав. Пiдлога була чиста до нетерпимості - ні слідів волочіння, ані кривавої плями...
       - Ну, і?..
       Очі Кудеяра звелися в дві вузькі щілинки, обличчя зблідло і в світлі неонової лампи стало схожим на мертве. Враження посилював маленький кирпатий носик, дві дірки якого впритул дивилися на Азарина. Кудеяр люто насувався. Азарин задкував, поки не вперся у двері туалету.
       - І де?!
       - Не зна...
       - Та я т-те по бакланцi запроторю на рік-два! Або самого ща трупилою зроблю!
       - Він був, - вичавив із себе Азарин, намацуючи пальцями маленький засув поза спиною. - Лежав тутечки...
       - А потім став і пішов, еге ж? За кого тримаєш?!
       З переляку Азарин випустив туалетну залізячку й одвів руки, показуючи порожні долоні.
       - Ні за кого...
       - Мене, бля! За ідіота?!
       Спритна підсічка кинула Азарина на підлогу. Тією ж калічною щелепою він знову в'їхав у лiнолеум, і знову завив од болю - цього разу іскри плеснули куди сліпучiшим феєрверком.
       - До трезвяка? - запропонував хтось із сержантів.
       - Не можна, - з жалем прошипів Кудеяр. - На вулиці б - так. А тут він у себе вдома, при ключах… Не можна. Відпочивай, падло!
        Грюкнули двері.
Азарин звівся з підлоги та розгублено озирнувся. А може, й справдi не було ніякого трупа? - майнуло в розпеченому мозку. А менти натурально були, чи теж... теж галюцінація? Як болить скула, як болить, як крутиться голова, крок - і падає стіна, ще крок - і він знову летить на підлогу, але тепер уже завбачливо охопивши голову руками...
       ...Мідно-коричневий циліндрик, майже зливаючись iз лінолеумом, причаївся попід самою стіною. Менти його не угледіли - вони очікували побачити щось інше, значно більше за розміром, і, не виявивши, перенесли свою злу увагу на Азарина.
       Стримуючи стогін, він сів по-турецькому та підiйняв гільзу, що пахла порохом, покрутив її в пальцях. Трохи довша за «макаровську» й трохи менша калібром. На тильниковi - штамповане тавро «BL-3». Іноземний зразок.
       Останні сумніви розвіялися.
       Азарина пересмикнуло від думки, що на момент його повернення вбивця знаходився тут, у квартирі. Але не було сил вжахнутися з раптового відкриття.
Уява повільно змальовувала різні, абсолютно суперечливі картини, поступово відкидаючи метафізичні. У результаті збудувалася химерна й незграбна лінія: двоє домушників проникають до квартири; один вбиває другого; повертається Азарин; вбивця ховається; Азарин йде дзвонити з таксофону, потім чекає міліцію у дворі; а цього часу вбивця вантажить трупа на плечі та чорним ходом забирається геть... 
Нісенітниця, дурниця!
       А чому? Цілком реально: передсвітанкова темінь, у порядних людей сон найміцніший, а непорядні, якщо й побачать, то відвернуться: кому цікаво дивитися, як тверезий друг несе на плечах п'яного друга...
       Що ж, з усього виходить, труп таки був. Але не викликати ж знову міліцію через оцю гільзу?   
Повернеться той же старлей Кудеяр з компанiєю, вони ще не встигли далеко від'їхати. Тоді вже точно заберуть - якщо не до витверезника, то до психушки...
        Азарин став на коліно, підтяг другу ногу й підвiвся, міцно стискаючи в кулаці свою знахідку, ніби боячись упустити, пройшов до кімнати й пожбурив гільзу у відкриту кватирку.
       Телефонний роз'єм валявся на підлозі поряд iз ліжком. Як же забути -  Азарин сам відiмкнув апарата після Дінчиного дзвінка, аби ніхто більше не заважав доспати після нічного чергування.
       Скинув черевики один об інший і, не роздягаючись, ліг. По кілька секунд він уже міцно спав.




***
 

       Камінському вельми незручно було звертатися до цієї людини, але не розповісти про те, що трапилося з Дінкою, він не міг, і розраховував зараз тільки на допомогу. У глибині душі Камінський добре пам'ятав і розумів свою давню провину перед Женею. Але невідомо ще, як би сам Женя вчинив тоді на місці Камінського і в його стані. Та й чи знав він про цю маленьку таємницю, адже подібні речі не дуже поширюються навіть у редакції, аж ніяк не обтяженій пуританством...
       Жодного разу вони не бачили одне одного. Та тільки-но двері відчинилися, Камінський відчув, що перед ним саме Женя. Помітивши, як примружились очі господаря, Камінський зрозумів, що той його теж угадав... Боже, невже він про щось знає чи здогадується?.. Кілька секунд ніяково потупцювавши в коридорі, Женя зробив запрошуючий жест у бік кімнати.


***

 
       Він вправно вів свого старенького «Запорожця», час від часу вточнюючи окремі деталі. Камінський і не гадав, що Женя так швидко зорієнтується у ситуації, буде мислити твердо й розсудливо, ніби це не в нього нахабно, серед білого дня, вкрали наречену. Думки його потроху набували певної послідовності...  Кінець кінцем, ідея завалитися до готелю «Слобожанськ» виникла в голові Камінського, проте саме Женя цікаво розробив її практичне рішення, продумавши при цьому можливі варіанти.
       Біля закусочної з нехитрою назвою «Затишок» Женя загальмував, увімкнув стоянкові вогні й, кинувши Камінському: «Сиди!», зник у дверях. По кілька хвилин він повернувся, плюхнувся на сидіння та завів двигуна.
       - Добре подумав? - нахмурився Камінський, потягнувши носом.
       Женя відповів з ледь уловимим збентеженням:
       - Мені це зараз необхідно. Задля справи.
       - А ДАІ?
       - А в мене «запор».
       - Непрохідність? Але який зв'язок...
       - Сам ти непрохідний, - розсміявся Женя. - Тачці сто років, сто разів пом'ята, бита й фарбована малярським валиком. Що злупити з убогого водія, нехай він хоч бухий навпіл?..
       Зупинившись на півлегальній стоянці побіля готелю, вони вийшли з машини. Женя пішов сам - Камінському не можна було «світитися», адже його будь-якого моменту могли б упізнати - досить лише потрапити на очі комусь із тих, із ким він зустрічався під час рейду. Довелося стирчати поруч, біля магазину «Подарунки», скоса поглядаючи на вхід до готелю.
       Женя з'явився хвилин за десять. Він смикнув дверцята свого «Запорожця», дістав пляшку шампанського і незабаром знову зник за готельними дверима. Камінський повільно наблизився до автомобіля й ковзнув поглядом по задньому сидінню. Там недбало, наче випадково кинуті або забуті, валялися пікова трійка, бубнова дама й трефова вісімка. Поруч лежав джокер. Хріново, значить, у вестибюлі, крім швейцара, чергує ще й міліціонер. Тож заходити слід через ресторан, а це займе вдвічі більше часу... зате ніхто не поцікавиться, чи є в Камінського готельна «візитка». Пам'ятаючи про службовий вхід, замаскований табличкою «Щитова», через який вони з Дінкою проникали на поверхи під час рейду, Камінський швидко опинився на третьому перед дверима з цифрами 338, які підказали карти Жені.
       Двері розчинилися, Женя «забув» її замкнути.
       - Привіт, Чебурашко! - посміхнувся Камінський дівчині, що різко піднялася з крісла. - Не скучила?
       - О! - відразу впізнавши Камінського, вона реготнула й поглянула на Женю: - Як цікаво, авжеж?
       - А тепер поговоримо.
       Сказавши це, Женя замкнув двері на ключ і поклав його собі до кишені. Камінський засміявся, згадавши практикантку-поштарку, майже ровесницю Чебурашки. Проте зараз перед ним була далеко не практикантка, і він зрозумів це відразу ж.
       - А, ну-ну, - спокійно промовила Чебурашка, сідаючи в крісло й цнотливо прикриваючи коліна полами халата. Вона зацікавлено обернулася до Жені. - Й про що ж це ми будемо говорити? Про любов чи про політику?
       - Про політику. Нам потрібна дівчина, - Женя повільно пройшовся туди-сюди по номеру. - І чим швидше, тим краще.
       - А я вам хто? - посміхнулася Чебурашка, але оченятка її забігали. - І що за нетерплячка така?
       - Нам потрібна дівчина, - повторив Женя, не звертаючи уваги на її глузи. - Дівчина-журналіст. Отже все, що про неї знаєш...
       - А я мало чого знаю. Менше знаєш – краще спиш. А от ви знаєте такого дядечка, що йому прізвище Гризлов? – аби збльшити ефект, вона примружила очі й похитала головою.
Женя запитливо поглянув на Камнського. Той стенув плечима: єдиний Гризлов, що був йому відомий – то Костянтин Михайлович, інструктор обласного комітету КПРС. Час від часу цей Гризлов подавав до газет матеріали для рубрики «Партійне життя».
- То й що – Гризлов? – запитав він.
- А що синок його має тут абонемент, - таємниче примружившись, посміхнулася Чебурашка. – Це вам про щось говорить?..
- Ти тут памороки нам не забивай! – просичав Женя. – «Гризлов, Шмизлов»… Де дівчина?!
       Чебурашка стомлено звелася з крісла, взяла зі столика свою сумочку й почала копирсатися в ній, примовляючи:
       - Триста тридцять вісім, триста тридцять вісім...
       - Гаємо час, - нагадав Камінський.
       - Дівчина, значить? - замислилася Чебурашка. - Журналіст?
       - Журналіст, - підтвердив Женя.
       - У джинсах «Вранглер» і жовтенькій блузці?
       - Точно, - Женя впритул підійшов до неї.
       - І... і кросівочки на ній ось такі?! - радісно спитала Чебурашка, показуючи пальцем на біло-рожеву штору.
       - Точно, - видихнув Женя. - Де вона? Ти коли її бачила?
       - Хе! Ніколи не бачила! - засміялася Чебурашка. - І вперше чую!..
       Женя повалив її на диван і вмостився верхи, затуляючи їй рота. Камінський накинув на її шию рушника. Чебурашка шалено пручалася, халат роз'їхався, оголивши редковолосое добро, яке необов'язково бачити стороннім чоловікам. Нігті вчепилися Жені в обличчя, білі смуги одразу ж набрякли кров'ю, але обидва вже з силою потягли кінці рушника в різні боки. Чебурашка захрипіла, очі її ледь не вилізли з орбіт. Камінський навіть злякався – чи не перестаралися? Тільки трупа тут не вистачало...
       - Де вона? - задихаючись, немов душать не Чебурашку, а його самого, рикнув Женя.
       Камінський трохи відпустив рушника. Чебурашка замотала головою.
       - Рахую до трьох. Не скажеш, суко, тут і замочимо! - Женя звів долоні на її горлі. Вона хапала повітря ротом, відкинувши назад опухле червоне обличчя й високо здіймаючи груди з величезними сосками. - Р-раз...
       - Цить, - попередив Камінський, почувши швидкі кроки по коридору.
       - Два, - Женя влаштувався зручніше, міцно зчепивши пальці. - Ну?
       Заскрипів ключ у дверях. До номера ввалилися двоє сержантів міліції з гумовими кийками. Від несподіванки Камінський завмер біля ліжка й одразу ж був збитий з ніг. Падаючи, зачепив стільця, на підлогу впала Чебурашчина сумочка. З неї вивалилася невеличка чорна коробчинка розміром з сигаретну пачку - Камінський не раз бачив такі на портупеях міліцейських патрулів. Сказитися! - в готельних повій у сумочках лежать рації... От, значить, навіщо Чебурашка клацала кнопочками, от, чому так зухвало поводилася, адже знала: допомога вже йде. Під час рейду Камінський із Дінкою навіть уявити собі не могли, що оперативна радіотехніка має щось спільне з секс-бізнесом...
       - А ну, встати!
       Один з міліціонерів штовхнув Камінського ногою в обличчя. Другий рвонув за комір Женю. Чебурашка села на ліжку, тримаючись за горло руками.
       - Вперед! - сержант тицьнув Камінського в спину кийком, немов рапірою. Від поштовху той знову ледь не втратив рівновагу.
       У коридорі Камінський обернувся до Жені. Як того, так і другого теж вів попід руку сержант.
       - Редактор, - тихо промовив Камінський і по складах повторив: - Ре-дак-тор...
       - Мовчати! - вільною рукою міліціонер оглушливо врізав Камінському у вухо, але той побачив, що Женя все зрозумів.
       На сходовому майданчику Камінський різко присів і, охопивши руками коліна «свого» конвоїра, смикнув на себе.
       - Й-йоб-тво!.. - тільки й вирвалось у вартового порядку, коли вони удвох уже котилися сходами.
       Відпустивши Женю, другий сержант кинувся вперед, у пружною стрибку садонувши Камінського ногою по спині й кийком по шиї, але не втримався на ногах і теж загуркотів слідом, гублячи черевики. Нагорі вже тупотітв Женя, - молодець, він побіг через перехід до нового корпусу, тепер наздогнати його буде нелегко, адже архітектор передбачив тут десятки різних входів-виходів і стільки ж нікому не потрібних апендиксів…
       Відтепер усе залежало від спритності та розпорядливості редактора «Вечірнього Слобожанська» Сави Старикова.



***


       Поведінка Сашка Зленка повною мірою виправдовувала його прізвище лише після шостої вечора, коли він люто зачиняв і замикав ячийки сейфів, нервово вимикав апаратуру й нетерпляче дзвенів ключами. Начальник лабораторії балістики майор Зленко, ще тридцятисемирічний, але вже неперевершений «обласний» фахівець iз короткоствольної зброї, збирався додому, всім своїм виглядом демонструючи незваним - як завжди! - відвідувачам, що його робочий день нормований, на відміну від робочого дня тих же таки відвідувачів, і взагалі він нещодавно одружився. Отже, шановні, майте совість і співчуття. Багаторічною практикою було підтверджено, що всі термінові експертизи без письмового наказу начальника УВС, хай навіть присмачені коньяком і заморськими цукерками, будуть відкладені «на потім». Оскільки робочий день уже завершився, і сама Конституція дозволяє Сашкові Зленкові перепочити.
       Лише тоді, за часів клятого застою, можна було сидіти в кабінеті допізна, і це свідчило про трудове завзяття та особисту стараннiсть на благо спільної справи. Отепер же, коли ти відбив свою робочу картку після 18-00 - значить, не справляєшся зі своїм денним завданням, а для начальства це вже привід замислитися над твоїми здібностями й потенціалом, працюй ти хоч у проектному бюро з розробки супернових канцелярських скріпок, хоч за пультом атомного реактора, а хоч і в криміналістичній лабораторії Слобожанського обласного УВС.
       Але якщо до поля зору майора потрапляли незнайомо-екзотичні, як він їх називав, боєприпаси, а тим паче, сама зброя (таке траплялося не частіше одного-двох разів на рік), то Зленко забував про все на світі.
       - Сім, шістдесят три, - задумливо промовив Сашко, оглянувши на світло й зваживши на долоні прозорий пакуночок. – Майже неймовiрно. Чи ти ж наснилася мені? - звернувся він до блискучої кулі з ледь помітною щербинкою побiля обвідного паска. – Звідки це?!
       - З голови Олега Тетеріна, - вiдповiв капiтан з вiддiлу карного розшуку.
       - Тетерін, Тетерін... Знайоме щось, на слуху. Нагадай-но?
       - Не напружуйся. Квартирний крадій, три роки в розшуцi. Фізія не злазить зі стенду. Тепер знімемо, відбігався бiгунець.
       - Свої ж, мабуть?
        Капітан знизав плечима.
       - В розробці. Знайшли його прикинь, де? У сміттєвому контейнері, на Мироносецькiй. Є ще одна - увійшла в груди, застрягла в лопатці, - на стіл перед Сашком ліг саме такий же прозорий пакунок з біркою.
       - Уніфікована, калібр сім, шістдесят два. Не цікаво.
       - Не зрозумів... Ти що, різницю в один мікрон визначаєш на око?
       - Робота така, - скромно відповів майор Зленко, крутячи в руках перший примірник. – Німецька, якщо н бельгійська... Легше на Сумській птеродактиля зустріти. Ствол є?
       - Стволу поки ще немає. А що, рідкісна кулька?
       - Не просто рідкісна. Унікальна. Пістолетів калібру «сім, шістдесят три» було випущено лише близько сотні, це були дослідно-експериментальнi «люгер» та «маузер». А патронів для них - трохи більш як двi тисячi...
       «Трійка» в серію не пішла, - продовжував Сашко. Німецькі військові вчасно зупинили своїх зброярів простим аргументом: проміжний калібр між 7,62 та 7,65 не тільки не потрібний, але й вельми небезпечний: в гарячці бою дуже легко переплутати набої та отримати повний капут - перша куля ще буде хоч насилу, але виплюнута, а от нестандартну гільзу так розiпре в
казеннику, що вибити її без викрутки й молотка - справа швах. І про другий постріл, як і про подальші, можна буде тільки мріяти, але вже в могилі...
       Під шумок Першої світової війни «трійку» сплавили до Росії. Чи було це диверсійним актом, тепер уже довести неможливо, та для підстраховки на пiдствольних коробках пістолетів і на тильниках патронів, поряд iз тавром «BL» - Борхард-Люгер, було проштамповано цифру «3», на яку росіяни попервах не звернули уваги, за що й поплатилися в перших же боях: набої або застрягали, або ж розривали ствола...
       Усі примірники «трійки» було вилучено з армії та передано до Тульського Імператорського збройного заводу для знищення, але в лічених метрах від парового пресу доля новітніх «люгерiв» та «маузерів» різко змінилася - їх вирішено було використовувати як сувенірно-нагороднi.
       На початку липня 1941 року вийшов наказ Наркомоборони про здачу населенням бездротових радіоприймачів та всіх видів вогнепальної зброї. Сам Йосип Віссаріонович особисто відніс свій іменний «наган» до Краснопресненського райвійськкомату. Але скільки нетабельних одиниць гуляло по країні після цього наказу - навіть Боговi невідомо...
       - В усякому разі шукай шмалера з дарчою платівкою або слідами від цієї платівки, отворами під заклепки...
       - Значить, межі пошуку звужуються, - зробив висновок капітан.
       - До мiнiмуму, - кивнув Сашко. – Знайдеш цю «трійку» - впіймаєш поганця.
       - Авжеж, хто капелюшка поцупив, той, значить, i тiтку замочив...
       - Приблизно. А зараз даю тобі рівно півхвилини на стрімку ретираду.
       - Дякую і розумію.
       Двері за капітаном зачинилися по восьмій секунді.




***



       В опорному пункті, як то кажуть, ніде було яблуку впасти. Затримали ворюжку, який сьогоднішнього ранку встиг обчистити кілька готельних номерів, підбираючи ключі зі своєю величезної зв'язки. Привели його розлючені мешканці готелю «Слобожанськ», і, поки дільничний інспектор складав список вилучених грошових та матеріальних цінностей, натовп бурхливо обговорював цю подію, батькуючи міліцію, яка ні греця не робить для припинення крадіжок у центральному готелі міста. «Іменинник», симпатичний хлопчина, блідий та переляканий, сидів біля столу інспектора, погладжуючи синець під оком, - видно, професія злодія, як і журналіста, теж не мед і теж має свої негативні нюанси...
       - Документи, - втомлено звернувся до Камінському дільничний, простягаючи руку. - Ну?
       Камінський дістав із кишені «вечіркінське» посвідчення. Той почав переписувати дані.
       - Не пізнаєте, Миколо Сергійовичу? - Камінський поглянув на нього.
       Продовжуючи писати, інспектор похитав головою.
       - Ми рейд із вами проводили. Кілька днів тому. Операцію «Нічні
лицарі». Ви ще стежили, щоб усі коридори були перекриті постами...
       І тут Камінський замовк. Події останніх хвилин, починаючи з проникнення Жені до готелю, послідовно виникли в пам'яті. Камінський дивився на зосереджене обличчя Миколи Сергійовича й намагався вгадати його роль у цих подіях. Цілком зрозуміло, що він усе пам'ятає, але чомусь не вважає за потрібне в цьому зізнаватися. Навіть незважаючи на те, що під час рейду він кілька разів попросив, щоб його прізвище було обов'язково вказане в публікації, та мало не зі шкіри ліз, аби затримати якомога більше повій та їхніх клієнтів...
       - Все з кишень - на стіл, - не дивлячись на Камінського, сказав інспектор.
       Камінський виклав диктофон, гаманець, запальничку, записну книжку, ключі та ще якийсь дріб'язок. Сержант, що підійшов іззаду, сунув руки Камінському під пахви, провів зверху вниз, хоча й так було видно, що нічого в того не приховано. Від лоскоту Камінський здригнувся й мимоволі реготнув, за що тут же отримав по потилиці. Було не боляче, але досить гучно та образливо. Сержант підняв зі столу диктофона, покрутив його в руках, натискаючи на кнопки, й запитливо глянув на інспектора. Той кивнув, і сержант по-хазяйському запхав диктофона до кишені свого кітеля.
       - А протокол вилучення? - нагадав Камінський.
       - Та тобі тут такий протокол щас буде... В один момент. 
       - Тобі ця іграшка більше не потрібна, - пояснив другий сержант, широко посміхаючись.
       Нарешті інспектор поклав ручку та припалив сигарету.
       - Як ви опинилися в номері? Хто ваш спільник?
       Камінський лише всміхнувся, дивлячись у вікно. Щось довго вовтузиться редактор...
       - Повторюю запитання: з ким ви гвалтували жінку?
       Гоп-ля... Ого!..
       Камінський мовчав. Правила цієї гри він прийняв повністю. Навіть більше того, ніж хотів інспектор. І будь-яка підтримка розмови могла зараз тільки нашкодити.
       - Ну, діло ваше. Відсутність відповіді - теж відповідь. Зараз потерпіла допише заяву про груповуху, а це - стаття і строк, зрозумів? Пашко! - гукнув
він через плече. - Відтарабань цього йохаря до райвідділу, нехай їм там займуться. Я потім під'їду, складу рапорт. Тільки дивись, щоб і цей не втік.
       - У мене не втече. Худенький аж надто...
       Поблизу опинився другий сержант. Поклавши руки Камінського на стіл, він уміло клацнув наручниками, та ще злегка потягнув за скаби, щоб сталеві півкола тісніше здавили зап'ястя.
       - Ну і падла ж ти, Миколо Сергійовичу, - тільки й вимовив Камінський.
       Той смикнув головою, але відповісти не встиг, - увімкнувся селектор, із динаміка долинуло:
       - Товаришу старший лейтенант! Музиченко на лінії.
       Обличчя Миколи Сергійовича витягнулося, він обережно натиснув перемикача на телефонному апараті і зняв слухавку. Звівся на ноги й застебнув верхній гудзик сорочки. Камінський із задоволенням спостерігав, як сіпаються його губи...
       - Так точно! Зрозумів... Єсть. Негайно...
       - Спасибі, Олександре Макаровичу! - скрикнув Камінський у мікрофон, впритул наблизившись до інспектора.
       Молодець, Женя! Молодець, Сава! Швидко впоралися, адже витягати Камінського з камери попереднього ув'язнення, чи як вона там зараз називається – ізолятор тимчасового утримання, а тим паче з прокуратури було б куди складніше! Щоправда, ніхто не чекав, що Сава з переляку звернеться відразу до генерала Музиченка, начальника обласного УВС, але це навіть краще - он як повитягалися мармизи в інспектора та його вертухаїв!..
       - Вибачаюся, - Камінський простяг руку до сержанта, що нахабно заволодів його власністю, й тієї ж миті в долоню тицьнувся диктофон. Демонстративно обітерши його об джинси й ретельно продувши, Камінський мовчки вийшов на вулицю.


     ***


       - Зрозумів - незворушно кивнув Женя, лише Камінський вдерся до тісного чрева «Запорожця». - Я правильно визначив твою думку?       
        Віддихавшись, той кивнув. Кілька хвилин мовчали, рухаючись в автомобільному потоці по Сумській.
       - Як ти йому пояснив? - запитав Камінський.
       - Сказав, що ти пішов до готелю... ну, хотів щось іще з'ясувати з приводу старих статтей, а там посилили режим після вашого рейду. Чергувала інша зміна, незнайома, от тебе й пов'язали, бо ти ж не маєш «картки гостя».
       - Про Дінку говорив?
       - Ні.
       - Правильно.
       - Вона справді нічого не знає, - раптом сказав Женя.
       - Ти про що?
        - Про Чебурашку.
       - Чому так вирішив?
      - Не зрозумієш, - зітхнув Женя. - Відчуваю. Це довго пояснювати, та й не варто.
      - Але ж вона детально описала Дінку...
      Женя лише знизав плечима.
- Ну, описала. Так що це нам дає?
- А хтозна. Тут може бути все, що завгодно.
- В тому числі й нічого.
- Може, й нічого. Але нічого з нічого не буває…
      Настрій в обох був «дуже так собі».
       За півдня вони так нічого й не з'ясували - жодної зачіпки, де може знаходитися Дінка, не знайшли. Та й засвітилися в готелі - тепер туди ходу немає. Хоча ця шалава Чебурашка щось знає, в усякому разі бачила Дінку. А може, вона описала Дінку саме так, як запам'ятала під час рейду? Не може ж бути, щоб дівчину тримали десь у самому готелі «Слобожанськ»? Хоча з них станеться - бач, який зв'язок між цим ****ским кодлом та місцевим опорним пунктом міліції! Значить, обидві ці сторони однаково зацікавлені у взаємодії, а якщо так, то будь-який рейд їм до певного місця - як тим, так і іншим... Прикро тільки, що в рейді, в цьому, як виявилося, грандіозному шоу Камінський з Дінкою, самі того не підозрюючи, виглядали наївними глядачами, заради яких і було влаштовано весь спектакль...
       Коли Женя загальмував біля Будинку преси, Камінський помітив, що від стоянки перед входом відвалює незнайомий жовтий «уазик». Може, й не звернув би Камінський на нього уваги, але щось здалося дивним у зовнішньому вигляді автомобіля. Все, начебто на місці - й колеса, й дверцята, й капот, але - щось незвичне, не характерне для всіх транспортних засобів.
       Думка ця виникла та зникла серед інших, що розколюють і перевантажують його нещасну довбешку...
       Піднявшись на ліфті до редакції «Вечірнього Слобожанська»,  в коридорі зіткнувся з секретаркою.
       - Тебе питав редактор. Сказав, як з'явишся - одразу до нього, - повідомила Олена і зникла за дверима машбюро.
       «Ще б не питав», - посміхнувся Камінський. Після дзвінка Жені та розмови з Музиченком...
       - І в яке ж гівно ти, сволоч, знову вліз? - визвірився Сава. - Хто це мені дзвонив? Що за «знайомий», який «назватися не може»?!
       Камінський повторив редактору версію про посилення пропускного режиму в готелі й про те, що його затримали у фойє без «візитки». Хто саме телефонував, Камінський вирішив не вточнювати: цієї дрібниці вони з Женею не передбачили, а в миттєвих імпровізаціях Камінському ніколи не щастило - видає легке заїкання. З дитинства він не вміє переконливо брехати.
       - У будь-якому випадку треба закривати тему. Ти її вже вичерпав. І без того ми перші, в усякому разі, в області, зачепили проституцію як проблему, як мафіозну проблему. Погралися, і - досить. Нашу «Вечірку» вже дехто називає «Вести з панелі», і все через тебе. Зрозумів? Це по-перше, - Сава зчепив руки й поклав їх на стіл. - А по-друге, у тебе тільки-но був обшук.
       - Обшук?
       - Саме так. Шмонали твій стіл.
       - Хто шмонав? Що шукали?
       - Міліція. Посвідчення я перевірив, - поспішно повідомив Сава.
       Камінський махнув рукою. Сьогодні вітчизняні умільці в домашніх умовах штампують майже справжні долари. Не те, що якісь ментівські «корочки»...
       - Ордер на обшук пред'явили? - якомога спокійніше запитав Камінський, вже наперед знаючи відповідь.
       - Сказали, що у виняткових випадках допускається обшук без санкції.
       - Що їм треба було?
       - А хрін його знає. Пояснили лише, що офіційно це називається не «обшук», а «огляд».
       Огляд. Звичайно ж, огляд. Але що ж міліція могла шукати в такому «винятковому» випадку? Зброю, наркотики? Порнографію, прокламації? Самогон чи антирадянську літературу?..
       Та ні. Шукали саме касету. Касету, яка й справді поділася не знати куди. А значить, шукала не міліція. Хто? Сутенери з готелю? Або, може, хтось із затриманих у рейді клієнтів? Якби знати! Тоді хоч приблизно можна було б уявити, де переховують Дінку...
       У кабінеті відділу пропаганди, всупереч очікуванням, все було в порядку. Нічого не зникло, нічого не було розкидано. Акуратненько потрусили. Інтелігентно. Навіть вірші слобожанського поета Миколи Косяка були розкриті саме на тій сторінці, на якій Камінський їх залишив.
       Поруч лежала робоча верстка репортажу про знищення ядерної ракети під селищем Світлим - чотири колонки, посередині - дірка для кліше із зображенням вибуху. Самого кліше немає, матеріал у номер не піде, хоча вже набраний і зверстаний. Чорт із ним. Що іще? Еге, кілька нових листів від читачів. Встигнемо ще переглянути. Знову, мабуть, лайливі відгуки на попередні публікації: «...з обуренням прочитали у вашій газеті...» А хто, цікаво, змушував читати? От коли публікація про щось хороше - то жодне стерво не похвалить, не подякує в листі. Зате не доведи Боже, когось зачепиш - то... Крапка, абзац. І пишуть, і телефонують, і приходять до редакції цілими табунами, навіть якщо журналіст і правий, та попереду крокує найсолідніший, що урочисто несе в руках колективного листа – «тєлєгу». Тож подбні табуни Сава називає «тєлєгацєю», від якої не вдмахнешся й не виставиш гостей одразу за двері. Такий от закон: ніякого закону...
       - Ти тут? - Женя боязко переступив поріг кабінету. З інтересом оглянувши небагату обстановку, присів на стілець для відвідувачів. - Чуєш, я, мабуть, подам заяву на розшук.
       Розчавивши недопалок у попільничці, Камінський хмикнув:
       - Ну, і слухай, що приблизно буде далі. Запитають: «Молода чи стара?» - «Молода». - «А коли зникла?» - «Вчора». - «До лікарень, моргів, витверезників зверталися?» Припустимо, скажеш: «Звертався», інакше заяву не приймуть... А вони посміються: «Ходи-но ти, шановний, додому, там твоя наречена вже чекає з отакенними обіймами. Ну, підгуляла трохи, діло молоде-зрозуміле. А у нас тут і вбивці, і озброєні бандформування на волі гуляють. Йди, дорогеснький, не заважай працювати серйозним людям...»
       Камінський замовк, мимоволі згадавши своє коротке й невдалн подружнє життя. Саме так йому сказали в міліції, коли Тетяна вперше не прийшла додому ночувати...
       - А якщо я їм усе розповім? Про ваш рейд, про касету, про шантаж?
       - Гай-гай! - Камінський розсміявся. - Заразом не забудь сказати, що нам тільки-но ліпили статтю за згвалтування. Тоді нам уже не тільки Музиченко, а й Господь Бог із апостолом Павлом не допоможуть. Ментів у готелі пам'ятаєш? Отож. Їм поки що вигідно зам'яти цю справу. За допомогою того ж Музиченка. Вони зараз навіть більш, аніж ми зацікавлені в цьому!
       - У чому?
       - Вони самі бояться погоріти. Там же кругова порука! Якщо ми здіймемо вселенський кіпеж і розкриємо їхню ****о-менто-готельну мафію, то нічого не виграємо, навпаки - вилізе Чебурашчина заява про груповуху... І тоді вже ми будемо на залізному гачку, і як би не борсалися, нас зроблять ще й наклепниками, які оббрехали героїчну міліцію.
       - Та хто її гвалтував?! Якщо експертиза...
       - За це не переживай. Буде в них і експертиза, і цілий шалман свідків. І втоплять нас як кошенят - ми ж і без того ексгумували ціле кладовище їх секретів... От нещодавно брав я інтерв'ю у ветерана МВС, то цікаву річ сказав старенький: «Це колись міліція служила народові, тебе тоді ще й  у рідинному вигляді не було. А от сьогодні міліція лише «розв'язує питання», та й не завжди на користь народові»…
       - Гаразд, - нетерпляче перебив Женя. – Це все пусте базікання. Твої ідеї?
       Камінський знизав плечима. Ніяких ідей у нього не було. Мабуть, крім однієї, щодо телефонної станції. Але це вже завтра, коли там буде працювати інша зміна. І, звичайно ж, без Жені...
       - Тоді все. Я вирішив, - Женя твердо глянув на Камінського. - Ти як хочеш, а я піду до райвідділу. З твоїх авантюр ні хера не вийде. Тільки Дінку погубимо. У тебе, до речі, тут фотки її немає?
       - Є... - зніяковів Камінський.
       Пам'ятав, що точно є, і єдина. І саме така, яку не варто було б показувати Жені. Тим більше, фотографував Ковальчук, коли дружний редколектів святкував тридцятиріччя «Вечірнього Слобожанська». Саме в той день, коли з Дінчиного вуха звалилася сережка...
       - Давай! - Женя вимогливо простягнув руку.
       Зітхнувши, Камінський дістав із шухляди велику коробку з-під цукерок «Ведмедик косолапий», доверху напхану фотознімками. Це був його стихійний архів, тут зібрані офіційні знімки, що з різних причин не були використані в газеті до матеріалів, а також випадкові кадри, які робить фотокор Микола Ковальчук, аби швидше заповнити плівку перед терміновим проявленням. Саме так з'явилася й ця фотографія...
       - Ось. Інших немає.
       Женя чудово володіє собою. І розуміє, що зараз не найкращий час для з'ясування стосунків. Хоча, звичайно, цей знімок не може викликати особливого захоплення. На фото - вщент п'яна Дінка. Вона втиснула циценятко в плече Камінського й намагається дотягтися губами до його щоки, яку він старанно відвертає. Поруч - частина обличчя Людмили, відкоркована пляшка «Столичної», консерви, печиво... Від фотоспалаху Камінський моргнув очима, а на знімку здається, наче він мліє від насолоди. Взагалі подібні сцени можуть трапитися лише по п'янці, на тверезу ж голову вони неможливі, і як тепер пояснити Жені, що не було у Камінського з Дінкою й не могло бути ніякого серйозного роману?..
       Був один лише випадок, або як ще назвати, - скороминущий епізод. Саме в той день, коли Ковальчук зробив цей знімок. Було багато горілки, музики, танців і пісень. А потім... Потім був кабінет, і був робочий стіл, завалений паперами. Досі пам'ятається алкогольне божевілля й Дінчине золоте волосся, розсипане по столу, її джинси з трусиками, поспіхом скинуті лише з однієї ноги... Аж досі соромно. Та подібну дурницю варто скоїти бодай раз на все життя, аби вчасно зрозуміти, що такі пригоди – не для тебе…
       - Годиться, - Женя взяв зі столу ножиці й безжально відчекрижив фізіономію Камінського з фотографії. Тепер у його руках було тільки Дінчине зображення, як кажуть юристи - придатне до ідентифікації. - Віддам до ментовки, нехай шукають. Вони за це зарплату отримують. Іншого виходу не бачу.
       Ідеаліст. Щиро вважає, що міліціонери відразу ж кинуться розшукувати його Дінку, розмножуть фото, оголосять по телебаченню: «Хто бачив, повідомте!» Теоретично, звичайно, так і має бути, але... Але колись, беручи інтерв'ю в працівника розшуку, Камінський зрозумів, що сяку-таку ретельність міліція виявляє, коли потрібно знайти або неповнолітню, або дуже стару людину, яка «пішла й не повернулася». Особи ж від шістнадцяти й до шістдесяти - якщо не виявлено трупа - нікого в перші тиждень-два не цікавлять. Оскільки в більшості випадків це - «або загуляв, або забухав, або залетів на п'ятнадцять діб»...
       І про Дінку, Камінський більш ніж упевнений, Женя почує саме першу версію - загуляла. Звичайно, якщо буде мовчати про шантаж... і тому подібне. Хоч би мовчав, Боже... І не лише тому, що вилізе Чебурашчина заява, що так не вчасно обмежила їх дії. Може бути гірше - бурхлива оперативна діяльність стане відомою вимагачам, і тоді...
       У пам'яті виникли інші фотографії Ковальчука - відрізані жіночі голови, груди, руки, розпанахані животи й інші жахи - все те, що сталося з жертвами гвалтівника-вбивці, якого вже третій рік розшукує доблесна слобожанська міліція.
       Женя немов прочитав ці думки.
       - Думаєш, Дінка...
       - Наскільки я зрозумів, поки вони вважають, що касета в мене, то з Дінкою все буде гаразд. Значить, треба й далі тримати цю лінію. А ми, здається, поки що все робили правильно.
       - Але касети, кажеш, немає?
       - Я не уявляю, куди вона могла подітися, тьху! - Камінський зам'явся. - А коли знайду, то... То не треба поспішати. Не впевнений, що вони відпустять Дінку, коли отримають касету й руки у них будуть розв'язані. Момент тут, бачиш, делікатний. Так що в ментурі про це - ні-ні...
       - Та це зрозуміло, - Женя зітхнув. - А на біса їм ця касета, чого вони так бояться?
       Про це Камінський уже думав. Так ні до чого й не додумався. А й справді - якщо касету вимагають саме сутенери й саме заради того, щоб з'ясувати, хто з проституток був затриманий у рейді, то вони й без касети можуть про це дізнатися - досить лише натиснути на тих же проституток. А якщо Камінського дістає хтось із затриманих клієнтів з метою видряпати касету й знищити, - то навіщо такі скажені потуги і ризик, пов'язаний з викраденням людини, журналіста? Бо ж Камінський може переписати цю касету тисячу разів і матиме тисячу копій. А в міліції й без неї все зафіксовано...
       Дурниця якась, божевільна дурниця!..
       - Я пішов, - Женя піднявся й сунув фотокартку до портмоне.
       Ну, нехай його йде. Хоча б для власного заспокоєння.
       Зрештою, сьогодні вони вже не з'ясують нічого цікавого. Залишається тільки чекати - або нових дзвінків з умовами, або візитів, або якихось інших сигналів.
       А телефон уперто мовчить. У двері ніхто не ломиться. Найгірше, коли сам нічого не можеш зробити і змушений шукати нових контактів із противником, аби визначити свої подальші дії. Ненавидить Камінський таких ситуацій, коли від нього нічого не залежить. У подібних випадках він згадує один із непорушних законів Мерфі: «Те, що починається добре - закінчується погано. Те, що починається погано - закінчується ще гірше»...
     Гаразд. Так що ж там із поштою? Запрошення на відкриття пам'ятника лікареві Міщанинову, який під час фашистської окупації рятував наших полонених солдатів, видаючи їх за хворих і божевільних. Цікаво, пам'ятник буде відкритий на території Холодногірської в'язниці, прямо в зоні, де з 1941-го по 1943-й роки був концтабір... І проект пам'ятника розробив і виконав представник «спецконтингенту» - звичайний зек, який закінчив свого часу Слобожанське художнє училище!.. Обов'язково треба навідатися.
       Другий конверт - вірші. Боже, знову вірші... Кожен, хто вміє тримати в руках авторучку, вважає своїм обов'язком писати вірші. О, та це на антиалкогольну тему, Михайло Сергійович буде задоволений… «Петро в бухветі водку пив, аж поки тріпера схопив. Тепер кричить – «Не водка вина, а лиш бухветчиця Галина!»… Ну, що ж далі? Еге, ще й  на звороті: «Воно-то так, судить не стану. Але, звиніть, не в тім вопріс: коли б не був Петро той п'яний, він на Галину б не поліз». Генально. Слід найближчим де часом віддати Льоньці Азарину, він любить знущатися з поетів, дарма, що сам поет. Нехай відпише: «дякуємо за увагу до газети, хороша тема, цікава побудова тексту, однак слабенька поетична техніка, читайте побільше класиків і сучасників...»
       Скарга. Протікає дах, перекрили воду, а начальник ЖЕКу ні кує ні меле. І що ж Камінський, цікаво, може зробити? От раніше, за часів проклятого застою, він міг би офіційно переслати цього листа до райвиконкому, й наступного ж дня начальник ЖЕКу, повискуючи від завзяття, особисто відремонтував би цей дах і особисто відзвітував би перед «Вечіркою» про героїчно виконану роботу. А зараз? А зараз він плюне Камінському в обличчя та й скаже, що в нього немає часу займатися дрібницями.
       Щось цікаве: «Шановний тов. Камінський! Звертається до Вас... » Так, так... «...Прочитала я Вашу статтю «Феї з бару», прямо жити не схотілося! Який усюди бруд і розпуста!..» Ну, конкретніше, чого ж вона хоче? А, ось: «Порадьте, будь ласка, що робити з дочкою - прогулює уроки, слухає музику, до неї приходять однокласниці, говорять про хлопців, а знедавна вона почала підфарбовувати очі! Тільки б не стала проституткою, я цього не переживу...»
      Ну, знаєте... Що ж це вам, матусю, Камінський - Бюро добрих порад, психотерапевт чи психоаналітик? І яке право він має щось радити? А як ви, власне, хотіли - щоб ваша дівчинка до самої пенсії сиділа вдома? А що «говорять про хлопців» - так згадайте себе у п'ятнадцять років! Усі в цьому віці хочуть бути привабливими, мати багато друзів, слухати музику, гуляти допізна. То що ж, усі стали проститутками?
       А коли всього боятися, то давайте все заборонимо. Одним разом, одним змахом. Заборонимо автомобілі, поїзди й літаки – бо ж трапляються катастрофи. Відмовимося від вогню та електрики - адже може статися пожежа. Не будемо виходити на вулицю - раптом впаде на голову метеорит. І взагалі, давайте не будемо народжуватися на світ: бо ж усе одно колись помреш...
       Абсурд! Ні, треба-таки зустрітися з цією тітонькою й поміркувати над проблемним матеріалом щодо сучасного виховання, адже справді, куди не глянь - стільки спокус навколо, особливо коли тобі п'ятнадцять років і хочеться всього-всього, та ще й одразу!..
       А взагалі, якщо подумати, саму проституцію невимовно образили, назвавши її першою найдавнішою професією. Образили й журналістику, назвавши її другою найдавнішою. Можна сперечатися, й не без підстав, що саме журналістика з'явилася першою, і, мабуть, ще задовго до проституції. Коли якийсь неголений Тук-Тук з масивною нижньою щелепою та руками, звисаючими до колін, підстрибом прибіг до печери й, розмахуючи палицею, радісно закричав: «Хлопці! Там пасеться дуже смачний мамонт!..» Оце він, саме цей Тук-Тук, і був першим в історії людства журналістом. А проституція з'явилася вже тоді, коли мамонт був успішно забитий і якась красуня Ням-Ням, що не брала участі в полюванні, заклично посміхаючись, завітала до Тук-Тукової печери по шматок м'яса.
       Перша найдавніша, друга найдавніша...
       Телефон!
       Він навіть не задзвонив, а істерично заволав, Камінський зірвав трубку, ледь не впустивши апарат на підлогу. Де ж ти, «маршал», що ти зараз новенького скажеш?
       - Алло?!
       - Олесю? Камінський?
       - Я слухаю!
       Міжміський зв'язок нині функціонує чудово. Чутність відмінна, однак звичка бере своє: чомусь усі прагнуть говорити голосніше, майже кричати, хоча це вже не потрібно. Раптом згадалося недоречно, що телефонна станція не в змозі визначити номери, якщо телефонують з іншого міста...
       - Олесику, впізнав?
       - Поки що ні, - намагаючись не дуже хвилюватися, відповів Камінський.
       - Та я ж Микола, Микола Гунчак!
       Боже ж мій, Миколка, кореш-сатирик і коханий Людмили, за сумісництвом давній приятель Камінського та постійний співчарківець! Скільки літ, скільки зим! Колись, сто п'ятдесят років тому, він, будучи тут у відрядженні, вперше забрів на засідання молодіжної літстудії «Гроно», брав участь в обговоренні віршів Льонька Азарина, потім разом з усіма пішов пити горілку до поетеси Валі Овод (Валера Тесаков у таких випадках проголошує: «Єсть повод зайти до Овод»), а ночувати напросився до Камінського... З тих пір, опиняючись у Києві чи то по роботі, чи то просто розштовхуючи свої гуморески по редакціях газет і журналів, Камінський ночує лише в Гунчаків. Миколчина дружина Марійка- дуже комунікабельна жінка. Але Камінському завжди буває незручно перед нею: він же бо знає про зв'язок Миколи з Людмилою, а Марійка - не знає. І таким ось чином Камінський наче допомагає Миколі обманювати дружину...
       - Привіт, Коляне!
       - Привіт... Слухай, а Людка не приїхала! Що трапилося?
       - Як - не приїхала?..
       - Ніяк!
       - Тобто?
       - Тобто! Її не було на семінарі!
       Оцього ще не вистачало...
       - Може, спізнилася? - припустив Камінський. - Або поміняла квиток?
       - Навіть мені не подзвонила... А обіцяла зателефонувати з аеропорту!
       - Значить, не змогла, - заступився Камінський за Людмилу, дівчину без забобонів. А подумки додав: «Або не схотіла...»
       - Як же так ... Де вона може бути?
       - Ну, семінар ще не закінчився... - забурмотів Камінський, розуміючи, що в Людмили цілком могли змінитися плани. Що вона, що Дінка – яке дибало, на таке й надибало. - Може, вона в готелі, а ти панікуєш?
       - Н-ну... Гаразд, бувай, я ще дзвякну до готелю, може, щось проясниться...
       - Хай щастить! Та не хвилюйся, з нею це трапляється, - реготнув Камінський. - Дамочка ця досить непередбачувана. І квиток могла переоформити в останній момент, а то й повіятися кудись... вирине!
       - Ну-ну, - зітхнув Колька. - Нам чого, нам лише чекати й сподіватися...
       Поклавши слухавку, Камінський спробував збагнути, куди ж могла подітися Людмила. Запросто могла поміняти квиток і вилетіти пізніше... Чи мало може бути причин? Або передумала зустрічатися з Гунчаком? Мабуть, він там у неї не один, хто знає, почнеш вникати - так правди все одно ніхто не скаже, а сам тільки винен будеш... Хай самі собі розбираються.
       Ну, все. На сьогодні досить. Треба звалювати, нічого розумного на роботі Камінський уже не зробить.
       Вимкнувши світло й двічі крутнувши ключем у замку, попрямував до виходу.
       ...Колись у рожевому дитинстві йому запропонували загадку: з декількох сірників викладається силует таргана, і треба пересунути два чи три сірники, аби цей тарган «поповз» назад. Так і не пам'ятає Камінський, вгадав він тоді чи ні. Напевно, не вгадав. Проте зараз згадався старий віршик:

                             Був собі один тарган,
                             Тарган із дитинства,
                           Він ускочив у стакан
                             Повний мухоїдства...

       Камінський зараз теж, здається, вскочив у «стакан». Кінець кінцем, над загадкою про таргана можна було думати, а можна й не думати. А от про дику історію, в яку вляпалася Дінка, потрібно було думати, й думати негайно. І негайно щось робити. Але що, що робити? Куди бігти? Кого шукати, з ким зв'язуватися?..
       І що говорити Саві, якщо йому спаде на думку врізати Дінці догану за непорозуміння з кліше і він запитає в Камінського - де Дінка, сволоч? Непогано б на цей випадок вимислити правдоподібну відмазку, куди б він міг її відіслати. Може, збрехати, що вона занедужала вчора? Всі ми живі люди, з кожним може статися. Так Сава відразу ж пошле до неї постійного страхделегата Світлану Дудкіну, а та поцілує дверний замок і запросто може закотити істерику.
       От, не мала баба клопоту!.. Та пописував б собі лівою ногою банальні репортажики з ливарних цехів славних промислових гігантів або неозорих полів кол- і радгоспів! А ще краще - як та ж Дудкіна, статті «На тему моралі». А що? «Слюсар Петро Х. під час профспілкових зборів поцілував фрезерувальницю Ірину П. Добре це чи погано? От і давайте, дорогі читачі, розберемося разом, не поспішаючи...» І гнав би рядки, не виходячи з кабінету, отримував би гонорари та плював у стелю.
       Пощастило й Льоньці Азарину – і за що дурневі таке щастя? - веде собі потихеньку відділ культури: кіно, музика, та й усе, що з'явилося останнім часом - метал-рок, брейки, шмейки... Усі концерти відвідує надурняка й без черги, лише показує адміністратору свою прес-карту та лист на «вечіркінському» бланку, і тут же отримує контрамарку. І найприкріше, що обидва ж водночас прийшли до Сави: Камінський - із заводської багатотиражки, Азарин - з молодіжної газети «Ленінська зміна». Редактор думав три дні, кого до якого відділу поставити. Азарину пощастило - він потрапив на «культуру» після раптового інтерв'ю з юним, але вже знаменитим бардом Олегом Мітяєвим.
Камінському ж дістався відділ пропаганди, теж, здавалося б, не дуже складний. Пиши собі про перебудову й нове мислення, готуй матеріали під рубрикою «70-річчю Жовтня – 70 ударних тижнів!», ходи задоволений...
       Так ні - поліз. Поліз по сенсацію. Уявив себе таким чиказьким або детройтським супержурналістом. Скандальчику сахотлося... 
       І результат - тільки налаштував проти себе «фей», «метеликів» та сявок з усього Слобожанська, міліцію, редакцію, підставив Дінку та й сам ледь не схопив строк за згвалтування.
       А кому, кому всі ці публікації потрібні?
       Йому самому? Редакторові? Читачам «Вечірки»?..
       Тьху!


***


       ...І знову, вже вкотре, намагається він поєднати два питання. Власне, відповідь потрібна хоча б на одне, тоді відразу ж можна було б відповісти й на друге. Якщо він дізнається, НАВІЩО в нього хочуть вигризти касету, тоді буде зрозуміло, КОГО саме вона цікавить. Або навпаки - дізнавшись, КОГО вона цікавить, стане зрозуміло, НАВІЩО вона комусь знадобилася. Отаке собі замкнуте коло. А нині, поки немає жодної відповіді на ці два питання, то немає відповідей і на два наступні - де можуть утримувати Дінку і хто поцупив касету з шухляди.
       Касети, як не крути, все ж таки немає. І забрав її хтось інший, не той, звичайно, хто зараз за нею полює. Інакше ніхто б не чіпав Дінку й не шантажував Камінського.
       Хоч плач - ледь схопиш за хвіст одну думку, як одразу ж навалюється наступна й задавлює, відмітає ту, першу!
       По дорозі до гуртожитку зайшов у гастроном та купив пляшку горілки. Узяв би дві, але зась: не вистачило ні грошей, ані місця в «дипломаті» - всі свої більш-менш цінні бебехи з редакційного столу він вирішив забрати до себе: раптом у редакції знову влаштують який-небудь обшук-огляд?
       У гуртожитку все ж таки спокійніше. Після офіційного розлучення з Тетяною, два роки тому, Камінський переїхав сюди, до гуртожитку видавництва, і його цілком влаштовують дев'ять квадратів. Ліжко, стіл, стілець, шафа - що ще потрібно порівняно молодому холостякові? Із своїх речей, крім одягу, він приніс сюди лише магнітофон, незакінчений рукопис нової сатиричної книжки (перша вже чотири роки лежить у видавництві «Прапор») і стареньку друкарську машинку «Москва». Щоправда, машинка ця не його, а Тетяни, вона колись купила її для надомної роботи, але після розлучення вирішила подарувати Камінському: ти, мовляв, працівник пера, тож тобі друківниця потрібніша. Може, це справді було дружнім жестом, але, швидше за все, цим подарунком Тетяна намагалася сяк-так замолити свої гріхи – все ж не Камінський, а саме вона була ініціатором розриву...
       Тепер Тетяна живе сама. Той «друг сім'ї», до речі, колишній однокласник, через якого Камінський змушений був піти з дому, в останній момент раптом передумав одружуватися. Як виявилося, йому, роботязі-електрику, дуже тішило самолюбство те, що він спить із дружиною справжнього, «живого» журналіста, та ще досить популярного в місті. Коли ж Тетяна стала просто Танькою, без додаткових подружніх титулів, то він одразу ж утратив до неї інтерес.
       Так воно майже завжди й трапляється, але, на жаль, не всі жінки це розуміють. Тому ж бо й повторюється історія то трагедією, то... то знову трагедією. Про фарс уже й говорити нічого.
       Ледь звернувши на свою вулицю, він зрозумів, що ночувати в гуртожитку сьогодні не світить. Відскочивши назад і сховавшись за деревом, обережно визирнув - так і є, той жовтенький «уазик» стоїть в декількох метрів од парадного входу. Поруч, спершись на кабіну, смокче сигарету чоловік у сірому светрі. Подумки натягнувши на нього міліцейську форму, Камінський переконався, що це - його вчорашній відвідувач, який назвався капітаном Алексіним.
      І тільки тепер, намагаючись визначити своє становище, Камінський зрозумів, що саме привернуло його увагу до цього автомобіля, що саме там, біля Будинку преси, здалося незвичайним і незвичним.
       На задньому борту «уазика» не було номерного знака.

***

       От, значить, як...
       Обіклали, стервози. І на роботі, й удома. Доведеться приймати й цей хід. Вовкові в такому випадку легше - у нього хоч ікла є. Може наостанок задерти одного-двох псів. Він має на це право, дане природою. У Камінського такого права немає. І замість вовчих зубів - тільки червоно-чорний німецький газовий балончик. Але зараз, як сказав би Азарин, можна засунути цей балончик собі в задницю - ні греця він не допоможе. Бо ж видно ж, що «єгері», ким би вони не були, люди досить серйозні. Масштаби їх дій простим уркам не по зубах. Таки, видно, добряче стала ця касета комусь поперек горла... Подумати тільки - липовий міліціонер Алексін, викрадення журналістки, радіозв'язок проституток із справжньою міліцією, автомобіль, погрози, обшуки, і ось тепер - елементарна пастка...
       Але, на щастя, вони ще не знають, що Камінський уже, хоч і випадково, засік їх машину. І за їхнього ж, до речі, недогляду: зняли номер з автомобіля, щоб не світитися, а засвітилися саме через відсутність номера! Та як же вони не привернули уваги ментів із ДАІ?..
       Ну, нічого. Нехай почекають у гуртожитку.

***

       ...Женя довго не відчиняв. Намагався роздивитися Камінського у дверне «вічко» - це йому не вдалося, бо в під'їзді було темно. Запитавши, хто це, та й переконавшись, що Камінський прийшов один, без супроводу, швидко впустив його до домівки й так само швидко зачинив двері.
       У його апартаментах теж чомусь не було світла.
       - Тут мене хтось копирсався, - повідомив задумливо. – Все шкереберть, не так, як у тебе в редакції. Шафу вивернули, білизну перелопатили, диван розкрили. Вкрали електролічильника. З м'ясом видерли із стінки, виродки...
       - І поцупили магнітофонні касети, - продовжив Камінський за нього.
       - Так, - кивнув Женя, зовсім не здивувавшись цій здогадці. - Але що цікаво: поперли тільки ті касети, що були розпечатані...
       - ...а запечатані лишили.
       - Лишили, - Женя показав на три блоки новеньких касет «ТДК». - І, мерзотники, скомуніздили всі батарейки... Цікаво тільки, як вони вирахували мою адресу?
       - І думати нічого. За номером твого «Запорожця». Виходить, не такі вже
вони лохи.
       - А...
       - Бе. Все тут міцно схоплено й задушено...
       Кілька разів невпевнено дзеленькнув телефон. Коротко, тихо, - не так, як дзвонив б станційним сигналом. Такий звук буває тоді, коли обриваєш та замикаєш телефонний дріт або... підключаєш до лінії інший, паралельний апарат.
       Камінський замовк, коротко перезирнувшись із Женею. Тут нічого не треба було пояснювати.
       Через кілька хвилин він додзвонився до прохідної гуртожитку, хоча це було нелегко - холості мешканці постійно висять на єдиному телефоні.    Насторожений голос вахтерки Надії Федорівни повідомив, що до Камінського сьогодні ніхто не приходив, і ніхто не телефонував. Дуже здивувалася бабуся, почувши, що сьогодні він ночувати не прийде, - на нього це не схоже, за весь час проживання в гуртожитку Камінський жодного разу не ночував за межами своєї кімнатки.
       Тут же зателефонував редакторові додому, відпросився на завтрашній день - сказав, що готує нову статтю. Можна було, звичайно, без цього дозволу чудово обійтися, в редакції немає чіткого «казарменого» режиму - кореспондент на те й кореспондент, щоб бігати по місту в пошуках матеріалів для статей, адже сидячи в кабінеті газети не зробиш. Сава теж злегка отетерів, але з іншої причини: «вечіркінці» ніколи не відпрошуються - вони можуть по три-чотири дні взагалі не з'являтися на роботі, а потім приперти цілий стос різнопланових статей, нарисів та інформацій.
       Камінський знав, що його дзвінки здивують і Надію Федорівну, й Саву, але зараз йому потрібно було зробити саме так. Тепер лишалося тільки сподіватися, що його здогад вірний, що по кілька хвилин він отримає відповідь хоча б на одне з питань.
       Той, або ті, що сидять зараз у гуртожитській кімнатці, явно прийшли саме по Камінського. Тому не будуть ганебно викрадати касет, а спокійно перевірять їх на його ж магнітофоні. Звичайно, якщо схочуть, або мають такий наказ. Хай слухають, на здоров'я, там крім Розенбаума та Висоцького нічого не знайдуть. Тим паче, не має Камінський звички тягати додому редакційні касети: аби з ними працювати, цілком вистачає кишенькового діктофона, який при обох несподіваних візитах так і не пропав, хоча іграшка ця не з дешевих. ВОНИ просто шукають касету, ту, з «Нічними лицарями», шукають уперто й ретельно. Скоро, мабуть, поділять весь Слобожанськ на квадрати або сектори, і кожен будуть промацувати. Маразм...
       - Що в ментарні? - запитав Камінський, дослухаючись до дверей і телефону.
       - Не хотів говорити, - сумно посміхнувся Женя. - Але якщо вже ти сам запитав... Ти був правий. Заяву та фотку взяли, але дуже неохоче. Так і сказали: по день-два сама прийде. І щоб я обов'язково забрав заяву, аби на райвідділі висяка зайвого не було...
       Рівно задзвенів телефон. Женя рвонувся був до апарату, але Камінський випередив.
       - Трубка біля вуха, - сказав, ледь не засміявшись.
       - Це ти, невловимий та всюдисущий? Що ж ти, голубе, у начальства відпрошуватися, вдома ночувати не хочеш?.. Думаєш, сховався?
       - Од вас хіба сховаєшся? - зітхнув Камінський з удаваним жалем.
       - Правильно. Дурна справа. Знайшов касету?
       - А ти знайшов?
       - Не переживай. Знайду. Обов'язково знайду. Але, - повільно й чітко промовив співрозмовник, - запам'ятай: мені абсолютно до фені, допоможеш ти мені її знайти або не допоможеш. А от вам із Женечкою це абсолютно не до фені. І дівчинці вашій це теж не до фені, - солодко протяг він. - Отже?..
       Він чекав на відповідь, проте Камінський вже спокійно поклав трубку. Можна було навіть не дзвонити на АТС - тут і їжакові зрозуміло, що розмова ведеться з цього ж під'їзду, із сходової площадки, з кабельної телефонної коробки, звідки розходяться дроти по всіх квартирах. Цікаво, а якщо зараз підійти до цього ірода й запитати, що він там робить? Напевне, відповість, що ремонтує чийсь телефон, та ще й, цілком імовірно, пред'явить службове посвідчення монтера телефонної станції...
       - Що там? - Женя був схожий на кішку, що заглядає в мишачу нору. - Щось про Дінку?
       - З Дінкою все нормально, - Камінський посміхнувся. - Завтра або ти, або я, а може, й обоє разом, її побачимо... Живою та неушкодженою.
       - Та кажи вже, не тягни!
       - Спокуха. Мотузка є? Метрів п'ять-десять?
       - Ні, стільки не набереться...
       - Значить, у дворі зріжемо, де білизна висить. А ти поки заводь «горбатого». По дорозі поговоримо.
       - Що, знову кудись їхати?
       - Не «кудись», - Камінський підморгнув, - а просто кататися... Хоча, можливо, буде й нагода поспілкуватися з цікавими елементами. Краше з одним. А втім, як воно вийде…
       - Стривай, - Женя зупинив Камінського, що вже рушив був до дверей. – Коли спілкуватися, то жахнути треба.
       - Кого?!.
       - Не кого, а чого…
       Женя поліз до холодильника й дістав невідкорковану пляшку горілки.
       Камінський зітхнув:
       - Раз пішли на діло я та Рабинович, Рабинович випити схотів...
       - Поділимо, - Женя зубами згризнув кришечку.
       - Ти алкоголік? До вечора почекати не можеш?
       - Я не алкоголік, - ревниво зауважив Женя, - але я заздрю цим щасливим людям. Вони завжди знають, чого хочуть. А я лише гіркий п'яниця.
       - Це не одне й те ж?
       - Порівняв! П'яниця - це «хочу і п'ю». А алкоголік - «не хочу, але п'ю». А я поки ще хочу.
       - І - за кермо? 
       - А в мене старий «запор». Та ще й , - Женя скоза позирнув на Камінського, ніби визначаючи, варто чи на варто вдаватися до зайвих пояснень. – Перед серйозною розмовою мені тре' жахнути, так я краще вловлюватиму думки. Хиби радянської психіатрії… Втім, це довго пояснювати, та й не треба.
       Камінський промовчав. Вн уже почав звикати до чудернацьких вибриків свого нового товариша.
       ...Виїхавши на бруківку, Женя пригальмував і на прохання Камінського кілька разів газонув при вимкненому зчепленні. Мотор заревів, наче танковий дизель. Поправивши дзеркало, Камінський побачив, як із найближчої арки обережно виглянув, наче озираючись, уже знайомий жовтий «уазик».
        - Що й слід було довести, - кинув він по хвилині, коли «уазик» без номерів перейшов до правого ряду й повільно покотив слідом. Їх розділяли два легковички й мотоцикліст. - Зараз у нас з тобою два завдання, - насилу, наскільки це було можливо в тісній кабіні, Камінський поклав ногу на ногу.
       - Перше: в жодному випадку від них не відірватися, - раптом сказав Женя і, піймавши здивований погляд Камінського, посміхнувся: - Не витрачай слів, не треба гаяти часу. І друге: не показувати, що ми їх помітили. Ти так хотів сказати, чи я помиляюся?
       - Так... А як ти...
       - Хе! - видихнув Женя, обдавши Камінського мерзенним запахом горілки.   Раптово Камінського кинуло в жар, запаморочилося в голові, по лобі попливли краплі поту.
       - Чорт, - сказав він, витираючи обличчя рукавом.
       - Ти маєш рацію, Олесю. Справді, чорт. Але це неминуче. Зараз трохи попусте, відкрий віконце. А тепер можеш говорити, хоча я давно все зрозумів.
       - Ми їх з самісінького початку недооцінили, в цьому наша помилка. Скоріше, навіть моя, - зітхнув Камінський, уже вкотре поглядаючи у дзеркало. «Уазик» твердо тримався на хвості. Тепер їх розділяли вантажівка з причепом, маршрутний мікроавтобус і... саме той же мотоцикліст. - І, очевидно, продовжуємо недооцінювати.
       - Себто? - Женя теж глянув у дзеркальце.
       - Он той ханурик на «Яві» вже півгодини висить за нами. Гля, перед їх «бобиком». А ми вже попокружляли, дай Боже...
       - Це, напевно, на випадок, якщо ми з тобою розділимося, - припустив Женя.
       А що, ймовірно. Тоді це ще краще. Нехай буде й мотоцикліст. З  ним одним, в усякому разі, буде менше мороки... До цього моменту Камінський із Женею, здається, нічим їх не насторожили, хіба тим, що безцільно вештаються по одному й тому ж колу - Клочківська, Бурсацький узвіз, Пушкінська, «Правди», знову Клочківська...
       Нічого, нехай поламають голови. Сильніше поважатимуть.
       - Нам ще довго бензин палити? - запитав Женя.
       - Н-ну... Якщо інших планів немає, то пора повертатися. Наскільки я  пам'ятаю, у твоєму під'їзді підвал не замкнений?
       - А його зроду не закривали. Я ще в дитинстві грав там у капітана Тенкеша... Пам'ятаєш, фільм такий був?
       - Значить, висадиш мене біля підвалу, а сам поїдеш.
       - Це я вже зрозумів. І куди ж я поїду? - Женя розгублено глянув на Камінського.
       - А куди схочеш. Хоч у кіно. Хоч до ганделика. Тільки сильно не напивайся, завтра ти мені будеш потрібен абсолютно тверезий і не з похмілля. Бо ж бачу, є в тебе ця капосна мода...
       - А якщо без дурнів?
       - Тоді... - замислився Камінський. - Котра зараз? Чверть на восьму. Значить, десь через півгодини-годину їдь додому та відпочивай. Як на мене, сьогодні тебе ніхто вже не кантуватиме. Головне для них те, що я від тебе відколовся, і що ні електролічильника, ані нових батарейок ти не купував...
       - Утямив, - пирснув Женя. - Ти гадаєш, що вони зняли лічильника й спіонерили батарейки, щоб ми не змогли переписати твою касету, так? Вони думають, що касета в тебе. Вони ні на секунду не випускали нас із уваги, і знають, що касету ми не переписували. Не сперечайся, це твої думки. І ти вважаєш, що вони пішли ва-банк...
      - Мені чомусь херово, - повідомив Камінський, притискаючи скроні долонями. - Ніколи так не було. Нерви, чи що...
     - Зараз пройде, заспокойся, - засміявся Женя і сплюнув у віконце. - Це як в анекдоті про триголового Змія: квасить один, а бодун в усіх трьох...
       Розвернувшись на перехресті, погнали до центру. Як і очікував Камінський, варта теж додала швидкості й ні на метр не відставала. До самого під'їзду обидва мовчали. Зупинивши машину, Женя висадив Камінського й рушив далі по вулиці. Камінський, похитуючись, уже прямував до дверей підвалу, коли почув стукіт «УАЗівського» движка - його ні з чим не сплутаєш. Мотоциклетного торохкотіння чути не було. Значить, усе йде так, як він і розраховував.
        Трохи полегшало, що й обіцяв Женя. Але що це було, що? Запоморочення, часткова втрата свідомості? Добре, що минулося. А чи надовго?..
        Спустившись темними сходами до підвалу, звернув за ріг та кілька разів заплющив очі, даючи їм звикнути до темряви. Серце шалено стукотіло, здавалося, на весь будинок. Обережно, щоб не клацнули замки, розкрив «дипломата», вийняв і стиснув у долоні газовий балончик, зручно вмостивши пальця в паз над кнопкою...
       Він з'явився несподівано, Камінський навіть не чув, як той спускався по сходах. Спершу виникли дві руки, виставлені вперед, потім - нога, яка невпевнено намацувала сходинку. Він ще не орієнтувався у темряві підвалу, тому й просувався обережно, на дотик. Це був саме той мотоцикліст, він навіть шолома не зняв. Цікаво, що він хотів тут виявити, за яким заняттям гадав застати Камінського? А може, Камінський просто посцяти зайшов? От, цікава Варвара...
       Затуливши носовиком рот і ніс, спрямував струмінь рідкого газу мотоциклістові в обличчя. Страшно закашлявшись та захрипівши, той змахнув руками й мішком звалився на підлогу. Тепер Камінський мав досить часу познайомитися хоча б із одним зі своїх супротивників.
       Підтяг його до невеличкого віконця, двері підпер обрізком дошки. Перечекавши кілька хвилин, поки розвіється кислувато-гірка газова хмарка й можна буде вільно дихати, Камінський ретельно проінспектував непритомного бранця. Пістолет системи Макарова знайшовся під пахвою, в невеличкій, схожій на дитячу, кобурі. За кілька хвилин усі набої, виколупані з обойми, вже покоїлися у Камінського в кишені, саму зброю було запхнуто за пасок під сорочку.  Крім кількох купюр та м'ятою пачки «Орбіти», Камінський тримав у руках те, що його найбільше цікавило - червоненьке гербове посвідчення, акуратно запаяне в целофанову обкладинку. Перед Камінським валявся співробітник Слобожанського міського УВС лейтенант міліції Бондарчук Ігор Трохимович.
       Мотузки, зрізаної біля будинку Жені, ледь вистачило, аби зв'язати Ігорю Трохимовичу ноги та, зігнувши їх за спину, примотати ззаду до рук, вільний кінець був обкручений навколо шиї. Тепер від щонайменшого поруху цей зашморг здавлюватиме йому горло. А не лізь, куди не кликали...
       Відійшовши вбік та помилувавшись своєю роботою, Камінський переконався, що Ігоря Трохимовича можна спокійно тут залишити, - поворухнутися не зможе, а хустинка, міцно заткнута ледь не до носоглотки, не дасть навіть поскавчати. Поки він отямиться після газової атаки, Камінський встигне хоч трохи відпочити від цього божевільного дня.



***


       - Інспектор Кудеяр на виїзді. Хто питає, що передати?
       Микола Олексійович запнувся, ледь не назвавши своє ім'я, але вчасно згадав, що телефонні переговори в черговій частині РВВС фіксуються на магнітці.
       - Передайте, що дзвонив Юрист.
       - З прокуратури, чи як?
       - Ні, - з легким роздратуванням відповів Микола Олексійович. - Просто Юрист. Він знає.
       - Як скажете.
       Хвилину тому нова здогадка приголомшила настільки, що він завмер з недонесеною до рота сигаретою, й лише потім кинувся до апарата.
       Якщо ще не пізно, якщо не пізно...
       Сперся ліктем об спинку крісла. Виставив друкарську машинку врівень з краєм столу. Ідеально підрівняв стос паперу. Припалив нову сигарету...
Залишалося тільки чекати на дзвінок.
       Те, що Новіков завалив не того, це ще півбіди, головне - здогодався витягти трупа до приїзду міліції та заштовхати його до сміттєвого контейнеру на сусідній вулиці. З ранкових зведень з'ясувалося, що замість Азарина кулю схопив серійний квартирний злодій Олег Тетерін, якого занесла нечиста не в той час і не до того місця. Сидіти б зараз Азарину в СІЗО за підозрою у вбивстві...   Цілком резонно, по-своєму, розсудив Новіков: у слідчому ізоляторі людину ліквідувати важче, проте набагато легше поставити питання про ключі та зниклi документи. І питати буде вже не міліція, а «суміжники», що набагато гірше.
       З давнім пістолетом, якому саме місце в музеї, сталася зовсім незрозуміла історія. Якщо Новiков не бреше, то через дивну осічку «маузера» розірвало в руці і він став абсолютно марним. Тому, коли в квартирі з'явився Азарин (вже справжній Азарин!), то Новiкову залишалося тiльки безпорадно цілитися з темряви та намагатися вичавити хоч би ще один постріл...
       Проте, рятуючи Азарина від арешту, а Миколу Олексійовича від допитів, Новіков підписав вирок самому собі.


***


       Наказ вельми здивував, але водночас і обрадував: не доведеться знову ходити слідом та чекати на зручний момент. Ключі від домівки Азарина вже можна викинути як непотріб, що Новіков і зробив з полегшенням. Заразом позбувся й пістолета, хоча по-дитячому було шкода такої незвичайної іграшки. Та що поробиш - вибиваючи розперту гільзу, він виявив наскрізну тріщину в казеннику. Така зброя більше не стріляє, і цеглина в руці буде надійнішою. Заїхавши на околицю Роганського житлового масиву, він піднявся на другий поверх недобудованої висотки й опустив «маузера» до сміттєпроводу. З сумом почув, як пістолет прогуркотiв униз по жолобовi...
       Аванс доведеться повернути - замовлення не виконано. Це досить неприємно: мати в руках і - втратити. Краще вже взагалі не мати...  Спантеличувало також повне нерозуміння ситуації. Питати безпосередньо, чому Микола Олексійович дав відбій соколиному полюванню за Азариним, який, за словами того ж Миколи Олексійовича, подібний пекельній машині, було марно: той, як завжди, відбудеться словами «так треба». Ймовірно, що слідство вже спрямовано по невірному, але бажаному шляху, і цей шлях не передбачає пункту «допит Азарина». Або ж Азарин з якихось інших причин утратив колишню небезпечнiсть.
       Втім, чи його це, Новiкова, справа? Хто він такий?.. Генерали не присвячують солдатів у свої стратегічні плани, генерали лише віддають накази, які самі ж мають право й скасувати без жодних пояснень.
       «Як добре бути генералом, як добре бути генералом, - згадалася пісенька середини сімдесятих, - буду я точно генералом, якщо капрала переживу!..» Звання капрала відповідало званню старшого сержанта Радянської Армії. Новіков служив у військах МВС, вивчав снайперську справу й зачитувався творами Вадима Кожевникова, особливо подобалося оповідання «Вища стрілецька освіта». Але не хотів Новіков бути ні сержантом, ані навіть капітаном в літературі, він мріяв робити кар'єру. А для кар'єри в поезії потрібні гроші - саме за гроші зараз видаються поетичні книжки, які майже не продаються. Потенційним читачам нема за що купити молока, чи до віршів їм? Але все проходяще, а мистецтво вічне, як казав хтось із великих. Не позбавлений само- та честолюбства Новіков був готовий багато на що, аби про нього говорив увесь світ - від магазинних черг за тим же таки молоком до Комітету по врученню Нобелівської премії. Слави і свободи, яку дає слава, хотів Новіков. Будь-якої слави, крім Геростратової. Він мріяв увійти в історію як творець, а не як руйнівник.
        Проте він був досить самокритичний, розуміючи, що далеко не кожен його вірш є геніальним. Йому потрібні були співавтори та однодумці. Відловивши на обласному семінарі студії «Гроно» двох молодих поетес, що їх вірші були відзначені в числі кращих, він створив літературну групу «Монолит», до назви якої органічно влилися три прізвища - Москвіна, сам Новіков і Литвинова.
       Спільна книга вийшла на славу, щоправда, обійшлася недешево. Однак про нову групу несміливо заговорили обласні газети й радіо. А от із телебаченням вийшов прокол: редактор літдрампередач член Спілки письменників Іван Синицин категорично відмовився рекламувати слабкі, як на його погляд, поетичні доробки, та ще й виступив iз їдкою рецензією, після якої вірші групи «Монолит» перестали з'являтися навіть на сторінках місцевих газет. Мрії про всесвітню славу похитнулися.
       Отут на шляху Новікова і з'явився Микола Олексійович, вчасно дізнавшись, як душать і гублять молоді таланти. «Усе це член і фуєта мирська, - чітко пояснив він, - я навчу вас бути щасливими. Ви зможете займатися винятково творчістю, не думаючи про те, як прогодуватися, крім того, у вас будуть гроші на видання книг. Я лише заберу у вас півгодинки на місяць, і це не завадить вашій високiй літературнiй праці. Ні, це не «Гербалайф» і не іншi фінансовi дурниці. Ти лише згадай прізвища та адреси знайомих євреїв. А коли вони у тебе вичерпаються, я дам тобі нові...»
       І група «Монолит» знайшла фінанси. І друга книга, сплачена грошима «за Азарина», вийшла значним накладом. На черзі була книга «за Мінкіну»...
       - Ваші документи, громадянине.
       Новіков зупинився.
       Міліціонер з погонами старшого лейтенанта, що наче виріс iз-під землі, недбало простягав ліву руку, правицею торкаючись кобури. Він був упевненим і хвацьким, цей міліціонер.
       Новіков сунув руку до нагрудної кишенi, де ще недавно зберігав членський квиток літстудії «Гроно», але згадав що цю червону книжечку нещодавно кинув на стіл Валерія Тесакова.
       - У мене немає з собою, - пробурмотів він.
       - Прошу пройти до опорного пункту для встановлення особи. Ви схожі на особливо небезпечного злочинця, оголошеного в розшук. Процедура не забере багато часу. Підніміть, будь ласка, руки.
       Проскигливши банальне «не маєте права», Новіков виконав наказ, дозволивши себе обшукати, і від душі порадів, що встиг викинути «маузера». Гарний був би зараз iз пушкою в кишені, й не скажеш бо, що от тільки зараз знайшов на вулиці та ніс до міліції здавати...
       - Сюди, будь ласка, - старший лейтенант підштовхнув Новікова до дверей під'їзду і, відзначивши здивування затриманого, пояснив: - Тут наскрізний прохід, ближче вийде. Кут зріжемо.
       Тут і справдi був наскрізний прохід.
       Новіков помер миттєво, отримавши прямий удар в серце.
       Кудеяровi лишилося ретельно витерти рукоятку ножа, залишеного в тілі, і вийти на подвір'я.
 


***

       Під кнопкою дзвінка висіла маленька табличка «КАМІНСЬКИЙ» - після розлучення Тетяна її так і не зняла: спершу сподівалася, мабуть, що її прибере наступний чоловік, який повинен був вселитися сюди відразу ж після ретиради Камінського, потім, мабуть, думала, що Олесь от-от повернеться, коли дізнається, що вона заміж так і не вийшла. А ще згодом, очевидно, просто руки не доходили.
       Камінський натиснув на кнопку. В глибині квартири озвався сигнал, схожий на міліцейську сирену, - колись, бавлячись, він знайшов у журналі «Юный техник» цікаву схемку на двох транзисторах, спаяв її за один вечір і заради хохми причепив замість дзвінка.
       Двері відчинилися.
       Тетяна дивилася на колишнього чоловіка, як матуся на блудного сина, що він побігає, перебіситься та й через рік-два-десять приповзе назад. От і приповз. Але для пристойності запитала:
       - Чого ти хочеш?
       - Спати, - чесно відповів Камінський.
       Цей варіант був найкращим із усіх, що він міг би знайти в своєму становищі. Лише тут можна почуватися в повній безпеці. Адже ловити холостого хлопця в будинку його колишньої дружини, та ще й серед ночі – таке може прийти в голову тільки повному дурневі. Недооцінювати своїх супротивників Камінський уже не міг, тому обрав для ночівлі саме це місце.
       Ледь доплентавшись до дивана, повалився й наступної миті вже міцно спав. Адже й самому дісталася якась частка газу «сі-ес», яким він від душі пригостив лейтенанта Бондарчука І.Т.


***

       ...Бравий батальйон МВС вишикувався в каре. Сяяло золото погонів парадної форми, сонячні промінці виблискували на вістрях багнетів. Барабанщики й сурмачі старалися з усіх міліцейських сил. Окремими шеренгами стояли генералітет армії, органів правопорядку та Служби безпеки, закордонні гості з жувачками в зубах, юні піонери з квітами в руках, представники преси з відеокамерами на плечах, а також широкі народні маси, організовано зірвані з робочих місць і за відгул зігнані на цей свято.
       Аж ось заклацали затвори карабінів, гримнув трикратний залп. Начальник Слобожанського обласного УВС генерал-майор А. М. Музиченко змахнув рукою - і черговий офіцер внутрішньої служби, мало не ридаючи від щастя, вивернув ломакою з бетонної стіни вказівну дошку з рельєфним написом «Виправно-трудовий заклад».
       Оркестр ушкварив туш, військові чомусь ізняли кашкети, іноземні гості повипльовувалі жуйки, піонери дружно заявили, що вони завжди й на все готові, журналісти прикипіли до відеокамер, а ширнармаси голосно зітхнули.
       Із залізних воріт останньої колонії виходив останній в'язень. Це була позаштатний кореспондент міської газети «Вечірній Слобожанськ» Діна Левіна в арештантському бушлаті з биркою на лівій груді - прізвище, загін, стаття, строк ув'язнення.
       - Привіт, Дінко! - радісно вигукнув Камінський.
       - А-а, й ти тутечки, - невдоволено похитала головою вона. Забачивши Женю, з огидою стенула плечима. - А тебе, Женчіку-екстрасенчику, я більше не люблю, тому що прой-йшла-а любо-ов, зів'я-яли помідор-ри, вік волі не бачити! Тепер я люблю ось цього милого Камінського, а тебе з Льоньком Азариним терпіти не переношу!..
       - Ренегатка, фарисейка і сука! - у відчаї закричав Женя й голосно заплакав на плечі у Камінського.
       Святкові колони завмерли.
       - А-а, так значить, це я - сука? - від обурення Дінка аж присіла, схопившись за голову. - А на себе подивись! А на цього Камінського! Він недавно як  розіклав мене на столі, аж у горлі засвербіло, а потім побіг до проституток, про продажну любов писати, цнотливий такий, ач! А Людмилка наша – член бюро райкому, а сама он до Києва гайнула, з Гунчаковим членом бавитися; а Свєтка Дудкіна все з «темою моралі» носиться, а сама з абортарні та триперки не вилазить… Тож ви що, кращі за мене? Порядніші, чистіші? Гай! Ви ж усі тільки ззовні та на словах такі чесні та благородні до ригачки, а в душі вам так і кортить із кимось у куточку штанці постягати! Говорити й писати красиво - це ми навчилися, а далі що?!
       Її понесло, вона вже не могла зупинитися.
       - А готель? А міліція? А всі ваші організації та партії?! Га?! Не чую відповіді! Вся ж країна, - мать їх, трьох революцій, - бордель під червоним ліхтарем, а ти мене сукою обізвав! Гадаєш, образив? Ні хера! Ти не мене образив, ти себе образив!..
       - Р-разговорчики! - Михайло Сергійович Горбачов, з'явившись невідь звідки, тупнув ногою. - Як не соромно лаятися матом! Тут, розумієш, уся наша багатонаціональна Батьківщина з новим мисленням святкує День останнього в'язня, ну, а героїня, бач, розговорилася, як на допиті у капітана Алексіна! До речі, де він? Де Алексін?
       Камінський озирнувся. За його спиною стояли Чебурашка, Людмила, Сава Стариков, Льонько Азарин, адміністраторка готелю «Слобожанськ» та лейтенант міліції Бондарчук І.Т., пов'язаний по руках і ногах та з кляпом у роті. Всі вони робили вигляд, наче опинилися тут зовсім випадково й крамольні слова останнього зека на прізвище Левіна їх абсолютно не стосуються.
       - Ведіть же свято, Камінський! – наказав Горбачов. - Цей день має особливу значимість! - Чо' мовчите, як гівно на іменинах?
       Камінський зліз на трибуну та й розгорнув папірець із полум'яною промовою.
       - Привіт, Дінко! - знову вигукнув він і втупився у текст.
       Але, як не вдивлявся в цю шпаргалку, прочитати нічого не зміг - не знайшов жодної знайомої літери. Натовп суворо й осудливо дивилася на Камінського. Пауза ставала непристойною.
       І тоді він заспівав. Він заспівав те, що знали всі-всі, і кожен, хто стояв на плацу перед останньою колонією, підстрибуючи й плескаючи себе по боках, відразу ж підхопив задерикувату мелодію:

                Як в тюрму-в'язницю я попав -
                Боже, скільки лиха я зазнав!..
                Тут навколо лиш бандити,
                               Пика в кожного побита,
                Ой, за що ж я, браття, постраждав!..

 
       - Сам знаєш, за що постраждав, - погрозилася пальчиком Дінка. Вона швидко зідрала з себе зековскій бушлат і натягла його на Камінського. - За те, що ти - бездарний репортер і бандитське рило! Маньяк! У-у! Хто Чебурашку згвалтував? Га-а? Не чую відповіді!..
       - Кого, кого він згвалтував? - жваво зацікавився генерал-майор Музиченко, вихоплюючи з кишені секретного блокнота й оперативно-службову авторучку з невидимими чорнилами. - Де, як згвалтував?.. А свідки є?
       - Я, я свідок! - продовжувала безчинствувати Дінка. - Вдерся, значить, до готелю, прямо в номер, і одманьячив, навіть кілька разів підряд, та ще в збоченій формі! Тож не я останній в'язень, а ось хто! - її палець уперся Камінському в живіт.
       - Тримай злодія! - загомоніли народні маси, розмахуючи прапорами.
       І Камінського вмить зігнули, скрутили, повалили, потім на руках понесли до воріт останньої колонії. А йому вже було все до лампатури, він навіть не пручався - так раптом схотілося відпочити від скаженої газетної роботи!
       Впавши на бетонну підлогу карцеру, щасливо усміхнувся й поплив на хвилях безтурботного сну...


***

       Навіть очі разліплювати було не в кайф. Так приємно лежати, коли крізь щільно заплющені повіки ледь пробивається світло. Ворухнувши рукою та, відчувши, що спав зодягнений та ще й без ковдри, Камінський умить прокинувся.
       Покрутив головою, намагаючись визначити, де ж саме знаходиться. Це було щось інше, незрозуміле, не гуртожитське. Глянув на вікно - чи немає грат? На щастя... І ледь не задихнувся: він не в тюрязі, він у себе вдома! Зараз побачить Тетяну, і не було ніяких зрад, розлучень, ніяких гуртожитків, ніякої в'язниці-колонії - все це тільки-но приснилося!..
       Стоп.
       Сів на дивані, намацав ногами черевики. Було і є. Дінка. Женя. Переслідування. Чужа квартира, яка колись була рідним домом...
       Боже правий, навіщо ти так жартуєш?..
       У серванті - кавовий сервіз, подарований ще на весілля. У шухляді - старі рукописи: вірші, оповідання, гуморески, ще перші, наївні... У стінній шафі - коробка з радіодеталями, підшивки «Юного техника» сторічної давності, листи, якісь папірці, зошити...
       Невже все залишилося? І навіщо вона зберігає цей мотлох?!
       Наче уві сні, ходив по квартирі, торкався стін, меблів, і ледь стримувався, щоб не заплакати - це ж усе було рідним, домашнім!..
       Тетяна, Танько! Хто ж так розпорядився долею, адже так добре було удвох! Дім був, любов, життя - і все тепер зруйноване, знищене з дурості, поспіхом, через якесь коротке засліплення. І не повернути вже чистого й світлого, того, що колись було...
       На сніданок Тетяна залишила його улюблену яєчню з сиром і пляшку молока - довелося їй, мабуть, перед роботою збігати до магазину. Поруч - записка, притиснута ключем: «Замкнеш двері. Ключ - до поштової скриньки, у мене іншого немає. Як схочеш щось пояснити – приходь будь-коли. Я.»



***


       По сорок хвилин Камінський зайшов до прохідної міської АТС. Хлопчина в чорній вохрівській куртці із зеленими петлицями, в яких сяяли мініатюрні гвинтівочки, чемно підвівся назустріч.
       - Прошу перепустку.
       - «Вечірній Слобожанськ», - Камінський простяг редакційне посвідчення.
       Стрілець охорони з інтересом покрутив у руках досі небачений документ із відбитком «Преса» на червоній обкладинці.
       - Камінський, - з повагою прочитав він. - А я вас знаю!
       - Невже? - здивувався Камінський, вдивляючись в охоронця.
       - А я передплачую вашу газету і шукаю ваші статті. Ой, зачекайте!
       Він підбіг до свого столу, посмикав шухляди й дістав удвічі складену газетну вирізку. Це була стаття «Феї з бару», найперший матеріал про проституцію, який Камінський написав ще сам, без Дінки.
       - Автограф, будь ласка, - охоронець простяг кулеметного патрона, в якому Камінський навіть не одразу визначив саморобну кулькову ручку. - Отутечки ж, на статті... «Вікторові Бражнику - від Олексія Камінського...»
       Камінський слухняно вивів на вузьких смужках між газетними колонками те, що надиктував співрозмовник. Дбайливо сховавши вирізку, охоронець сказав:
       - А патрончика собі візьміть на згадку, я собі багато наробив, в армії ще. Ви про станцію писати прийшли?
       - Так, про телефонних хуліганів. І про те, як на АТС фіксують їх номери.
       - А, так то вам до Віри Матвіївні. Зараз покличу, разом підете - один ви тут довго блудити будете.
       - Що?..
       - Ой, вибачте, - сміючись, поправився охоронець, - я мав на увазі, що заблукаєте!
       Віра Матвіївна, жінка середніх років у білому халаті, повела Камінського по коридорах, де з усіх боків лунала весела тріскотнява станційних реле та дзижчання зумерів. У її кабінеті було світло й затишно, сюди майже не проникали звуки з апаратних залів, проте на підвіконні заклопотано сперечалися в клітці двоє маленьких папуг.
       - Слухаю вас, - Віра Матвіївна сіла навпроти.
       - Мене цікавить тема про телефонне хуліганство, - почав Камінський, розкриваючи блокнот. Диктофона вирішив не вмикати - точність інформації не дуже цікавила. Бо ж до газети він не подасть ані жодного рядка. - Відомо, що на АТС можна визначити номер та адресу людини, яка тероризує інших...
- Можна, - кивнула Віра Матвіївна.
       - І які ж міри покарання існують для таких людей?
       - Ну, покарання - то не наша справа. Це прерогатива міліції, прокуратури або КДБ, дивлячись, яка з цих інстанцій підключиться. Ми можемо лише визначити абонентів, номери яких були задіяні при зв'язку. І ці номери з адресами ми в офіційному порядку передаємо відповідним органам, якщо, звичайно, вони отримають заяву від потерпілої сторони й дадуть нам запит.
       - А самому потерпілому станція не може дати номера абонента-хулігана?
       - Ні, це заборонено службовою інструкцією. Щоб не спровокувати самочинних з'ясувань стосунків, та й узагалі... – спврозмовниця гмикнула, - аби не влетіти в халепу.
- Он як? – зацікавився Камінський. -  А що ж може з цього бути?.
- Та що завгодно! Ось недавно випадок був. Чоловік подзвонив дружині нібито з роботи, попередив, що затримується. А за годину-другу дружині знадобилося щось з'ясувати по господарству, вона й зателефонувала супружникові на роботу. А там сказали, що він у відгулі... І жіночка ця, дочекавшись чергового чоловікового дзвінка, не довго думаючи, зв'язалася з нами, набрехала, що її весь час тероризують, попросила відловити номер. Чергувала тут нова людина, практикант, він візьми та й бовкни тітоньці, з якого номера дзвонив її благовірний. З'ясувалося, що чоловік увесь день прогостював у її ж подруги, з якою, виявляється, мав давній інтимний зв'язок... Ну й фінал трагічний: дружина тут же поїхала за адресою, результат - «середньої тяжкості тілесні ушкодження». А фактично винна в цьому АТС, працівник якої порушив інструкцію, а мені - відписуватись...
       Віра Матвіївна виявилася балакучою дамочкою. Тоскно, мабуть, сидіти цілу добу за столом та слухати папуг...
       - Станція може визначити будь-який номер? - запитав Камінський.
       - Так, але тільки по місту. Це не поширюється ні на телефони-автомати, ані на межміську мережу. Тут ми нічим не можемо допомогти - немає спеціальної техніки. Якщо, допустимо, хтось докучатиме вам із Полтави, Києва, або, скажімо, з Нью-Йорку, то цього контакту ми не зафіксуємо, - Віра Матвіївна розвела руками. - У нас же тут, бачте, техніка часів Едісона. Оть була я в Москві - Господи! - такого надивилася на ВДНГ - і «інфра-», і «синхро-», і «квазі-», і ... та що хочете! І все наше, рідне, радянське! От у нас тільки почали з'являтися окремі радіотелефони, а на клятому Заході майже всі АТС - суцільна радіофікація та короткохвильова техніка. І стільникові, і супутникові... Телефонний апарат у кишені, уявіть! Коли ще цей прогрес до нас доповзе...
       - А сама телефонна станція ніяк не може вплинути на хуліганів?
       - Якщо абонент використовує телефонний зв'язок із злочинною метою, то ми маємо право відключити його телефон і передати ячийку іншому абоненту, який стоїть на телефонній черзі. Але для цього знову-таки потрібна санкція органів правопорядку.
       - Гаразд, дякую, - Камінський підвівся й сховав блокнота до кишені. - Це, власне, все, що я хотів дізнатися.
       - А коли буде надрукована стаття? - поцікавилася Віра Матвіївна.
       - У кращому випадку - в суботньому номері. Але це залежить не тільки від мене. Заввідділом, відповідальний секретар, редактор... На будь-якому етапі можливі «підводні камені». Та я гадаю, шо стаття ця вийде.
       - Ну, будемо сподіватися. Рада, що змогла вам допомогти. Проводити, чи самі знайдете?..
       - Ой, мало не забув, - Камінський прикрив двері та ніяково обернувся до Віри Матвіївні. - Останнє запитання. Як часто вам доводиться фіксувати подібні випадки? З точки зору тенденції? Гадаю, це теж цікаво для наших читачів.
       - А подивимося по журналу. Моя попередниця жартувала: соціалізм – це облік, як навчав великий Ленін…
       Намагаючись дихати не дуже глибоко, Камінський підійшов до столу. Віра Матвіївна зняла з полиці велику конторську книгу й почала її гортати.
Ех, журналісти-кореспонденти! – подумки похитав головою Камінський. – Ви повинні взагалі забути все, чому вас навчали в інститутах, особливо – про моральні аспекти своєї професії. Вам слід користуватися «Тактикою та психологію допиту», а ще краще – «Посібником шпигуна», якщо останній, звичайно, існує. Коли ні – то його треба негайно написати й видати обмеженим накладом, проштемпелювати печаткою «Секретно» або «Для службового користування»…
       - Ось... За минулий квартал - три випадки. З початку цього - два… та ще й  останній трапився на вчорашній зміні. Ось у цій графі записуються дати, в цій - час виклику, а тут - самі номери абонентів...
       Камінського цікавила тільки остання графа. Остання графа запису. Заради неї, саме заради неї він сюди й навідався. І чудово її роздивився, хай простить довірлива Віра Матвіївна. Тепер він знав номер, і це зайвий раз підтверджувало смутні здогадки.
       Спустився на перший поверх телефонної станції, але на вулицю вийшов не відразу. До цього ще заглянув до каптьорки, де, чекаючи викликів на ремонт, грали в доміно телефоністи-монтери. А ще за кілька хвилин Камінський уже позбувся горілки. Її місце в «дипломаті» зайняла розбита, з продавленим номеронабирачем, телефонна слухавка-тестер.
       Лише зараз дозволив собі першу за день сигарету. Присівши на лаві, відновив у пам'яті «вчорашню» сторінку чергового журналу.
       Особливо цікавим був номер абонента в останній графі - саме він веселив душу й радісно підштовхував до підвалу, де сумував і мучився придушений співробітник Слобожанського міського УВС лейтенант Бондарчук Ігор Трохимович.
       Це був дуже несподіваний абонент. Ретельна АТС акуратно зафіксувала шість цифр. Вони були виведені синім фломастером - робочий телефон редактора міської газети «Вечірній Слобожанськ» Сави Старикова.


***


       ... Він лежав у тому ж таки кутку, де Камінський його покинув, у тій же позі. Слина рясно просочила носовика, й прозорими нитками звисала на груди. Побачивши Камінського з Женею, бранець голосно замукав, щасливо кліпаючи очима. Женя сів на ящика й поклав на коліно кілька аркушів паперу, клацнув кнопкою авторучки і приготувався писати. Камінський примостився поруч і, вийнявши з кишені диктофона, гидливо висмикнув слизький кляп із рота Бондарчука Ігоря Трохимовича.
       - Розповідай, - підморгнув Женя й лагідно пояснив, похитуючи ногою: - Інакше прям щас і вб'ю.
       - Ф-фи-ва... - промовив лейтенант і, смачно харкнувши, повторив цілком виразно, навіть із посмішкою: - Вбивай.
       - О-о, - приємно здивувався Женя і ледь вловимо ворухнув рукою, від чого Камінський здригнувся й теж закліпав очима…
       Оцього він аж ніяк не чекав: у Жені в долоні опинився величезний пістолет - і звідки встиг вихопити, та й коли? – чорний довгоствольний «маузер», як у Абдули-курбаші з «Білого сонця пустелі».
       - Ця хрінотінь називається «нагадувач-прискорювач». Спочатку я просаджу тобі коліно, - ніжно прошепотів Женя, граючись курком. - На собі не перевіряв, але, кажуть, дуже неприємно. Потім – відіб'ю прутня. Гадаю, буде ще гірше. А наостанок зроблю акуратну дірочку в лобешнику: все одно мізки тобі більше не знадобляться...
       Пролунало голосне булькання з досить неприємними звуками. По підвалу поплив гострий запах людських випорожнень.
       - Папірця не дам, - вибачився Женя і пояснив, згадавши інший відомий фільм: - Із папером у країні напряжонка.


***


       «Ява» мала дуже легкий хід - очевидно, Ігор Трохимович любив свою приватну власність і частенько перебирав матеріальну частину. Аби, не дай Боже, не підвела в гонитві за ненависними злочинцями. Але Камінському це було якось байдуже - на мотоциклі він не сидів уже років із десять. Та й тоді, у райдужній юності, що це була за практика - ганяли по черзі на старенькому апараті «Восход» з нікельованим зайчиком на бензобаку. Хтось купив його за тридцятку біля магазину «Вино-горілка». Це був дворовий мотоцикл, у нього, здається, так і не було конкретного власника, і всі пацани відчували себе мотогонщиками екстра-класу, перед якими самому Харлі Девідсону слід було вмитися...
       Але тут, на вулиці, де зусебіч мало не на тебе летить усілякий транспорт, де лише в останній момент устигаєш гальмувати на перехрестях, орієнтуючись на  попередню машину, коли давно знайомі вулиці раптом стають незвичними й небезпечними, все це видається добровільним смертельним атракціоном. Особливо, якщо не вмієш до пуття керувати мотоциклом і маєш у кишені чужі водійські права та техпаспорт.
       Слідом невідривно сунув жовтий «уазик», таємничий переслідувач, автомобіль-привид, «повзучий голандець», що став уже майже рідним. Дивно, але, помітивши його при виїзді з двору, Камінський навіть відчув полегшення: адже тепер, в усякому разі, знав, де вони знаходяться. А те, що наглядачі прогавили стільки часу і втратили Камінського з уваги чи не на дванадцять годин, вселяло надію й дарувало перевагу на кілька ходів уперед. Крім того, що він устиг спокійно відпочити у Тетяни, завітати на телефонну станцію та й допитати лейтенантика, ще вдалося подзвонити Тетяні на роботу, аби витягнути її на пару годин...
       А через цю пару годин Камінський знову був біля під'їзду Жені й заводив «Яву», що належала громадянину Бондарчуку І.Т.
       Це був шанс. Останній шанс. А коли залишається останній шанс, то яким би дурним він не здавався, скористатися ним - єдино вірне рішення.
       ...Тепер майже все ставало на свої місця. Конструкція набувала хоч хиткий, але все-таки фундамент. Якщо раніше Камінський, захопившись двома питаннями - «хто» та «навіщо», й абсолютно не цікавлячись третім питанням - «ЯК», дивувався майже повній відсутності логіки в діях переслідувачів, то зараз уже розумів, що в даному випадку ніякої логіки тут немає й бути не може, що логічним - як не парадоксально! - є саме відсутність будь якої логіки...
       Сучасна міліція, крім короткоствольних автоматів та бронежилетів, має й дещо інше. Існують, наприклад, невеликі пристосування, здатні фіксувати розмови на відстані до кількох кілометрів. Є мікроскопічні радіопередавачі у вигляді дохлого таргана або монетки, які легко підкинути до квартири або автомобіля. Є інфрачервона техніка, за допомогою якої можна бачити вночі, як удень... Та хіба мало чого вгледів Камінський у Московському музеї МВС, на цьому «закритому об'єкті», куди проник кілька років тому, вклинившись до групи екскурсантів «у штатському» та пред'явивши свій червоненький журналістський квиток зворотною стороною обкладинки...
       А от його опоненти, як люб'язно повідомив Бондарчук І.Т., діяли за негласниою вказівкою, діяли напівлегально, «напівконтрабандним» методом, і про всю цю операцію знали тільки чотири-п'ять осіб. Слідів операції не могло бути в жодному письмовому звіті, в жодному рапорті. Та й ні про яку спецтехніку йтися не могло, адже там, у міліції, своя бюрократія: будь-який оперативний прилад можна отримати зі складу лише заручившись декількома підписами керівництва. А де гарантія, що жоден із тих, що дають візу, жоден із комірників-старшин, жоден із випадкових очевидців (яких може бути безліч) не ляпне при нагоді, що певний оперативник отримав на складі УВС такий-то й сякий-то прилад...
       Ситуація виявилася куди складнішою, і завдання переслідувачів куди серйознішим, ніж Камінський із Женею спочатку припускали, саме тому спецгрупа й обмежилася лише автомобілем «УАЗ», мотоциклом та декількома радіостанціями...
       І, ймовірно, відсутність чогось природного та звичного в діях супротивника змусило й Камінського здійснювати абсолютно нелогічні, а часом просто безглузді вчинки - втрачати час на АТС, з'ясовуючи телефонний номер, без якого можна було б легко обійтися; викрадати бондарчукового мотоцикла, замість того, щоб спокійно скористатися міським транспортом, загубившись серед сотень пасажирів; та й узагалі невиправдано суперменствовати там, де інший вчинив би куди розумніше й обережніше.
       Але, врешті-решт, нічого парадоксального тут немає - коли круті й нетрадиційні дії одного з гравців обумовлюють (та що там обумовлюють - вимагають!..) не менш крутих і нетрадиційних, а тому не завжди розумних і виправданих дій з боку іншого...
       Ці мїркування після допиту полоненого охоронця правопорядку й продиктували подальшу рекогносцировку. Майже повністю володіючи інформацією, Камінський із Женею вирішили взяти ініціативу в свої руки. В усякому разі, спробувати. Не вийде - й не треба, все одно противник продиктує нові комбінації, сам того не підозрюючи...
       Не помічений з «уазика» Женя вів свого «Запорожця» прямо за переслідувачами, аби при першій же можливості порівнятися з Камінським і дати їм помітити себе. А потім різко чкурнути вправо, на будь-яку вулицю, й цим подарувати Камінському хоча б один шанс із двох, що погоня зверне за Женею, адже касета, яку вони так хочуть видряпати, може бути в рівній мірі як в одного, так і в іншого. Женя може бути спокійний, йому нічого не загрожує, а от Камінському... Адже касета саме в його кишені. Не та, щоправда, через яку все почалося, а інша, проте не менш цікава та небезпечна! Так, зовсім інша касета!..
       Тому Камінському необхідно було якомога швидше дістатися до редакції, потім - до міського УВС, відірвавшись від переслідування, - інакше вони перехоплять біля входу, і тоді... і тоді, якщо лейтенантик не набрехав...
       Навіть думати про це не хотілося.
       Мотоцикл дзвінко стукав мотором і летів по Сумській. Вже позаду залишилися пам'ятник Тарасу Шевченку, незграбна кам'яна будівля нового оперного театру, руїни висадженої в повітря філармонії... Цікаво, а що вони зроблять, коли Камінський раптом зараз зупиниться? Вони ж чудово бачили, що Камінський їх засік. Навіть по-хуліганському показав дулю через плече. Зі слів Бондарчука І.Т., з яким довгенько прововтузилися, списавши з десяток сторінок і майже повну диктофонний касету, виходило, що в разі, якщо вони втратять з уваги Камінського з Женею, й ті зможуть перезаписати касету з «Нічними лицарями», наказано перейти до «останнього варіанту».
       Утікачів вони втратили надовго - ще з учорашнього вечора. І от знайшли - кілька хвилин тому. Можуть припустити, що касету вже переписано, й настав час «останнього варіанту»... Про нього Ігор Трохимович нічого сказати не міг, і довелося йому повірити - адже необов'язково ж, урешті-решт, кожній шістці знати всі без винятку деталі операції, яка й без того жахливо засекречена...
       Але що ж це за варіант, чим він відрізняється від «першого» - від вилучення у Камінського касети?.. Ну-ну. Досі вони поводяться спокійно - час від часу поглядаючи у дзеркальце, Камінський чудово бачить їх автомобіль. Але... Але, здається, він потроху наближається. Ось пішов на обгін... Ні, знову пересунувся на ту ж смугу руху, впевнено тримається позаду...
       Зупинять? Оминуть і виставлять у вікно «даішний» жезл? Або просто притиснуть до тротуару?..
       Ну, і далі? Що це їм дасть?..

***

       Удар!..

***

       ...Була лише мить.
       Заднє колесо наче налетіло на перешкоду, різко підстрибнуло, від поштовху Камінський ледь не вилетів із сідла; кермо рвонуло вправо, і шалена сила, крутнувши мотоцикла юзом і знову підкинувши, винесла на тротуар... ряд білих переляканих облич, матюки, жіночий вереск... під правою щокою зі свистом наближається асфальт... Мить - і мотоцикл, обтяжений вагою сідока, ляже на бік, утратить керування і, як городошна битка, почне збивати з ніг та нівечити пішоходів, - але, всім тілом налягаючи на праву руку, Камінський вивів кермо в останній момент. Кілька секунд продовжував лавірувати між отетерілими пішоходами, поки не вдалося знову виринути на проїжджу частину.
       Перед ним, тяжко просівши на передні колеса, загальмував тролейбус, «Жигулі» із зустрічної смуги, голосно свістнувши покришками, відсахнулися вбік, ледь не протаранивши кіоск...
       Навіть не силкуючись зрозуміти, що трапилося, Камінський, швидше за інерцією, ніж свідомо, гнав по Сумській. Його дрібно трусило, й лише рубчасті рукоятки керма, в які він учепився аж до судоми, утримували у вертикальному стані.
       Другий поштовх був слабший, але, щоб уникнути чергового кульбіту, Камінський додав газу й на мить озирнувся. У нього на хвості, по прямій, за півтора-два метри, висів жовтий «уазик». Його лобове скло віддзеркалювало сонце, і Камінський не міг, та й не встиг би розглянути облич...
       Проте помітив, ні, швидше відчув, що Женіного «Запорожця» позаду немає. Кинувши мотоцикла до вільного правому ряду, пригальмував, змусивши «уазик» вирватися далеченько вперед.
       Інтуїція не підвела - Жені позаду не було. Куди він подівся? Не міг же він обігнати - по-перше, Камінський його б одразу побачив, а по-друге, у Жені було зовсім інше завдання - відірвати їх від Камінського, перетворившись на «пораненого птаха»...
       «Уазик» скрипнув гальмами метрів за десять, теж притулившись до краю бруківки. Тепер Камінський міг вільно обійти його зліва, що відразу ж і зробив, але автомобіль, здається, цього й очікував - голосно ревнувши, рвонувся слідом і знову повис іззаду, повис на критичній відстані. Тепер він летів, немов сокіл, наздоганяючи дрібну птицю, вичікуючи моменту, аби зручніше й сильніше довбонути, добити, завалити. Спиною відчувалося гаряче дихання радіатора, який уже заповнив собою всю площину мотоциклетного дзеркальця...
       Так ось він - «останній варіант»!
       Дінка!..
       ...От, значить, як ... Серед білого дня, на очах у всієї Сумської, за кілька сот метрів від сірого будинку Обласного комітету Комуністичноі партії!
       Значить, не набрехав полонений, значить, справа дійсно серйозна... і можна, виходить, вірити й іншим його словами. Тим більше слід поспішати, потрібно живим дістатися до УВС, потрібно відірватися...
       Але як це зробити на центральній магістралі міста, при такому шаленому русі транспорту? І куди подівся Женя, що він собі думає?! Твою ж мать...
       Через п'ять-шість секунд, пролетівши крізь майдан Тевелєва, відразу ж побачив «Запорожця». Всупереч усім існуючим правилам, він стояв на лівій стороні площі Рози Люксембург.
       Він стояв за метр до повороту. Камінський різко звернув, ледь не зачепивши гладеньке крило «Запорожця», і той рвонув з місця, підставивши свій лівий бік під міцний бампер «уазика»...
       Завищали гальма, метал вдарив по металу, посипалося скло... Камінський загальмував біля тротуару і, знову озирнувшись, побачив, як Женя видирається з напіврозчавленого «Запорожця», в дверцята якого, мов цеглина в тісто, глибоко вліпився жовтий «уазик»...
       Тепер Камінського вже ніщо не зупиняло.


***



       У редакційному коридорі було порожньо. Вийшовши з ліфта, він зупинився, дослухаючись. Десь тріщала друкарська машинка, десь дзвенів сміх, десь попискував комп'ютер.
       Кабінет з табличкою «Відповідальний секретар» виявився замкнений. Шукати Володю було ніколи. Вдарив ногою по фанерних дверях, вони впали в кабінет, і за мить у руках опинилася зв'язка ключів, зірвана зі стіни - хай простить Володька! Камінський кинувся до кімнати, де зберігався подарований польськими колегами з газети «Глос Млодих» ксерокопіювальний апарат. Від протягу білі сторінки, немов чайки, закружляли попід стелею й тихо полягали під ноги.
       Камінський дістав із кишені посвідчення, видане співробітникові Слобожанського міського УВС Бондарчуку Ігорю Трохимовичу, і включив ксерокс.
       Поки що, за великим рахунком, усе сприяло втіленню ранкового плану в життя. Але дорога була кожна секунда. Адже вони швидко схаменуться і знову заблокують усі місця, де Камінський зміг би з'явитися найближчим часом. І редакція, звичайно ж, стане одним із перших об'єктів облоги, якщо супротивники вже задіють кілька опергруп, не особливо присвячуючи їх у деталі...
       Тільки б Тетяна встигла зробити ще хоча б кілька копій, адже однієї касети, тієї, що Камінський зараз тримає у себе, ой як замало!.. Чомусь згадалося її зосереджене обличчя, коли, позичивши в сусідів новий двокасетний «Шарп», вона робила перший перезапис касети з першим у житті інтерв'ю лейтенанта міліції Бондарчука Ігоря Трохимовича...


***



       Черговий по УВС, рожевощокий старшина з нагрудним знаком «Відмінник міліції», кивнув Камінському, як доброму знайомому. Пам'ятає, як вони з Дінкою вешталися Управлінню, готуючи рейдовий матеріал, тому й пропустив без зайвих слів, як людину, що має свої справи в міліції. На це Камінський теж розраховував - на особливу секретність операції, коли зайві люди ні про що не інформовані і, тим більше, ніхто не підозрює, що він набереться нахабства заявитися сюди, та ще з такою місією.
       Піднявшись на потрібний поверх, ще раз перечитав ксерокопію самочинного допиту Бондарчука І.Т. й попрямував до дверей начальника відділу карного розшуку Крамаренка. Кабінет був замкнений - полковник, мабуть, кинувся на стежку війни - ганяє спекулянтів та гомосеків. Діставши з-за пазухи виміняну в телефоністів слухавку з диском, Камінський пішов коридором, уважно вдивляючись у дріт, що виходить з кабінету Крамаренка.
       До цього дроту чимдалі приєднувалися інші, ті, що витикалися з інших кабінетів. Але, діставшись до кабельної коробки, він так і не втратив крамаренкової пари. Запам'ятавши контакти, підтяг до коробки стіл, під склом якого лежали зразки заяв громадян до міліції. Видерся на нього, звільнив зазначені контакти і замість них приєднав дроти телефонної приставки. Спасибі, Віро Матвіївно! Спасибі, монтери-зв'язківці!.. Ящик горілки поставити вам - і того мало буде...
       Із  завмираючим серцем набрав номер.
       Трубку зняли після першого ж сигналу.
       - Капітан Алексін? - запитав Камінський, чудово знаючи, що окрім нього ніхто до телефону не підійде. Адже тільки обехеесники сидять по кілька чоловік у кабінеті - щоб хабарів не брали на робочому місці.
       Алексін працював у іншому відділі...
       - Так точно, - відповіла трубка.
       - Вас турбує Камінський. Кореспондент «Вечірнього Слобожанська» Олексій Камінський. Привіт вам від Гризлова, - сказав він і тут же пошкодував, що назвав це прізвище. Так, розум – то дивна й майже непомітна субстанція, що з'являться одразу ж після того, як була вкрай потрібна...
       Біс його забери, рано ще знати капітану про зайву обізнаність Камінського, але, на жаль, слово не горобець... Про те, що в справі замішаний ТАКИЙ спецпрацівник, теж повідав полонений Бондарчук І.Т., і з цілих півгодини Камінський із Женею обговорювали можливі наслідки.
       Але іншого виходу не було...
       - Від Гризлова?..
       - Ну так, - підтвердив Камінський.
       Алексін мовчав. Було чутно тільки дихання.
       - Ви слухаєте, капітане?
       - Так. Де ви знаходитеся?
       - На вашому поверсі.
       - Нормальний хід, - промовив Алексін, і незрозуміло було, чи це заохочення, чи іронія, чи сумнів.
       - Ну, якщо не вірите, то можете передзвонити своєму шефу.
       І Камінський, трохи заїкаючись від хвилювання, назвав номер телефону начальника відділу карного розшуку Крамаренка, який Алексін і без того зобов'язаний знати.
       Через кілька секунд рурка запіпікала зумером.
       - Слухаю вас, капітане Алексін, - ввічливо мовив Камінський. - Так-так, я саме тут, у кабінеті вашого начальника. Тепер ви переконалися?
       - Чого ви хочете? - голос був розгублено-роздратованим. 
       - Хочу зустрітися. Якщо ви, звичайно, не проти.
       - Я зараз зайду, - повагавшись, сказав капітан.
       - Ну що ви! Мені й самому не важко, - реготнув Камінський і, відвівши мікрофон від рота, грайливо спитав у бік: - Чи не правда, товаришу полковник? Не варто зривати з місця капітана?..
       Втім, було далеко не до сміху. Там, у квартирі Жені, все здавалося простим до неймовірності. Захопившись цією цікавою ідеєю з підключенням до телефонної парі, перехопивши вчорашню ідею у своїх супротивників, вони не подумали про головне. Не подумали, а чи вдасться вийти з кабінету Алексіна без конвою? Чи не пов'яжуть Камінського, як позавчора пов'язали Дінку?..
       На роздуми залишалися секунди.
       І тоді він набрав ще один номер. У трубці пролунав знайомий густий голос:
       - Прокуратура, Липський слухає.
       - Юрію Олександровичу, це Камінський із «Вечірки». Я робив з вами інтерв'ю, пам'ятаєте? «На варті закону» називалося...
       Зрештою, можна було й не особливо представлятися. Липський пам'ятав.
       - А, ну! Привіт пресі. Чим порадуєш?
       - Та чим радувати, - приречено зітхнув Камінський. - Колись я вам розповідав, що роблю матеріал про проституцію. Ви ще похвалили за нову тему...
       - Ще б пак! І зараз хвалю - читав «Феї з бару», здається. А що, якісь проблеми з «феями»? - гмикнув він. – Хороші ж дівчата…
       - Та не з «феями». З ними-то якраз все в порядку, дівчата хороші.     Проблеми з міліцією...
       - Навіть так? - замислився Ліпський. - І які ж можуть бути проблеми з міліцією у твоєму випадку? А ну, докладніше. Де, коли, кого, як. І коротко, по-журналістському!
       - Якби міг коротко... - ниючим голосом протяг Камінський. Йому зараз було шкода самого себе. - У нас усі телефони прослуховуються, ви ж самі знаєте.
       - Ясно. Не можеш говорити. Де ти зараз?
       За останні дві хвилини вже друга людина задала Камінському це питання.
       - Я в міському УВС, мене викликали, справу клепають... Ніби я неправильно написав у матеріалі чиєсь прізвище, і шиють статтю за наклеп. А я, чесне слово, всі прізвища перевірив по кілька разів, адже матеріал серйозний і слизький, як тут не перевіряти! - натхненно ліпив Камінський. - Просто комусь сама тема не сподобалася, і знайшли мене як крайнього... Адже вам знайоме таке прізвище - Гризлов?
       Липський помовчав. Після невеликої паузи запитав:
       - Так тебе що, Гризлов дістає?
       - Та ні, я ж кажу: міліція! Є такий хороший капітан Алексін...
       - Дорогий, золотий, шановний Олесику, запам'ятай: хороших міліціонерів не буває в природі, - Липський був явно в ударі, напевно, вдалася йому сьогодні якась складна справа. - Бувають або гівняні менти, або ж правильні менти, які самі живуть і дають жити іншим, не на шкоду своїй службі. А «хороший міліціонер», це все одно що «прекрасне горе». Але при чому тут Гризлов? Ти нічого не вигадуєш? Яким він боком до міліції?
       - Так я ж і кажу: капітан Алексін посилається на Гризлова, розумієте?
       - Не розумію.
       - Ну... - Камінський заплутався остаточно.
       - З тобою все ясно. Піди похмелися, випий пива. Тільки з горілкою не змішуй, спека сьогодні. Телефон? - у голосі прокурора вже дзвенів метал.
       Це було порятунком! Ні, ну як все ж таки вчасно Камінський збагнув організувати собі прикриття, та й чиє! Нехай не найголовнішого в місті, але ж - прокурора!..
       Він продиктував Липському номер капітана й тут же пошкодував, що завчасно не знайшов телефонної пари Алексіна, - цікаво було б послухати, чи дзвонить зараз прокурор капітанові, а якщо дзвонить, то чим закінчилася розмова. Звичайно, капітан жодним словом не обмовиться ні про Гризлова-молодшого, ані про саму операцію, тому перед Липським все повинно було виглядати саме так, як Камінський йому пояснив...
       Що ж, іноді буває необхідно, як каже редактор Сава Стариков, поступатися деякими принципами, аби врятувати щось важливіше. У даному випадку рятувати потрібно не лише Дінку, а й Камінського з Женею. Не тільки від фізичної ліквідації, але й від Чебурашчиної заяви, що вона, як не крути, залишається небезпечним документом. І документ цей за певних умов також може піти в хід...
       Тому думати доводиться й про те, щоб самому не спровокувати подібних наслідків, і саме для цього прокуророві Липському не слід знати справжнього стану речей. Так, вигадувати брехню чи інші капості, там паче втілювати їх у життя – клопітно, та й не завжди  на це наснага й настрій. Як, до речі, й творити благородні справи. А от коли розробиш цікаву, але небезпечну аферу, та вона ще й добре вдасться, то отримаєш куди більше задоволення, ніж від доброго діла. Отакий собі парадокс…
       Брехня з Крамаренком, напівбрехня з Липським... Але нічого іншого не залишалося. Це єдиний варіант, при якому капітан Алексін не наважиться нічого з'ясовувати, якщо виявить (а коли ще й виявить!), що його просто жорстоко накололи! Хай знає, що за Камінським стоїть хоч якийсь, хоч районний, а все ж таки прокурор, а за районним прокурором, може, і ще хтось...
       Відтягнувши стіл не місце і нервово відсміявшись у кутку біля плакату «Ніякої пощади хуліганам!», підійшов до кабінету капітана Алексіна. Цей кабінет, за визнанням того ж Бондарчука І.Т., вже третій день носить офіційну назву «Штаб». Штаб, тобто центр, тобто пульт управління операцією «Касета».    Це ж додуматися треба!..
       Хотів штовхнути двері ногою, але вчасно передумав - що не кажи, а пристойному хлопчикові це не до лиця...
       Алексін стояв біля сейфа й величезними ковтками спорожнював пляшку мінеральної. Скосивши око в бік Камінського, хрюкнув, ледь не захлинувся й поставив пляшку до сейфа.
       - Ви вже, мабуть, і протокола склали? - посміхаючись, підначив Камінський. - «Під час дорожньо-транспортної пригоди загинув кореспондент міської газети «Вечірній Слобожанськ» Олексій К. Автомобіль, що його збив, виявити не вдалося...» Або щось у цьому ж дусі. Еге ж?
       - Не зрозумів, - Алексін, здавалося, трохи оволодів собою. Він дивився рішучіше. Хоча видавали його ледь тремтячі руки, які він зрештою сховав під стіл.
       - Ваш пересувний пункт марки «УАЗ» припинив своє пересування. Його передній міст можна відшукати хіба що в багажнику – це наслідок перевищення швидкості та зіткнення із зустрічним транспортним засобом. Ваша «шістка» Бондарчук знаходиться в надійному місці, почувається задовільно. Живий-здоровий, хоча трохи всертий. Ось ксерокопія свідчень з його ж підписом на кожній сторінці. Все чітко по-міліцейському, по-протокольному, - Камінський кинув на стіл кілька аркушів. - Ось ксерокопія його міліцейського посвідчення, щоб ви переконалися, - він додав ще один аркуш. - Номер мотоцикла знаєте?
       - Знаю, - здивовано відповів Алексин. - А що?
       - Ну, то погляньте у вікно. Я спеціально там вибрав стоянку. Та ще от…
       Об стльницю грюкнув пістолет, поряд опинилися дві порожні обойми та жменя набоїв, які тут же хутко розкотилися вусебіч, кілька навіть упали на підлогу.
       Але, всупереч сподіванням Камінського, Алексін не зірвався з місця, не заволав страшним голосом, не схопив зі столу табельну збою, що належала його підлеглому… Капітан лише  рукою махнув. Йому вже було не до пістолета, не до мотоцикла й не самого Бондарчука. Видно, досі не прочумався після розмови з Липським.
       - Ваш безпосередній начальник полковник Крамаренко тільки-но сказав, що нічого не знає про операцію «Касета». Це правда?
       Чистий блеф... Але якби Камінський насправді зустрівся з Крамаренком, то полковник відповів би саме так в будь-якому випадку.
       - Як - не знав? - здригнувся Алексін. - Він сам дав мені це завдання, звільнив від усіх справ...
       - Ну, а тепер, виходить, «забув». Адже йому, напевно, не хочеться втратити погони через якогось суперсексуального пацана, хай він навіть і син обкомівця? Тим більше, папашку, Гризлова-старшого, зараз переводять із заввідділом на посаду секретаря обкому, і він явно не подарує інтриг та галасу навколо свого імені в такий момент...
       - Звідки у вас ці дані? - суворо запитав капітан Алексін. - Хто вам дав інформацію про Гризлова та його сина?
       О, як цікаво... Навіть до півсмерті заляканий, Алексін лишався справжнім міліціонером. Забув, мабуть, що Камінський у нього не на допиті. А може, вони інакше не вміють розмовляти з простими громадянами?..
       - Бондарчук не мовчить. Він багато чого наговорив, хоча, мабуть, ще не все, що знає. У нас буде чимало часу. Та й якщо сильно їстоньки-питоньки схоче, то напевно і ще щось пригадає.
       Алексін підвів брови.
       - Так, так, він тримає сухе голодування, - пояснив Камінський. - Примусове, щоправда...
       Капітан почав читати ксерокопію, та Камінський його зупинив:
       - Ще встигнете, хоча розумію, що вас це не дуже переконає. Але будь-яка експертиза - незалежна експертиза! - легко визначить за оригіналом, що підписував він власноруч. І, крім того, у мене для вас ще один подарунок. Вартість, - Камінський посміхнувся, згадавши візит Алексіна до редакції, - відшкодовувати не обов'язково.
       Камінський дістав із кишені касету. Обличчя Алексіна напружилося.
       - Ні-ні, це не та, через яку весь балаган. Це куди цікавіша касета. Перед нею та, Гризловська, просто легка музика...
       Камінський вставив касету в диктофон і натиснув на кнопку. З мікродінаміка долинув рівний і чистий голос лейтенанта Бондарчука Ігоря Трохимовича:
       - «...А якщо ми, ну, не затримаємо вас, то треба вас це... ліквідувати. Ну, Алексін наказав, щоб зробити акуратно. Організувати аварію - ви на «запорі» їздите. А наша машина без номерів, ну, тому ніхто її не впізнає, шукати ніхто не буде. Тоді не втрутиться ні прокуратура, ні КДБ, ніхто не вийде на Гризлова і на дівку ту вашу, журналістку, що, ну... в камері. І її тоді не треба буде, ну... ліквідувати...»
       - Досить? - примружився Камінський. - Це і є ваш «останній варіант»?
       - Магнітофонний запис - не доказ, - гучно видихнувши, посміхнувся Алексин.
       - Інколи це більше, ніж доказ. Та ще й  як для кого. І зараз саме той випадок. Я пішов, до швидкої зустрічі.
       - Стривайте. Куди?
       - Зараз - до прокуратури, до Липського. Потім - до «гебе», на Чернишевську. Після цього – до обкому, а звідти - на телебачення, - чесно зізнався Камінський і тут же побачив, як змінилося обличчя співрозмовника. На лобі капітана Алексіна зійшлися дрібні зморшки. Це, очевидно, було ознакою напруженої роботи мозку. - До речі, - додав Камінський, - якщо я не вийду звідси через півгодини, то інші копії допиту Бондарчука, копії касет з його беканням-меканням та й деякі інші матеріали підуть водночас і до Генпрокуратури, і ще до кількох цікавих організацій. Не кажу вже про пресу, про це я давно подбав.
       Алексін підняв телефонну трубку й почав набирати номер.
       - Полковника на місці немає, - нагадав Камінський. - Ми з ним разом виходили з кабінету.
       - Втік, - капітан стиснув кулаки і з ненавистю глянув у куток.
       - Ну, навіщо ви так говорите: втік? - заступився Камінський за Крамаренка. - Про нього ваш Бондарчук жодним словом не обмовився. Тож начальник ваш чистий - в усякому разі, вийде сухим. І крайнім залишається хто? - капітан Але-е-ексін ...
       - Ви... Що ви маєте на увазі? - здригнувся він, але Камінський побачив, що капітану й так уже все зрозуміло.
       - З усього виходить, що ініціатором викрадення однієї з провідних журналісток Слобожанського області, - Камінський вирішив підвищити Дінкіну значимість, - і цькування на межі вбивства штатного кореспондента міської партійної газети є саме ви, капітане! Сумніваюся, щоб хтось із ваших господарів зізнався у співучасті з вами. Це вже буде наче злочинне угрупування в лавах Слобожанської міліції, так? Чи я не правий?..
       Алексін мовчав.
       - Та ще й, - продовжував Камінський, - Гризлов сам же й розчавить вас двома нігтями, якщо відомості про його сина вийдуть назовні. А вони все ж таки вийдуть, і я все для цього зроблю. Невже ви досі нічого не зрозуміли?
       - Чого ви хочете? - відчужено озвався він.
       - Дуже малого. По-перше, негайного відбою операції «Касета». Та це й так ясно.
       - Але ж я повинен представити цю касету... з вашим рейдом... - Він замовк.
       - Гризлову-старшому?
       Алексін кивнув.
       - Значить, щось придумаєте. Скажете, що вилучили її в мене, а потім загубили. Або що вас пограбували вуличні хулігани, забрали гаманець та й касету заразом. Це вже ваші проблеми.
       - Але сама касета у вас?
       - Звичайно, де ж їй ще бути?! - натхненно і вперше в житті не заїкаючись, збрехав Камінський. - І також переписана з десяток разів. Погано ви шукали, некваліфіковано. Отже, вибачте, свідоцтв у нас предостатньо. І магнітофонних, і рукописних, і ксерокопіювальних... Кожне з них окремо - аргумент слабкий, самі розумієте. Але якщо взяти всі разом, то - вражає. Особливо, якщо потрапить до лиця неупередженого. Хоча б до міського прокурора.
       - Ще умови? – капітан так енергійно розчавив сигарету в попльничці, наче прагнув продерти й саму попільничку, й стола наскрізно.
       - Спочатку виконайте першу. Про скасування операції.
       Повагавшись, Алексін нахилився й чимось клацнув під столом. Звідти долинув тріск і шурхіт радіоефіру. О, штаб!..
       - «Тирасполь», я - «Центральний», - заговорив він. - Я - «Центральний», викликаю «Тирасполь»...
       - «Центральний», я - «Тирасполь», - проквакало з-під столу, перекриваючи свист ефіру. - На прийомі.
       - Операцію «Касета» завершено, - з явним жалем повідомив Алексін.
       - Повторіть, не зрозумів... - здивовано відповів «Тирасполь».
       - Повторюю: завершено операцію «Касета», «Касету» закінчено! - роздратовано пояснив капітан. - Повідомте всім групам. Як зрозуміли? Прийом.
       - З-зрозумів, - невпевнено промовив «Тирасполь».
       Алексін виліз із-під столу й запитливо глянув на Камінського.
       - По-друге, відпустіть дівчину, - якомога спокійніше сказав той.
       Капітан покрутив телефонний диск і наказав комусь, аби журналістку з сьомої камери терміново доставили до його кабінету.
       - Ще?
       Тепер, опинившись у глибокому відступі, Алексін дивився з неприхованим запобіганням. Він нагадував вівчарку, яку напихають наркотиками й доводять до ломки, щоб вона швидко й безпомилково знаходила опіум на митниці - в надії, що і їй перепаде... Можна уявити, що зараз творилося в його душі. Хоча - ні, уявити це нелегко. Та й чи можна припустити, щоб у людини, яка віддала наказ «ну, ліквідувати» двох інших людей, двох журналістів, лише тому, що не в змозі відібрати в них касету з прізвищем високопоставленого синка Сергунчика Гризлова, якого «замели» під час рейду по боротьбі з проституцією в готелі «Слобожанськ»... Чи можна припустити, що під алексінскім мундиром є якась душа?..
       - Далі, - замислився Камінський. – Далі: відзначити в ваших звітах, що в сьогоднішній аварії на розі площ Тевелєва та Рози Люксембург винен водій «уазика». Перевищення швидкості або щось в цьому дусі. Гадаю, це ви вмієте.
       Капітан поблажливо знизав плечима - які дрібниці!
       - І останнє. Мені потрібен оригінал вчорашньої заяви Зої Лещинської, готельної шлюхи на прізвисько «Чебурашка», про групове згвалтування. Я знаю, що заява зараз у цьому... - Камінський спробував надати своїй усмішці якомога більше сарказму, проте відчув, що вийшла якась гримаса, - в цьому «штабі».
       - А це вже, вибачте, хрін вам, - Алексін церемонно вклонився. - Це справи не стосується.
       Камінський запитливо позирнув на капітана. Той, копіюючи невдалу посмішку Камінського, дивився прямо в очі. Боягуз боягузом, а бач, відчув, що й без того забагато втратив. Та кінець кінцем, про цю заяву Камінський згадав із жиру, вона вже майже не турбує. Що нам до цієї заяви, коли у нас в руках залізний компромат проти місцевої влади - і міліцейської, й адміністративної? Могла ж ця Зоя Лещинська скласти свій опус під диктовку того ж Алексіна, який, побоюючись викриття, змусив її обмовити всіх і вся?
       - Ну й лихий із нею. Ні - то й ні. Все одно ніхто не встановить факту. Ми не збиралися її трахкати.
       - А це ще як подивитися, - задумливо мовив Алексін.
       Боже, невже він досі сподівається якщо не виграти, то хоча б вилізти з того лайна, до якого сам же і вляпався?
       - Ну, а зараз...
       - ...А зараз ви, звичайно, хочете мати мої гарантії? - запитав Камінський.
       - Так. Я вам не вірю.
       - Правильно робите. Я навіть сам собі не вірю. Ось учора, наприклад, хотів перднути, та й - усрався...
       - Я знав, Камінський, що ви – хам і бидло, - Алексін посміхнувся.
       Ні, ну Камінському дуже подобаються подібні типи. Без них було б нуднувато. «Краще бути хамом та бидлом, аніж бандитом у ментівському кітелі», - подумав він, а вголос промовив:
       - Ви отримаєте рукописний оригінал свідчень Бондарчука. Ксерокопії,
як відомо, не завжди є доказами. Отримаєте й касету з його смердючими зізнаннями. Вона нам теж не потрібна. Але...
       Алексін підняв голову.
       - Але лише тоді, коли виконають всі мої умови.
       - Це пізно, - похитав головою Алексін. - І, крім того, як бути з копіями? Касети перезаписані, тексти перезняті...
        - Це не пізно. Гірше для вас буде, якщо ви взагалі нічого не отримаєте. А щодо перезаписів... Як ви зможете відстежити, скільки я їх наштампував? Дві, десять, сто?
       Капітан знову тупо дивився перед собою. Питання про копії було вище його розуміння, але він відчував, що в цьому торзі його можуть обділити. Яким саме чином - він не знав. Подібне відчуття буває в людини, яка некомпетентна у предметі суперечки, але з різних причин мусить її продовжувати. Принаймні, захищаючи честь мундира. Але це майже завжди виглядає смішно.
       - Не піде, - кинув він.
       - Сушіть сухарі.
       - Заждіть, - Алексін примовк, щось обдумуючи. - А хтось знає, що ви взагалі перезаписували обидві ці касети?
       - Звичайно. У редакції знають, - знову збрехав Камінський. - Ну, і ще...
І тут він прикусив язика.
       Як кажуть у таких випадках, на нього раптом найшло осяяння: він зрозумів, чого Алексін боїться понад усе! Гай-гай, як же це раніше не дійшло?! А ще вважав себе непоганим психологом... і такої дрібниці не врахувати, ну... Ганьба! Адже ще багато століть тому якийсь розумник сказав, що таємницю рідко видає той, хто її знає, куди частіше таємницю видає той, хто про неї лише здогадується...
       - Більше ніхто. З ваших, - Камінський зробив наголос на останньому слові. - І, сподіваюся, не дізнається, - він з награною запопадливостю вербував Алексіна в спільники прямим довгим поглядом, аж поки не заслізилися очі. - Значить, угода джентльменська: у вас - Чебурашчина заява, а в мене - копії доказів, що капітан міліції Алексін - кримінальний злочинець. Хай буде?
       - Хай буде, - важко зітхнув капітан міліції Алексін.
       Двері прочинилися. У тонку щілину заглядала блискуча від поту фізіономія в кашкеті.
       - Можна?
       - Так-так, чекаємо, - схопився зі стільця капітан Алексін і, звертаючись до Камінського, урочисто промовив: - Значить, другу вашу вимогу я теж виконав. Залишається ДТП на площі Люксембург...
       Товстий міліціонер-сержант із червоною та мокрою пикою ввалився в кабінет. На лівому рукаві кітеля поблискував наручник. Поворухнувши закутою рукою, він утяг до кабінету дівчину. Її оголену правицю стискав другий браслет.
       Камінський скрикнув од несподіванки.
       Це була не Дінка.
       Це була Людмила, заввідділом пропаганди газети «Вечірній Слобожанськ».


***


       Редакційна планірка закінчувалася.
       - Значить, так, сволочі, - редактор Сава Стариков підбивав підсумки. - Кращі матеріали за минулий місяць визначені...
       Камінський сидів поруч із Дінкою.
       Вона зеленим фломастером розмальовувала сьогоднішній номер газети. На портреті якогось передовика виробництва почергово з'являлися зелені вуса, зелена борода, зелені окуляри, зелена люлька й зелені чомусь ріжки.
       «Вечіркінці» слухали редактора не дуже уважно - як завжди, перешіптувалися, хихотіли, щипали один одного й тихенько підправляли Саву, у промові якого українські слова зрідка перемішувалися з російськими. Ця планерка нічим не відрізнялася від попередніх, коли хтось із членів редколегії пожвавлювався лише тоді, коли вловлював власне прізвище. Адже люди є люди: хтось не доспав, хтось ледь приніс до редакції свою похмільну голову, хтось уранці прибув з чергового відрядження та й поспішав ділитися враженнями.
       - За підсумками голосування перше місце присуджено Петру Ніколаєнку, спортвідділ, стаття «Гандбол - це на все життя»; друге розділили Віктор Сусіпатров, відділ листів, за інтерв'ю «Я бачив інопланетян» та Григорій Генкін, сектор інформації, нарис «Будні міліції», третє - Леонід Азарин, відділ культури, репортаж «Виставка гравюр у Палаці залізничників». Отже, плануємо наступний місяць...
       Камінському зараз хотілося лише одного - нікого не бачити. Дивний, незбагненний збіг - саме сьогоднішнього ранку на нього звалилася маса неприємних новин.
       Рівно о дев'ятій, як тільки він зайшов до кабінету, зателефонував редактор видавництва «Прапор» Дмитро Кузнецовський. Він загробним голосом повідомив, що сатирична книжечка Камінського, що отримала дві позитивні рецензії, вилетіла з плану видавництва, і що потрібно зайти й забрати папку з рукописом.
       Потім зателефонував секретар правління Слобожанської організації Спілки журналістів Антон Прірва - сказав, що Камінського викинули з черги на квартиру, адже до свого невдалоого одруження він проживав із батьками, а в них, як раптом сьогодні виявилося, житлоплоща дозволяє вписатися туди знову, незважаючи на те, що батьки живуть у двох прохідних кімнатах разом з його сестрою та її чоловіком.
       А перед самою редакційною планеркою терміново з'ясувалося, що Камінський взагалі не має права працювати в газеті, оскільки немає в нього спеціальної журналістської освіти, адже з журфаку він давно відрахований за неуспішність... Про це повідомив відповідальний секретар Володя. А коли так, то в найближчі ж дні доведеться виселятися з відомчого гуртожитку...
       Одне слово, весело!

                Він ускочив у стакан,
                Повний мухоїдства...

       І не міг зараз Камінський позбутися відчуття, що за всім цим стоїть якщо не рідне УВС в особі капітана Алексіна, не обком КПРС в особі новоспеченого заввідділом Гризлова, то, в усякому разі, хтось із подібної братії. Досить того, що Сава прозоро натякнув, що йому до пенсії ще дуже далеко.
       Думати про це не хотілося, та вже й було не потрібно.
       - ...Камінський, - почув він голос редактора. - Дезінформаційний матеріал про ядерний вибух під селищем Світлим мало не потрапив до номера. Лише завдяки нехлюйському ставленню Діни Левіної до своєї роботи, завдяки її заплутаній телеграмі...
       - А я писала «КЛІШЕ на тумбочці», а не «Пляши на тумбочці»! - вибухнула Дінка, відкинувши розмальовану газету й різко обернувшись до Сави. - Я не винна, що телеграфісти не знають слова «кліше»!..
       - ...отож тільки через її недбалість дезуха не пройшла в газету, - незворушно продовжував Сава. - Це, на щастя, саме той випадок, коли наше роздовбайство робить добру справу. Тому що, як виявилося, представники американського командування прибули до Слобожанської області не для контролю знищення ядерних боєголовок, а лише перерахувати кількість наших тактичних і стратегічних ракет, яку наша країна подала у своїх відомостях. Врешті-решт, абсолютно незрозуміло, чому Камінський вирішив, що під Світлим буде здійснено вибух термоядерного заряду...
       - Саво, ти ж сам погнав мене на цей репортаж, - роздратовано нагадав Камінський. - Ти сам кричав: «Буде атомний гриб, треба фото й текстухи сорок рядків!..» Навіщо ж тепер з хворої голови?..
       Але редактор, здається, не почув.
       - Слава Богу, що цей неперевірений матеріал не пішов до друку, - монотонно, не дивлячись ні на кого, продовжував Сава. - Я навіть уявити не можу, які були б наслідки. Рейган узяв би нашого Горбачова за петельки і... зробив би ноту протесту.
       Від дружного реготу редколлективу задзвеніло скло книжкової шафи. До кабінету зазигнула розгублена секретарка Олена. За стіною хтось крикнув: «Ви що там, з глузду з'їхали? Дайте працювати!» Дочекавшись тиші, редактор продовжував:
       - Соромно було б усім нам. Соромно й боляче. Як би виглядав «Вечслобожанськ» перед нашими читачами, коли довелося б друкувати спростування; перед нашим та американським президентами; перед усім цивілізованим світом? Неважнецьки виглядав би. Особливо, якщо врахувати, що матеріали Камінського останнім часом часто викликають негативну реакцію з боку рядових читачів та багатьох відповідальних осіб... Крім того, - скривившись, продовжував Сава, - ти, Олесю, чомусь не вказав у автобіографії, що маєш родичів за кордоном. Брат твій Едуард проживає в Ізраїлі, правильно? - І сам собі відповів: - Правильно. І давненько вже, майже десять років. А ти про це не знав, бідненький?
       - Чому ж, знав, - реготнув Камінський. Було зрозуміло, що з ним тепер просто грають. Це не маячня. Някого брата в Камінського ніколи не було. Ні Едуарда, ні Сигізмунда, ані Мухамета. Але ж не може редактор міської газети Сава Стариков страждати шизофренію? - А ще я влаштував землетрус у Вірменії, спеціально, щоб написати про нього репортаж і отримати гонорар у 502 карбованці. І зіштовхнув «Адмірала Нахімова» з ракетним крейсером «Варяг». І сестра моя Аеліта мешкає на Марсі...
       Камінський очікував сміху, але не дочекався. Він дивився на обличчя співробітників. Тепер усі мовчали. Хтось старанно чистив нігті розігнутою канцелярською скріпкою, хтось, втомлено спершись об спинку стільця, з нудьгуючим виглядом дивився у вікно, ще хтось узявся розгадувати кросворд на четвертій сторінці «Вечірки»... На Камінського не дивився ніхто. Лише голос Сави продовжував набатного звучати в тиші.
       - Тому пропоную провести збори трудового колективу, на якому з'ясувати питання про подальшу діяльність Камінського в нашій газеті. Ми тебе, Олесю, всі, звичайно, поважаємо, але, вибач, терпіння теж не безмежне. Досить згадати самі тільки теми твоїх матеріалів - в'язниця, психлікарня, наркомани, злочинці, бомжі... і ось тепер - повії. Невже нічого доброго не бачиш навколо себе, навіщо ти несеш до газети всяку гидоту? Хіба це підвищить тираж «Вечслобожанська»?.. Кінець вісімдесятих на дворі, а ти копіюєш «Поліцейські відомості» що виходили в нас на початку століття...
       Мимоволі згадалися слова того ж Сави, який докоряв за дрібнотем'я. «Газета, - наставляв він, - повинна бути ударною, гвоздьовою, такою, щоб читач не міг од неї відірватися. Найгостріше писати треба, сволочі, й не тільки про трудові успіхи, але й висвітлювати життя з різних ракурсів.  Вісімдесят сьомий на дворі, два роки вже, як перебудова і гласність...» Міг би нагадати Камінський і про свої грамоти Спілки журналістів, отримані останнім часом, і про недавню премію, на яку висував його той же Сава... Але вголос сказав:
       - Володя Гриньків теж так думає з мого приводу. Але видав іншу причину: відсутність у мене журналістської освіти. А взагалі рішення ваші збігаються, і дуже синхронно. Випадковість, напевно...
       Відчувши, що Камінський зараз наговорить занадто багато, Людмила штовхнула його ліктем і підсунула записку: «Не дрейф, викрутимося!» Але йому вже все було по барабану. Планування газети на наступний місяць пройшло без його участі.
       У відділі на Дінку очікував Женя. Він устиг знову десь «жахнути» сто грам, а може, й більше. В усякому разі, очі його блищали, та й спиртний аромат міцно стояв у повітрі. Забачивши Камінського, Женя гмикнув:
       - Слухай, старий, загадку. Спеціально для тебе. Йде, значить, вулицею патруль міліції. Праворуч - грабують, ліворуч - гвалтують, попереду - стріляють, позаду - ріжуть. Кого буде затримувати патруль, як ти гадаєш?
       Еге ж, дуже актуально...
       - Мабуть, тих, хто гвалтує? - ліниво допустив Камінський.
       - Стратив! - зареготав Женя. - Патруль затримає п'яного. І - на іншій вулиці, де світліше...
       Він чекав, що Камінський засміється, але той мовчки сів за свій стіл.
       - Проблеми? - запитав Женя. - Ну, вибач...
       Красиве слово - «проблеми». Універсальне. Так можна визначити й перевернену на брюки вазочку з морозивом, і відсутність громадського захисника в залі Страшного Суду. І те, й інше передбачає якісь термінові дії: чи то негайно позбутися плями, поки вона не вбралася грунтовно, чи то переконати Святих апостолів у необхідності перенесення Страшносудового процесу, поки не буде призначений офіційний адвокат...
       Але що робити в конкретному випадку? Повіситися - неестетично. Порізати вени - липко й мокро. Стрибнути з тринадцятого поверху Будинку преси - брудно. Під трамвай - боляче... Застрелитися - нема з чого, бо ж «макарова» пожбурив на стіл капітана Алексіна. Камінський посміхнувся. Нісенітниця. Руки-ноги є - значить, і голова з голоду не здохне. Як здорово сказав хтось із античних - Теренцій, напевно: «Якщо не втрачено все - то не втрачено нічого. А все ще не втрачено...»
       - Хороший поет Валера Тесаков, - раптом сказав Женя.
       - Непоганий, - погодився Камінський, думаючи про своє.
       - Ну. Класно написав:

                             Можно, в крайнем случае, под трамвай,
                             Чтоб, не долго мучаясь, – в ад иль рай.
                             Можно вены бритвою – и лады…
                             Долго ль... до беды?

       Камінський дивився на Женю тупо, Женя на Камінського - уважно і з усмішкою.
       - Але ж не все втрачено, як сказав цар іудейський Соломон...
       У Камінського раптом знову потекло під пахвами, спітніли долоні. Легке запаморочення змусило спертися об край столу.
       - Зараз минеться, - пообіцяв Женя. - А от якщо б ти подумав про мій «маузер», то я б тобі його не дав. Але ти подумав про ментівський ПМ, що його ти позбувся...
       - Стривай, - забурмотів Камінський. - Як ти здогадався?
       - Залишкові явища психіки, колись ураженої синдромом геростратофобіі, - хитро пояснив Женя. - Лікувався в дурдомі. Але недолікували, виникає фантомний рецидив... особливо, коли жахну стопку.
       - Ще раз... Не зрозумів.
       - І не треба розуміти, забудь. Нісенітниця. Нічого я не вгадав, не Вольф Мессінг. Просто пика в тебе ще та: чи то стрілятися, чи то вішатися...
       - Тьху, я вже подумав був...
       - Менше думай, - Женя прикурив чергову «беломорину».
       - А звідки в тебе ця пушка?
       - Від Михайла Рудермана.
       - Хто це?
       - Він не «це», а мій дід. Автор пісні «Тачанка».
       - Рідний дід? - здивувався Камінський.
       - Куди рідніше. Проте лише де-факто. Мій дідусь де-юре й бабуся - яскраві блондини. А їх дочка, чи то пак моя мама - чорна, як смола. І я брюнет пекучий, весь у Рудермана. Ймовірно, він колись наздогнав мою бабусю, тому ж бо я і став поетом. Природа на дітях відпочиває, а на онуках відіграється...
       Відзначивши непідробний інтерес Камінського, Женя продовжував захоплено - мабуть, не часто доводилося говорити на дорогу для нього тему.
       - Крім того, я провів деякі дослідження і дізнався багато нового-цікавого. Наприклад, що в Семена Михайловича тачанки не були популярні. А ось братва Нестора Івановича вся суцільно була на «бойових колісницях», і полосували вони всю Україну вздовж і впоперек...
       - Значить, твій дід написав пісню про махновську тачанку... - замислився Камінський. - Це ти хочеш сказати?
       - Цього я не хочу сказати, - розсміявся Женя. - Це ти вже сказав. До речі, в першому виданні збірки «Пісні революції» ні прямо, ані побічно не згадується, чиєю ж самою була ця тачанка.
       - Стривай, - перебив його Камінський, прокручуючи в пам'яті знайому з дитинства пісню. - А як же: «О буденновской тачанке в небе летчики поют...»?
       - О! - Женя підняв указівний палець. - Будьоннівською вона стала лише з п'ятдесят шостого року, коли рядок цей з'явився в «Антологии советской поэзии». А знаєш чому? Відповім. Незадовго до цього армійський хор Александрова включив цю пісню до свого репертуару, а в Міноборони текст не затвердили. Там сиділи не дурні, й одразу ж помітили, що тачанка ця «безхазяйна». Викликали діда у великий кабінет: про чию ж, чорт забирай, колісницю ти написав? І що це за абстрактні «вороги», яким «донині сниться»? Чи не наші це червоні герої? І дід з переляку видав експромтом новий куплет, тачанка миттєво перейшла у власність Будьонного...
        - Добре хоч, не посадили.
        - А могли, і збиралися, до речі. Але спустили на гальмах, а то: двісті мільйонів радянських людей співають цю пісню, а автор за неї сидить у в'язниці. На Сумській плювалися б...
       Женя ніяково крутив у руках цинкове кліше - відбиток фотознімку з ядерним вибухом, яке всі три дні, як з'ясувалося, провалялося на тумбочці у Камінського, в той час, як Дінка за власною ініціативою моталася до Грозного, збираючи матеріали про чергову локальну війну. Хоч би попередила когось або дочекалася Камінського, поки він точив ляси з капітаном Алексіним у кабінеті редактора, - а то отак, трах-бах, повертається, і - оформляйте їй відрядження заднім числом...
       І нічого їй не скажеш, нічим не дорікнеш - формально вона має рацію. Як позаштатний працівник редакції Дінка має повне право розпоряджатися своїм часом на власний розсуд, ні перед ким не звітуючи. Повернувшись із цеху, вона чесно залишила кліше у відділі, й Камінського навіть носом тицьнула своєчасно - надіслала телеграму вже з самого Грозного, і не її вина, що телеграфісти не дуже грамотні. І знову ж таки не її вина, що менти з банди Алексіна ганебно прокололися - замість неї випадково пов'язали Людмилу, як теж «дівку з відділу пропаганди». Що ж поробиш, наша міліція теж не застрахована від прикрих помилок...
       Вже про все було переговорено. Всі нюанси з'ясовано й уточнено. Історія виявилася простіше пареної ріпи. Камінському залишилося тільки підписати обхідний - вирішив не чекати, коли його доля вирішиться на загальних зборах трудового колективу. Адже абсолютно ясно, що при будь-якому рішенні залишатися тут йому не можна - за щонайменшу майбутню помилку, яку, можливо, не помітили б у іншого, він просто вилетить «за статтею», а то й гірше... ВОНИ зможуть це організувати. У НИХ необмежені можливості. За останні три дні це зрозуміла й Людмила, серйозний і досвідчений журналіст, яку ВОНИ змусили мовчати.
       Перебираючи свої папери, щоб не залишати своєму наступникові суцільний розгардіяш у письмовому столі, Камінський краєм вуха слухав касету, що крутилася в Дінчиному диктофоні.
       - «За що мене?.. Я що тобі - звір який, слухай? Навіщо ви гвалтуєте моїх жінок автоматами і саперними лопатками?.. А хлопчикам нашим навіщо яйця відрізаєте? - лунав голос полоненого бойовика. - Ви що, думаєте, цим націю виріжете? Не виріжете! Буде наша нація! У ліс підемо, в гори підемо, далеко підемо, а битися будемо! І різати ми вміємо, і наздоганяти, слухай! І вбивати вміємо!.. »
       Клацнув вимикач, з-під кришки диктофона вистрибнула касета. Саме та касета, на якій ще три дні тому був записаний рейд «Нічні лицарі». Саме та касета, яку Дінка витягла зі столу у Камінського й повезла з собою до Грозного, справедливо вважаючи, що попередній запис більше не знадобиться, - адже рейдовий матеріал уже віддрукований на машинці та й поданий Людмилою до редакторату.
       Прояснилася справа і з «маршалом» - Бондарчук Ігор Трохимович бавився з телефонною коробкою не тільки в під'їзді у Жені, але й у кабельному розподільнику, знайшовши телефонну пару від кабінету Сави Старикова. Знати б це раніше! Та дарма, ця мимовільна підказка чудово допомогла Камінському при зустрічі з капітаном Алексіним. Немає лиха без добра...
       Але про те, що викрадена саме Людмила, а не Дінка, аж до останнього моменту, до її звільнення, не знав ніхто. Людмили ніхто не кинувся, гадаючи, що вона в Києві, на черговому семінарі, і конспектує лекції на тему «Преса в боротьбі з негативними явищами»...
       - І ще одне, - раптом сказав Женя, схиливши голову. - Натякни якось своєму Савці, що словом «сволочі» він не хвалить вас, а навпаки - ображає. Сволоч - це той же збрід. Тільки «збрід» - збрідаєтся докупи, а «сволота» - зволочується. Ханурики, босота-голота, шваль усяка, що до бурлак-трудівників ніякогісінького відношення не має. Врахуй.
       - Врахую, - пообіцяв Камінський. - І ще багато чого врахую.



***


       Влітку ніч настає повільно, нерішуче, але невідворотно.
       Вже помітно порідшали сузір'я віконних вогників. Завмерли вулиці, відпочиваючи після спекотного дня. Світлофори перейшли на черговий режим - коротко, немов маяки, ритмічно спалахували жовтим вогнем. Потріскували й рівно гули величезні неонові літери - «ГОТЕЛЬ СЛОБОЖАНСЬК».
       Із дверей виштовхали п'яного. Щось бурмочучи під ніс, він дістався до найближчого дерева, обійняв його та задумливо сповз на землю. Це була найщасливіша в світі людина - їй уже нічого не хотілося.
       Крізь сміх і вереск з вікна готелю безладно лунало:

                Ти ж мене підманула,
                Ти ж мене підвела,
                Ти ж мене молодого…
 
       Ростемо ж ми, гей! Раніше в подібному стані репетували «Шумєл камиш» або «С одєского кічмана бєжало два уркана...» А тепер, бачиш, підвищується потроху культура, зростає свідомість і стрімко рухається прогрес. Он, поглянь-но, навіть замість вокзальних смердючих тіток, що тягали при собі шматок мила та пляшку води для підмивання, тепер висококваліфіковані «феї» у люксових номерах - при вході знімай калоші, - профілактичні медогляди, косметологія, охорона, менеджери, бухгалтерія... Цілий синдикат, монополія. Держава в державі. Такий собі Ватикан.
       Якщо не ширше, не могутніше, не міцніше... де суцільний бардак керує життям, де все тримається на розпусті, де все населення живе у величезному - від моря до моря! - борделі під червоним ліхтарем і гучною вивіскою...
       Де всі однакові.
       Де всі схожі. Не гірше й не краще одне за одного.
       Щось змусило зупинитися посеред майдану. Камінський озирнувся. Тут, майже навпроти готелю, на тлі зоряного неба чорніла кам'яна статуя.   Відкинувши руку і захоплено дивлячись перед собою - на будівлю Слобожанського обкому партії, - вождь світового пролетаріату застиг в динамічній, сповненій енергійного руху позі. Здавалося, ворухне зараз піднесеною долонею і гостинно, широко, жестом суворим і простим вкаже ліворуч - на парадний вхід до готелю «Слобожанськ».

           
***

       Розплющивши недопалок об стіну, він підвівся зі сходів. Кілька секунд мовчки постояв під дверима. Нарешті, зважившись, торкнувся кнопки дзвінка, під яким висіла табличка з його прізвищем.
       У глибині квартири пролунав сигнал, схожий на міліцейську сирену. Майже відразу ж почулися кроки.
       Вона йшла відчиняти двері.

                Кінець першої частини





                ЧАСТИНА ДРУГА

1987 рік, травень

        ...Повільно поверталася свідомість.
       Кілька разів він прокидався та знову поринав у бездонну темряву. З усіх боків насувалася маса стисненого повітря. Поворушити головою було неможливо - здавалося, там, під самою потилицею, перекочується важка залізна гайка, вона тисне, розпирає і дряпає мозок...
       Зойкнувши, Камінський перекотився на бік, - світ хитнувся й засяяв усіма кольорами веселки. Виявивши за щокою шматок хлібної м'якушки, мовчки дожував і проковтнув. Перед очима все попливло, шлунок рушив угору.    Камінський закашлявся, підняв голову і зрозумів, що прокинувся від наполегливих дзвінків телефону. Ледь не скинувши на підлогу апарат, дотягнувся до трубки.
       - Олесику! - мембрана весело тріщала голосом Дінки. - Нарешті! Дзвоню, дзвоню... Ти там ще живий?
       Вирахувала. А, прізвище з цією адресою є в телефонному довіднику, після розлучення з Тетяною телефон так і лишився записаним на Камінського.
      - Схоже на те, - невпевнено пробурмотів він.
      - Халтура потрібна?
      - М-м... Халтура? - він спробував зосередитися, але новий напад головного болю і спазм у животі ледь не відключили свідомість.
      - Тягне на фейлетон чи на «проблемуху». Береш?
      - А совість є?
      - Як?.. - не розчула Дінка.
      - Я питаю: совість у вас є? Викинули людину з редакції, а тепер, значить, приперло... Так виходить, еге ж?
      - По-перше, викинула тебе не я. І навіть не редактор, коли вже на те пішло. Ти сам це чудово знаєш. А по-друге, подумай: після всього, що було, раптом зникає твоє прізвище з газети. Це ж який козир для... здогадуєшся, для кого. Коли так легко заткнути пащу одному, то наступним може виявитися будь-хто, - торохтіла Дінка, побоюючись, що Камінський може просто кинути трубку.
       Справді, про ситуацію, яку описала Дінка, він якось не подумав - захопився своєю образою, несправедливою й гарячою образою, коли всі друзі скрушно та співчутливо хитають головами, а допомогти нічим не можуть. А... а якщо його матеріали й далі будуть з'являтися в газеті, з тим же прізвищем, якщо Камінський подаватиме їх як позаштатний автор, то... то дехто зрозуміє, що опальний журналіст не склав рук, він живе і продовжує писати, навіть друкується в тому ж таки «Вечірньому Слобожанську», звідки його так гарно і швидко прибрали. А це означатиме лише одне: те, що редакція не вважає кореспондента винуватим, інакше назавжди виставила б йому червоне світло...
І за кілька секунд із задоволенням почув від Дінки майже дослівно саме те, про що тільки-но подумав.
       - Редактор у курсі? - перепитав він, навмисне не називаючи Саву по імені.     Нехай Дінка зрозуміє, що Камінський не в захваті від дій редактора, і вимовляти його ім'я не дуже хоче.
       - Так, Сава як раз і підкинув цю ідею. Він і без того в складному становищі, не з його ж вини все так вийшло. Він не хотів...
       А ось становище редактора зараз не цікавило Камінського. Хотів - не хотів, а все ж таки виконав вказівку керівництва, позбувся працівника «в двадцять чотири години». Зрештою, Бог йому суддя...
       Може, варто було для порядку покривитися й пообурюватися, але не було ні сил, ані настрою.
       - Второпав. Що там у вас за проблеми?
       - Береш, значить... - Дінка замовкла, очевидно, щось записуючи. - Тоді я даю твою адресу. Яка квартира і коли зручніше?
       - Квартира сьома... Десь годинки через три, - критично оцінивши своє самопочуття, Камінський прикинув, що цього часу цілком вистачить, аби хоч трохи прийти до тями й приступити до ударної трудової діяльності.


***

       За останні два дні, як його з тріском виперли з «Вечірнього Слобожанська», він так і не знайшов ніякої роботи.
       Попервах наївно вважав, що легко влаштуватися до будь-якої газети - певне ім'я у журналістському колі він все-таки має. Якщо не відразу кореспондентом, то хоча б перекладачем, літпрацівником або навіть коректором, ким завгодно, а там подивимося...
       А дзуськи! - із «Слобідського краю» його просто погнали, з «Червоного прапора» ввічливо попросили, а в «Ленінській зміні» сказали, що немає вакансій... Хоча Камінський чудово знав, що в них у відділі «комсомольського життя» є вільна ставка молодшого кореспондента. Хочуть брати якусь дівчинку, новоспечену випускницю журфаку, яка ще навіть документів не подала. Та й не зіпсована ще. Нехай беруть.
       У рідній же «Вечірці», куди він причвалав по трудову книжку, тривав звичайний   робочий день. Похитавшись по кабінетах і покуривши з колишніми колегами, Камінський незабаром опинивсь один: друзі розбіглися готувати черговий номер. До нього вже нікому не було діла. Життя в редакції тривало, звичне й до болю знайоме, рідне, але це вже було не його життя, не його робота, не його газета...
       Коротше, всі вчорашні пригоди завершилися в кафе «Три дуби» на Пушкінській, звідки Камінський, побратавшись із кількома місцевими алканавтами й для чогось роздавши їм свої нікому не потрібні та й зайві «вечіркінські» візитні картки, на автопілоті зарулив до Тетяни. Завалився з п'яною усмішкою, нахабний, противний, хитався в коридорі, ледь не падаючи, хапав її за талію й за груди... Потім гепнувся на диван і миттєво заснув, не скинувши черевиків. Ніколи ще з ним такого не бувало. Тепер хоч на очі не потрапляй. Ну, треба ж було так надертися, й заради чого? Якого хріну? І диво просто, справжнє диво, що його вчора до трезвяку не замели...
       Тепер він може сміливо й відверто називатися особою без певних занять і певного місця проживання. Інтелігент, журналіст, біс його забирай, хоч і з нескінченою, але - вищою освітою! Ганьбише... І що робити далі, де ночувати, чим займатися, як заробляти на життя - абсолютно незрозуміло.
       «Скажи іще спасибі, що живий...», - згадалася пісня Висоцького.
       ...Лише з третьої спроби вдалося покласти слухавку на місце, і Камінський, спотикаючись та хапаючись за все, що потрапляло під руки, вибрався до кухні. У холодильнику знайшов дві старі пляшки пива, що Тетяна берегла для миття голови, - і з щасливим стогоном вибулькав їх величезними ковтками. Нічого, помиється звичайним шампунем, нехай уже вибачить. Різка крижана рідина повільно заповнювала пекучу пустелю. Він стиснув голову долонями, міцно заплющив очі - трохи полегшало, і, ледь торкнувшись подушки, знову провалився в небуття - тепер уже солодке та спокійне...
       А в призначений час, устигнувши прийняти холодний душ, нашвидкуруч і насухо поголитися та врізати кухоль міцного чаю, він запросив до кімнати немолоду повненький тітоньку, яку посватала йому вкрай заклопотана Дінка, - адже після вигнання Камінського з редакції весь тягар відділу пропаганди навалився на них із Людмилою, тому скинути якусь частину роботи, позбутися незапланованих турбот було для них дуже бажано. Тим паче, обидві знали, що теми Камінський не зіпсує, вичавить із неї все, що зможе.
       - Слухаю вас, - сказав він і, зарядивши кишеньковий диктофон новою касетою, натиснув на кнопку. 
       Гостя ніяково мовчала, збираючись із думками. Втомлене, привабливе своєю задумою м'яке кавказьке обличчя. Очі втомлені від турбот, такі очі бувають тільки у літніх жінок. Натруджені, хоча м'які, не мозолясті долоні лежать на дешевій дамській сумочці...
       - Не знаю навіть, з чого почати, - посміхнулася відвідувачка. - Стільки разів готувалася до подібної розмови, а тепер...
       - Насамперед починають із знайомства, - підказав Камінський.
       - Так-так, вибачте. Я... Мене звуть Анаіда Амірівна. Прізвище - Кордулян, - вона позирнула на диктофон і гаряче продовжувала: - Я працюю в торгівлі 33 роки. Звичайно, всього надивилася. І доброго, й не дуже. Ви ж бо маєте уявлення? – мати справу з грошима і при цьому не... не спокушатися, може далеко не кожен. Особливо, якщо виникають обставини. Вам цікаво, ви розумієте?
       Вона замовкла. Камінський не квапив - зараз необхідно дати їй зосередитися, розговоритися, не відлякнути прямими запитаннями. Запитання виникнуть пізніше, а поки хай вона сама говорить... 
       - Мабуть, не секрет для вас, що з продавців постійно збирають данину. Особливо сьогодні, зараз. Не рекет, ні. І навіть не податкова. А й заввідділом, і директор магазину, і райторг... Один з одного, по зростаючій. Крім того, ще й ревізорові дай, дай контролерові, санстанції, пожежній, міліції дай... Система поборів, - наче по писаному, декламувала Кордулян, - відпрацьована десятиліттями. Якщо навіть не століттями. А крайнім залишається покупець. Тобто, перш за все, страждає саме покупець, який платить готівку...
       Камінський кивнув, намагаючись приховати раптову посмішку. Згадав розмову з колишнім однокласником, який зараз завідує секцією в універсамі.   «Не даси на лапу, - бідкався він, - не отримаєш дефіциту. Не отримаєш дефіциту - не виконаєш плану. Не виконаєш плану - значить, не вмієш працювати. А звідки грошики на хабарі, де їх брати? - а з тебе ж, з покупця!.. » -«То чому ж ти сам, такий совісний, працюєш в цій сфері?» - здивувався тоді Камінський, але той лише плечима знизав, сказав: «А що я ще можу, що я ще вмію?» і перевів розмову на «шкільні роки чудесні», коли майже всі були прибічниками аскетизму і максималістами.
       Так, ситуація ця старовинна. Й нікого не дивує, права в цьому Анаіда Амірівна. Камінський розуміюче кивав, добре уявляючи, до чого вона веде. Закабаніли, розжерлися торгаші, чогось не поділили між собою, тепер і бісяться, топлять один одного, не зупиняючись перед засобами. Оця жіночка, приміром, обрала своєю зброєю саме пресу, громадську думку...
       Перед Камінським, немов на прозорому екрані, вже почав формуватися конспект фейлетону, в блокноті він навіть склав приблизний план збирання інформації: «директор магазину - колектив - керівництво райторгу - іронічне узагальнення - ударне резюме...» Виникли й варіанти заголовку: «Павуки в банці», «Злодій у злодія…» та ще щось подібне, специфічне й примітивне до нудоти. Коли так, то слід закругляти преамбулу й спрямовувати бесіду до конкретної теми, переходити саме до запитань.
       - Анаідо Амірівно, вибачте, технологія обману-обміру-обважування покупців - справа, звичайно, цікава. Але, ви ж, напевно, звернулися до газети не лише для того, аби поділитися цими знаннями?
       - Ні... Не тільки, - вона замовкла і знову позирнула на диктофона, під прозорою кришкою якого повільно крутилася касета.
       Камінський натиснув на вимикач і вийняв касету. Контрольний індикатор згас. Полегшено зітхнувши, Кордулян продовжувала говорити, але тепер бесіда стала зовсім іншою. Камінський ретельно записував її слова кульковою ручкою в блокноті, навіть не знаючи, як до них ставитися, - те, що почув від Анаіди Амірівни, було бозна чим, нонсенсом... нарешті,  просто фантастикою!
       Одне було зрозуміло - тут не відбутися звичайним фейлетоном. Якщо вона бреше, то слід це переконливо довести й гарненько продерти її саму. Щоб іншим не кортіло використовувати газету для своїх місцевих розбірок. Якщо ж не бреше... Хто його знає, що робити. Так просто не буває!..
       Попрощавшись із дивною відвідувачкою, Камінський накрутив номер Дінки.
       - Левіна! - скрикнув він і скривився: трохи боліла щелепа після вчорашнього. Чи то сам десь вмазася по п'янці, чи то його хтось садонув?.. - Кого ти на мене напустила? Ти нормальна? Я ще жити хочу!..
       - Аустерліц чи Ватерлоо? - засміялася Дінка.
       - Та ні, мабуть, Курська дуга. Вона або з Сабурки, або прийшла познущатися, або... або й те, й інше разом. В усякому разі, розповідає дикі речі. Дикі, але цікаві! Ні, ну ти уяви собі: «Дівчино, зважте мені півкіла трасуючих, триста грам бронебійно-запальних... пляшку «Осколково-фугасної» та загорніть самозарядний штопор»... Або таке: заходжу, каже, до директора, не постукавши, а в того на столі – чотири чи п'ять пістолетів, вн їх тут же поспіхом зіштовхнув до шухляди… Ти повіриш?
       - А чому ні? Тобі і прапор у руки, - поспішно відповіла Дінка. Закручена редакційними справами, вона не розділила подиву співрозмовника. - Значить, з'ясуй, навіщо їй знадобилося брехати, якщо цю брехню легко перевірити. Зроби матеріал, ну... стандартний матеріал, розумієш? Тільки в темпі - я тобі на четвер триста рядків залишила. У крайньому випадку – триста сорок. Встигнеш?
       Звичайно, встиг би. Встиг би обробити і директора, і райторг, і поговорити з колективом магазину. Та вже до нинішнього вечора, в кращому разі, встиг би одбарабанити на машинці фейлетон, а завтра з ранку покласти його Дінці на стіл.
      Якби не одне.
      Якби не стос офіційних відповідей з різних інстанцій - від районної прокуратури та «обехаес» до ЦК Профспілок. Якби не ці документи на фірмових бланках з печатками та обтічними словесами, які в певній мірі свідчили про щирість продавця Кордулян Анаіди Амірівни.
       Ці документи зараз лежали на столі поруч із давно вимкненим диктофоном.
       Тепер пора було «на місцевість». До гастроному номер 72. Ніякого плану дій у Камінського поки не було, але цей план міг з'явитися будь-якої миті.


***

       - Е! На хвилинку!
       Зверталися явно до Камінського. З напівпрочинених тилових дверей магазину, здавна охрещених «чорним ходом», махав рукою незнайомий молодий чоловік з гарними мушкетерськими вусиками. Переконавшись, що його помітили, він зник за дверима. Камінський увійшов слідом.
       - Підмогнеш малехо, - по-хазяйському розпорядився вусань. - Не ображу.
       Ревнув мотор, вантажівка подала борт до дверей. Удвох із «роботодавцем» Камінський підняв і занурив до кузова важучий ящик з паперовою етикеткою «Сигарети «Ватра». Клас третій». Шофер із відсутнім виглядом гриз яблуко й ліниво поглядав зі своєї кабіни. Напевно, він був справжнісіньким шофером, який ні за що не допоможе завантажити машину, поки не домовиться про ціну. На цей раз оплата, мабуть, не цілком задовольнила...
       - До базару? - розуміюче підморгнув Камінський, ховаючи в кишеню простягнуту господарем десятку. Перший гонорар за всю цю справу... - До Центрального чи до Сумського?
       - Багато знатимеш - наживеш пригод, - посміхнувся той. - Зробили - і розбіглися. Я тебе не знаю, ти мене не бачив. Чи не задоволений?
       - Що ви, зовсім навпаки, - Камінський анітрохи не кривив душею.
       Двері зачинилися. Вантажівка, обережно об'їхавши канаву, поволі рушила по вузькій доріжці між магазином та хирлявим фруктовим садком. Поруч нікого не було, та якби Камінського хтось і бачив - це вже не мало ніякого значення, адже настав саме час для наживати пригод, як далекоглядно висловився новий знайомий. Вчепитися в задній борт і перевалитися до кузову не становило проблем, як і злегка прорвати нігтями пакувальний папір. Під ним блиснув темно-зелений метал... Так, перевозити сигарети в армійських цинкових контейнерах - це круто. Ледь усвідомивши своє відкриття, Камінський принишк, але по дві-три хвилини довелося вистрибувати: машина зупинилася й раптом пішла заднім ходом, клацнули дверцята, пролунали голоси…
       Він не вгадав - це був не Центральний і не Сумський ринок. Все виявилося набагато простіше - вантажівка стояла на так званій Ленінській товкучці - на перехресті вулиці Двадцять третього Серпня та проспекту Леніна. Майже під пам'ятником воїну-визволителю Слобожанська.
       Помилувавшись ізбоку на вивантаження одного з ящиків, - решту машина відвезла в невідомому напрямку, - Камінський незабаром підійшов до симпатичного хлопця у шкірянці, який виклав на прилавок кілька пачок сигарет і причепив збоку саморобну табличку-цінник.
       - А машинки чисті? - тихо поцікавився Камінський, не дивлячись на продавця.
       Той щось буркнув і відвернувся.
       - Ні, ну я тільки спитав, - ображено насупився Камінський.
       Тепер продавець байдуже подивився на нього:
       - А що цікавить?
       - Макар Іванович.
       - Зараз немає, - повільно сказав продавець. Ця відповідь ні до чого його не зобов'язувала. Мало хто на базарі може запитати якогось Макара Івановича, який справді в даний момент може бути відсутній?..
       - Тоді Тотоша. Тільки не Лінь-Бяо.
       Продавець сперся ліктем об прилавок, скоса дивлячись на Камінського. Не кожен обиватель може відрізнити пістолет ТТ вітчизняного виробництва від китайського, і не кожен знає, що «китайця» можна сміливо викидати після восьмого-десятого пострілу. Продавець зрозумів, що Камінський це знає…
       - Ображаєте, - протягнув він. - Лайна не тримаємо.
       - Тула? Іжевськ?
       - Ти від кого?
       - Сам, - зізнався Камінський. Вигадувати щось на ходу було небезпечно.
       - Пош-йшов... - виразно прошипів продавець. - Зрозумів, ні?.. - Він обережно вийняв із внутрішньої кишені червоне посвідчення з гербом і на мить розкрив. – Відділ боротьби з розкраданнями соціалістичної власності. Спецзавдання. Зрозумів, ні? Звалюй, колего, не заважай!
       «Смирнов...» - устиг прочитати прізвище Камінський. Звіряти оригінал із фотографією вже не було можливості - книжка тут же зникла в кишені хазяїна.
       - Давай, давай звідси, нема чого, - раптом пролунало прямо над вухом.
       Поруч стояв іще один громадянин, тримаючи руки в кишенях. Чомусь неприємно вразив маленький носик, неприродно задертий догори. Ніздрі, немов дула двостволки, цілилися Камінському в очі.
       - Кому сказав, ну?!
       Він зробив різкий жест, наче хотів схопити непроханого гостя за плечі.   Тільки бійки не вистачало. Продовжувати виставу вже не було сенсу. Їх же тут явно ціла банда. Врешті-решт, Камінський отримав саме те, за чим прийшов і чого очікував. Виходить, шановна пані Кордулян глюками не страждала…
       Повільно відійшов до квіткового ряду. Те, що виникло в думках, ажніяк не може зашкодити районному відділенню міліції. Якщо цей Смирнов справді на спецзавданні - то сам винен: навіщо світиться зі своєю «кірочкою» перед першим-ліпшим, замість того, щоб пояснити наївному покупцеві: «Я продаю сигарети, а машинами не торгую, ні чистими, ні брудними...» Але що за дурість була там, побіля гастроному? Невже для того, щоб забезпечити вогнепальним товаром міліціонера для виконання спецзавдання, потрібно було залучати абсолютно сторонню людину, тобто його, Камінського? І чому зброя опинилася саме в гастрономі, а не, скажімо, на військовій базі? Дивний розклад якийсь. Дивно й інше - як швидко він, сам того не чекаючи, опинився в центрі подій. Буває ж ...
       І, вкрай «захопившись» темою, подумки подякував Дінку за такий цікавий матеріал.


***

       - А в нас немає ніякого Смирнова, - відповів начальник районного відділу БХСС. - І не тільки в нашому РВВС, а й у місті. Ми ж всі один одного знаємо...
       Відкашлявшись, майор оцінююче оглянув Камінського й продовжував:
       - І як це ви, доросла та інтелігентна, начебто, людина, змогли повірити, що працівник міліції може займатися подібним бізнесом?
       «Тому й прийшов до вас, що повірив», - хотів був сказати Камінський, але вчасно збагнув:
       - Тому й прийшов до вас, що не повірив. А якби повірив, то, звичайно, не прийшов би.
       Рівно через чотири хвилини, з двома сержантами, виділеними для затримання підозрілого громадянина з міліцейським посвідченням, вони загальмували біля «сігаретників» на Ленінської товкучці. Але, як і вважав Камінський, жодним «Смирновим» тут уже не пахло. Опитавши декількох продавців, супутники з'ясували, що ніякого хлопчака з «Ватрою» тут не було. І взагалі, «Ватра» - товар неходовий, багато на ній не наторгуєш...
       - Лікуватися треба! - роздратовано кинув Камінському один із сержантів, закриваючи дверцята «Жигулів», і виразно покрутив пальцем біля скроні.
       Камінському нічого не лишалося, як повернутися до останньої вихідної позиції - до гастроному номер 72, який, з подачі Кордулян, і повинен стати об'єктом небезпечного, але дуже цікавого матеріалу. Тема «крутилася», визрівала і тягла вже більше, ніж на фейлетон. Та й перед очима досі стояв стенд «Вітаємо з днем народження!», що його Камінський побачив у райвідділі. Фотограф-експерт, очевидно, добре постарався.
       Портрет тридцятирічного ювіляра вийшов на славу. Це був Кудеяр Павло Григорович, старший лейтенант міліції, студент-заочник Слобожанського юридичного інституту.
       З розцяцькованого квіточками та півниками стенду на Камінського дивилися майже вертикальні ніздрі. Ось-ось, здавалося, ворухнуться під ними губи, і він знову почує:
       - Давай, давай звідси!..
       «Кому сказав, ну?!» - чомусь прозвучало в мозку.


***

       Камінський трохи повештався торговим залом - слід було продумати подальшу поведінку. Хоча й без того все здавалося досить простим: він був не лише свідком, а й навіть прямим учасником таємничої дії (або дійства), та ще в кишені його лежить вчетверо складений червінець. Хе, перший гонорар за майбутню статтю, треба ж! Не забути б вставити це до матеріалу... Але офіційно ж нічого не доведеш. Ну так, «зробили - й розбіглися...»
       У кабінеті директора Камінський знову побачив того ж таки вусатого молодика. Тепер він сидів за великим столом і, вільно закинувши ногу на ногу, розмовляв по телефону. «А вона що?.. А що ти потім сказала?.. А вона тоді що, га?..» Камінський тупцяв на місці й не знав, що робити - чи то вийти за двері та й почекати, поки господар закінчить розмову, чи то залишатися тут, у кабінеті.
       Вони зустрілися поглядами - вусань тут же упізнав Камінського. Вибачився й перервав розмову.
       - Ну? - запитав обережно.
       - Добрий день. Я з редакції газети «Вечірній Слобожанськ».
       Молодик навіть не поворухнувся, лише на обличчі його з'явилася усмішка.   Обидва почали одну й ту ж гру – робили вигляд, що бачать один одного вперше, й кожен з цікавістю спостерігав за реакцією співрозмовника. Пауза тривала, мовчанка ускладнювала подальше спілкування. Але Камінського це не хвилювало - за кілька останніх секунд він зрозумів найголовніше.
       - Я уважно слухаю вас, - нарешті озвався господар кабінету. - Чим же наш скромний магазин зацікавив солідну газету?
       - Скарга надійшла. Про систематичне порушення правил торгівлі.
       - А, от навіть як, - він засміявся. - Письмова чи усна?
       Камінський сподівався, що той хоч запропонує присісти, - біля столу півколом стояли крісла. Ряд стільців вишикувався уздовж стіни.
       Даремно сподівався.
       - Поки що усна, - у свою чергу посміхнувся Камінський.
       - Еге... Ну, якщо «про системати-и-ичне», то я вже здогадуюсь, хто це стукнув.
       - Стукнув?
       Він примружився, не зводячи погляду з Камінського. Тон розмови перестав подобатися обом.
       - Ну, скажімо, поскаржився. Я просто не так висловився. Кордулян?
       - Ну, чому ж. Ви абсолютно правильно висловилися.
       - А що, крім Кордулян ніхто більше не міг... стукнути?
       - Можна ваш документик?
       Камінський звично потягнувся до кишені, але згадав, що своє всесильне посвідчення з яскравим відбитком «Преса» нещодавно обміняв на трудову книжку. Цей безпорадний жест не вкрився від уваги співрозмовника.
       - У мене зараз немає при собі, - Камінський знову замовк, гарячково вигадуючи причину, за якої документ міг залишитися в редакції. На перереєстрації, на обміні...
       - Ну, ні, то й ні. От коли буде, тоді й ласкаво просимо. Із задоволенням поговоримо.
       - Поговорити можна й зараз, - заперечив Камінський, хапаючись за соломинку. - Можете зателефонувати до редактора і з'ясувати, що я саме за дорученням газети. Дати вам номер, чи знайдете в довіднику? На букву «Р» - «Редакції». Газета «Вечірній Слобожанськ». Кореспондент Камінський.
       Але той, підійшовши до дверей, чемно відкрив їх:
       - Геть, - і вказав на коридор.
       ...Чомусь згадалося свято Нового року в молодших класах. Здається, у другому. Це було сто років тому, але сам випадок добре зберігся в пам'яті. Дід Мороз запитав у когось із однокласників: «Чи є в тебе три заповітних бажання?» І, замість завченої сценарної репліки, - «Щоб знову став живий дідусь Ленін, щоб усі ми вчилися на «чотири» та «п'ять», і щоб швидше прийшов комунізм», цей юний фантазер, забувши від хвилювання текст, візьми та й бовкни жахливу відсебеньку: «А в мене тільки два бажання: щоб ніхто мене не сварив і щоб усюди пускали».
       Золоті слова! Правильні, щирі, справедливі... але настільки ж і наївні. Хоча... Ну, щодо першого - тут можна й перетерпіти, хай би хтось і посварив, бо ж хорошим для всіх ніколи не будеш. А от друге бажаннячко! Ще позавчора цієї проблеми Камінський не мав - посвідчення «Вечірки» миттєво змінювало ставлення будь-якого чиновника: газета є газета! - не приведи Господь, образиться кореспондент, і такого наклацає, так протягне...
       Але цей директор зовсім не образив Камінського. Чого вже тут ображатися, коли людина на своєму робочому місці виявляє професійну пильність. Все цілком вірно. Все нормально. Жертв і руйнувань немає. Хіба мало хто може отак нахабно завалитися до службового кабінету й представитися хоч міністром торгівлі?..
       Знову опинившись у залі гастроному, Камінський підійшов до касирки і, з'ясувавши, що Анаіда Амірівна сьогодні вихідна, побіг до тролейбуса.


***

       - Кордулян, Кордулян... - замислився начальник Дзержинського райторгу. - Знайоме щось. Наталочко, не пригадуєш?
       - Це та, що тридцять років скарги пише. Починала ще з Брежнєва... Потім - до Верховної Ради, до центральних газет... Сімдесят другий гастроном, - моментально відрапортувала тоненька секретарка з приймальні. - Анаіда, вірменочка така. Ви, Рифат Ісмайлович, її знаєте.
      - А-а, наша скажена Анаіда! - наче зрадівши, розсміявся Рифат Ісмайлович. - Як же, як же... Є така, є, зараз знайдемо... «Анаіда» - по-вірменському «Богиня», - пояснив він, дістаючи із шафи теку з написом «гастр. 72». - Отож богиня так богиня. Всім богиням... Фемідою, мабуть, себе уявила. Все, розумієте, правду, шукає. Похвально, звичайно. Шкода тільки, що опустилася до місцевої преси... та ще, хм... вечірньої. То все більше до Москви писала. Мало не до Ліги Націй, хе-хе... Ось, - він знайшов потрібний папірець. - Що саме вас цікавить? Трудова біографія?
       - Так. І, найголовніше - кількість покарань, доган... Коли і за що були винесені.
       - Ну, дивіться, читайте, я не заважатиму. Чт хочете щось переписати?
       - Якщо можна.
       - Заради Бога! У нас ніяких секретів...




***


       Коли Камінський вийшов із райторгу, картина вимальовувалася більш чітко, але слід було ще продумати й форму подання матеріалу. Особисті емоції - то особиста «собачача» справа. Кому не подобається - хай не читає. Але знову ж таки... Що робити, що з усім цим робити? Здатися, сказати, що не бажає Камінський зв'язуватися, нехай пише хтось інший, що всі отримані матеріали він з вдячністю віддасть? З цим поки ще було не дуже зрозуміло. Відстрілятися аби як, сунути лише голий фактаж теж не хотілося. Та й хто повірить, що звичайний середньостатистичний гастроном торгує вогнепальною зброєю? А чому не танками, не зенітно-ракетними комплесками?.. Анекдот! І, з іншого боку, не відчував Камінський того журналістського куражу, який допомагає в написанні, робить матеріал гострим та уїдливим, не прокинулася ще й професійна злість. Та й відкопав іще не густо.
       Отже, що маємо за півдня... З одного боку - простий продавець, працює 32 (а не 33, як сказала сама Кордулян) роки. Зірок з неба не хапає, але має чимало подяк та заохочень, навіть декілька значків ударника минулих п'ятирічок, півтора десятки грамот і якусь ювілейну медаль. Жодного стягнення. Жодної догани. Жодної скарги від покупців. На диво чистенька біографія, навіть підозріло якось. Наставник, ветеран праці, переможець соцзмагання. Як сказав недавно Льонько Азарин, - так усе чисто, що аж напаскудити хочеться...
       З іншого боку - різко негативні відгуки керівництва магазину та районного торгу: заважає працювати, організовуючи постійні перевірки, ревізії та комісії, які нічого суттєвого не виявляють, а лише нервують персонал магазину й відволікають від самовідданої роботи на благо дорогого покупця...
       Тож неважко уявити і ставлення до неї колективу. «Біла ворона»...       Поговорити з її колегами? Ну і що це дасть нового? Тим більш, немає вже у Камінського редакційного посвідчення, а свій квиток Спілки журналістів він сам закинув не знати куди ще на початку року, ледь сплативши членські внески. Поки знайдеш його… Добре хоч, що цей Рифат Ісмайлович не спитав ніяких документів. А що б Камінський йому показав? Трудову книжку із записом «Звільнений...»? Та й пивний запах ще, мабуть, не вивітрився. Дуже красиво, чи не так?
       Хтось торкнувся плеча. Камінський озирнувся. Поряд стояла дівчина, яку він тільки-но бачив у приміщенні райторгу.
       - Вибачте, ви не дуже поспішаєте?
       - А що сталося... Наталко? - Камінський мимоволі відступив на крок.
       - Я хочу вам дещо сказати. При Рифатові не могла. Ну й заразом показати дещо. Але не тут.
       Під тонкою напівпрозорою футболкою, натягнутою на голе тіло, покоїлися веселі та задерикуваті груди, вони м'яко тремтіли вд найменшого поруху, тканина навколо сосків розходилася смішними промінчиками. Подумки здираючи з дівчини футболку, Камінський ледь не поцокав язиком.
       - Тож ходімте? - вона пирхнула, демонстративно простеживши за його поглядом. - Чи вам не цікаво?
       Безсоромна. Разів зо два чи три в житті, випадково опиняючись в незручній ситуації, Камінський точно помітив: захоплена зненацька неодягнена жінка насамперед затуляє саме груди, хоча, за логікою, мала б ховати… хм, іншу точку. А ця виставила цицьки на огляд: нате, дивіться…   
        Чи не це чи вона хоче «показати, але не тут»? В такому разі шансів на подальше в неї замало - Камінський ніколи не стрибає на першу-ліпшу, навіть якщо це могло б допомогти у справі...
       - Прошу, - відповів він. - Може, краще до кафе?
       Зараз, коли похмілля пройшло повністю, почав голосно нагадувати про себе порожній шлунок.
       - Ні, під'їдемо, тут недалеко. Одержите повну інформацію. Це так у вас, газетярів, називається? - засміялася вона.
       - Ну, якщо недалеко...
       - Так хвилин із десять їзди!
       Вона вже тягла Камінського за руку до новенького білого «Москвича», наче випадково торкаючись його ліктя краєм грудей. Це трохи збентежило - згадалася Дінка, згадався її розпачливо-сором'язливий погляд, того дня, в редакції...
       Наталка, відчувши коливання, дзвінко розсміялася:
       - Це швидко, там лише кілька папірців... Але дуже цікавих!
       Влаштовуючись на сидінні, вона трохи підняла спідничку й на мить оголила шматочок мікроскопічних трусиків, після чого, перекресливши ременем свої принадності й пристібнувши до сидіння Камінського, увімкнула двигуна.       
       Машина рвучко взяла з місця, зі свистом обдираючи протектори об асфальт, і незабаром під розенбаумівський «Гоп-стоп» котила проспектом.
       - Нам, власне, куди? - запитав Камінський.
       - Салтівка, - швидко відповіла Наталка й додала: - Ви, будь ласка, не відволікайте мене. Я тільки недавно керувати навчилася...
       - Вибачте, - він замовк, втупившись у вікно.
       Поступово наростало незрозуміле відчуття тривоги. «Водій-початківець» надто впевнено йшов на обгін, надто круто робив повороти - навіть шини повискували! - й надто часто стрілка спідометра зависала між цифрами 70 та 80...Не можна, напевно, ганяти по місту з такою швидкістю. Хоча, хто його знає, Камінський в цьому не фахівець. А нелегко, мабуть, так граціозно маніпулювати педалями, коли на ніженьках черевички з такими довгими шпильками!..
       Значить, Наталочко, ти відразу почала з обману. Навіщо? Та ще з такого горбатого - сказала одне, й саме тут своїми діями доводиш протилежне. Подначити її, чи що? Ні, не варто. Може, й не бреше вона в звичному розумінні, а просто мило кокетує: все ж таки жінка за кермом, як кажуть, лише наполовину жінка. Та їй би хоч зараз на авторалі - всі призи загребе. Тоді чому така весела на вулиці, вона раптом притихла і набурмосилася в машині? Може, Камінський чимось її образив? Але він же слова зайвого не сказав...
       А сказати, мабуть, доведеться. Якщо вона хоче затягти журналіста до ліжка, аби з'ясувати якісь подробиці, що цікавлять або її, або Рифата Ісмайловича, то при першому ж натяку треба її відразу ж обломити. Навіть гідну відповідь придумав: «У робочий час я не трахкаюся, а вночі зі мною спати незатишно: кричу, хроплю та брикатися». Або ще образливіше: «У мене інший смак...» Та ні, це вже занадто. Дівка ж бо непогана, й сама це знає.
       Серед однакових будинків-велетнів на Салтівці Камінський почав озиратися, визначаючи, якими вулицями їдуть. Він тут дуже слабо орієнтується, не часто доводилося бувати в цьому районі. Його інтерес до маршруту не приховався від водійки, вона почала з певною тривогою поглядати на Камінського...
       Нарешті спокійно сказала:
       - От і все. Приїхали.
       Вони стояли під аркою довгою дев'ятиповерхівки. Ні назви вулиці, ні номера будинку Камінський не помітив. Не було і вказівної таблички мешканців під'їзду - на звичному місці типового тамбуру лише темніла прямокутна пляма з дірочками по кутах...
       - Четвертий поверх, - стримано посміхнувшись, промовила Наталка. - Ліфт не працює, отже...
       Камінський піднімався сходами слідом за нею. Боже, яке в цієї красуні жопенятко... Чи не настав час порушити власні установки? Тим паче, нині він уже не є штатним працівником газети…
       І тут пролунав гуркіт дверей за спиною. Проте знизу ніхто не йшов.
       - Не зупинятися, не озиратися, - наказала супутниця й гигикнула: - Тільки вперед і вгору, до світлого майбутнього!
       Вона знала, що нікуди Камінський вже не дінеться - адже той, хто був позаду, не дасть утекти.
       Бовдур, телепень... «Папірці-документи» схотів. Обкрутили, наче цуценя, але ж відчував, з самісінького початку відчував якусь каверзу! Ото вже справді, «гоп-стоп...»
       - Сюди, - Наталка натиснула на кнопку дзвінка квартири 293. Двері відчинилися.
       - Проходьте.
       Статечний парубійко, майже ровесник Камінського, в сірому костюмі-трійці (і як йому не парко?..) запросив до кімнати й коротким жестом запропонував стілець. Сам присів навпроти. Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного, зовсім як з пару годин тому Камінський грався в мовчанку з директором гастроному. Але тут він уже не був раптовим гостем, тут на нього чекали й до цієї зустрічі готувалися.
       Він мимоволі поглянув назад. Так, Наталка зникла - мабуть, так і не заходила до квартири.
       - Вибачте за такий романтичний спосіб, - почав співрозмовник, але Камінський його з посмішкою перебив:
       - Сподваюся, це не викрадення? За мене ж багато не заплатять…
       - Ну, ото ще! - розсміявся хлопець. - Часи Аль Капоне давно минули, навпаки, я хочу вам допомогти. Суто по-дружньому, по-людському. Повірте, право, й не хвилюйтеся.
       - А чому ви вирішили, що я хвилююся?
       - Звичайно, хвилюєтеся, - знову реготнув господар і, відкинувши руку за спинку крісла, повільно зауважив: - Спонтанна зустріч, кружляння по місту, невідома квартира... Будь-хто на вашому місці хвилювався, і я, між іншим, теж. Так, у житті треба бути готовим до всього, всяке може статися. Не лише з вами - з кожним. Життя є життя: там аварія, там удар електрострумом, там іще щось... Всі ми смертні. Але це так, до слова.
       Нічого собі - до слова! До якого слова? Адже він нічого у справі ще не сказав, а вже взявся залякувати. Психічна атака? Ну-ну, послухаємо далі.   Підперши кулаком підборіддя, хлопець проговорив з деяким жалем:
       - Вам відомо, що ваша підопічна - психічно неповноцінна людина?
       - Підопічна - це..? - перепитав Камінський, чудово розуміючи, хто мається на увазі.
       Той глянув на Камінського здивовано й зацікавлено, наче заспокоїв своїм нерозуміючим поглядом. Знову виникла пауза, та видно було, що вона штучна, заготовлена, а може, і відрепетирувана заздалегідь.
       - І ви не могли цього не помітити, - не відповідаючи на запитання, продовжував незнайомець. - Як кажуть, ви розумієте, що я розумію, що ви розумієте.
       - Гаразд, добре, - здався Камінський. - Ну, а як вона має рацію?
       - Навіть якщо вона й має рацію... Але ви ж читали відповіді солідних організацій на її запити, знаєте думку офіційних осіб. Чому ви вірите саме їй, а не комусь іншому?
       - А чому ж, вибачте...
       - А тому, що відділ «Соки-води» неконкурентоспроможний. Там нема чого вкрасти. А їй хочеться. Це по-перше. А по-друге, їй час уже на пенсію. А вона, знову ж таки, не хоче. От і каламутить воду. До цих пір ніхто не сприймав її серйозно. Як, до речі, й будь-якого скаржника з цієї сфери. Адже це абсурд, розумієте?
       Камінський розумів. Пальці мимоволі намацали у кишені пачку «Прими». Незнайомець підсунув «Столичні» й Камінський скористався його ввічливістю.
       - А отепер вона повинна замовкнути. І ви повинні їй у цьому допомогти.
       - Що значить «замовкнути»? - перепитав Камінський. - Назавжди, чи як?
       - Та ні, Господь із вами! Скажете, тьху… Замовкнути, ну, просто припинити свою писанину і скарги. Для свого ж блага. Та й для вашого. Звичайно, якщо...
       - ...Якщо?
       - Ви, Камінський, поспішайте з запитаннями. Як на мне, ви навіть не встигаєте осмислити сказане.
       - А я не напрошувався на ваші проповіді. Мені обіцяли показати якісь документи. Інакше б мене тут не було.
       - Будь ласка, - з готовністю кивнув незнайомець. - Можете подивитися, а потім - порвіть, з'їжте... як хочете. Це лише ксерокопія. Оригінал в іншому місці.
       Камінський тримав у руках стандартний аркуш паперу, на якому рівним, розбірливим почерком було написано: «В моїй смерті прошу винити ЖУРНАЛІСТА КАМІНСЬКОГО ОЛЕКСІЯ».
       Ось це вже щось...
       Незнайомець мовчав, явно чекаючи на реакцію. Клацнувши запальничкою, Камінський припалив сигарету і, дивуючись власному спокою, кинув:
       - Сподіваюся, мене заманили для розмов не тільки для того, щоб повідомити про цю... новину?
       - Ну, «заманили» - це дуже вже голосно сказано. Ви запрошені на профілактичну бесіду. На заплановану бесіду.
       - Оригінальнеі запрошення, - тепер уже посміхнувся й Камінський. – Красива дівчина, інтрижка, автомобіль, таємничість, невідома квартира... Це теж входить у плани?
       Але той, не звернувши уваги на глузування, незворушно продовжував:
       - Як бачите, вона пише не тільки до газет та інших органів. Але ця її писулька ніде не зафіксована, окрім нас із вами про неї ніхто не знає... і ніхто може не дізнатися. Звичайно, якщо ми з вами прийдемо до спільного знаменника. Наші інтереси спільні, тільки робимо ми свою справу по-різному. Ви - по-своєму, ми - по-своєму. А досягти ми хочемо одного і того ж результату - як ви, так і ми. Отже, гадаю, не слід одразу ж...
       - Я не знаю її почерку, - обірвав Камінський співрозмовника. - І мені дуже здається, що Кордулян, - він вперше зважився вимовити це прізвище, - і
сама не здогадується про існування цієї записки. Дозвольте, я їй подзвоню?
        - Тут немає зв'язку. Район новий, не телефонізований.
       І тут Камінський ледь не задихнувся.
       Перед ним лежала кольорова фотокартка. Група людей навколо столу. Цікава техніка зйомки - на одній площині видно відразу три стіни в усіх деталях, наче хтось зробив одночасно три знімки: ліворуч від себе, прямо та праворуч, а потім послідовно змонтував ці кадрікі. Мимоволі зігнувши фотографію за «архітектурними» кутами, Камінський поставив перед собою плоский макет кімнати.
       - Спецтехніка? - запитав він, аби не мовчати, відчуваючи раптовий комок у горлі.
       - Панорама, примітив, - недбало кинув співрозмовник. - Впізнаєте, хм... місце дії?
       ...Кімната номер 23 корпусу «Г» Вищих курсів журналістики. Майже рік тому. «Мерсі, редактор головний, за тритижневий вихідний», - жартували тоді вони, молоді газетярі, яким пощастило потрапити на стажування до Москви. Кожен день, кожна година, кожна хвилина були справжнім святом для провінціалів. Прес-конференції з відомими журналістами Юрієм Щекочихіним з «Літературної газети» та Ярославом Головановим з «Комсомольської правди», дружні суперечки з членами Демократичного союзу, московськими анархо-синдикалістами, видавцями незалежної преси, системниками... Стихійна участь у мітингах і демонстраціях столичних «неформалів», походи до театрів, на виставки та вернісажі... А будинок по Садовій 302-біс, який він, Камінський, з тернопільською колегою Тонею Зайченко вперто шукали й нарешті знайшли, аби хоч глянути на двері «нехорошої» квартири 50, де проживали Михайло Берліоз та Стьопа Лиходєєв, де месір влаштував зустріч Майстра з Маргаритою, де незабаром перестрілка була «недійсною»... Тоді, щоб хоч якось закріпити враження, вони з Тонею навіть поцілувалися перед цими дверима...
       Та було й інше. Була остання ніч перед випуском. Ніч прощання. Коли їм, майбутнім газетним вовкам і вовчицям набридли вечірні ігри в «пляшечку» та «корову», коли вже були переказані всі правдиві історії та вигадані на ходу легенди з кореспондентської практики, згадані всі відомі анекдоти, - шкода їм стало, що так безглуздо провели попередні вечори: або ковтали горілку, або гуляли по Тверській, або крутили любов... І соромно стало за години, яких уже не повернути, не прожити інакше...
       Масове прощання. У всіх запаковані валізи, сумки, баули зі столичними покупками й подарунками. Обійми, сльози, клятви, обмін візитками й телефонними номерами, за якими, звичайно, мало хто зателефонує...
       Їх залишалося все менше й менше. І от уже летить до Мурманська веселун і витівник Юрка Назаров. Наближається до Іжевська пухкенька Наїля Хайретдінова. Вже, напевно, лягає на крило, розвертається й заходить на посадку літак «Москва - Єреван», - по кілька хвилин Аветік Мхітарян ступить на рідну землю (ще ніхто не знає, що через тиждень він загине в міжнаціональної сутичці)... А ось Фіруза Рустамова вже, мабуть, сидить у своїй «Молоді Узбекистану» - її проводили найпершою, та й плюс три години різниці в часі. Дивно навіть, що на самому початку ця Фіруза зовсім не сподобалася Камінському...
       Залишалося п'ятеро, остання п'ятірка з усього курсу. Мовчки курили й допивали останню, явно вже зайву, пляшку горілки. Розмова не клеїлася - всі були не тільки засмучені розставанням, але й жахливо стомлені. Отоді й виникла у Камінського ця ідея: скласти текст звернення «До молодих журналістів СРСР» і подати його в «Комсомольську правду». Мила, зворушлива акція, навіяна алкоголем і почуттям спільної самотності. Цей «лист п'яти» було задумано і створено на єдиному диханні, але він так і не побачив світу, загубившись, як вони вважали, в архівах найпопулярнішої та найпринциповїшої молодіжної газети.
       І от вона перед Камінським - ксерокопія цього звернення. Вірніше, чернетки. Це не монтаж, не підробка - він одразу ж упізнав і бісерний почерк Макса, і свої вставки на полях, і підкреслені Анатолієм окремі слова, що на них, як він вважав, слід було б звернути особливу увагу. У кінці тексту - підписи: Максим Храмов (Львів), Антоніна Зайченко (Тернопіль), Ірина Ожогіна (Хабаровськ), Олексій Камінський (Слобожанськ),  Анатолій Захаров (Томськ)...
       Камінський підвів погляд на співрозмовника й хитнув головою. Цей жест можна було розцінити як «Зрозуміло. І що? » Боятися ж тут нема чого, ніякої крамоли вони не писали. Хоча, хто знає, в такий непевний час крамолою можна оголосити навіть кулінарну книгу. Якщо, звичайно, дуже схотіти.
        - Вибачте, - Камінський стенув плечима. - А що тут поганого?
       - А вас не цікавить, звідки в мене ця писулька?
       - Абсолютно.
       - От і ладушки. Але, хоч як не прикро, саме вона й може багато чого змінити у вашому житті та кар'єрі. Як, утім, і в кар'єрі того ж Храмова, тієї ж Ожогіної... Ви, напевно, про все давно забули, чи не так? Але справа знову ж таки не в цьому. Я чудово розумію вашу місію - всі ви хочете покращити наше життя. Цілком природне ваше спільне прагнення допомогти країні на складному шляху її розвитку. Гласність - так. Демократія - так. Все це здорово і правильно. Але... - він клацнув пальцями. - Сам тон вашого... меморандуму войовничий, агресивний, неприязний.
       - Невже? - здивувався Камінський.
       - Недобрий тон, - ніби не розчувши, продовжував співрозмовник. - Це не піде на користь нашій справі. Адже справа у нас з вами спільна - очистити країну від лайна, таємного і явного. Так-так, я все розумію, - відмахнувся він від невисловлених заперечень Камінського. - Але претензійність ваша, за будь-якого соціального ладу... - він замовк, після невеличкої паузи продовжив: - Звичайно, цей крок ви з друзями скоїли несвідомо, це ваша помилка по молодості. Але ж не всі помилки прощаються, навіть випадкові, ви згодні? На жаль, тоді ніхто з вас, підписантів, про це не подумав... - він затягнувся сигаретою. - Але ми, як бачите, даємо вам шанс. І вже ваша справа - як цей шанс використати...
       Подібні лекції Камінському знайомі майже напам'ять - свого часу, ще на початку вісімдесятих, його вже кілька разів наставляли схожим чином, як, до речі, й кожного з колег, які дозволили собі надрукувати різкі й незвичні статті у «Вечірньому Слобожанську». Камінський намагався збагнути, яким чином вести себе далі. Страху за майбутнє не було - бо не можуть же його викинути з редакції двічі підряд! Тим більш, є люди, яких чим більше залякувати, тим більше вони нахабніють. Камінський відноситься саме до них. Віжки під хвіст.     Хоча пора б і заспокоїтися, все ж таки не шістнадцять років...
       - А знаєте, де ви зараз перебуваєте? - раптом запитав господар.
       - На явочній квартирі сексотів.
       - Упевнені? Ну-ну. От ви сказали - «викрадення». Це вже схоже на манію переслідування, так? Але вас ніхто не викрадав. Можливо, вам варто трошки відпочити? У Слобожанську є дуже хороша лікарня, до речі, одна з кращих в Європі. Зрозуміло, ваша діяльність вимагає нервів, багато хто з вас, не будемо приховувати, просто не витримують. Мізки закручуються. Ми зможемо вас влаштувати до хорошого санаторію, й ніхто, повірте, не дізнається, що ви там проходите курс. Це ні вас, ні нас ні до чого не зобов'яже.
       - Викладайте, що там у вас іще є, - Камінський простяг руку. - Я не вважаю себе психом. Із сокирою ще ні за ким не ганявся.
       Той демонстративно потис долоню Камінському й заспокоїв жестом:
       - Поки що все. Не нервуйте.
       Обидва розсміялися. Щоправда, з різних причин, і обидва це знали.    Камінський уже зрозумів, що висить над ним не дамоклів меч, а дитяча пластмасова шабелька.
       - А що, вам мало для роздумів?
       - Досить, - гмикнув Камінський. – Та я б значно розширив ваші пізнання. І не тільки про пригоди на курсах у Москві. Але не буду цього робити. Допоки. Можу навіть сказати, чому саме.
       - Про це ніхто не питає. В усякому разі, як ви вірно помітили: до-по-ки, - останнє слово було вимовлено роздільно й з притиском.
       - Чому?
       - Не думаю, що ви скажете багато нового.
       - Як хочете...
       Спілкування перетворилося на звичайний пінг-понг. Обидва ніби оцінювали один одного, вірніше, оцінював господар, Камінський лише намагався визначити, в який бік той поверне свою буйну думку й очікував на закінчення цієї «профілактичної бесіди». Здавалося, розмова вже не могла знову стати серйозною.
       Та раптом...
       - От і ладушки. Повеселилися – й годі. Сприймайте все це як жарт.
       - Я саме так і сприймаю.
       - Одна лише вам порада, - повільно промовив господар.
       Він уже не сміявся та й не дивився на Камінського. Здавалося, роздумує: як би краще оформити свої тези, аби їх краще зрозуміли. Зараз, напевно, знову почне здалеку...
       - Ви вторглися на чужу територію. Тицьнулися до приватного маєтку. Неначе окупант якийсь, ворог, що його треба знищити без жалю. Розумієте?
       Камінський приблизно розумів. Та лише приблизно. Зрозуміло, що ця зустріч зумовлена саме його походом до Рифата Ісмайловича.
       - Сімдесят другий гастроном - це не ваша парафія. Він давно вже під кваліфікованим наглядом. Вам не слід втручатися. Можете всі зіпсувати. І для себе, і для нас. Тим більш, не варто було б вам займатися Дзержинським райторгом. Він у нас у розробці.
       - ... Під ковпаком у Мюллера, - вирвалося в Камінського.
       - Ви гуморист, - задумливо мовив той, скрушно хитаючи головою, - але повинні розуміти, що питання це серйозне. Ви, самі того не підозрюючи, зайшли у своїх діях настільки далеко, що вам... вам потрібно зникнути. Ні-ні, не назовсім, - поспішно вточнив він. - Усього лише на два дні.
       Час од часу не легше. Одна повинна замовкнути (не назавжди), другий повинен зникнути (не назовсім)... Як здорово! Мабуть, сприйнявши мовчанку Камінського як коливання, співрозмовник наполегливо повторив:
       - Це необхідно і для вас, і для нас. Ваша проблема з торгівлею нікуди не втече. Усе залишиться, як і було. Отоді вже довбайте, зривайте маски, виводьте, як кажуть, на чисту воду... Я розумію ваше становище. Але - не сьогодні. І не завтра. У вас є куди виїхати?
       - З міста?
       - Так. З міста.
       - На два дні? До післязавтра? - Камінський замислився.
       - Хай навіть до післязавтра. Невеличкий такий тайм-аут, кажучи по-спортивному. А післязавтра ввечері, або ж наступного ранку, можете повернутися. І тоді вже - що вам Аллах на душу покладе. Схочете - до мене зверніться, я допоможу у ваших розбірках із... торгашами. Є цікаві матеріали, із задоволенням поділюся.
       - Ні, ні, - засміявся Камінський. - Не треба мені нових матеріалів, мені їх сьогодні вже обіцяли. Ця секретарка Наталка - ваша людина? Сексотка, сексот-ша? Чи сексотеса?..
       - Невже ви досі вважаєте, що я - співробітник КДБ? - образився той.
       - Я нічого не вважаю. Але чому не на шість годин, не на тиждень, а саме на два дні? - не витримав Камінський.
       - А це ви зрозумієте потім. Якщо боїтеся складнощів з керівництвом, то я можу повідомити вашого редактора... Сава Стариков, так? Щоб він не турбувався. Заразом поговорю, щоб він вам оформив гідну премію. Гаразд? От і ладушки.
       - Я сам повідомлю, - сказав Камінський, насилу приховуючи усмішку, що раптово відчув на своєму обличчі, як почувають, наприклад, свіжу подряпину або поріз.
       Тільки зараз стало зрозуміло: вони не знають, що Камінський в редакції більше не працює! Вони вважають, що Камінський досі є штатним кореспондентом «Вечірки»!..
       Значить, це не КДБ. Ті пронюхали б усе в перші ж секунди. Робота в них така. Тоді - хто? Торгаші? Або чиєсь прикриття?..
       Лише вийшовши на вулицю, він раптом згадав: а цей тип ані словом не обмовився про зброю. Може, очікував, що Камінський сам про це згадає? Або хотів з'ясувати, чи знає Камінський про торгівлю «невказаним товаром» на цій «чужій» території?
       І що б Камінський відповів, коли б той раптом запитав у лоб: а чому, мовляв, вас цікавлять «Макаров» і ТТ, чому ви, мовляв, віддаєте перевагу саме вітчизняній моделі?..


***

        Тетяни вдома не було. Це на краще - не треба нічого пояснювати. Хоча сама розмова назрівала вже давно, й повинна була відбутися найближчим часом.   
       За цю добу, поки Камінський зовсім нелегально мешкає в її квартирі, так і не вдалося поговорити, хоч трохи ввести її до курсу своїх справ. Що вона зараз знає про свого колишнього чоловіка? - те, що його звільнили з редакції та виселили з відомчого гуртожитку. І все. Вчора вони практично не спілкувалися, бо вранці вона поспішала на роботу, а Камінський - на пошуки роботи для себе. Увечері приперся п'яний як чіп, чи до бесід було?..
      Так чи інакше, доведеться щось пояснювати й вирішувати проблеми з житлом. А поки Тетяни немає, потрібно ще дещо встигнути...
       Повагавшись, набрав домашній номер Кордулян.
       - Анаідо Амірівно, це Камінський.
       - Так-так! - схвильовано озвалась вона.
       - Я сьогодні говорив із вашим директором.
       - З Михайлом Андрійовичем? Особисто?
       - Так.
       - Звичайно, він мене лаяв?..
       - Не без цього. Але я до вас з іншого приводу. Ви слухаєте?
       - Так-так!
       - Анаідо Амірівно, хто у вашому магазині відає кадрами?
- Є така Гаріна Ніна Вікторівна. А що?
       - У яких ви з нею стосунках?
       - Як вам сказати...
       - Зрозумів. Ви не могли б знайти причину, аби зазирнути до облікових карткок? І якомога швидше, хоча б завтра вранці?
       - А чия картка вас цікавить?
       - Абсолютно всі. Повний склад вашого магазину.
       Вона мовчала. Нарешті повільно відповіла:
       - Не обіцяю. Можу тільки спробувати. Хоча вже років із сорок, - вона пирхнула, - не гралася в козаки-розбійники... А якщо не вийде?
       - Ну, не вийде, й не вийде. Інше придумаємо.
       Здається, вона все зрозуміла правильно. Життя її теж дечому навчило. Але знову ж питання: чи зможе вона зробити все так, щоб ні в кого не виникало підозри?
       - А нащо вам це потрібно, я можу знати?
       - Зараз поясню. Справа от у чому...
       Через п'ять хвилин, розпрощавшись із Кордулян і поклавши рурку,      Камінський знову відчув тривогу. Присвячуючи цю жінку до плану, що так несподівано виник у його думках, він свідомо послав її на ризик. А якщо її захоплять зненацька, те що вона зможе сказати? Камінський знову потягся був до телефону, щоб відмнити цю небезпечну акцію, проте вчасно зупинився.
       Це поки що був єдиний вихід. Єдина надія. І допомогти тут зможе тільки вона - Кордулян Анаіда Амірівна. Саме вона зараз була очима й вухами Камінського. Його глибокою рейдовою розвідкою.
       Його п'ятою колоною.

***

2010 рік, липень


       Портрет виглядав зовсім інакше.
       Напевно, сприяло цьому не тільки денне освітлення, а й два інші фактори: адже тоді, вперше побачивши картину роботи Митрофана Грекова, Азарин був досить нетверезим і неадекватним; плюс до всього, з того дня пройшло більше двадцяти років...
       З портрета Михайла Рудермана на Азарина дивився сам Азарин. Нинішній Азарин.
       Паспортна фотокартка Кіри Михайлівни, Євгенової мами, була разюче схожа на паспортну фотокартку Валентини Семенівни, матері Азарина.
       Однак двоюрідні брати не мали зовнішньої схожості – лише в одному Жені могли вміститися півтора Азарина. Тут, мабуть, втрутилися батьківські гени, які виявилися сильнішими з обох сторін. Єдина спільність між Азарином та Женею виявилася в проблемі із зором - обидва носили окуляри. Але в одного була короткозорість, а в іншого - далекозорість...
       - Це компенсує, - сміявся Женя, наповнюючи склянки. - У загальному підсумку маємо стопроцентний зір. За це й жахнемо...
       Азарин був іншої думки:
       - Плюс на мінус дає мінус, а домінуючий мінус - це я. Та й не плутай свою далекозорість із далекоглядністю, як казав один сучасний класик. А класиків я поважаю.
       Вже другу годину вони дудлили горілку, перебираючи старі документи, листи та фотографії з баби-Євиного комоду, які Азарин сьогодні зібрав у великий пластиковий пакет і приніс до Жені.
       - Бабця казала, що дід Семен був класиком своєї справи. Під час війни він працював на танкоремонтному заводі в Челябінську, головним інженером був. І роботу знав, і робітників розумів, але й спуску не давав. І якась падла настрочила на нього анонімку, - Азарин покосився на Женю, аби переконатися, що той слухає. Женя слухав. - Так його судили й дали п'ять років... «Дитячий» строк, тоді за будь-яку херню розстрілювали або вліплювали «двадцятку», не розбираючись... От, посадили, значить, Семена-Самійла… І що? І завод зупинився.
       - Як - зупинився? - не зрозумів Женя.
       - А так. Став і стоїть. Усе гуде, гуркоче, дим з труб валить, і «майстер бігає по цеху, рве на жопі волоса», а результату - нуль на виході. Італійський страйк - маєш уявлення?
      Женя похитав головою. Азарин засміявся:
       - А це коли кожен працівник виконує ТІЛЬКИ свою роботу. Винятково СВОЮ! І тому все виробництво зупиняється, а винуватих немає... Ну, інженер, приміром, каже: «У мене олівець зламався. Я не вмію заточувати олівців - це не моя робота». Технік каже: «Я б полагодив олівця, та в мене ніж затупився, я не вмію гострити ножів - це не входить до моїх обов'язків». Точильник: «А в мене диск зношений, я не піду за новим диском - я вам не кур'єр...», і так далі по ланцюжку! Тож пішла депеша до ЦК: поверніть Солому Ссаковича! - так його на заводі звали. І що? І повернули! Навіть двох місяців не відсидів. Завод запрацював, і фронт знову почав отримувати відремонтовані танки!..
       - Стривай. Твій Самуїл Ісаакович, це добре... - Женя одвів від очей чергового аркуша, потьмянілого та рваного на згинах. - Диви-но, непогані вірші. Читав?
       - Там цих папірців маленький вагон та велика платформа, - відмахнувся Азарин. - Усього не вчитаєшь, та й нецікаво. Не потягну ж я все це до Ізраїлю? А тобі - пам'ять про одну з подруг Рудермана. Чудовий смак у мужика, баба Єва в молодості була дуже гарненька... Ну, і що там пишеться?
       Женя заворушив губами:

                Если Вам вдруг станет горько и больно,
                Вспомните ветер и зыбкость зонта.
                О, не пройдите, прошу Вас, невольно
                Через границу, что рок начертал!                           
                К смерти наш путь и тернист, и короток,
                А для бессмертия смерть – суета…

       - Слухай, здорово! - стрепенувся Азарин. - «А для безсмертя смерть - суєта...» Я ж точно так мислю, але чому я не написав? Міг же ж... Це хто?
      - Підпис: «Твій Миня». Стоп, - Женя замовк, поправляючи окуляри. - Прочитай-но перші літери зверху вниз, це ж акровірш. Таки дістала твоя бабуся нашого дідуся...
       - Твоя теж. Он, якого онучаку запузирили, мені б хоч половинку!
       - Так моїй же він елегій не присвячував...
       - Як знати. Може, просто не збереглися за стільки років. До речі, дід Семен теж балувався віршатами, на довідці про звільнення написав від радості. Пам'ятаю, рима була: «вошивість - справедливість». Почерк у нього гарний, кожну літеру вимальовував. Зараз знайду, подивишся...
       Азарин згріб до себе всю паперову купу й заворушив пальцями. Рухи ставали все повільніше, погляд - чимдалі здивованіший. Перегорнув навіть альбом із фотографіями, подивився під стіл. Потім зашурхотів порожнім пакетом, у якому приніс документи.
       - Не зрозумів, - промовив нарешті.
       - Що шукаєш? - запитав Женя.
       - Так папери дідові. Самуїла Ісааковича. Не забрала же баба Єва з собою в могилу? Або хтось зробив вибірку...
       Азарин спробував згадати, коли востаннє бачив документи діда Семена - з усього виходило, що мало не сорок років тому, того часу баба Єва була ще жива...
       - А тобі вони навіщо, ти ж не знав цього діда?
       - Цікаво, куди поділися. Були ж, точно пам'ятаю...
       - Ну, «маузер», кажеш, теж був та загув, - розвів руками Женя. - А він цікавіше, ніж грамоти та свідоцтва...
       - «Маузера», припустимо, я теж давно не бачив, та й спеціально не лазив перевіряти. І коли саме він пропав - теж без поняття. Мамця все погрожувала віднести його в міліцію. Напевно, таки здала, вже не запитаєш...
       - Шкода. А то була б у мене дідова реліквія. Справжня, а не макет. Все одно ти б його через дві митниці не проніс...
       - Але ж - документи! Кому й навіщо вони могли знадобитися? - не вгамовувався Азарин. - Після смерті баби Єви нікому не спадало на думку колупатися в її скриньці. Повикидати - шкода, та й соромно, пам'ять усе ж таки, а просто переглядати - сенсу немає...
       Женя здивовано знизав плечима.
       - А я іншого не розумію: у пацана в домі справжній пістолет, а пацан з ним не грається, не клацає, не прицілюється... не хвалиться перед друзями...
       - Для мене він ніколи не був пістолетом у прямому розумінні, - зітхнув Азарин. - Для мене він насамперед був баби-Євиною іграшкою. А до баби Єви я ставився трепетно, іграшок її не чіпав.
       Женя закурив незмінну «біломорину» і знову потягнувся до пляшки.
       - Я знаю, про що ти зараз подумав, - повільно сказав він. - Що документи на ім'я Самуїла Ісааковича Азарина всі до єдиного викрадені. Свиснуті, стирені, сперті, поцуплені, як хочеш. Але кому вони потрібні?
       - А я знаю, що поруч із тобою небезпечно перебувати, - посміхнувся Азарин, витираючи піт з чола, який проступив зненацька. - Що за певної міри піддатості ти починаєш сканувати думки співрозмовника. Залишкові явища шизофренії та синдром геростратофобіі, як ти сам оповідав. Хиби радянської психіатрії. Тобі це не заважає жити?
       - Заважає, - зізнався Женя. - Та нічим не можу собі зарадити. Це вже на все життя. Алтуняна пам'ятаєш?
       - Генріха? Ще б пак. «П'ятдесят восьма», сім плюс п'ять по лінії КДБ. Років із двадцять тому я робив з ним інтерв'ю.
       - А він не обмовився часом, що на обшуку в його квартирі був присутній хлопчик? - жваво зацікавився Женя.
       Азарин нахмурився, пригадуючи.
       - Та ні, начебто. Казав, що понятими були студенти-юристи. Вони допомагали під час обшуку, хоча за законом не мали права цього робити.
       - Еге-е, - ображено зітхнув Женя. - Не пам'ятає країна своїх героїв. А чи був хлопчик... Був хлопчик, був. І теж нелегально: закон забороняє залучати дітей до обшуку. А хлопчикові дорослі дядьки пояснили, що Генріх Ованесович Алтунян - ворог Батьківщини, і що я повинен, як це зараз говорять, ретранслювати його думку, себто де він ховає нехороші саморобні книжки - «Архіпелаг Гулаг», «Інтернаціоналізм чи русифікація?», вірші Миколи Руденка, Василя Стуса та матеріали якогось закритого пленуму ЦК. Бачиш, досі пам'ятаю...
       - Коротше, ти з недоумкуватості здав Алтуняна, і він сів?
       - Я злякався, - Женя поставив цигаркову пачку на ребро та й перекинув її легким поштовхом. - Я чітко сприйняв місце, де був полотняний мішечок, про який весь час думав господар, поки гебісти шмонали його хату. А вони перелопатили до порошинки - шмотки, бібліотеку, меблі, стіни, підвіконня... ванну мало не зірвали, паркет виламували, уявляєш? І до мене пошепки: ну, що? ну, де? невже не чуєш? А я: ні, нічогісінько не відчуваю... А сам аж тремчу й від сорому, й від страху: зараз от усе зрозуміють і покарають... Але дарма, пронесло. Знайшли тільки магнітофонні котушки з Галичем та повний текст «Майстра і Маргарити». Смішно, так, але цього вистачило для арешту - потрібен був лише привід, а далі навішали собак і все одно посадили. Не в той час народився мужик, та хіба тільки він... Давай, наливай. Сказати, про що ти зараз думаєш?
       - Я знаю, що ти знаєш. І де ж він був, мішечок із крамолою? У самій хаті?
       - І так, і ні, - загадково посміхнувся Женя.
       - За вікном, за дверима?..
       - Стратив! Думай.
       - Тоді здаюся на милість. За Генріха Ованесовича!
       Дзеленькнули склянки. Не закушуючи, Женя знову припалив згаслу було цигарку.
       - У вентиляційній шахті, між стінками. Хоча й там мацали, та не знайшли. Чому? А наш Генріх прив'язав його дротиком до телефонного кабелю й опустив униз аж на півтора-два поверхи. Гебіст засунув руку до вентиляції, його смикнуло шістдесят вольт, він і відскочив. Подумухав на пальчика й пішов книжки перетрушувати. Господар і оком не моргнув, урівноважений до неподобства, а я відчув, як мізки його мало не джгутом згорнулися, коли той клоун поліз у вентиляцію, куди треба... тобто, куди не треба. Отак, братело.
       - Тріллер-ужастик, - гикнувши, видихнув Азарин, обіймаючи Женю. - Важко тобі жити, так. І мені важко. Я ж бо не вмію вгадувати чужих думок...


***

1987 рік, травень


       Наступного ранку він був у Дінчіному кабінеті. Якесь бридке почуття, схоже на ревнощі, ворухнулося в душі. Стіл, за яким він просидів стільки років, був уже винесений до коридору, тепер на його місці стоїть важезна тумба з намертво пригвинченим - щоб не поцупили! - залізним армійським магнітофоном зразка 1965 року. Колись це було останнім словом техніки, але тепер Камінський обзивав його останніми словами: ремонтувати монстра припадало майже щотижня, але без нього працювати було важкувато... Дріт від цієї конструкції тягнеться до телефонного апарату - цю не дуже скромну вільність Камінський собі дозволив, аби фіксувати телефонні переговори з позаштатними інформаторами, не втрачаючи при цьому дорогоцінного часу на записи ручкою в блокноті. Та й не тільки для цього, адже розмови з деякими співрозмовниками просто необхідно було зберігати на плівці, аби вбезпечити себе надалі, коли за фактом якоїсь публікації раптом виникнуть ускладнення... На стіні вже сяє яскравий плакат Міжнародного фестивалю преси - півроку тому Дінку запрошували на це свято, потім вона довго ділилася враженнями. Нова шафа, нова друкарська машинка на новому столі. Та й сам стіл вичищений, видертий і протертий до сліпучого блиску. І штори нові з'явилися.
       Усього лише кілька днів минуло, а від Камінського вже нічого не залишилося в рідному кабінеті ...
       ...Згадав мимоволі, як уперше потрапив на редакційну планірку й чи не до шоку був ошелешений, почувши спокійну промову редактора газети Сави Старикова:
      - Петькові Ніколаєнку я відрізав голову, і нехай за це не ображається, так краще. Льоню Азарина довелося зарубати. У Віті Сусіпатрова я тільки відірвав кінець і закинув у підвал. А щодо Камінського, то його слід прочистити й підвісити...
       Камінський дивився на зосереджені обличчя редколективу, ще не відаючи, де тут хто, і з жахом думав: якими ж мужніми людьми мають бути «вечіркінці», якщо їх тут і ріжуть, і рубають, і рвуть, і підвішують... але навіть після таких екзекуцій ніхто з решти не збирається тікати. Думки його перервав захеканий відповідальний секретар, він увірвався з криком:
       - Патрони скінчилися!..
       - Нічого, Володю, - незворушно відповів редактор і кивнув на свою шафу: - Відкрий і візьми скільки треба. Патронів не шкодуй, їх у нас навалом...
       Сумніви Камінського розвіяла заввідділом Людмила, вона детально пояснила суть редакторських слів.
       Виявляється, Сава мав на увазі зовсім мирні, звичні для редакції проблеми. У перекладі на людську мову це повинно було звучати приблизно так: «Стаття Ніколаєнка «Удар... Гол!» вийшла задовгою, я прибрав у ній перший абзац. Інформація Азарина «На греця попу баян?» до друку не схвалена, я її відхилив. У кореспонденції Сусіпатрова «Він і поет, і токар, і ударник...» я викреслив кілька фраз в кінці, а саму статтю поставив у нижню частину полоси. А матеріал Камінського я сам повністю перепишу та й поставлю до номера...»
       - А патрони? - запитав Камінський.
       - Патрони - це капронові трубки для пневмопошти! - засміялася Людмила. -     Ними навіть горобця з першого разу не зашибешь...
       Спогади, спогади... Перша публікація. Перше відрядження. Перша премія. Перша догана... Біганина по місту, збирання інформації, підготування статей, нічні чергування, вічні скандали з метранпажем Василем Олександровичем, оглушливий гуркіт барабанних машин, з надр яких рівним потоком повзуть завтрашні,газети, що пахнуть типографською фарбою...
       Господи, невже нічого цього більше не буде, нічого не повториться? Можна ж здохнути від нудьги! ..
       - Говорить Слобожанськ. Дев'ять годин тридцять хвилин, - пролунав з динаміка голос диктора обласного радіо Юрія Мірченка. - Ви слухаєте останні вісті. Сьогодні в Слобожанську відкривається Всесоюзна виробнича конференція. Серед учасників та гостей...
       О, як цікаво. У нашому затрапезному місті - Всесоюзна конференція. Хоч і не Світова й не Міжпланетна, а все ж таки подія. Але чому про неї не було чути раніше? Адже це саме по відділу пропаганди, і редактор повинен був ще за кілька тижнів комусь доручити матеріал про цю конференцію, акредитувати журналістів «Вечірки»... Та гаразд, тепер уже все це Камінського не цікавить. Нехай самі крутяться.
       - Що, не впізнав власного кабінету? - Дінка, регочучи, з'явилася на порозі.
       - Ну, ти ж і «месершміт»! - у свою чергу засміявся й Камінський. - Нова мітла, і як мете, як мете, зар-р-раза... Прям-таки все вимела!
       - Оформляюся кореспондентом на твою ставку, - вона помахала цупким білим бланком. - Ні, ну як звучить: кореспондент відділу пропаганди Діна Левіна!

                Сумку я таку собі пошив,
                Генерал такої не носив… -
               
раптом затягла Дінка один із безлічі варіантів улюбленої пісеньки та рвучко озирнулася:
       - Тьху! Ти що, противний Камінський, не радий за мене?
       - Ростемо! А візьмеш мене до себе позаштатником? За старою пам'яттю? Ну, будь ла-а-аска...
       - Поду-у-умою, - скорчивши противну пику, гидким голосом проскиглила Дінка й, обмахуючись бланком, знову закружляла по кабінету:

                Жінка їсти наварила,
                Хліба й сала положила…            

       - Матеріальчік приніс? - раптом завмерла вона. 
       - Поки нічого не вляглося. Ще б пару днів. Темна справа.
       - Пара днів це забагато.
       - Краще пізно, ніж нікому...
       - Ріжеш по живому, Камінський. Ну, що мені з тобою робити? - скрушно зітхнула Дінка. Швидко ж вона увійшла до ролі начальниці! - Там є хоч щось не метафізичне?
       - На жаль, нема! Страшна казка з робочою назвою «Білосніжка та сто чортів». Дай-но я зараз дзвякну...
       - Білосніжці? Чи її чортам?
       - Їй, їй, рідній. Повинна чекати.
       - Ну-ну...

                Так я, браття, на війну попав,
                Оборону там таку тримав… 

       Дінка замовкла, рвучко опустилася на стілець і заторохкотіла на машинці, продовжуючи наспівувати вже впівголоса, бачачи, що Камінський крутить телефонний диск. Досить дивно було чути від Дінка цю пісеньку, тим паче в такому гугнявому виконанні.
       За хвилину відгукнулася Кордулян. Але вісті були невтішні.
       Так, їй вдалося прорватися до облікових карткок - вигадала щось специфічно-чварливе. Тому, щоб відбутися швидше, їй одразу ж дали погортати всю папку. Авантюрка ця виявилася набагато простішою, ніж Камінський собі уявляв, але сам кінцевий результат дорівнював нулю: ніхто з працівників гастроному, від директора й до прибиральниці, не мешкав у квартирі під номером 293. Зрештою, цього й слід було очікувати, адже малоймовірно, що хтось влаштує Камінському зустріч в оселі працівників магазину. А втім, хто їх знає, ніколи не завадить зайвий раз перевірити.
Але час, час...
       - Мені потрібно з вами зустрітися, - промовила Кордулян. - Не відкладаючи. Де б я могла вас знайти?
       - Сталося щось?
       - Та як сказати... Майже.
       - А чи не краще, якщо я сам прийду до вас? - запитав Камінський, аби довго не пояснювати, як їй добиратися до Будинку преси. - Ви працюєте сьогодні?
       - Працюю.
       - Ну, так я до магазину під'їду, це швидше буде. Бо ж мене вам тут довго шукати доведеться.
       - Ні, ні! - наче злякалася вона. - Сюди не треба. Краще вже до мене додому, я тут недалеко живу. Зможу вирватися хвилин на двадцять. До речі, приходив наш дільничний, чомусь цікавився вами. Я про всяк випадок сказала, що ми не знайомі.
       - Навіщо? Завжди треба говорити правду. Ну, скажіть хоч, у чому справа! - занепокоївся Камінський.
       - З вами хоче поговорити одна людина.
       - Теж із міліції?
       - Ні.
       Починається. Хоча чому - починається? Так зазвичай і буває - розкручуючись, набираючи обороти, машина затягує у себе все нових і нових людей, нові факти, нові думки, обростає все новими й новими деталями...
       - Що за людина?
       - Наш замдиректора. Іван Федорович.
       - То може, я відразу зустрінуся з ним, і не будемо турбувати вас?    Працюйте спокійно...
       - Спочатку ми зустрінемося з вами, - твердо стояла на своєму Анаіда Амірівна. - Він знає, що ваша газета зацікавилася безладдям у магазині.
       - Звідки знає?
       - Михайло Андрійович сказав. Іван і в мене перепитав, я підтвердила. Я ж вірно зробила?
       - Усе вірно. Чим більше правди, тим важче заплутатися. А якщо брехати, то брехати однаково. Тоді все це буде правдою.
       Ще один «помічничок». А раптом?..
       - Він наш с... союзник? - Камінський трохи не ляпнув - «спільник».
       - Союзник, - вона засміялася. - Ну, гаразд, давайте вже потім, при зустрічі.
       - Ви не можете говорити, вас хто-то чує? Тільки - «так» чи «ні»?
       - «Так», «так»! Ми зустрінемося, і я все поясню докладно.
       Чудово можна обійтися без її пояснень. І без зайвих подробиць. Усе тут на поверхні: заступник мріє про директорське крісло. І, вочевидь, має якусь компру, яку вирішив передати кореспонденту. Коли так, то... то, виходить, становище директора не дуже надійне, і його заступник сподівається на певну директорську слабинку, за допомогою якої бажає посильніше розхитати крісло свого шефа... Відома ця публіка! Інший варіант - нова пастка. Адже, швидше за все, той хитроокий молодик із квартири 293 вже знає, що з міста Камінський нікуди не подівся. Може, вигадали щось новеньке?..  Навряд. Повинні ж вони розуміти, що на нову провокацію кореспондент більше не піддасться, значить, будуть діяти по-іншому. Тому слід краще підстрахуватися, і, звичайно, з місця зустрічі нікуди ні з ким не їхати й не йти. Досить уже однієї помилки.
       - ...Ви слухаєте мене? - перепитала Кордулян.
       - Так, кажіть.
       - Де б ви могли побачитися з Іваном? Він просив не пізніше дванадцятої.
       - А хіба не у вас вдома?
       - Я пропонувала, та він проти.
       Так, значить, місце Камінський повинен вибрати сам. Уже легше.
       - Давайте-но... - Він глянув на годинника: без двадцяти десять. - Нехай прийде о дванадцятій... ну, хоча б до саду Шевченка, до газетних стендів, і читає... припустимо «Правду».
       Чому саме «Правду», він і сам не зміг собі пояснити. Але жодна інша назва газети чомусь до думки не спала. Але саме в «Правді» можна бути впевненим - ця газета з'являється на стенді щодня, на відміну від республіканських та міських видань.
       - А з вами, виходить, ми зустрінемося ще раніше? - перепитав Камінський.
       - Так. Я йду додому та й чекаю на вас. А для Івана - сад Шевченка, стенд з «Правдою», о дванадцятій. Усе вірно?
       - Усе вірно. І обов'язково, щоб прийшов один, без поводирів. Сам до нього підійду, коли буду в цьому впевнений...
       Камінський уже почувався коли не резидентом, то, в усякому разі, головним агентом розвідки. Один лише сумнів майнув на секунду: навіщо заздалегідь домовлятися з невідомим Іваном Федоровичем, якщо через півгодини можна зустрітися із самою Кордулян? Гаразд, видно буде. Може, для них саме такий розклад найзручніший.
       Натиснувши на важіль, обернувся до Дінки. Вона, як і вважав Камінський, дослухалася до розмови.
       - Таємні зустрічі й конспіративні рандеву в будинку з привидами? - вона кивнула на телефона.
        - Саме так. Тут палити ще можна, чи вже як?
       - Так пали собі, на здоров'я. Що ти там знову накоїв, лишенько моє?.. Знову якісь гидоти?
       Камінський зітхнув і прикурив сигарету. Цівка диму повільно попливла до відчиненої кватирці.
       - Що трапилося?
       - Нічого.
       - Йди в дупу! Чи я не бачу...
       - Чому я повинен звідси йти, та ще й саме в дупу? - образився Камінський.
       - Ми ж не чужі люди. Скажи, що сталося. Ти просто сказивася. Я ж усе бачу, не дурна. Ми повинні знати, що одне в одного відбувається. І в тебе, й у мене, - вона знову тараторила, наче побоюючись, що Камінський не дослухає та обірве її. - Олесику, скажи! Ну?
       Вона підвелася зі стільця, обійшла його навколо й поклала руки Камінському на плечі. Він не був готовий до цих ніжностей, тож мимоволі відсунувся.
       - Кажи, що сталося?
       - Дінко, - він спробував посміхнутися. - Зараз ти кидаєш усе, й рівно о дванадцятій чекаєш мене в саду Шевченка.
       - Дванадцять, дванадцять... - вона замислилася, прикусивши губу й продовжуючи сторожко дивитися на Камінського.
       - Можна хвилиною раніше. Це моє прохання, як до колишньої підлеглої і... взагалі до «не чужої людині».
       - Роботи море, - невпевнено обізвалась вона, кивнувши на купу читацьких листів.
       - Устигнеш.
       Дінка глибоко зітхнула, закрила свого блокнота і втомлено поглянула на Камінського.
       - Диктофона брати?
       - Боронь Боже! І ні блокнота, ні редакційних документів. Слухай уважно. Сядеш на лавці біля стендів. Ну, там, на крайній, де людви поменше. Читай, пали, спокушай найкрасивіших хлопчиків, але вся увага - на стенд із «Правдою». На стенд із «Правдою», зрозуміла?
       - Просто сидіти й дивитися?
       - Просто сидіти й дивитися, - кивнув Камінський. - Але дивитися дуже пильно.
       - А які мої функції?
       - Функції пасивного свідка, невже не втямила?! І що б там не сталося - пожежа, землетрус, повінь, ядерна війна - не втручатися.
       - А...
       - Все! Не обговорюємо, питання знімаються. Чекаю!
       Клацнувши кришкою «дипломата», Камінський підвівся й, підморгнувши своєму відображенню в дзеркалі, рушив до дверей.
       Новий день починався з нових загадок. Як усе це набридло! «Лишенько моє...» Та був би пацаном - сам би шукав такі пригоди. І треба ж було зв'язуватися з цим бісовим матеріалом? Сидів би зараз у «Трьох дубах», пиво пив би «Монастирське», обсмоктував би солоний хвостик тараньки й потай витирав би руки об навічно засмальцьовану скатертину.
       А тепер відступати пізно, та й нікуди вже...



***



2010 рік, липень

       Він уже досить надерся, адже пити доводилося з кожним, хто заглядав «на вогник». А заглядали багато хто. Не лише з «Вечірки», а й із сусідніх редакцій - зі «Слободи», «Часу», «Проспекту»... Метранпаж Борис Бейрах уже двічі, мовби ненароком, підходив до Азарина й тихо, на вушко, нагадував, що євреї взагалі-то горілку п'ють, але не так інтенсивно... Тим паче, післязавтра вранці - виліт. Мудрий був цей Борис, міг навіть висловлюватися на ідиш, але за всі свої сорок з гаком років так і не був у синагозі, не зробив обрізання й не дотримував шабат. Сало жер, аж хрящі тріщали. Про це йому так само тихо нагадав Азарин, і Борис, ніяково притиснувши руки до грудей, сів на своє місце їсти бутерброди з тонко нарізаною шинкою.
       Азарин підливав тим, у кого були порожні склянки та реготав з кожного жарту безжурного Віктора Сусіпатрова. Нарешті з шумом відсунув стільця й підвівся.
       Похитуючись, він стояв з майже повною склянкою в руці, чекаючи на тишу.
       - Що я хочу сказати, хлопці? - почав він, натхненно дивлячись перед      собою.
       - Що залишилося багато горілки, - посміхнувся вічний завспортвідділом Ніколаєнко, копирсаючи сірником у зубах. - І що ми повинні зараз подивитися одне на одного й краще запам'ятати один одного... Та й що святкувати треба так, щоб було приємно згадати й соромно розповідати…
       - Вибач, я тебе переб'ю, можна? - Азарин похитав вільною рукою в його бік. - Спасибі. Отже...
       - Тільки не на івриті, - подала голос напівп'яна Ліка Домбровська. – Я ж бо зрозумію, а решта...
       - Тихо! - обірвав її Борис Бейрах. - Дайте людині сказати!
       Знову дочекавшись тиші, Азарин замислився і, зважуючи слова, вимовив:
       - Отже. Я пропрацював тут більш як двадцять років... Двадцять чотири, - помовчавши, визначив він. - І ніхто... розумієте, ніхто мені ні тут, у «Вечірньому Слобожанську», ні в усьому Будинку преси, ні взагалі в місті... не те, що не сказав, а навіть не натякнув, що я пархатий. Хоча фізія в мене ще та. Я жодного разу не чув натяків щодо мого профілю, носа, і... взагалі. І мені прикро! Я - інтелігент, але чому мене ніхто не третирував? Чому ніхто не назвав мене мордою жидівською?! Тому, що я... що я хороший?
       Його хитнуло, довелося сісти на стілець.
       - Ну так, - реготнув хтось. - Був би ти слюсар чи токар - інша справа, а так - інтелігент...
       - Мій дідусь був махновцем, - заперечив Азарин. - Офіційний мій дідусь. А біологічний написав «Тачанку». Знаєте цю пісню?
       - Я, я! - Ніколаєнко діловито прожував салат, відкашлявся й підняв руку, вимагаючи тиші. Він завжди був ініціатором п'яних співів, навіть не витримував пауз між куплетами, прагнучи довести, що добре знає слова. - Ща спою! Ван, ту, фрі, фо!

                     Кинулась тачанка полем на Воронеж,

- затяг він, і компанія, що чекала розрядки та бажала побузити, задерикувато підхопила:

                      Падали под пулями, как скошенная рожь…
                А под пулеметом – надпись: «Не догонешь!»,
                Под дугою спереди – «Живыми не уйдешь!»
                Любо, братцы, любо, ах, любо, братцы, жить…
 
       - Ні-і, - скривився Азарин. - Там не про це... Кулеметник молодий! Зовсім інша пісня була, зовсім про інше, і герої інші були... Бабуся перед смертю покликала мене та й сказала, що я - Рудерман. Пацан я був, і вирішив, що в неї чергова параноїдальна маячня - адже я Азарин! А через багато років відкрив її альбома й мало не впав: у Михайла Рудермана моє обличчя! Греков писав його портрет, але там схожості ще не було, вік мій був ще недостатній... Я й портрет цей бачив, а от себе тоді не впізнав...
       - А чому Сталін схожий на Пржевальського, отого, що в нього кінь? - подав голос Ніколаєнко. - А Пржевальський, кажуть, ночував в одному Горійському маєткові, так там прислугою була Катя Геладзе. Потім вона народила Йоську Джугашвілі, й пішло-поїхало...
       - Так, мужики, все! - Борис Бейрах заплескав у долоні. – Бо ж будуть усілякі суперечки з бійками та іншими згвалтуваннями. Закруглятися час.
       - А ми тільки почали! - закричав невтомний Сусіпатров.
       ...Якби Азарину ще рік тому сказали, що він надумає репатріюватися, то він би від душі розсміявся. Він, Льонько Азарин, хоче до Ізраїлю? Ай, киньте. Я народився тут, і який ідіот у моєму віці схоче все починати спочатку? Кому там потрібен український журналіст із дипломом філолога? А недавно хтось із співробітників побачив на азаринському столі товсту книгу в глянцевій обкладинці - «Час івриту». Він і не хвалився цим підручником, та й ні від кого не приховував, що вивчає стародавню мову... Ти що, намилився? - питали в нього. На це Азарин відповідав: «Пам'ятаєте анекдот про Чорнобиль? Коли всі ми стали членами КВК. Проте «веселі» почали вивчати ядерну фізику, а «кмітливі» - географію...» Але тоді це було майже жартом.
       Та от останні часи... Про те, що справжнім, чесним журналістам, що відображають життя «як воно є», можна запросто заткнути пащу, ніхто вже не говорить. І без того зрозумло. Але те, що журналістів почали вбивати?.. Не всіх, звичайно. Пиши про ясновидців, магів та НЛО, і можеш не турбуватися.
      - Хто пам'ятає Олеся Камінського та Діну Левіну? - запитав раптом Азарин.
       Лише ветерани газети Сусіпатров та Ніколаєнко мовчки кивнули.
       - Божою милістю були репортери. А зарвалися, полізли куди не треба. Гласність, демократія, гарячі теми, ой, яке все нове, яке незвідане, яке цікаве! Час такий був, повірили наївно... Але ж вони були першими! І що – та шльопнули їх, як потім Листьєва, Гонгадзе, Політковську... І що, знайшли вбивць? Чорта з два. І не знайдуть, тому що навіть не шукатимуть. Державі це не потрібно. То навіщо мені країна, яка не може захистити мене, свого журналіста? Що? Ах, ностальгія...
       Він глянув на Олю Павленко, безпомилково визначивши, хто саме вимовив останнє слово.
       - А що це таке?
       - Ну, - збентежилася вона під поглядами хлопців. - Туга за батьківщиною, за рідними місцями...
       - За якою батьківщиною? - швидко запитав Азарин.
       - Ти тут народився й виріс, - уточнив Борис Бейрах, але, знову зустрівши скептичний погляд Азарина, замовк.
       - Я не буду сумувати за батьківщиною. За якою батьківщиною - за цією, чи що? Ніколи в житті. Тут нас вбивають. Де я бачив цю батьківщину... а, так, у труні!
       Азарина понесло, і зупинити його міг тільки танк.
       - Що це за воно - ностальгія? Ні, не наливай, - відмахнувся він від Ніколаєнка, затуляючи долонею свою склянку. - Так, це туга. Але це туга не за батьківщиною. Це туга за самим собою. За дитинством, за юністю. За першим коханням. Та я вже тут, сьогодні, зараз, сумую за собою, молодим. І яка різниця, де я буду сумувати - тут чи там? Краще – вже  там...
       - Сумувати «там» - мрія будь-якого аїда. А у нас, виходить, немає мрії, - донеслося до Азарина. Він знов обернувся на голос, намагаючись визначити джерело, але там жували салат олів'є.
       - Мрія, - задумливо прокоментував. - «Павичі, кажеш...» І кулемета не даси, і гранати у тебе не тієї системи, і взагалі мрієш про спокій. Хоча в кожного своє уявлення про мрію та й різні шляхи реалізації мрій...
       Азарин згадав свого шкільного приятеля, звали його, здається, Сашко, так оцей Сашко тихо мріяв про транзисторний радіоприймач «Сокіл» вартістю в цілих 24 карбованці та ще 76 копійок - непідйомна сума для шостикласника сімдесятих. Сашко годинами крутився біля прилавка, розглядаючи жадану іграшку, зітхав жалібно і, озираючись, йшов геть. Навіть пісню «Сокіл ясний мій» він вивчив тільки завдяки цьому «Соколу». А коли років через десять після школи Азарин зустрів Сашка, то передусім запитав: «Ну як, купив ти сокола ясного?» На це, сумно посміхнувшись, Сашко відповів: «Ех, це ж мрія. Я пристойно заробляю, на один лише аванс можу купити чотири з половиною «Сокола». Але збагни сам: от куплю я його - і все тут. Приймач у мене буде, а от мрії вже не буде. Навіщо жити тоді, навіщо прагнути й тягтися до чогось?..»           - Щасливий, - позаздрив тоді Азарин, - а от у мене немає ніякої мрії...»
       Він підпер щоку долонею й похитнувся, з посмішкою оглядаючи п'яних співробітників, побачитися з якими, швидше за все, більше не доведеться.
       - Чия чергу прибирати зі столу? - Борис із хрускотом догриз огірок і вислизнув з кабінету.
       Хтось заклопотано поглянув на годинника. Хтось згадав, що в нього дружина хвора. Хтось мовчки потягнувся за Борисом, прихопивши зі столу недоїдений бутерброд.
       - Гуляємо, хлопці, - побурмотів Азарин, поклавши голову на руки. - А чому ми так мало пісень співали?..



***


1987 рік, травень


  
       Камінський трохи запізнювався, адже цілих три тролейбусні зупинки довелося долати пішки. Велика ділянка Московського проспекту була перекрита, станція метро не працювала. Міліціонери в парадній формі, військові автоінспектори в красивих сріблястих касках та з сигнальними прапорцями в руках стояли чи не на кожному кроці та спрямовували  машини в об'їзд. Побіля перехресть скупчилися темно-зелені автобуси з навісними бронебортами й загратованими оглядовими щілинами замість вікон, уздовж бруківки рівно вишикувалися солдатики... Так завжди буває, коли очікується приїзд якогось бугра, щоб не довелося йому, бідоласі, втрачати державний час перед світлофорами.
       Завжди пожвавлений проспект, - напевно, єдиний у Слобожанську, де організовано шестирядний рух, чи не найважливіша транспортна артерія міста, якою зазвичай летять одне за одним легковички, тролейбуси, вантажівки, сьогодні був незвично пустельний і чистий.
       І ось вони - шість чорних куленепробивних лімузинів у супроводі двох десятків «Волг» та мало не батальйону мотоциклістів ДАІ. Мов блискавка, зі свистом і шипінням, кавалькада пронеслася гладким проспектом у бік Центру. Міліція та військові одразу ж зняли очеплення, й за хвилину магістраль знову жила звичайним життям.
       Ледь удерся до переповненого тролейбусу. Пасажири вголос обурювалися дорогими гостями, що через них півміста було вибито з нормального виробничого та побутового графіку. Та що казати, якщо на головних вулицях і проспектах Слобожанську несподівано позакривались магазини, аптеки та інші офіційні установи, - аби зменшити рух пішоходів там, де можуть з'явитися священні членовози.
       Камінський поділяв не лише настрій земляків, а й їхнє щире здивування: чому це раптом для Всесоюзної конференції був обраний саме Слобожанськ? Невже бракує інших міст у Великій, Багатонаціональній та Неозорій?.. Адже відомо, що заходи подібного масштабу, до якого буває причетний це місто, готуються за два-три місяці - згадати хоча б підготовку до Олімпіади-80, коли не тільки чистився та вилизувався кожен метр асфальту, по якому повинні були перти факел з олімпійським вогнем, але й фарбувалося листя на деревах і трава на газонах.
       А тут - ще вчора ніхто нічого не знав, а сьогодні - караул, КОНФЕРЕНЦІЯ!
Кіпеж глобального значення. Грандіозний шухер, як сказав би незабутній Попандопуло...

***

       Обитель Кордулян Анаіди Амірівни справді знаходилася не дуже далеко від гастроному - через декілька будинків. Але саму квартиру Камінський знайшов не відразу. Тицьнувшись до двох-трьох під'їздів, раптом почув:
      - Що ви шукаєте?
       На лавці біля дверей сиділи кілька жінок. Безсмертні кумасі-сусідоньки, які все про всіх знають і, надзвичайно горді власною обізнаністю, одразу ж дадуть будь-яку пораду й будь-яку інформацію будь-кому, хто б до них не звернувся. Вони ретельно оглянуть кожного, хто проходить повз них, кожному миттєво дадуть вичерпну характеристику, а угледівши чужого, довго визначатимуть-гадатимуть: до кого ж це гість і з якою місією...
       - Сімдесят третю квартиру.
       - До Кордулянки, - кинула одна, багатозначно подивившись на подруг, а інша з готовністю пояснила:
       - Четвертий поверх і наліво. Нещодавно прийшла.
       - Дякую, - Камінський попрямував до дверей, чи не матеріально відчуваючи спиною уважні погляди.
      Кімната була тихою, але темнуватою - напроти вікна височів новий будинок, який мало не повністю затулив небо. Але брак природного світла трохи компенсували зі смаком підібрані сріблясті шпалери. Акуратна квартира, приємна й чиста. Скрізь відчувається тільки жіноча рука - чоловіків у цьому будинку, мабуть, давно вже не було...
       - Одразу, поки не забула: Іван передав, - Анаіда Амірівна поклала на стіл невеликий фігурний ключ. - Може, його побоювання й марні, але він вважає, що так буде надійніше.
       - Що саме буде надійніше? - не зрозумів Камінський.
       - Якщо ключ у найближчі два дні побуде не в нього, - терпляче й виразно пояснила вона. - Та й узагалі подалі від нашого магазину. Розумієте?
       - Ні.
       - Ну, він при зустрічі пояснить сам. Мабуть, і забере, віддасть комусь іншому. Він дуже про це просив.
       - Він просив, щоб саме я взяв у вас цей ключ? - здивовано вточнив Камінський. - І ніхто більше?
       - Ні, це я йому порадила вас.
       - Мене?.. Але чому?
       - Ви - не працівник магазину, і взагалі, ні в кого не виникне думки, що ключ може опинитися у вас. Ви - особа нейтральна...
       Камінський трохи не розсміявся. Який сенс у цій маніпуляції? Навіщо передавати ключ через треті руки, коли через годину-півтори саме цей же Іван Федорович особисто зустрінеться з ним, тим більше, «мабуть, і забере»?..
Помітивши розгубленість Камінського, Кордулян сказала:
       - Мені дуже здається, що це перестраховка. Іван занадто вразливий і... як би сказати... надто обережний, чи що. А зараз він, як на мене, потрапив у якусь неприємну історію. Адже вам не важко буде?
       - Та мені воно не важко, - гмикнув Камінський і взяв у руки пластмасове кружальце з масивним металевим стрижнем. - А де ж замок від цієї штучки?
       - Я знаю, але не дуже вірю. У те, що Іван мені тут навантажив, - вона усміхнулася й знизала плечима. - Його послухати, так ніякого Сіменона не треба. Хай уже він сам вам скаже, що вважатиме за потрібне.
       - Здається, я починаю розуміти, - повільно промовив Камінський, дивлячись їй у вічі. - Це те, про що ми вже говорили з вами, так?..
       Вона нічого не відповіла, лише стримано посміхнулася.
       - А Іван Федорович не боїться, - продовжував Камінський, - що я цим ключем зможу скористатися? Що там: кована скриня, скарби Аль Капоне? - згадав він слова незнайомця з квартири 293.
       Його вже просто розважала ця таємничість.
       - Не боїться. Не скористаєтеся. Тому, що замок від цієї штучки знаходиться не в магазині. І навіть не в нашому районі...
       Дзвінок пролунав несподівано, й Анаіда Амірівна, кинувши: «Вибачте!»,      вибігла до коридору, причинивши за собою двері.
       Камінський покрутив у руці дивний ключ, підкинув і сховав до кишені джинсів. Ситуація була настільки ж цікавою, як і незрозумілою. Чи то містіка, чи то тріллер. Швидше за все, хтось шукає цього ключа або полює за ним, й Івану Федоровичу просто потрібно «перетримати» його, переховати до зустрічі з журналістом. Але, як каже Кордулян, саме ж Іван Федорович і дав їй ключа, щоб вона вручила його Камінському?.. Повна непонятка. Ну, схоче - сам скаже, то вже його подробиці. Хоча... А чи не варто подумати, яку особисту вигоду можна витягти з того, що ключ зараз «побуде» в Камінського? Чи не спробувати якось не дуже нав'язливо шантажнути цього заступника, аби вибороти нехай навіть невеличку додаткову інформацію? Напевно, це згодилося б для майбутньої статті про тіньову економіку радянської соціалістичної торгівлі. А що? «Загальна увага! Сенсація! Секретний ключ від накраденого общаку - в кишені у журналіста!», «Скромний і небагатий кореспондент перед вибором: продати ключ господарям або здати його (і їх теж) органам міліції»? А коли так: «Благородний вчинок»...
       Знати б точно, від якого замочка цей ключик, та заразом розвідати б, де й сам замочок, заради чого затіяні ці ігрища в хованки! Мабуть, таки від общаку або… або арсеналу. Треба зараз спитати Кордулян, щоб дізнатися про це хоча б приблизно. В іншому випадку просто відмовитися та й повернути їй ключа – все ж таки Камінський має на це повне право. Бо інакше в'їде знову до якоїсь нісенітниці, розсьорбуй потім. «Лишенько ти моє...»
       Гримнув постріл.
       Відразу ж крізь дверну шпарину поплив кислуватий запах порохового диму. У коридорі клацнув замок, майже одночасно відчинилися двері в     кімнату. Чіпляючись долонею за дверну ручку, Кордулян незграбно села в проході, потім, захрипівши й випустивши з рота цівку крові, повалилася на підлогу.
       Кілька секунд, наче закам'янівши, Камінський тупо дивився на неї. Потім, ледь пересуваючи неслухняні ноги, наблизився до тіла й схилився, намагаючись знайти пульс і прагнучи не дивитися на маленьку рану між ключицями, де клекотіли, накопичувалися та лопалися червоні пухирці.
       Він піднявся з колін. Кімната попливла перед очима. Стіни гойдалися. Розум підказував, що потрібно щось робити, потрібно діяти, що не можна гаяти часу, і ця думка потроху привела до тями.
       Тремтячи від збудження, переступив через нерухоме тіло і в коридорі побачив телефон.
       - «Швидка», чотирнадцята, - озвався жіночий голос.
       - Будь ласка, вулиця Двадцять третього Серпня, 42 «г», квартира 73. Під'їзд... третій, четвертий поверх.
       - Скільки років?
       О, Боже, яке це має значення?..
       - Не питав! Так ви їдете чи ні? - почуваючи себе на межі істерики, простогнав Камінський.
       - На що скаржиться хворий?
       - Вона вже ні на що не скаржиться! Тут вбивс... вогнепальне поранення!
       - Зрозуміло, - стомлено зітхнули у слухавці. - Бригада виїжджає, зустрічайте. До міліції повідомили?
       Від цієї думки знову потемніло в очах. Сів просто на столик біля телефону. Звичайно ж, слід викликати міліцію. Слід негайно викликати міліцію. Але палець, судомно крутнувши «нуль», завмер в отворі «двійки».
       ...Ну, і що їм сказати?
       Не зараз - потім? Тоді, коли почнуть смикати на дізнання?
      Ну так, еге ж, прийшов, значить, те-се, дзвінок-постріл... А вчора намагався щось з'ясовувати в директора магазину, де вона працює, а директора ж обов'язково допитають... Чорт забирай, а «передсмертна записка»?! А «Макар Іванович» і «Тотоша»?
       Коло замкнулося, чи не так?..
       Схотілося вити. Впасти поруч із Кордулян і голосно вити.
       Сто-оп! А та ж міліція, а всі ці Смирнови-Кудеяри, а райторг! Райторг...      Камінський цікавився особистою справою Кордулян, переписував документи, задавав питання... і ось вона на підлозі, в крові... Як усе рівненько вибудовується, й не треба бути академіком, щоб підставити його - сторонню людину... та яку там людину – ворога, що насмілився поколупатися в їх справах! Перший же лейтенантик за дві секунди зажене Камінського до глухого куту, аби по гарячих слідах розкрити злочин і отримати чергову зірочку - знаємо вже ці хохмочкі, сам скільки разів писав...
       А він, дурник, ще сміявся, радів, що всіх обдурив, але попереджали ж, по-доброму попереджали: біжи з міста! Попереджали!..
       Та, мабуть, ще не пізно?..
       Адже все, що він міг зробити для Кордулян - це викликати «швидку», хоча вона вже, звичайно, не допоможе ...
       Чуючи лише стукіт власного серця, ледь стримуючись, щоб не побігти, спустився на перший поверх і вийшов на вулицю.
       Японський бог! - ті ж бабульки на лавочці... Вони ж бачили, як він входив, знають, куди входив, навіть підказали квартиру!
       Чітко уявив, як вони навперебій описують його фізіономію, його одяг, додаючи нові та нові категорично-підозрілі деталі, які поки ще навіть не народилися в їх фантазіях, жадібних на сторонню увагу...
       А сигнали «швидкої» фіксуються на магнітці й зберігаються до наступного чергування цієї ж зміни... час виклику... ідентифікація тембру...
       - Знайшли? - мало не хором запитали сусідки.
       - Так, спасибі, - буркнув Камінський, і, не оглядаючись, пішов.


***

       - Зупинка «Вулиця Тобольська». Обережно, двері зачиняються.
       Салон тролейбуса наповнився голосами, сміхом і стукотом компостерів.      Старенька «тридцятьвісімка», гордо несучи між фарами червоне полотнище із золотими літерами «Привіт учасникам Всесоюзної виробничої конференції!»,     натужно ревла електромотором, тремтячи й поскрипуючи. Вона повільно рухалася проспектом і віддаляла Камінського від небезпечного місця.
       Тут і думати нема чого - кожен, з ким він стикався у цій справі, із задоволенням здасть. Кожен його відмінно запам'ятав - і в магазині, і в райторзі, і в міліції. Та ще ці бабусі... З хвилини на хвилину в квартирі Кордулян буде повно ментів, лікарів, фотографів, експертів... і відразу ж почнеться масова розкрутка: всі будуть опитані - і сусіди, і співробітники, і знайомі...
       Кретин! - він же залишив там до біса відбитків! Що ж він там лапав? Так, дверні ручки, спинку стільця, телефонну слухавку... Ех, треба було все це чимось протерти, - не збагнув, розгубився, втік! Все зробив, аби посилити проти себе підозри. Чому не залишився там, не зустрів «швидку» й міліцію, не спробував нічого пояснити?! Гірше б не було.
       Гірше б не було... Ну, а далі?!
       - Наступна зупинка - «Вулиця Отакара Яроша». Не забувайте вчасно оплачувати проїзд...
       Ця фраза викликала вибух сміху - вона здалася дуже дотепною для зграйки підлітків, що ввалилися до салону мало не на ходу. Розмальовані, забраслечені хлопчики з волоссям по лікті та дівчатка в чорних колготах і мікроскопічних, схожих на балетні пачки, суконьки, веселилися й штовхали одне одного, цвірінькаючи якоюсь напівзрозумілою мовою... Нам би їхні проблеми!
       Раптом перехопило подих - крізь заднє скло побачив міліцейську машину - вона повільно їхала слідом, не наздоганяючи й не відстаючи. Камінський завмер, міцно вчепившись у поручень, немов заворожений, дивлячись на синю карусель «блимавки». Але вразила думка не про те, що його зараз пов'яжуть. Подібна оперативність буває лише в дешевому кіно. Збентежило інше.
       Мозок змалював майбутнє існування. Тепер вигляд будь-якого мундиру з погонами буде кидати в холодний піт; будь-який мужичок з нитково-тонкими вусиками й у білому халаті, будь-яка бабця на лавочці біля під'їзду будуть викликати тваринний жах. З цього дня життя стане нестерпним, і довго він так не протримається.
       Хіба що змінити зовнішність. Відпустити бороду. Носити затемнені окуляри. Ховатися по підвалах, горищах, поки... поки не знайдуть справжнього вбивцю.
       Але хто, хто ж його шукатиме, як усе ідеально зводиться до Камінського, якщо історія, в яку він так класично врізався, з самісінького початку передбачала полювання саме за ним?..
      Та, почекай-но, постривай, шановний! Адже він існує, він цілком матеріальний - той, хто подзвонив у двері, увійшов і вистрілив! І Кордулян його добре знає, інакше у своєму переляканому стані нікому б чужому не відкрила.    Бачили його бабусі біля під'їзду, чи не бачили? Бо ж він повинен був якимось чином потрапити до будинку, а значить, пройти повз лаву. Хоча, міг, знаючи про те, що Кордулян запросила Камінського до себе, увійти трохи раніше й причаїтися на верхньому майданчику... Не повертатися ж до бабусь, не питати в них... Так що тепер - самостійно його шукати? Де, яким чином? Це смішно - виставити себе проти роками відпрацьованій системи, вираховувати невідомо кого, в той же час самому ховаючись від усіх і вся!
       Чи йому, людині, нехай навіть з не дуже великим досвідом журналіста, чи йому не знати, що таке мафія... справжня м'ясорубка, яка заковтне й не такого зеленого писаку, та так, що кривавих шматків не виплюне... Тим паче, приватний розшук, до якого Камінський міг би вдатися, використовуючи власні навички та зв'язки, як не крути, а все ж таки заборонений законом. Але це його, напевно, вже не стосується - бо хто він сьогодні такий? Журналіст без газети, солдат без армії...
       Чомусь пригадався разючий кадр військової кінохроніки: під час атаки одному з бійців осколком відірвало голову, і він, випустивши автомат, ще біжить уперед без голови...
       А може, ну його до біса? Мета явно не виправдовує засобів. Та й яка тепер може бути мета, крім однієї – будь-якою ціною вилізти з лайна, що обіклало з усіх боків!
       На кінцевій зупинці вийшов із тролейбуса й озирнувся. Уривки думок, втомлені, розсипані, враження та страхи потроху розчинялися у вуличному гомоні. Ні про що не думалося, нічого не відчувалося. Хотілося просто сісти на бруківку, притулитися головою до бордюру й заснути, зникнути, випаруватися... Щоб нікого не бачити, щоб нікого не було поряд, щоб ніхто не заспокоював і не термосив! Напевно, подібний стан буває у засудженого до страти, коли жити залишається кілька годин або хвилин, коли перед очима, немов у калейдоскопі, чергуються кольорові візерунки, виникають в уяві незрозумілі фігури, особи, ситуаційні ланцюжки… і важко, майже неможливо зрозуміти, чи то вигадка все це, чи то фантазія, чи то правда...
       «Правда»! Стенд із «Правдою»!..
       До зустрічі - двадцять хвилин. Іван Федорович, звичайно, ще не знає про Кордулян. А якщо знає, якщо сам у цьому замішаний? Тьху, які думки лізуть у голову... Ну, як із ним поводитися? Коли знає і обмовиться, то - розіграти переляк? А... а звідки тоді в Камінського цей ключ? Звичайно ж, не на дорозі знайшов!
       Гаразд, розберемося на місці. Врешті-решт, усе буде зрозуміло з перших фраз.
       Одинадцять сорок чотири. Перехід через вулицю Скрипника біля нового оперного театру. Закурив «Приму». Пальці тремтять. Не дуже сильно, та все ж помітно. Якщо тремтітимуть і перед тим заступником, то буде просто незручно.    Слід, напевно, підійти трохи раніше. Погуляти неподалік або навіть зайти до «Канцтоварів» на протилежній стороні, та звідти подивитися, чи не привів цей Іван Федорович за собою хвоста. Але він, мабуть, не дурень - якщо хвіст і є, то Камінський його ні за що не помітить. Звичайно ж, там не такі «любителі-викривачі», як він сам...
       Без трьох дванадцята. Пам'ятник Шевченку. Присів на парапеті. Пару хвилин зачекати, заспокоїтися, розслабитися, і... Якщо Іван Федорович ще нічого не знає, то, напевно, й Камінському боятися нічого. Послухаємо, що він скаже, а там, мабуть, і щось проясниться. Отже, рушаймо...
       Алейка веде до газетних стендів.
       Лавки чомусь порожні.
       Дінки немає.
       Незрозуміло...
       Але що там?!
       Щільний натовп ворушиться побіля «Правди». Секундою пізніше Камінський зауважує, як прямо з натовпу вивалює червоно-білий «Рафік» медичної служби. Пронизлива сирена розриває повітря.
       Проштовхнувся крізь міцну стіну роззяв, відтісняючи когось плечима й ліктями.
       Міліцейський автомобіль. Полковник щось говорить по рації...
       На асфальті - намальований крейдою силует людини, на місці голови - червона пляма. Кров натекла на смужку крейди, і від цього частина смужки здається рожевою...
       - Відійди! - це вже до Камінського.
       Сержант долонею відсунув його назад. Місце події охороняється, тут не можна топтатися...
       - Я о-он тамечки стояв, біля афіші... Двоє на мотоциклі, твою мать, он звідти, від Палацу піонерів... Завернули сюди, бач, на цю доріжку, а цей падає... І стрілянини не чути було - движок торохтів... Я ще й час засік за звичкою – без двох на дванадцяту, твою мать, може, стане в нагоді...
       - Вже як у Штатах. Стоїш, а тебе бац! бац! - на рівному місці...
       - Значить, не на дуже рівному...
       Знову вищить сирена, під'їжджають ще два фургони з проблисковими маячками на кабінах. На борту одного довгий напис - «Пересувна криміналістична лабораторія». До заляпаного кров'ю газетного стенду, намагаючись не ступати на накреслені крейдою лінії, наближаються ще кілька людей.
       - Хоч би живий лишився...
       - Хе, «живий»! Півчерепушки вирвало, твою мать, диви, всі мізки на газеті, а ти - «живий»! От у нас в Афгані й не такого надивишся...
       Хтось торкається плеча.
       Дінка.
       Звідки вона тут? А, Камінський бо сам просив її приїхати. Головний свідок. Свідок чого?
       - Бачив? - губи тремтять, очі розширені.
       - Тільки-но підійшов.
       - Жах...
       Вона відвертається од вітру, прикурює сигарету. Вогник тремтить у руці.    Нарешті, обпаливши собі кучеря, нервово видихає дим мало не в обличчя Камінському.
        - Ходімо звідси. Ходімо, ходімо. Тут і без тебе свідків досить, - Камінський узяв Дінку за лікоть і потягнув убік, але через кілька кроків Дінку довелося посадити на найближчу лаву - ноги майже не слухалися її.
       - Він до тебе йшов?
       - З чого взяла?
       - Сам же казав: о дванадцятій... стенд із «Правдою»... Я тобі що - зовсім?.. Куди ж ти знову вліз, лишенько моє?!
       Якщо б він міг хоч для себе відповісти на це питання, все одно Дінці б нічого не сказав.
       Вони палили, намагаючись не дивитися туди, де збільшувалася натовп.    Дивна людська природа: де якась аварія, пожежа або ще щось трагічне, то всі, хто випадково опиниться поруч, одразу ж забудуть про свої справи - обов'язково підійдуть, подивляться, попитають, похитають головами... а в очах, крім нездорового інтересу, неодмінно засвітиться полегшення або навіть задоволення: от, мовляв, щастя яке, що не зі мною це сталося...
       - Він ішов до тебе. Можеш нічого не говорити, - повільно, але твердо, вимовила Дінка, прикурюючи нову сигарету від недопалка.



***

       Не давало спокою почуття причетності до нової смерті. «Він ішов до тебе», - сказала Дінка. Сказала впевнено, чекаючи на підтвердження. Але чому в її голосі було стільки докору? Чи винен Камінський у тому, що все так вийшло, хіба це він підставив людину під кулі? Адже той сам наполягав на зустрічі. А підійди Камінський на кілька хвилин раніше - замість одного трупа на асфальті валялися б два...
       Піти зараз до міліції, розповісти про все у загальних рисах і спокійно вийти з гри, хай тепер самі розбираються? Ну, потримають кілька діб, пострахають, посмикають «на впізнання», поб'ють по пиці, змажуть пальці темно-коричневою дактилоскопічною фарбою, та зрештою ж усе з'ясують...
       Ця ідея відпала одразу. Звичайно ж, почне він плутатися, почне розмірковувати, що можна викласти, а чого не слід... і це відразу ж, відразу ж буде помітно - адже не бельбаси там сидять, а спеціально навчені, досвідчені люди, професіонали, які добре вміють і допитувати, і вибивати зізнання...
       А якщо викласти все, не мудруючи лукаво? Почати з учорашнього Дінчиного дзвінка, зі знайомства з Кордулян і закінчити обумовленою зустріччю з невідомим Іваном Федоровичем? А куди ліпити Кудеяра та інших? Якщо міліцейські офіцери серед білого дня так ретельно охороняють торговців зброєю, та діло намагаються прикрити ще якісь спецслужби, просять Камінського полишити місто... Саме тому, що він уліз до справ цього магазину - «не в свою парафію». І зв'язок тут, мабуть, як у доміно: бліц-рейд «гастроном - базар - міліція - базар - гастроном - райторг», зрозуміло, не міг залишитися непоміченим для тих, хто кровно зацікавлений у конспірації. І ниточка «директор гастроному - «Смирнов» - Кудеяр - Камінський» в цьому випадку стає вже не ниточкою, а бікфордовим шнуром.
       Але щось тут не стикується. Надто вже багато суєти та біганини, і даремно, виходить, Камінський знову заспокоював себе півгодини тому?
       Ой, казала мама: не йди в журналісти, залишайся електриком, як раніше!    Журналістів он аж скільки, будь-яку газету розкрій - під кожною статтею різні прізвища! А електрики всюди потрібні, та ще з технікумівським дипломом... І не бігав би зараз по місту, як навіжений, а ходив би поважно, всміхаючись значно, направляв би розетки та лічильники, вкручував лампочки та здирав би з клієнтів червінчики... Он Сашко Соколинський, - разом дипломи писали, - працює за фахом, електромонтером РБУ, нещодавно другу машину купив, на дружину оформив, а Камінський... Тьху!
        Ні про що не думалося. Мозок, немов електронний прилад, працював у режимі самозахисту: автоматично відключався від «перегріву». В уяві виникали абсолютно сторонні образи, недоречні та легковажні.
       Якщо раніше він відверто бідкався, що нічого істотного досі не дізнався, то тепер ясно розумів інше: наскільки надійно й глибоко заплутався у цій кривавій історії.


***


2010 рік, липень


       - Добрий вечір, - пролунало зовсім поруч.
       Азарин уповільнив ходу. Алея, колись освітлена двома яскравими ліхтарями, зараз лякала темрявою та безлюдністю. Лише світло з декількох вікон п'ятиповерхової «хрущоби» квадратними плямами вихоплювало кущі млявого садка та лаву біля під'їзду.
       - Шановний!
       З боків стояли двоє міліцейських сержантів з автоматами й гумовими кийками на ременях. У когось посвистувала рація. Обидва доброзичливо дивилися на Азарина.
       - Де ви так напилися? - ласкаво спитав один, підійшовши впритул і потягнувши носом.
       - І чого ж це вас так хитає? - поцікавився другий, заводячи свою долоню під лікоть Азарина, немов підстраховуючи від неминучого падіння.
       - Я не п'яний, - вигукнув Азарин, намагаючись вивільнити руку. - Вибачте, я йду додому, - він кивнув на під'їзд і хотів був показати пальцем на своє вікно, але рука була міцно блокована.
       - Не опирайтеся, пане-громадянине. Зараз усе з'ясуємо та й підете спокійно, ніхто тримати вас не буде.
       - Що, що з'ясуємо?! - мало не завив Азарин, приречено дивлячись на свій під'їзд. - Мені додому треба, я не порушую правопорядку.
       - Прошу, - сержант відкрив двері опорного пункту.
       Мружачись від яскравого світла, що зненацька вдарило по очах, Азарин зробив крок і ледь не втратив рівноваги - сходинки виявилися високими й короткими. Гепнутися - запросто. Так і вийшло - каблук зісковзнув і довелося схопитися за одвірок, аби не загуркотіти по сходах.
       - У-у, зовсім готовий, - пролунало знизу. - Тримайте його, бо довбешку розіб'є, відповідай потім...
       На Азарина дивився молоденький лейтенант, дільничний Бібіков, з яким вони давно були знайомі й іноді стріляли один в одного сигарети.
       - Давай-давай, осюди. Сідай, - один із сержантів дбайливо підвів Азарина до лави. - Сів? От, молодець. І не балуйся, пой-йняв?
       На стіні, просто над головою дільничного, висів світильник з посрібленим відбивачем, переробленим із старої парасольки. Видно, Бібіков мав намір засліплювати затриманого потужним світлом, при цьому залишаючись у півтемряві. Той ще метод. Баба Єва розповідала, як її допитували в НКВС.   Азарин посміхнувся.
       - Че хіхічешь? Документи є?
       - Їх є більше, ніж мене самого, - ображено відповів Азарин.
       З тріском розстебнувши «блискавку» на сумці, він виклав на стіл квиток Спілки журналістів, посвідчення кореспондента газети «Вечірній Слобожанськ» із поміткою «Не дійсне. Залишено на згадку про відмінну роботу. Редактор Сава Стариков», трудову книжку з записом «Звільнений» та пластикову прес-карту.
       - А ну, руки підніми. До стінки стань. І ноги розстав.
       Азарин підійшов до стіни і, озирнувшись, поклав руки на шпалери. Відчув, як по тілу грубо пройшлися долоні. І під пахвами, і по попереку, і навіть між ніг.
       - І в шкарпетках у мене нічого немає, - схохмив він. - Плавки вивернути?
       - Як треба буде, то й вивернешь. Пой-йняв?
       - Ги-ги, - озвався сержант.
       - Давайте вже нарешті визначимося, - не витримав Азарин. - Як ми тепер будемо - на «ви» чи вже на «ти»? Були ж завжди на «ви»...
       - Ми тя визначимо, не боісь. Паспорт є? Паспорт із пропискою. Де проживаєш?
       - Та я в цьому ж будинку живу, у другому під'їзді, ви що, забули? - обурився Азарин. - Ми ж з вами скільки разів зустрічалися!
       - А при собі, значить, паспорта немає, - задумався Бібіков.
       - По-перше, паспорта я ніколи не ношу з собою, - почав пояснювати Азарин. - По-друге, мій громадянський паспорт зданий з приводу зміни країни мешкання. У мене є тільки закордонний паспорт з візою, але не при собі, а вдома. Можу пред'явити, якщо так необхідно.
       - У другому під'їзді, кажеш... - замислився лейтенант Бібіков. – От пред'явиш паспорта, і відпущу. До дружини, до нареченої, до коханки... Ігорьок! - він підвів голову й присвиснув сержантові, який все ще тупцював за спиною в Азарина. - Проведи громадянина додому... у другий під'їзд. І нехай принесе паспорт. Пой-йняв?
       - А то! - знову загигикав сержант Ігорьок. - З візою в Жидовії...
       Азарин насторожився. Це йому вже не сподобалося.
       - Я покажу паспорт, - сказав він. - Та ви ж мене прекрасно знаєте.
       - Знаю, - нарешті посміхнувся лейтенант. - А от паспорта твого я ще, припустимо, не бачив. Звіримо дані й підеш спати. Вранці похмелишся, пивка вріжешь, щоб балда не тріщала...
       - Ні, ну я хочу запитати...
       - Ходімо, чуєш? - сержант Ігорьок міцно взяв Азарина за плече. - Покажи, де проживаєш.
       - Руку прибери... пойняв? - пересмикнувся Азарин. - Що за звичка...
       По крутих сходинках вони вибралися на подвір'я, і тут Азарин знову ледве не впав, спіткнувшись об вибоїну в асфальті. Ігорьок схопив його за лікоть, ледь не упустивши автомат. Ще подумає, наче я й справді п'яний як свиня, - промайнуло в голові, - а як тут, скажи, пройдеш, коли темрява така, що... Особливо після засліплення цим саморобним «прожектором».
       - Я все, звичайно, розумію, - сказав Азарин. – Але, якщо чесно, за що ви мене затримали?
       - Служба така, - суворо відповів Ігорьок. - Сказали зробити - зроблю. Накази не обговорюються, а виконуються.
       - Не гидко? - пирхнув Азарин. - По-перше, свою службу кожен вибирає сам... По розуму, по совісті, нарешті. А по-друге, якщо ти сам, своєю совістю розумієш, що ловиш не тих, то... то якого біса? ..
       - А чо ти мені тикаєш? - здивувався Ігорьок.
       - А чо ти мені тикаєш? - перепитав Азарин.
       - Хорош базарити, а то я тебе тикну. Тихо будь.


***


       - Ось, - Азарин простягнув лейтенанту Бібікову свій закордонний паспорт. - Тепер можу йти?
       Дільничний взяв у руки документа й почав гортати, киваючи головою.
       - Значить, живеш у цьому будинку? - задумливо дивлячись на Азарина, промовив лейтенант і кинув паспорт до шухляди. - Ну то йди спатоньки, щасливої дороги. Тримайся тільки правого боку і не хитайся. Бо до витверезника... визначимо.
       - Ги-ги, - відгукнувся сержант Ігорьок.
       - Паспорт, - нагадав Азарин.
       - Як? - щиро розгубився дільничний.
       Азарин дивився на нього, продовжуючи тримати долоню перед собою:
       - Мій закордонний паспорт ви тільки-но сховали в стіл.
       - Твій закордонний паспорт? Який ще закордонний паспорт? – рвучко підняв голову лейтенант Бібіков. - Щось не пригадую. Ігорьок, ти випадково не взяв у нього закордонний паспорт? Так поверни людині, не муч...
       - Ні-і, не брав, - засміявся Ігорьок.
       - Ну, так значить, і не було ніякого закордонного паспорта, - стенув плечима лейтенант. - Іди вже додому, проспись, раненько знайдеш. У піджаку порийся, в сумці пошукай... Обов'язково знайдеться. Воно часто буває, особливо, як у стані сп'яніння.
       - Мій паспорт у вашому столі, - процідив Азарин. - Віддайте, і я відразу ж піду. З величезним задоволенням.
       - Ігорьок, ну?.. - квнув дільничний.
       - Пой-йняв, - з готовністю відповів Ігорьок.
       Він неспішно підійшов до Азарина, схопив його руку і різко загорнув її за спину. Азарин і ойкнути не встиг, як відчинив головою двері й опинився на вулиці. Удар ногою нижче спини виніс його на середину алейки, і Азарин преболяче врізався ліктями й колінами в асфальт.
       - На хер отседова, сука! - обличчя Ігорька було спотворено злістю й ненавистю. - Ще раз побачу...
       Гримнули, замикаючись, двері опорного пункту міліції.
       Азарин підвівся і, долаючи біль, знову смикнув ці ненависні двері.   Постукав зігнутим пальцем, потім кулаком. Нарешті, зневірившись, засадив ногою, піднявши шум, від якого, напевно, прокинулося півбудинку.
       Двері широко розчинилися. На порозі стояв Бібіков, з-за його спини визирав сержант Ігорьок.
       - Я те че сказав?
       Лейтенанта аж трусило. В нього стрибали губи, сіпалися щоки. Він був страшний, здавалося, зараз впаде в непритомність від люті.
       - Чи ти знову щось не пой-йняв, жидяро?!
       Нога описала півколо й носок черевика вп'явся Азарину в бік. Схопившись за забите місце, він зігнувся, аби вгамувати біль, проте отримав новий удар - потужний удар каблуком по обличчю. Відчув, як голосно хруснула кістка, в очах блиснув сліпучий вогонь, з розплесканого носа різким поштовхом вирвався струмінь крові.
       Останнє, що він бачив - як повільно наближається асфальт.
       - До дитячого садка, - наказав лейтенант. - Під альтанку. Пой-йняв?
       Ігорьок виніс ополовинену пляшку горілки, заткнуту недогризком огірка, і сунув її до сумки Азарина.
       ...Начальник міського УВС генерал-майор міліції Павло Кудеяр виплюнув недопалок у вікно автомобіля і завів двигун. Він знав, що його наказ, продиктований проханням Миколи Олексійовича, буде виконано. Але особисто переконатися у виконанні наказу - ніколи не завадить.



***

1987 рік, травень



          Гриць Генкін не ганявся ні за кар'єрою, ані за високими ідеалами. Як одному, так і другому зовсім не сприяв відділ, давненько їм уже очолюваний. Цей відділ до відомого пролетарського перевороту носив би офіційну назву «Скандальна хроніка», а от сьогодні колеги охрестили цю ділянку редакції коротко й дотепно - «Відділ подій та пригод». І, напевно, багато хто давно забув його штатну назву - «Сектор інформації та новин».
        Генкін був квапливий та емоційний, часто перебував на роботі допізна, міг вибігати до цеху й раптом вносити правки ледь не в металевий стереотип, коли машина вже починала розкручуватися. Але він був увічливий та акуратний (не рівня Камінському!), ніколи не поспішав з категорично-узагальнюючими висновками.
       - І хто? - почулося в трубці таксофона.
       - Генкін, я маю тобі сказати пару слів, - почав Камінський, за звичкою намагаючись копіювати розмовну манеру колеги, позбутися якої Генкін, колишній одесит, не міг уже років із десять.
       - Я знаю цю твою пару слів, - зітхнувши, мовив стомлено Гриць. - Ти хочеш запросити мене на білий танець, тому що з тобою трапилася теорія відносності на грунті безробіття. Чи я не правий?
       - Танці пролітають. Тебе цікавить за хороших сенсацій?
       - На таке питання буває різна відповідь. Дивлячись, що ти маєш на увазі назвати сенсацією, тут не кожен секунд щось відбувається. Жахлива пожежа на дворовому смітнику, синець під ліве око й політична дискусія в черзі за яйцес мені, всім ясно, не хвилює. Таких сенсацій дати може кожен. А от коли в тебе, Камінський, є серйозних намірів, то це вже не всякий може... Тільки поясни, чому ти такий красивий?
       - Генкін! - Камінський почав утрачати терпець. - Ти можеш дослухати мене?
       - Приємно мати справу з розумною людиною, - задумливо продовжував Генкін, - яка колись писала статей у газетах... Це я скажу тобі як повноцінний іудей неповноцінному напівіудеєві.
       У Гриця був прекрасний настрій, і, він довго розвивав би свою думку, але Камінський неввічливо перебив:
       - Вбивство, Генкін. «Спрут» дивився? Сонечко, горобчики і... двоє на мотоциклі, постріли всякі, паніка усяка. Це незвичайно, це щось особливого!
       - Ой, вей! І коли?!
       - Хвилин п'ятнадцять...
       - А преса? - ревниво видихнув Гриць.
       - Преса ще не хаває. Крім мене, - про Дінку Камінський вирішив не говорити. Для неї це занадто велике потрясіння, щоб відразу ж кинутися за друкарську машинку. - Тільки це дико між нами!
       - З глузду здуріти! Ти геній!
       - Є трошки...
       - Висвітлити галявину!
       - Як ти сказав? – не зрозумів Камінський.
       - І де ж це велике нещастя?!
       Незважаючи на драматизм подій, на те, що тільки-но довелося пережити, Камінський посміхнувся: яскраво уявив, як Гриць робить стійку, як, не дихаючи й притримуючи середнім пальцем сповзаючі окуляри, нахилившись, приник до своєї слухавки.
       - Слухай сюди. Інформацію я не дарую. Я її змінюю баш на баш, - гнув умови Камінський. - Все, що дізнаєшся на місці, ні на грам не приховуючи й не вигадуючи, одразу ж принесеш мені в дзьобі. Щоб я здох - нічого писати не буду. Твій репортаж з місця буде першим і єдиним, чуєш, Генкін! Годняк?
       - Чи ні! Він ще питає, шлемазл!..
       - Побожись!
       - Ша, Камінський! Ти не знаєш Генкіна?!
       - Тоді слухай вухами... шлемазл. Сад Шевченка, газетні стенди. Міліція з прокуратурою досі там. Шукають кулі, хапають свідків...
       Остання фраза звучала під акомпанемент коротких гудків. Гриць уже вийшов... вірніше, стрімголов вилетів на оперативний простір. І його зараз більше ніщо не цікавило - він вірив тільки своїм очам. Через півтори-дві години, перед засиланням газети до набору, можна без вагань телефонувати Грицеві на робоче місце: ТАКИЙ репортаж він - розіб'ється, а увіпре, втисне, вріже в номер, нехай йому навіть доведеться вивертати руки відповідальному секретареві й кидати стільці в головного редактора... Хто-хто, а Генкін крутитися вміє, і недарма на стіні його кабінету красується Почесна грамота за перше місце в республіканському конкурсі «Преса на варті правопорядку», вручена репортерові Г. Х. Генкіну самим заступник міністра МВС в Обласному управлінні внутрішніх справ, у присутності трохи не всього генералітету. Тому для Гриця тепер усі міліцейські двері відкриті, в кожному кабінеті він - бажаний гість...
       І сам Бог велів йому працювати у «відділі пригод», адже протягом кількох років йому довелося вести оперативно-слідчу діяльність. Щоправда, не тут, а в своєму улюбленому місті Одесі носив Гриць погони та блискучий значок «Відмінник міліції». Аж поки не витурили його з органів за схильність до вживання спиртних напоїв, а за чутками - за відповідну графу в анкеті. Святкуючи Новий рік, ухрокалася вся зміна райвідділу, а залетів чомусь саме Гриць, який у ту ніч був найнепомітніший та найтверезіший.
       Але певний досвід пошукової роботи він все ж таки мав. Тому саме зараз і саме від Гриця можна чекувати докладної інформації. Перші години - завжди «зіркові» для слідства, бо ж потім кожна хвилина працюватиме проти сищиків, і вже під вечір можна майже з повною впевненістю визначити: розкриється цей злочин по гарячих слідах, або ж стане в перспективі глухарем, висяком, і пошуки триватимуть місяцями, коли не роками...
       Кинувши недопалок і не влучивши в урну, Камінський зайшов до кафе «Сумського». Замовив кави - «велику подвійну». Подали в чашечці з відламаною ручкою. Тут усі чашечки калічні - щоб не виникло спокуси їх украсти. Так, прикро, що Камінського вважають потенційним розкрадачем кавових чашечок... Звичайно, й цукру недовклали. І сто грам коньяку виявилися майже на третину розбавленими. Але сперечатися з барменкою не став - не до того. Швидше, швидше би йшов час, скоріше б зв'язатися з Генкіним, відкрити завісу таємниці - таємниця завжди небезпечна для того, хто її не знає. Хоча більш небезпечною вона може стати й для того, хто її знає...
       Повз вікна, хто поспішаючи, хто не дуже, пересувалися законослухняні громадяни, з вини яких не гинули інші законослухняні громадяни. Камінський від душі заздрив кожному, хто йшов зараз по Сумській і не порушував ніяких правил. З кожним із них він помінявся б місцями, та от вони, мабуть, не побажають цього зробити...
          - Це не кава, це вода з брудної ганчірки, - раптом почув Камінський і підняв голову.
       Навпроти сидів незнайомий тип в кепочці «сафарі» - знедавна в таких почало ходити півміста. Обличчя його поступово розпливалося в усмішці.
       - Не згодні, Олексію?
        Рука із запальничкою завмерла, так і не піднявшись до сигарети.    Камінський міг забожитися - цю людину він бачить уперше. На склероз поки не скаржимося, а пам'ять на обличчя - це професійне.
       - Не напружуйтеся. Не вгадаєте. А я вас знаю.
       - Цікаво, звідки? - запитав Камінський, намагаючись дихати не надто глибоко. 
       - Читаю газети.
       - Щось не пригадую, щоб у газетах друкувався мій портрет.
       Але іронія Камінського не мала результату.
       - Вам відомо про Гончаренка?
       - Про якого ще Гончаренка?
       - Кокетуєте. Він призначив вам зустріч. Сказати, де? У саду Шевченка, на дванадцяту годину.
       Камінський трохи не упустив сигарету. Виразно відчув, як на скроні пульсує жилка. Незнайомець уважно спостерігав за його реакцією, і вона, можливо, повністю виправдала очікування. Камінський сам себе виказав, і викручуватися вже не було сенсу.
       - Припустимо.
       Ясно. Шістка, лушпайка. А чи не надто швидко?.. 
       - Це сталося, до речі, саме через вас.
       - Не зрозумів...
       - Вчора, Олексію, вам дали добру пораду. А ви не послухалися. От якби вас у місті не було, то... то все було б інакше. Але навіть не це головне, - з притиском сказав незнайомець і замовк, продовжуючи розглядати Камінського.
       Чому мовчить про Кордулян? Було б хоч щось зрозуміло, якби він почав саме з неї. А чи про смерть Анаіди Амірівни йому ще не відомо? Можливо, його завданням було тільки «пасти» Івана Федоровича?
       - А що головне?
       - Гончаренко був попереджений. Учора. Нами, - уривчасто, поплескуючи долонею по столу, сказав співрозмовник. - Ви також були попереджені. І також учора.
       - І також вами, - дивлячись у бік, продовжив Камінський, але хлопець зробив вигляд, що не почув.
       - У патову ситуацію ви себе поставили, - він обвів поглядом зал, і, здавалося, комусь підморгнув. Камінський озирнувся, але нічого підозрілого чи небезпечного не помітив, ніхто з відвідувачів на них не дивився. - І тепер у декого може виникнути питання: де був кореспондент... скажімо, колишній кореспондент Олексій Камінський під час загибелі заступника директора гастроному номер сімдесят два Гончаренка І.Ф.? Алібі у вас немає. А от зустрітися він повинен був саме з вами.
       - Себто? Я що - під підозрою?
       - Ну, навіщо ж так! Нема алібі - значить, немає. Це ні про що не свідчить. От коли алібі є – то інша справа, то вже щось істотне. А так - ні... і все. Порожнє місце.
       Приїхали. «Ні... і все ». Лякає хлопчика Бабою Ягою.
       Взагалі ж саме слово «алібі» завжди викликало у Камінського інтерес і недовіру. Якщо людина, аби звільнитися від підозри, раптом починає шукати щось схоже на відмазку, то це вже скидається на спробу виправдатися. А той, хто змушений виправдовуватися - вже наполовину переможений. Та й як ставитися до будь-якої відмазки, коли її можна організувати будь-коли? Підійти зараз хоча б до того волохатика, що зайнятий підрахунком копійок перед стійкою бару, тицьнути йому в долоню четвертак, і він хоч на Страшному    Суді присягне, що півгодини тому пив пиво з Камінським у Дергачах або в Люботині. Чи зателефонувати до Спілки письменників Валерці Тесакову, і по кілька хвилин десять чоловік засвідчать, що о пів на дванадцяту Камінський пиячив в їхній компанії, рівно о дванадцятій вже голосно крив матом Рейгана, а у чверть на першу почав залицятися до незнайомих жінок...
       А й не втечеш ізвідси. Майже безлюдне кафе проглядається з усіх боків. І, напевно, прострілюється...
       - Мета розмови? - глухо спитав Камінський.
       - Усе та ж. Два дні відпочинку. Ще не пізно.
       - Тайм-аут, - пригадалися слова зі вчорашньої бесіди. - На два дні?
       - На дві доби. Про те, що ваші наміри серйозні, ми вже переконалися. Але що це вам дасть? - гонорар у півсотки, яскрава, резонансна публікація... За тиждень про неї всі забудуть. Або майже все. - співрозмовник допив каву й рішуче поставив порожню чашку на стіл. Усміхнувшись, явно когось наслідуючи, схилив голову: - Ви однозначно мене сприймаєте?
        - Однозначно, - кивнув Камінський. Він усе не міг зрозуміти зв'язку між своїм перебуванням у Слобожанську і вбивством незнайомого Івана Федоровича Гончаренка. Не кажучи вже про Кордулян.
       - Хороший ви хлопець, Камінський. Витриманий, мислячий. Боягуз, правда, але у вашій роботі це не дуже великий недолік - усі ми хочемо спокійного життя. Одного тільки вам не вистачає.
       - Чого?
       - Уваги. Ну ось, наприклад, - хлопчина понишпорив поглядом навколо й вказав пальцем на круглу штамповану залізячку, яка валялася на підлозі. - Що це, по-вашому?
       - Пивний корок, - відповів Камінський, не чекаючи глузів.
       Той знову хмикнув і поблажливо покивав головою.
       - Отож бо й воно... Саме пивний. Але не корок. Це - кришка. Бо ж корок - це те, що вставляється всередину, у саму пляшку. Коркове дерево - чули? А кришка - це те, що закриває. Вловили різницю?
       - Поки ще ні.
       - «Увага» - це саме те ж, що й «уважність». Від одного слова походять. А ви й досі багато на що не зважили, не зрозуміли важливості...
       Невчасно пішов великий Котляревський. Уж порадів би старий за гідного послідовника.
       Незнайомець загасив недопалок об підошву й пожбурив його під стіну, хоча на столі стояли дві попільнички.
       - І ще, - сказав він. - Вам Кордулян нічого не передала?
       Гоп-ля!
       От і випливла Кордулян. Нумо, спокійно...
       - Передала – сказав Камінський і злегка подався вперед. - Завізовані відповіді на свої скарги. До різних радянських та громадських організацій.
       - Більше нічого? - він скоса поглянув на Камінського. - Може, залізячку яку, або пакет...
       Так, так, так... Тепліше!
       - А що вона могла ще передати?
       - Ну, ні, то й ні. Забудьте. До речі, знаєте, як французи варять жаб?
      - До чого тут...
      - А до того, що це їхній національний делікатес. Жабу кидають у каструлю з крижаною водою і повільно підігрівають. Вона кайфує й роздувається від задоволення. А от коли стає гаряче й боляче, то діватися їй уже нікуди...
      Він зняв свою дегенеративну кепочку і для чогось поклав її на стіл.
      Через кілька секунд якесь дівчисько, проходячи повз столика, звернулася до Камінського.
       - Там вас кличуть...
       Барменка дивилася запрошуюче. Він повільно наблизився до стійки.
       - Вибачте, - пані ніяково посміхалася. - Ви дали мені десятку, а скільки я дала вам здачі?
       - Я дав вам п'ятірку, - відповів Камінський. - І здачу отримав правильно.
       - Ой, вибачте. Значить, комусь іншому передала...
       - Співчуваю.
       Озирнувшись, побачив, що за столиком уже нікого немає. Ідеальна система зв'язку й оповіщення. Чарівне зникнення. Як, між іншим, і появлення. Значить, барменка теж... А чого тут дивуватися? У країні, де кожен третій - стукач, а кожен другий - під негласним наглядом... А шавки не гавкають. Шавки скавчать. Давно помітив Камінський: породисті собаки ніколи не будуть реагувати на кожного зустрічного, нехай навіть господар і показав на нього пальцем.  Розумний пес упевнений у собі, поважає себе, він знає, що будь-якої миті перегризе горлянку ворогові, і без єдиного звуку. Він гордий. А от маленька сучка – то та буде вищати й верещати, скавчати й скиглити до істерики, до хрипоти, до ригачки, аби показати свою значимість. Вона рватиме твої штани, але ніколи не наважиться вкусити за ногу. Тому, що боїться. Тому, що шавка.
       Ну, нехай обкладають, нехай гавкають. Нехай тиснуть на психіку. Врешті-решт, Камінський нікому не давав жодної конкретної відповіді й ніяких зобов'язань кров'ю не підписував. Ну, а як же бути з... з тим же Іваном Федоровичем? Правий шпик - це не може бути збігом обставин або фатальною випадковістю. Це - закономірність, невідворотний результат. Значить, у когось є причини терміново шукати ключа.
       Маленький сталевий ключ із круглою пластмасовою рукояткою, ключ, який Іван Федорович просив тимчасово потримати. Себто перетримати.
       Але це відкриття нітрохи не просував Камінського вперед.

***

      Слід заспокоїтися і все зважити. Зрозуміло лише одне - особисто проти нього гачків поки що ні в кого немає. Інакше з ним розмовляли б уже не так і не тут. Можливо, цей ключ і є ключем до всіх пригод? І, біс його знає, віддай він ключ цьому гевалові в «сафарі», може, й сам би виклопотав кулю в лоб? А де гарантія, що зараз, гуляючи Сумською, Камінський не тягне за собою хвоста?     А коли хвіст важкий та довгий?..
       Якщо це все ж таки КДБ - то чому працюють так грубо й зухвало? Або свідомо підібрали цей стиль, щоб заплутати чи залякати: ми, мовляв, тут, ми поруч, начувайся...
       Грицеві телефонувати ще зарано. Повернутися до газетних стендів, подивитися здалеку, що там діється? Ні. Той сержант, що відігнав Камінського від місця події, явно не запам'ятав його в обличчя. А якщо ж випадково побачить знову, та й потім, якщо Камінського вирахують... а  вирахують обов'язково, це лише питання часу! - то він може згадати, що «ось цей» крутився там мало не з самого початку. Рано чи пізно вийдуть на Камінського, а декому вже давно відомо, що нікуди він з міста не подівся...
       А якщо міліція й КДБ вестимуть справу спільно, то багато чого буде зіставлено. Ось, ситуйня-ситуйовина... І чим більше він про неї думав, тим менше вона подобалася. «А як же це ви, Камінський, не виконали громадянського обов'язку - не дочекалися міліції в квартирі Кордулян, потім не дали показань на місці вбивства Гончаренка? Це вже стаття про недонесення, приховування в кращому випадку. Так може вчинити лише людина, яка навмисне...»
       Камінський зупинився - несподівана думка знову вдарила по довбешці, та так, що він ледве встояв на ногах. Як сказав той, учора... і цей хрін у кафе натякнув? Може статися не тільки з ним...
       - Таксі! - він не помітив, як опинився посеред дороги.
       «Волга» засвистіла гальмами, ледь не налетівши на Камінського. Водій з білим від переляку обличчям вискочив з машини і безапеляційно висловив свою думку про розумові здатності суб'єкта, що вилітає на проїжджу частину.
        Лише через кілька хвилин пощастило - зупинив і умовив молоденького «жігуліста».
       На скляних дверях красувалася табличка «Санітарний день». Який в біса «санітарний»?! Камінський вранці дзвонив Анаіді Амірівні в магазин, там був звичайний робочий день! Обігнувши будівлю з тилу, смикнув знайомі двері й опинився в торговому залі.
       Зал був порожній.
        - Сюди не можна! - скрикнув хтось із-за прилавку - Читати не вмієте?
       Але Камінський уже біг до кабінету директора. Звернувши за ріг, одразу ж потрапив у міцні обійми.
       - Стой-ать! - міліціонер тримав його за плечі.
       - Директор у себе? Михайло Андрійович? - задихаючись, запитав Камінський, й лише зараз помітив, що в кінці коридору стовпилися жінки в білих халатах. Хтось схлипував, хтось тихо перемовлявся.
       - Це ваш працівник? - звернувся до них міліціонер, не відпускаючи Камінського.
       - Наш, наш! Він до мене, пропустіть його, не чіпайте, ша!
       На тлі білих халатів стрибала фігура Гриця Генкіна. Він навіть не здивувався, побачивши колишнього колегу.
       - Тільки по краю... по краю! - на мить старшина притримав Камінського, щоб той краще усвідомив його наказ. - По самому краю...
       Наступаючи на плінтуса, Камінський наблизився до Гриця.
       - Щоб я так жив - ти зараз помреш! - захоплено пообіцяв той, розмахуючи рукою з міцно затиснутим диктофоном. - Ні, ну з тобою просто приємно мати справу, ти мені продовжуєш подобатися! Я в тебе ввесь закоханий!
       Гриць, який звик усюди почуватися як удома, тягнув Камінського до напівтемної підсобки. Тут на картонних ящиках лежав його «дипломат», на ньому - списаний аркуш. Гриць використовує кожну хвилину, щоб записати свої враження для майбутньої статті. І робить це, треба сказати, професійно - іноді просто з цих чернеток редакційні друкарки роблять готові матеріали.
       - Генкін!
       - Ша! Що запитати – на потім! Слухай уже сюди!
       Камінський замовк, здавлюючи стогін. Якщо Гриць сам почав щось розповідати, то не зупиниться, поки не викладе все детально й чітко. Будь-яка невчасна репліка - окрім заохочувальних, звичайно! - його зіб'є, образить, і доведеться довго вмовляти, щоб почути продовження.
       - Ти цікавився за подробиць? Так їх є! У саду Шевченка замочили заступника директора магазину, зрозумів? Гончаренко Іван Федорович. Сорок шостого. Розлучений. Не вибирався, не притягався, не мав. Два наскрізних в область головного мозку, роздроблені кістки основи черепа - не жах? Є кулі. До одного метра, майже впритул. Є гільзи. Патрон «макаровський»...
       - До метра? - запитав Камінський, аби хоч на секунду перервати потік екстрених повідомлень і зібратися з думками.
       - Або ні! Вся морда пики обсмалена. Тобто, те, що від неї залишилося. Особу встановили, й - відразу сюди, а тут... - Гриць в азарті схопився за голову, гучно стукнувши себе по лобі диктофоном.
       - Що - тут? - Камінський затамував подих.
       - Нічого хорошого, крім поганого!
       - Генкін!
       - Ну, звичайно, ще одне вбивство. Тут теж стріляли, що це просто жах!
       - Кого?!
       - Директора!
       - Михайла Андрійовича? - вирвалось у Камінського. - Й... й убухали його в кабінеті заступника, так? Нумо, Генкін, швидко: «так» чи «ні»?!
       - Звідки знаєш, ти ж тільки-но прийшов...
       Камінський відчув, як жар охоплює скроні. Спробував зіставити те, що сказав Гриць зараз, і те, що почув уранці від Кордулян. Директор... один або з кимось удвох зайшов до кабінету Гончаренка, знаючи, що того немає в магазині, знаючи, що той відправився на зустріч – бо ж телефонна розмова Кордулян і Камінського була підслухана. Щось шукав Михайло Андрійович, скориставшись відсутністю свого заступника, і... знайшов. Інакше лишився б живий. Боже, дай хоч щось зрозуміти, хоч до чогось додуматися!.. Адже це вже не вкладається до схеми яка ось-ось почала виставлятися!..
       Тепер усе зруйновано, тепер усе слід починати спочатку!..
       Готовий розплакатися від безсилля, Камінський подивився на Гриця, як на єдиного можливого порадника.
       - Коли була «швидка», то він ще дихав, - промовив Гриць, уважно дивлячись на Камінського й по-своєму розуміючи його розгубленість. - Може, й вигребеться...
       - Куди його?
       - У «четверту» невідкладну...
       - Телефон!
       За хвилину Камінський знав, що Михайло Андрійович перебуває на операції. Ушкоджено життєво важливі органи, значний крововилив, струс, надії мало...
       Поранення в голову. Саме так, як і у випадку з Гончаренком. Почерк однаковий - два постріли в обличчя. «Макаров» - один і той же, чи як? Це з'ясується лише під вечір, балістична експертиза - справа не швидка. Два постріли в обличчя... А Кордулян - один постріл під горло. Стріляла інша людина? Або...
       Камінський кинув свого «дипломата» поруч із Грицевим та вийшов до коридору.    
       Біля дверей заступника, схрестивши руки, стояв міліціонер. Контрольована смужка проходу, що тут, на думку слідства, могли залишитися сліди злочинця, вела до торгового залу.
       Тривога Камінського відчутно передалася Грицеві. Він спідлоба поглядав на колишнього колегу. Зрештою обережно сказав:
       - Ти щось знаєш.
       Він що, хоче допитувати? Та пішов до лисого дідька...
       - Звідки?.. - спробував викрутитися Камінський, але Гриця важко було обдурити. Надто довго вів він рубрику «Кримінальна хроніка»...
       - Не треба такі слова! - Очі його здавалися величезними за скельцями окулярів. - Ти знаєш, чого не знає ніхто, що це є дуже важливо! Ти був там, де стріляли Гончаренка! Ти прибіг сюди, коли тут теж стріляли, що це просто незрозуміло!.. Не печи мені голову! Поц я, коли б не помітив: де вбивають, там і Камінський! Що ти мені скажеш на це діло?!
       «А може, все навпаки - де Камінський, там і вбивають?» - чомусь промайнуло в голові. Чи не став він, чорт забирай, смертельним індикатором, наводкою? Але хто ж, хто йде по слідах Камінського, залишаючи свої, свинцеві та криваві?..
       Гриць чекав на відповідь. Кожна секунда мовчанки підкреслювала правильність його припущення. Він чудово це розумів, і Камінський думав, чи варто саме зараз і саме тут говорити про все, що йому відомо. Може, в іншому випадку Генкін і задовольнився б поверховою розповіддю, а от як журналіст «на репортажі»... Він же почне копати й шукати кінці, маючи досвід і газетяра, і професійного сищика. Його не зіб'єш, не обдуриш. І рано чи пізно зрозуміє, що не сказав Камінський найголовнішого - про свою пряму причетність до всіх цих подій...
       - Гончаренко справді йшов до мене, - він намагався не дивитися в чесні очі Гриця.
       - Аби - що?
       - Без поняття.
       - Хм... Міліція в курсі?
       - Поки що ні.
       - Але чому? – Грицеві брови зметнулися. - Це ж, таки так, суттєво!
       - Знаю, - Камінський зітхнув. - Є ще... Сьогодні було ще одне вбивство.
       - Як?! Третє?..
       - Ні. Найперше.
       - Де?..
       - У квартирі. Недалеко. Там зараз напевно сидить інша опергрупа. А ланцюжок цей закономірний.
       - І... І ти мовчиш? - В очах Гриця блиснув вогник недовіри. - А чому це ти, скажи мені, побіг не до міліції, а сюди, до магазину, коли вже знав, що Гончаренко вбитий, але ще не знав, що тут убито й директора магазину, і чому це ти пішов навпаки - не в міліцію, а до Гончаренка, коли знав про саме перше вбивство, що було вранці, про яке ти сам, шейгіц, розповідаєш, і взагалі, скажи мені, навіщо ти тут, чому не хочеш говорити? - ця довга фраза далася йому насилу.
       Милий, дорогий, розумний Гриць! Як швидко він схопив ситуацію, як грамотно сформулював питання, до якого Камінський ще й сам не додумався!
       - Ти не так зрозумів, - почав був Камінський, але Гриць смикнув плечем і відсахнувся.
        - Ай, кинь! Я все саме так і зрозумів! Або я тобі Фесько з Привозу? Або я тобі Федько-Трапочка з Молдаванки? Або не я працював в органах? Або то був зовсім інший інспектор карного розшуку, якийсь зовсім інший Герш Хаймович Генкін? Чи ні? Що скажеш?
        - Скажу, що ти перегрівся. Нормальна людина, косячи під дебіла - це куди не йшло. А от дебіл, який косить під нормального - це вже цікаво. А зараз літо, у шизофреніків погострення, і вони вважають, що Земля крутиться винятково навколо них...
       Вони стояли лицем до лиця, впершись руками в боки, і, як два півника, були готові кинутися один на одного, почати «професійну бійку» за інформацію.
       Боже, як не любить Камінський подібних розбірок, та ще при свідках!..    Обидва, худенькі й в окулярах, могли б викликати сміх - бо таких, як вони, спартанці скидали в гірську ущелину.
       - Ні, ну ти хоч скажи мені!
       Камінський не встиг нічого відповісти - Гриць жваво зацікавився чимось тим, що відбувається біля дверей. Озирнувшись, Камінський побачив, як до кабінету заступника вводили красиву вівчарку. Гриць, розуміючи, що розмова, якщо відкладається, то ненадовго, знову кинувся в гущу подій.
       Нічого не залишалося, як повернутися до підсобки й чекати від Генкіна нових звісток.
       Цілкомо ясно, що Гриць не повірив. Та й нелегко усвідомити, зв'язати все те, що відбулося сьогодні, нелегко й самому зрозуміти все до кінця. Могло ж бути так: дізнавшись, що Камінський, після першої розмови з Кордулян, почав розмотувати клунок і побачив непорядок, Михайло Андрійович подав сигнал. Так з'явилася на шляху журналіста квартира 293, чиясь явочна точка. Якщо б він дійсно зник із міста на ці два дні, як було запропоновано, вони, ймовірно, зітхнули б спокійно, переконавшись, що журналіст, який випадково перетнув стежину, вже усунений, хоча б на якийсь час. Камінський не плутав би їм карти. Нехай так. Але чому, чим він може перешкодити саме протягом цих двох днів? Що може статися, або що має статися за ці 48 годин, чому саме йому  - Камінському! - не слід бути зараз у місті?
       На це питання відповіді поки немає. Біс із ним, припустимо, що невідомі супротивники переконалися, що з Слобожанська він не виїхав, і цим являє для них якусь серйозну загрозу. І починають блокувати його дії - рішуче й брутально. Камінський зустрівся з Кордулян - прибрали Кордулян. Запланував зустріч із Гончаренком - підмели Гончаренка. А з Михайлом Андрійовичем Камінський зустрічався вчора...
       Але чому саме їх, а не Камінського? Адже не вони ж, а саме він має бути головним об'єктом небезпеки, адже саме він збирає матеріали. А директор магазину та його заступник - одна компанія, їм ділити нічого: тут, наскільки зрозумів Камінський, злодій у злодія кийка не вкраде... Нейтралізувавши журналіста, нікому не довелося б вбивати цих трьох. Замість трьох трупів був би лише один...
       Або ж це не КДБ. Але тоді хто, хто?! Хто ходить по місту з пістолетом, хто ходить за спиною, посвистуючи й пострілюючи?..
       Було від чого, як сказав би Гриць, зламати мізки!
       Двері розчинилися, до підсобки ввійшли капітан міліції, Гриць та кілька продавців.
       - Прошу понятих, - суворо сказав капітан.
       Перезирнувшись, уперед вийшли дві жінки-продавщиці.
       - Герше Хаймовичу, - голосно продовжував капітан, - Відкрийте, будь ласка, портфеля.
       Гриць наблизився до свого «дипломата», зняв його з ящика й обережно, наче там була гадюка, підняв кришку. Капітан із понятими, нахилившись, зазирнули всередину.
       - Що в пакунку?
       - Обід, - буркнув Гриць.
       - Розгорніть.
       Капітан не зводив погляду з Гриця, постукуючи пальцями по кобурі.    Камінський з подивом спостерігав за тим, що відбувається. На біса міліції знадобилося оглядати портфель Генкіна, та ще при понятих, під протокол?    Невже хтось подумав, що журналіст Герш Генкін поцупив якісь продукти, скориставшись загальним розгардіяшем?..
       Зашурхотівши целофановим пакетом, Гриць ніяково продемонстрував слідству два бутерброди з сиром, один з ковбасою, яйце та три маленьких помідори. Все це, судячи з зовнішньої пом'ятості та сплющеності, було принесено з дому й дійсно призначалася для обіду Гриця, неспокійна діяльність якого може закинути куди завгодно, де може не виявитися їдальні або кафе.
       - Непорозуміння, - знизавши плечима, посміхнувся капітан. - Вибачте...
       - І в чому ця справа? - обурився Гриць. - Навіщо стало треба подивитися на мій обід, я вас цікавлюся запитати? Що ви мали на увазі шукати?
       Але міліціонер із колишніми понятими вже вийшли з підсобки й попрямували до «червоного куточка» - там тривав експрес-допит працівників магазину.
       - Що собака? - Камінський позирнув на Гриця, який усе ще не міг прийти до тями після несподіваного вторгнення в його їстивну власність.
       - Собака... А що собака? Побігав по магазину, поскавчав, потім - на вулицю, до зупинки, а там... - він безнадійно махнув рукою. - Ні, ну я сміюся з них: «Відкривайте портфель»! Дожився до життя Генкін, аж люди на нього боком дивляться... Тут усе - гаси світло, кидай гранату й падай – ти вбитий!..
       ...Директор райторгу похмуро міряв кроками коридор. Важко було здогадатися, про що зараз думає Рифат Ісмайлович - чи то про одночасну втрату трьох кадрових працівників, чи про те, як цей випадок вплине на його особисте майбутнє. Час від часу він зупинявся біля стінних планшетів з графіком виконання плану реалізації, щось бурмочучи собі під ніс і струшуючи на підлогу сигаретний попіл.
       Камінський не прагнув звернути на себе увагу Рифата Ісмайловича. Адже довелося б пояснювати, як і чому він тут опинився знову. Дочекавшись, поки той у черговий раз одвернеться й почне новий «рейс» по коридору, Камінський вислизнув із підсобки та, залишивши Гриця хапатися за голову в тузі й розпачі, тихцем вибіг на вулицю.

***

       Кудеяр уже з десять хвилин сунув слідом. Коли Камінський озирався, старлей то з цікавістю дивився на вітрини магазинів, то нахилявся, щоб зав'язати шнурок, а останнього разу навіть уліз мало не по плечі до віконця комерційного кіоску, аби  щось з'ясовувати у продавщиці, яка здивовано й нерозуміюче сахалася вбік.
       Дивно – бо ж  він повинен пам'ятати Камінського ще з учорашнього випадку на Ленінської товкучці, де Камінський наїхав на Смирнова, торгівця сигаретно-вогнепальним товаром. Або, може, ця зустріч стерлася в пам'яті Кудеяра - інакше він ні за що не пішов би за Камінським, а послав би когось іншого. Чи то понадіявся, що журналіст забуде його фізіономію? Даремно - такі кирпаті носики, носики професійних боксерів та вуличних розбишак-хуліганів, запам'ятовуються міцно й надовго.
       І чого йому треба, на біса він тягнеться аж від самого гастроному? І чому    Камінський не бачив його там, на місці?.. Адже той точно там був, без сумніву, інакше не тупотів би за Камінським. Знову психічна атака, чи що?.. Як незатишно відчувати себе зацькованим зайцем!
       Нарешті Камінський зупинився й, прикинувшись сильно напідпитку, описав по тротуару кривий еліпс, хитнувся, голосно вдарився плечем об трубу водогону, та й  пішов прямо на Кудеяра.
       - Жоржик! - голосно, так, що кілька перехожих відскочили вбік, скрикнув Камінський і видихнув йому просто в обличчя, аби той відчув, що алкогольного запаху немає. - На кого працюєш? Якщо не поважаєш, начальнику стукну - сьогодні ж! - Що шестерити не вмієш, зрозумів, ні? Я тебе давно вже змалював, ще на базарі з Макар Івановичем! Та й Тотошею!..
       Але, всупереч очікуванням, Кудеяр зробив вигляд, що все це відноситься не до нього. Він очманіло поглянув на хулігана і, заклавши руки за спину, пішов собі далі проспектом. Погляд Камінського зачепився за малопомітну, але багатозначну опуклість під лівим рукавом переслідувача. Необов'язково бути східним мудрецем, щоб збагнути: це зовсім не гаманець і не портмоне. Краще б вже свій шмалер за пасок засунув, чи що - не так помітно було б...
       Зупинивши таксі, Камінський назвав адресу і з задоволенням відзначив, що Кудеяр залишився на місці, втративши об'єкт із поля зору.
       Це була одна з останніх помилок Камінського.

***

       У перші місяці подружнього життя він ще був електриком, але вже марив журналістикою. Ще б пак! - ця професія здавалася суцільним святом. Інтерв'ю, прийоми, фотобліци, «мерседеси», американські сигари, спортсмени, космонавти... і все тому подібне, все, що може виникнути в уяві наївного романтика на початку вісімдесятих. Хто міг тоді подумати, що слова «преса» і «прес» можуть походити від одного й того ж кореня… І те, й інше - «тиск».    Але - на кого? Лише недавно Дінка розповіла Камінському цей каламбур, він ще від душі посміявся. Прес, тиск це - на тебе. Не ти тиснеш, а на тебе тиснуть. І терпи. Сам собі обрав.
       А в дев'ятому класі чи не всі друзі Камінського мріяли про цю професію, особливо, коли батько відмінниці Алли Небудько, кореспондент газети «Соціалістична Слобожанщина», провів профорієнтаційну бесіду. Він показав свої публікації, свою яскраву прес-карту та ще й лист у красивому конверті, де англійською писалося, що кореспондента Небудька запрошують на семінар у Канни... І, єдиний з усього класу, виявившись найсприйнятливішм і найуразливішим, Камінський надто пізно зрозумів, що будь-яка професія буває красивою лише на перший погляд. Те, що журналістика - це не тільки бліци та брифінги, для нього виявилося мало не ударом. Але - звик...
       ...Поштова скринька не відчинялася. Пальці, просунуті до щілини, намацували порожнечу. Крізь круглі отвори бачив, що ось-ось торкнеться ключа, він лежав на самому денці. До заповітної мети лишалося три-чотири міліметри, але рука далі не проходила, і ключ був настільки ж недоступний, як коли б лежав на дні Тихого океану. Пошепки проматюкавшись іще кілька хвилин, Камінський витягнув подряпану долоню. Залишалося одне: відігнути металеве денце й витягти ключа варварським способом.
       «Англійський» замок виробництва ХСЗ («Хрін-Сюди-Залізеш» - так розшифровували в дитинстві) клацнув і впустив його до квартири. Й незабаром, перевернувши шухляди колись свого, а нині Тетяниного письмового столу, знайшов те, що шукав - членський квиток Спілки журналістів. Тепер, маючи в руках хоч один документ, що засвідчує особу та причетність до репортерської роботи, зітхнув спокійно. Куди легше буде входити в контакт із незнайомими людьми, які могли б пролити хоч трохи світла на цю темну справу.
      На стіні надривався радіодинамік: Тетяна, йдучи на роботу, завжди залишає його включеним на повну гучність. Превентивний засіб проти домушників - хай думають, що в квартирі хтось сидить і слухає радіо. Зараз звучало повідомлення про рекордні успіхи тваринників області, присвячені відкриттю в місті Всесоюзної виробничої конференції.   
       Куди не плюнь - всюди ця конференція! Нинішньої осені очікується небувала кількість молока і м'яса. Ось тільки куди воно все знову подінеться?..
       Камінський прикурив сигарету, але тут же загасив її, згадавши, що Тетяна знедавна припинила паління. Ліг на диван, не знімаючи взуття, й не помітив, як заснув.
      
       ... - Він сказав: «Я буду за тебе боротися», - з легким самомилуванням посміхнулася Тетяна. - А ти нічого такого не сказав... Тому він і переміг.
       Минуло не менше хвилини, перш ніж Камінський осмислив почуте.
       - Що ж, у такому разі він тебе невимовно образив своєю перемогою. Але це вже не моя справа. Щастя, любові та не згадуйте лихом.
       - Він... образив? - підвела брови Тетяна, від подиву не сприйнявши останніх слів. - Чим же?
       - Боротьба за самку виправдана лише у тваринному світі. Коли вона не знає, кому віддати перевагу й мовчки стоїть осторонь, поки суперники розбираються між собою. Вона чекає, хто переможе, та віддається найсильнішому. У цьому дикий сенс продовження роду: Брем, «Життя тварин», сторінки не пам'ятаю. А от у людей все інакше. Коли жінка кидається між двома кавалерами, змушуючи їх «боротися», то... така жінка взагалі не варта боротьби. І в цьому випадку піти геть повинен той, хто розумніший. Боюся видатися нескромним, але зараз таким я вважаю себе.
       - Не зрозуміла...
       - Чого не зрозуміла? - зітхнув Камінський. - Горе переможцю: він ніколи не буде впевнений у своїй перемозі. Адже в будь-який момент ця жінка може
обрати інший об'єкт, і знову мезальянс, і знову «життя-боротьба», і так до нескінченності. Це зрозуміло й прийнятне у п'ятнадцять років, але вже не в двадцять і, тим більше, не в двадцять  п'ять.
       - Ти поводишся по-жіночому, - посміхнулася Тетяна. - Намагаєшся мене утримати, верзеш нісенітницю та й думаєш, що розумніший за всіх. Якщо ти такий розумний, то чому ти такий бідний?.. А Валерій - електрик шостого розряду, заробляє удвічі більше за тебе, і даремно ти тоді пішов з електриків у свою довбану журналістику. Це все, що я хочу тобі сказати, додати мені нема чого. Працював би, як раніше, в парі з Валеркою, і заробляв би відповідно. Час зараз інший, і цінності інші. А в мене життя одне, і скільки я можу чекати, коли ж ти станеш Бовіним або Щекочихіним?..  До старості, до пенсії? Валерій, друг твій, обіцяє безбідне життя. А ти - ні. Я хочу жити сьогодні. Дітей у нас з тобою немає, й квартира ця не твоя, а моя - ділити нічого. Я чесна перед тобою, а щоб ти переконався - ось!
       Тетяна приспустили трусики та й витягла закривавленого тампона:
       - Я йду від тебе не вагітною!
       Лише після цих слів Камінський зрозумів, що не має зворотного ходу.
       ...Валерій кинув її через місяць і чотири дні. Але Камінський не мав до цього жодного стосунку.


***

       Наче постріл, пролунав телефонний дзвінок. Камінський здригнувся. Останнім часом нерви настільки засмикані, що він уже почав здригатися від найменшого звуку.
       - Це ти, мешігіне шейгіц?
       - Так-так, слухаю! Що у тебе сказати новенького?
       - Це неймовірно! Це знову-таки щось особливого! - почав Генкін зі своїм безсмертним акцентом. - Це навіть таке, що просто Боже мій, так не буває!..
       - Генкін! - Камінський спробував перервати його, мимоволі підлаштовуючись під єврейсько-одеський стиль. - Ти можеш сказати що-небудь хоч трошки зрозумілого?
       - Ша! Я ж тобі ось і розповідаю, слухай уже сюди! Якийсь поц підкинув ментам записку, що я скажу: «Стріляв журналіст. Пушка в його портфелі». І за це вони копирсалися на моєму обіді! Що ти думаєш за це діло?
       Камінський кинув трубку. Кілька секунд тупо дивився на свій «дипломат».   Обережно поклав його на коліна, розкрив. І побачив те, що й очікував побачити.      
       Там, серед пачок «Прими», диктофонних касет та іншого барахла, матово блищав пістолет. Армійський пістолет з п'ятикутними зірками на щічках рукояті.
       Він гадки не мав, скільки часу перебував у шоці - дивився в розкритий портфель, дивився на «макаров», що придавив собою ніжного диктофона, потім у розпачі зачинив портфеля й ледь не заплакав.
       Автор записки не обдурив - «пушка» дійсно знаходилася в портфелі журналіста. І весь вміст «дипломата» вже встиг сильно увібрати запах перегорілого пороху.
       З цього пістолета зовсім недавно стріляли.
       Воронований «макаров», номер 315852. Не брати його в руки, не залишати на ньому своїх пальчиків... Хоча, що це дасть - якщо дуже схочуть довести, що стріляв з нього саме ти, то доведуть запросто.
       ...Далі все замигтіло, як у дитячому сні, коли хочеться прокинутися, а сон усе триває й триває, нагромаджуючи нові несподівані сюжети. Єдине, що він відчув, як спітніли долоні, як засмоктало під серцем, як схотілося втекти, сховатися, забитися в дальній кут, зменшитися, розчинитися. Може, й правду казав той, у «сафарі», що Камінський - боягуз. Він знав, виходить, про це раніше, а Камінський зрозумів тільки зараз. І як добре, як спокійно було ще вчора вранці... Але життя - не кіноплівка, її не відмотати назад.
       Клацнув кнопкою – вистрибула обойма. Три рожевих патрони. Не густо. Еге, значить, одна куля в Кордулян, дві - в Гончаренка та ще дві - в Михайла... -   як його? - Андрійовича. У його мушкетерські вусики. Піти до РВВС і здатися?    Ні, це треба було зробити ще годину тому, тепер уже пізно. Тікати? А куди?..
       Чому не поїхав з міста, дурень?!
       Із заціпеніння вивели малозвичні для провулка звуки - тут, куди майже не заїжджає транспорт, раптом різко засвистіли гальма, заклацали автомобільні дверцята. Виглянувши у вікно, побачив, що внизу зупинилася зовсім зрозуміла кавалькада: міліцейський фургон, сіро-синій автозак, військовий санітарний автобус з гуманним протиповітряним знаком - величезним червоним хрестом на кабіні, та ще й зелена крита бронемашина.
       До під'їзду бігли хлопці в касках і з АКСами в руках.
       Вперше за життя Камінський від душі подякував бомжів, які постійно виламували замок ляди, що виводить на дах. Коли солдатські та міліцейські чоботи гуркотіли на другому поверсі, він уже піднімався залізними сходами, й через мить закривав за собою важку кришку люка. Крізь щілину було добре видно, як двоє в бронежилетах причаїлися з боків квартири, а третій натиснув на кнопку дзвінка, під яким так і збереглася табличка з прізвищем Камінського...
       А чому дивуватися? У хлопців наказ - затримати злочинця, що в нього пістолет. От і спеціальна група захоплення. Ці підрозділи з'явилися лише недавно, коли раптом з'ясувалося, що в країні давно вже діють організовані злочинні групи, в арсеналі яких не лише автоматична зброя, але й гранатомети,
і «стінгери», й чи не бомбардувальна авіація з ракетами різних класів...
       Проповз по гребеню похилого даху, пірнув у слухове вікно сусіднього під'їзду, й незабаром, немов прогулюючись, вийшов надвір через запасний вихід.
       І вчасно!  - вже звертаючи за ріг, краєм ока відзначив, що в цих же дверях з'явилася постать молоденького спецназівця з автоматом на шиї, - наче герой-прикордонник на фотознімку серії «Ворог не пройде», він завмер на бойовому посту, красиво насупивши брови.
       Обійшовши кілька вулиць, Камінський із таксофону зателефонував Тетяні на роботу - попередити, що в квартири засідка, і дати деякі інструкції.    Незнайомий голос відповів, що Тетяна Камінська тільки-но вибігла.
       - Щось сталося?
       - Ні, ви не хвилюйтеся, просто подзвонила сусідка знизу - в неї тече зі стелі, видно, у вашої Танечки засмітилася раковина, та ще Танечка, ймовірно, не закрила кран. Нічого трагічного, справа житейська, з кожним може статися...
       Зрозуміло. Справа, звичайно, житейська. Але ніякої сусідки під квартирою Тетяни немає - там живе старий-інвалід, самтній пенсіонер, який років із п'ятнадцять тому по п'янці впав під трамвай і втратив ногу.
       Просто правоохоронцям знадобився ключ від квартири, - адже вони впевнені, що Камінський усе ще сидить там, всередині. Значить, ламати двері вони не мають права, інакше відразу ж зробили б це. І виходить, що нема в них ні санкції на арешт, ані ордера на обшук. Але як же так: підняти й військову медслужбу, й БМП, та щей  міліцейські наряди, і при цьому не мати права зламати двері? Чи не дурниця?..
       І Тетяна чудово знає, що немає в нижній квартирі ніякої «сусідки».
       ...Мать же ж твою так!.. Ключ, ключ від дверей - ось він, у кишені, поряд із тим, Гончаренківским! Камінський так і не зміг закинути його назад, у поштову скриньку Тетяни! Як же вона сама тепер відкриє свою квартиру?..


***

       Грицеві не потрібно було нічого ні пояснювати, ні розповідати. Він тинявся по кабінету, приречено стискаючи кулаки. Взад-вперед, немов тигр, загнаний у клітку, за залізні грати, в міцності яких він уже переконався. На робочому столі, на купі паперів, валявся диктофон. Але зараз у ньому крутилася касета не з сьогоднішнім кримінальним репортажем, а з піснями Наталки Дорошко. Її голос, спотворений малопотужним деренчливим динаміком, весь час відволікав Камінського.
       Говорили вже хвилин із десять, але з самого початку все було зрозуміло. Гриць виходить із гри. Виходить на ходу, на шаленій швидкості, майже на фінішній прямій. І розумів його Камінський, ой, як розумів...
       Навіть собі соромно було зізнатися, що він, на місці Генкіна, напевно, кинув би все це ще раніше. І ніхто, - ні Дінка, ні Кордулян, як була б жива, - не звинувачували б його ні словом, ні жестом. У Камінського не було нічого. А в Гриця була сім'я і робочий кабінет. І сьогодні до цього кабінету заявилися незвані гості. Вірніше, лише один гість, але такий, що вартий багатьох. Гість у кепочці «сафарі».
       - Ні, ну я скажу тобі нормальних слів. Слухай уже сюди. Ти будеш спати, їсти, серти або писати чергову гумореску. Ти будеш ковтати горілку або гуляти по Сумській. Так ні: на тому кінці міста вже буде труп якогось хмиря незнайомого, а в ньому ніж із відбитками твоїх - твоїх! - пальців. Це так швидко робиться, чи мені не знати? І свідків море ціле, яких ти ніколи не бачив, а вони все розкажуть про тебе, все! Аж до того, чиїх дружин ти трахкав за все життя; з ким ти бився в шкільні роки; кого ти в дитячому садку зіштовхував з гойдалок! Ми влипли. Ой вей! От тобі й весь Камінський і весь Генкін - «по бугорках, по дальніх косогорах...», якщо не гірше. Є людина - є проблема, що це тільки пошукати. Олесю, я тебе благаю, якого біса тобі це стало так треба...
       Він почекав на відповідь, але так і не дочекався. Камінський щиро, від душі заздрив Грицеві. Милий, дорогий, розумний Гриць.
       А хто може позаздрити людині, яка з кожною хвилиною відчуває, як поступово й невідворотно стискається навколо міцний зашморг? Потягнеш за ниточку, а вона обплутає тебе з ніг до голови...
       Півгодини тому виникла ще одна думка - приперти до стінки секретарку райторгу, цю дотепну автомобілістку Наталку. Для цього слід було зателефонувати, щоб не їхати марно. Так він і зробив, ледь зайшовши до Гриця, й дізнався, що Наталя Володимирівна Телеш у Дзержинському райторзі більше не працює - з ранку подала заяву про звільнення, і керівництво пішло їй назустріч: звільнило за півдня, не вимагаючи законного відпрацювання. Куди вона перевелася? А хто його знає. У комерцію пішла. Стільки всіляких МП, СП та ТОВ розвелося... Шукай-шукай.
       Камінський байдуже спостерігав за схвильованим Грицем, майже не слухаючи давно відому «суперсекретну» інформацію про методи роботи й хитрощі, що застосовують спецоргани, аби заманити людину в пастку та знищити. Йому, Камінському, було абсолютно все одно. Хотілося спати. Навіть не дивувало катастрофічне нагромадження подій цього дня - трьох підстрелили, четвертого змусили припинити роботу над репортажем, п'яту звільнили «в один секунд», шостому радять на дві доби втекти з міста... а отепер приїхали ловити. З автоматами й бронемашинами. Тому, що в нього, сердешного, підкинутий пістолетик у портфельчику. Дуже добре. Чудово, хлопці. Молодці.
       А навколо чого, навколо чого весь цей... грандіозний шухер?
       Невже навколо майбутнього матеріалу в газеті? Але в «Вечірці» він може й не надрукуватися. Подзвонить, наприклад, який-небудь пан з обкому до редактора, скаже тихо-мирно, щоб матеріал про торгівлю, підготовлений
кореспондентом Камінським, до друку схвалений не був, і - все. Немає такого матеріалу. І не було. І взагалі, він у вашому штаті не працює. Це ж не саморобна ініціативна газетка, що публікує лише сенсації, смажені факти та порнуху. Як же це ви можете, товариші... Ну, а якщо надрукують, то що? Можна ж просто організувати спростування: факти, мовляв, не підтвердилися, журналіст підійшов до теми суб'єктивно і з пристрастю. Або мав якийсь особистий інтерес. Ще й до суду подадуть за наклеп. Це - у кращому випадку...
       - Що?! - Камінський неначе прокинувся, зачувши від Гриця знайоме прізвище, яке ніяк не вкладалася в контекст монологу. - Як ти сказав?!
       - А ти що, зовсім не слухав? - розгубився Гриця, докірливо дивлячись на Камінського. - А для кого я це все говорив цілу годину?
       - Генкін! - схопившись на ноги, вигукнув Камінський. - Хто, хто це був?!
       - Тю... З розуму здурів? Сказав «А» - прибери свідків, чи як?
       Обережно позирнувши на колишнього колегу, Гриць розкрив портмоне й дістав щільного прямокутного папірця. Візитна картка - зараз їх мають усі, досить звернутися до найближчої друкарні - там їх наштампуют скільки завгодно, будь ти хоч директором оборонного заводу, хоч двірником ЖЕКу.
       Камінський вихопив візитку з рук Грицька й утупився в неї.
       - О, Камінський, не метушися, - занепокоївся Гриша. - Це зовсім порядна людина. Він винен у цій справі так, як ми з тобою у вірменському землетрусі... Це справжній інтелігент з чистої води!
       - Що він тобі обіцяв? - Камінського колотило, довелося знову сісти.
       - Ну, що зустрінеться зі мною, дасть матеріали... факти, прізвища. Допоможе писати статтю...
       Знайомо! Ой, як знайомо...
       - Коли?!
       - Через... через два дні.
       Два дні. Ті ж два дні.
       І тут те ж саме! Ці горезвісні «два дні» переслідують з учорашнього вечора.      Значить, сьогодні й завтра. Ну... скажімо, ще один день для якоїсь гарантії.    «Нехай ключ два дні побуде у вас», - так, здається, говорила Кордулян. «На два дні вам потрібно зникнути», - порадив вчора той козел на явочній квартирі... А чи не продовження це все тієї ж серії? - думав Камінський, розглядаючи візитку. Випадковість? Може бути. Але не схоже. Надто вже багато збігів.
       - Два дні, кажеш? А він не сказав, що саме має відбутися за ці два дні? Ну, натякнув або проговорився? Згадай, Генкін! Ми ж з тобою, все-таки, не вчора народилися... шлемазл.
       - А чого тут згадувати, скажи ти мені? Я й так чудово пам'ятаю й не хочу це... сіяти міжнаціональну ворожнечу. Конференція закінчиться... Він делегований туди в тому числі, а коли звільниться, то й...
       ...Невже все так просто? Так просто, до неймовірності? Й не треба було копирсатися, блукати в лабіринтах незрозумілих подій, набирати інформацію, володіння якою тепер може закінчитися вхідним-вихідним кульовим отвором у черепі?
       Варто було тільки озирнутися навколо!
       Отак тобі, екс-кореспондент популярної газети, супер-дурень Камінський, ламай собі голову, витрачай час і нерви, підставляй себе та інших...
       - Боже, ну при чому тут...
       Гриць зиркнув на Камінського здивовано й розгублено, немов господар, що прокинувся після страшної п'янки й раптом виявив, що вже ранок і гості давно розійшлися. І, спіткнувшись на несподіваній здогадці, сказав:
      - Два дні... Та це ж...
       - Тихо! - Палець Камінського ходив ходором, набираючи номер Дінки. - Левіна! Кого акредитували на конференцію?
       - Куди?..
       - Хто з «вечіркінців» пішов на Всесоюзну... ну, на цю конференцію?
       - А ніхто! - повідомила Дінка, і Камінський зримо відчув, як вона від обурення прикушує губу. - Я сама хотіла, навіть через нашого «першого» пробувала пробитися...
       - І що? Говори вже, не тягни!
       - А нічого! Голий нуль! Сказали: закритий захід, ніякому висвітленню в пресі не підлягає. Ні газет, ні радіо, ні телебачення - ні з Москви, ні з Києва, ні від нас. Тільки повідомлення підготовлені: конференція, мовляв, мала місце. Ну, не ідіотизм, а? Все місто на вухах, а в газетах - два-три рядки постфактум...
       Вона щось іще гаряче пояснювала, швидко, плутано й заклопотано, але Камінський вже натиснув на важіль.
       - Генкін... - Новина ще не зовсім вкладається в голові. - Генкін, послухай, на цю глобальну конференцію... не запросили жодного журналіста. Жодного, Генкін!
       Гриць дивився у вікно й ліниво постукував пальцями по столу.
       - Тобі треба запитати, що це значить? Так я вже зрозумів. Але не скажу тобі, хоч ти й такий красивий. Не хочу знову шукати роботу... зі своєю графою. Тому, що всі наші кабінети нашпиговані «жучками», - останню фразу він вимовив дуже голосно й обурено. І, наче видаючи собі індульгенцію, так само голосно додав: - Про це знає кожен. У кого мізки є - у того вони і так є!..
       - Ця заява про нейтралітет?
       - Ні, Олесику. Генкіна ніхто ніколи не звинувачував у боягузтві. І не може звинуватити, навіть якщо й сильно захоче. Генкін влізе й вилізе. Але в тебе немає дітей, Камінський, а в мене є. Я не один, у мене дочка! Якщо мене завтра повісять, хто її буде годувати? Ти, чи що?..
       Ні в якому разі Камінський не міг дорікнути Грицеві. Про його сміливість та відчайдушність знає весь Слобожанськ. Але зараз, сьогодні, на його місці, будь-хто вчинив би саме так. Не з переляку, ні. Надто вже небезпечною стала гра, вона вже не варта свічок, коли на кін кинуто не тільки спокій, але й життя. Гриць не міг собі дозволити такої розкоші, як і будь-яка нормальна людина, що має роботу, дім і сім'ю.
       Камінському було значно легше. Він нічого не мав. Крім одного - права боротися за життя. А для цього потрібно ступати на стежку війни.
       Якщо й був інший вихід - то тільки одне: вийняти з портфеля «макаров», зняти із запобіжника, приставити до скроні та спустити курок.
       - Зрозумів. - Камінський сховав візитку до кишені. Потім накрутив номер Тетяни. Кавалергардство, звичайно. - Танька, ги-ги...
       - Слухаю вас-с.
       - А Олесь удома? Поклич-но...
       - Камінський тут давно не живе, - повільно й чітко промовила Тетяна, пізнавши голос. - Хто питає, що йому передати?
       - Це Вася Пітерський. Нічого більше не скажеш?
       - Нічого, Васю. - Тетяна повністю оволоділа ситуацією. - Чао, бамбіно!
       Камінський схопив Гриця за рукав і насильно витяг до коридору.
       - Твоє щастя, - прошипів, підштовхуючи його до ліфта, - що ти виліз із цієї херні! Звалюй у темпі й подалі, зараз тут буде повно ментів! Мене обклали капітально, а Таньчин телефон на кнопці!..


***


       Вечір, а тим більше ніч, ніколи не були його союзниками. Хотілося лише одного: дістатися до кафе й засадити звичне - «велику подвійну та 150 коньяку». Тільки ця композиція змогла б утримати в нормальному стані. Але ні кав'ярні, ні бару поблизу не було, довелося завернути до першої-ліпшої рюмочної та випити склянку бридкою горілки, щоб нахабно завалитися до Дзержинського райторгу. Камінський знав, що тверезим він на це ніколи не наважиться. 
       Йому потрібен був Рифат Ісмайлович. Той самий Рифат Ісмайлович, на зустріч із яким він тепер робив велику ставку, який повинен був маятися у своєму кабінеті до ночі, а то й довше - хто знає, які можуть бути в людини справи, коли саме сьогодні троє його підлеглих загинули «за нез'ясованих обставин». Перший допит з нього, звичайно, давно вже зняли, і він буде далеко не останній. Камінський сподівався, що Рифат Ісмайлович сидить на роботі й колупається в документах, відкладаючи «потрібні» і знищуючи «зайві». Не кожному, напевно, і не щодня доводиться з цим стикатися!
       - Громадяни пасажири! Не чіпляйтеся, тролейбус перевантажений. Наступна зупинка - «Медінститут».
       Туга хвиля громадян пасажирів вичавила Камінського на проспект.       Пройшовши півквартали, він зупинився.
       Побіля Дзержинського райторгу стояли кілька пожежних автомобілів.    Міліціонери й курсанти Слобожанського пожежно-технічного училища блокували всі підходи до будинку; сірі шланги, здавалося, по кілька разів оперезали будинок від рогу до рогу; хлопці в міцних боївках дерлися по штурмових та триколінних драбинах до вікон, із яких, наче з вогнеметів, виривалося полум'я.
       Чорний дим, здімаючись та поспішно закручуючись, змінювався білою парою - струмені брандспойтів збивали вогонь і тут же випаровувалися від жару, що охопила стару «хрущовську» споруду, яка спалахнула, мов суха солома від іскри...
       - Тікай, герой! Не заважай людям! - підштовхнув Камінського міліціонер зі взводу оточення. - Он там обійдеш...
       Полум'я гуло. Стукали мотори пожежних насосів і мотопомп, ревли двигуни автоцистерн, повітря, здавалося, було просочене бензиновим димом. Шипіли водометні стволи, свистіли переносні рації. Мерехтіли перед очима мокрі з ніг до голови пожежники в зелених касках і шкіряних пелеринах, з топірцями на товстелезних пасках - однолітки Камінського, що обрали для себе інший життєвий шлях.
       ...Колись це вже було. Горів перший поверх протилежного будинку, а Камінський дивився на пожежу, звісившись із підвіконня. Пам'ятає, як бабуся хапала й смикала його, трирічного цікавого пацана, за гумку штанців і примовляла: «Ну, все, все. Зараз уже погасять. Підемо пограємось... »А він не міг відірвати погляду від диму, що виповзає з вікна навпроти. І раптом з того палаючого вікна вибрався чоловік, охоплений вогнем... Ось він, опинившись на вулиці, кричить, розмахуючи руками, бігає живим смолоскипом, катається по асфальту, намагаючись збити, загасити полум'я. І от раптом опустився на брук та завмер.
       ...Лише через багато років, вже будучи репортером і готуючи матеріал про Слобожанський опіковий центр, Камінський дізнався, що палаюча людина кричить від болю лише на самому початку, до тих пір, поки не згорить його шкіра й нервові вузли. Після цього вона вже майже нічого не відчуває й горить до смерті без болю, а кричить уже тільки від страху...
       Геть, геть ці спогади!
       Затиснувши між колінами «дипломат», витягнув із кишені сигарети. Знову опанувало почуття незаслуженої образи - вже втретє за день якийсь синепогонник прогнав Камінського з місця події, до якого він був причетний, як ніхто.
       Для справи, яку він зараз задумав, знову потрібна Дінка. Тільки Дінка. Крім неї ніхто не впорається. Вона поки що осторонь, вона не зав'язана тут ні
як сам Камінський, ні як Генкін. Вона нейтральна людина. Вона не світилася там, де завалили Гончаренка. Те, що вона повинна була стати «свідком», ніхто, крім них двох, не знає. І зараз вона ще може бути на роботі, у відділі пропаганди, бо ж Камінський із півгодини тому дзвонив їй з кабінету Гриця.    Ось, ось, хто допоможе. Якщо вдасться її умовити. Але часу на це вже немає...
       Йому пощастило - Дінка сиділа в кабінеті. Притискаючи до вуха трубку таксофона, ще теплу після попередньої розмови, Камінський запитав:
       - Левіна, редакційна тачка на ходу?
       - А що? - насторожилася вона.
       - Треба. Питання знімаються.
       - Лишенько ти...
       - «...твоє», - закінчив він за Дінку. - Машина в гаражі?
       - Так, Сава повернувся...
       - Геніально. Сідлай «Козлевича»!
       Камінський уже знав, як проведе сьогоднішній вечір.
       Схема майбутніх дій почала розроблятися. В усякому разі, перший пункт її вже був позначений та організований. «Можна викреслювати, - сказав би в такій ситуації Сава Стариков, - переходимо до наступного й так до кінця, до останньої крапки. Непоставлена крапка - то невиконаний план. Недопройденний шлях - то шлях непройденний. До сортиру головне не добігти, а донести...»
       Зазирнувши до візитки, яку відняв у Генкіна, набрав номер.
       - Алло! - пролунало у відповідь.
       - Камінський турбує, - замість привітання сказав він.

***

      А ось ВОНИ зволять слухати. ВОНИ навіть не спантеличені. Здорово, чи не так? Трубку не кинув, мовчить, дихає. Спокійно дихає, очікує. Розуміє, напевно, що вагові категорії майже зрівнялися. І за його ж, до речі, допомоги - пожежа в райторзі багато чого поставила на свої місця.
      - Ви знаєте, - поцікавився Камінський, мимоволі поглядаючи на димову хмару, яка закрила півнеба, - знаєте, чому ви досі живий?
       Співрозмовник мовчав, лише тихо сопів. Зачекавши кілька секунд, рівно стільки повинно було вистачити, аби той усвідомив сказане, Камінський запитав:
       - Хочете, розкажу?

***

       Він, напевно, не надав потрібного значення цьому дзвінкові. Або ж думки його були зайняті іншими питаннями. Може, тому й збирався говорити на порозі. На такий поворот Камінський не розраховував, і, перш ніж устиг усвідомити свої дії, наліг плечем на двері й, не дуже ввічливо відсторонивши господаря, опинився в коридорі.
       - Е, е-е! Чого вам треба?
       Але Камінський вже гуляв по квартирі, смикаючи двері, що траплялися на очі. Не оминув ні ванної, ні туалету, ні навіть шафи. Переконавшись, що крім них двох тут нікого немає, повернувся до вітальні й сів на широкий диван, закинувши ногу на ногу.
       - Ви... ви що це собі дозволяєте? - опанувавши себе, обурився господар, спідлоба дивлячись на непроханого гостя. - Що за вторгнення? Я зараз же викличу милі...
       Виймаючи руку з кишені, Камінський сподівався хоча б на миттєвий переляк, на несподіванку, але господар, примружившись, спокійно дивився на пістолет, спрямований йому в обличчя. Дивився, як на буденну, повсякденну річ, як на портсигар або запальничку. Нарешті підняв погляд. Не страх, а всього лише здивування було в очах, поки палець Камінського красномовно грався запобіжником, переводячи його туди-сюди. Видно було, що господар анітрохи не боїться (або ще не встиг злякатися?), що шанси Камінського падають, що по кілька секунд нерви здадуть, і тоді...
       З жахом відчув, як стискаються судомно кулаки. І - сталося: пістолет смикнувся, гільза дзенькнула об віконне скло та покотилася по підлозі, й лише тоді почув, як тане в кімнаті гучне відлуння. Дзеркало на стіні вмить укрилося густим павутинням тріщин і висипало на підлогу дрібні осколки, оголивши візерункову раму.
       - Відійдіть од дверей. Сядьте, - Камінський хитнув пістолетом у бік крісла. - Ну!
       Цей постріл приголомшив обох, одразу ж змінивши ролі, змінивши діаметрально й безповоротно - господар бо ж гадав, що стріляв Камінський свідомо! Стосовно Камінського, то тепер він був певен: із задоволенням пристрелить на місці, якщо той за секунду не зробить того, що наказано.   Направити ствола й натиснути на спуск - це так просто!..
       Постоявши мить, господар опустився в крісло. Камінський поклав «макарова» на коліна, але зробив це для себе самого. Його ледь не трусило, і він боявся, що знову може зачепити пальцем спусковий гачок.
       - У нас із вами зараз спільна мета, - сказав Камінський. - Залишитися в живих. І ви в набагато гіршому становищі.
       Зиркнувши на пістолет, господар кивнув. Камінський перехопив його погляд.
       - Справа не в цьому. Ви вже підписали свій вирок, коли підпалили райторг. А до того вам справді нема чого було побоюватися. Можу навіть розповісти, чому.
       - Не зрозумів...
       Камінський посміхнувся.
       - Ви симулювали випадкове знищення одного... ну, не документа, а, скажімо, тексту, папірця. І на папірцеві  було записано... Що там було, Рифате Ісмайловичу?
       Грюкнули двері, пролунали квапливі кроки й обурений крик:
       - Та-а-а! А Ігорешка мого м'яча захопив і не віддає... Скажи йому!
       Камінський опинився в проході й міцно схопив за руку хлопчика років десяти. Затиснувши йому рота, втягнув до кімнати й посадив до себе на коліна, тицьнувши пістолет в його щоку. Звичайно, він не збирався стріляти в дитину, але Рифат Ісмайлович цього не знав. Хлопчисько завмер, з цікавістю глянувши на зброю. Зараз, здавалося, вигукне: «О! Справжній?!.»
       - Так що ж там було? - ледь не задихаючись, перепитав Камінський.
       - Пусти його, пусти, чуєш?.. Там цифри були, - Рифат Ісмайлович спробував підвестися, але знову сів.
       - Правильно, цифри. Вірніше, шифр. І ви його знаєте напам'ять, так? Не можете не знати.
       - Знаю. Але це тобі нічого не дасть.
       - Цей шифр був знайдений у кабінеті Гончаренка. І його знайшов Михайло Андрійович. Адже тільки в нього, директора, були ключі від усіх кабінетів і приміщень магазину. Сидіти! - це Камінський скрикнув хлопчиськові, який раптом впав у тиху істерику й почав рясно зволожувати ноги. Він тремтів і плакав, чомусь обнявши Камінського за шию.
       - Але я тут чистий, - промовив Рифат Ісмайлович.
       - Це зрозуміло. Ви не вбивали нікого. Це робилося лише за вашим розпорядженням.
      - Якщо ви все знаєте, то до чого цей цирк?
       - У тому-то й річ, що знаю я далеко не все. Так хто ж здійснював ці вбивства? Чи як це по-вашому - джихад? - кинув Камінський і замовк, намагаючись зрозуміти реакцію співрозмовника.
       - Відпусти пацана.
       - Од вас залежить. Тоді я сам скажу, але буде вже пізно. Краще скажіть ви. Ну? Тільки прізвище, без додаткових деталей!
       - Кудеяр, - дивлячись у підлогу, промовив господар.
       - Кудеяр, - кивнув Камінський, посміхнувшись власним думкам. - Він же й забрав шифр та передав його вам. Так?
       - Він не тільки забрав шифр... Я розповім, тільки відпусти Рустама, - твердо промовив він, і Камінський зрозумів, що цей тайм безнадійно програно. Залишалося йти нахрапом...
       - Але Михайло Андрійович не знайшов там дрібниці - ключа. Без якого шифр залишиться простий групою цифр у певній послідовності. А ключ без шифру - простою залізякою. Що далі?
       Рифат Ісмайлович насторожено подивився на Камінського, трохи схиливши голову:
       - Наскільки я розумію, ключ у вас?
       - У мене, - приховувати це вже не було потрібно.
       - Звідки?
       Ідеальні нерви. У сина перед скронею стрибає дуло, а батька цікавлять дурні подробиці. А може... Може, подробиці не такі вже й дурні?..
       - А мені його Кордулян дала. Сьогодні вранці, - із задоволенням зізнався Камінський, дивлячись, як умить змінилося обличчя супротивника.
       - То він... Ключ, значить, був у неї?
       Камінський посміхнувся й знизав плечима:
       - Виходить, так.
       - А як ви...
       - Я розумію, про що ви хочете запитати, - сказав Камінський, пересаджуючи Рустамчика на інше коліно. - Але про це ви не дізнаєтеся ніколи, та вже й не треба. Ви довіряли Гончаренку в усьому?
       - Звичайно, інакше б я ніколи не...
       - Досить. А чому ліквідували?
       - Він боягуз. Він злякався й хотів поширити деякі відомості. Через вас, до речі. Через вашу газету. А вас попереджали. І його теж.
       - Кордулян також хотіла щось розповсюдити. Писала до міністерств, до газет...
       - Ви плутаєте різні речі. Кордулян... Кордулян із тих, які завжди бувають незадоволені, яким завжди здається, що їх обділяють. Ну, писала, ну скаржилася, ну виступала на зборах, крила всіх на чім світ... І - будь ласка, хто ж забороняє. Критикуй, скільки влізе. Гласність у нас, от і давай, обмазуй все і вся огульно. Нічого нового вона нікому не відкрила. І ніхто б її за це не образив. Чи одна вона така?
       - Далеко не одна.
       - То що ж тепер, усіх, хто скаржиться й пише, потрібно неодмінно розстрілювати? Все було зовсім інакше...
       - Ви хочете сказати, що їй не подобалася «подвійна бухгалтерія»? Але, вибачте, сьогодні про це знає кожна дитина.
       - Правильно, знає. «Подвійна бухгалтерія» ні для кого не секрет і не новина. При бажанні можна легко пересаджати всіх, всіх! І мене, й тебе, і її, Кордулян твою, до речі, теж. Але знову ж таки справа не в цьому. Вона працювала у відділі «Соки-води», - продовжував Рифат Ісмайлович. Нічого нового він не відкривав. Він звертався до Камінського, але весь час поглядав на сина. - Багато з цього відділу не матимеш, у порівнянні з горілчаним, м'ясним... Тут у неї був принцип «якщо не мені, то нікому», зрозуміли? Дешевий, дріб'язковий принцип. От і хотіла зробити революцію в одному окремо взятому магазині. Адже вона ж, зараза, знала, що на торгівлі, саме на торгівлі, на нашій сфері тримається все.
       - Себто...
       - Так, саме торгівля, саме її «подвійна бухгалтерія» годує всіх - від обкому до всіляких міністерств. А вона, ця Кордулян... - Рифат Ісмайлович замовк, збираючись із думками. - А таких, як вона, дуже легко використовувати: вона вважатиме себе ініціатором, революціонеркою, а насправді ж буде лише інструментом, ну, скажімо, викруткою. Або плоскогубцями. Вона... Вірніше, такі, як вона, робитимуть те, на що їх наштовхнуть. Такі, як Кордулян, вважають, що їх тут... ну, ціла «п'ята колона». Одного лише їм не зрозуміти - що вони танцюють під нашу дудку. Що будь-яка їхня петиція буде на руку нам!
       Камінський мимоволі подивувався збігом - адже саму Кордулян він теж вважав «п'ятою колоною», але саме для себе.
       - І вона була інструментом у руках у Гончаренка?
       - На жаль. Він мав намір з її допомогою...
       - ...зв'язатися зі мною, аби щось оприлюднити. Опублікувати. Допустила, скажімо, якусь помилку. Тактичну або стратегічну. Адже так? Але за це, Рифат Ісмайлович, як ви самі висловилися, ще не ображають, тим паче, не вбивають. Вона щось знала, причому якось дізналася лише недавно, може, навіть сьогодні вранці, тому й стала для вас небезпечною. Про що саме вона дізналася? - від нетерпіння у Камінського знову почало перехоплювати подих, але він намагався не видати хвилювання. - Сподіваюся, не нові методи обману дорогих громадян покупців?
       - Але, - повільно промовив він, - якщо я скажу...
       - Те завтра ваш труп виловлять під мостом? У такому разі, мій труп теж буде поруч. А ви так чи інакше скажете. Я знаю, кого ви боїтеся. Не міліції, не КДБ. А тих, хто відповідає за справу. За справу, що стало головною для вас-с... в останні два дні. Два дні, Рифате Ісмайловичу! Бачите, я багато в чому розібрався сам. А зараз повинен знати все повністю. Абсолютно. І це теж у ваших інтересах. Адже крім вас, ніхто мені допомогти вже не зможе. Ви ж усіх... прибрали. А от коли я завтра «оприлюдню» те, що хотів «оприлюднити» Гончаренко, то нам з вами вже нема чого боятися. Нас ніхто не зачепить.
       - Я не зовсім вас розумію, - він відчужено дивився в куток. Може, знову грає роль?
       - Нікому не буде сенсу вбивати ні мене, ні вас. Навіщо? Адже не зможуть же вони перестріляти півміста, всіх тих, хто встигне прочитати газету! Тоді вже не нам з вами, а саме їм доведеться ховатися. А по-друге… - Камінський подивився на хлопця, що сидів у нього на руках, який вже осмілів і проштовхував мізинця до пістолетного стволу. - А по-друге, їх тут поки ще немає, а я - вже тут. І мені, самі розумієте, нічого не варто... - він обережно покрутив у руці пістолет і опустив його донизу. – Ви мені тепер не потрібні. Але я б не хотів крові.
       - Я теж, - спокійно відповів Рифат Ісмайлович. - Кави не бажаєте?
       Камінський був уражений: в усякому разі, якби опинився на місці господаря, напевно, не був би настільки байдужим. На щось той сподівається, на когось чекає? Або має якийсь надійний шлях до відступу й порятунку, про який гість поки не здогадується?..
       - А ви не скажете, що вас конкретно цікавить? - запитав він. - Я ж не знаю. Може, спокійно поговоримо, все з'ясуємо й мирно розійдемось? Я теж не прагну крові. Двоє нормальних людей завжди зможуть між собою домовитися. Особливо в наш час, коли в кожного другого за паском пушка.
       Камінський засміявся легко й від душі, на мить забувши про ситуацію.
       - Рифате Ісмайловичу, ми з вами зараз люди не зовсім нормальні. Як самі розумієте, ви - гівно. І мене самого ви теж змусили стати гівном - я ж не збирався брати в заручники вашого Рустамчика. А от коли зустрічаються два гівна, то нічого доброго з цього ще ніколи не виходило. Можна навіть не намагатися.
       - Ви мене зовсім не зрозуміли. Я вважаю, що нерозв'язних питань немає, як немає й безвихідних становищ. І ще. Один давній східний мислитель сказав: «Не треба сваритися - раптом не встигнете помиритися...»
       - Спробуємо не сваритися. Тоді всього лише два питання. Перше: що вам відомо про шифр, ключ і... замок від усього цього. Тільки коротко, без прологу та епілогу. Й  без того все так заплутано.
       - Відпусти пацана, - знову попросив Рифат Ісмайлович. - Хоча б до кухні. Він не винен.
       - Будь ласка, - подумавши, погодився Камінський. - Він не винен.
       Одвівши хлопця до кухні й пообривавши по дорозі всі дроти, схожі на телефонні або сигналізаційні, повернувся в кімнату.
       - Шифр та ключ - це від сейфа, - дивлячись на гостя, вимовив Рифат Ісмайлович. - Де сейф? А в Гончаренка. В його гаражі. Кооператив «Ювілейний», бокс 309. Не робіть квадратних очей, - уперше за весь час засміявся він, і Камінського пересмикнуло: який неприємний сміх у Рифата Ісмайловича... - Гараж чудово захищений, і не тільки державною охороною...
       - Це зрозуміло. У сейфі - зброя? Зброя, що продається через мережу гастрономів?
       - Хе! Ти хоч уявляєш, скільки потрібно сейфів, щоб зберігати зброю, яка через нас проходить?
       - Тоді що?
       - Скажімо, просто матеріальні кошти. Вірніше, частина їх. Наша, Слобожанська, так би мовити, частина, шматочок маленький, мізерний. Скільки? - випередив він запитання Камінського. - Точно не знаю й не повинен знати. Багато. Але не в грошових одиницях.
       - У золоті, валюті?
       - Навіщо? У цінних паперах.
       - Себто? У страхових полісах? У заповітах?
       - В акціях. В акціях іноземних держав. Америки, Німеччини, Англії...
       Ні греця собі...
       - І кому вони належать? Чиї вони?
       - Чиї... Революційні.
       - Що?!
       - Ти не дочув, - знову посміхнувся господар. - Це належить нашій революції.
       - Який... революції?!
       - Так я й гадав, - похитав головою Рифат Ісмайлович. - Це неможливо пояснити. Це можна або розуміти, або ж не розуміти. А пояснити, повторюю, неможливо.
       З кожною подальшою фразою Камінському все більше здавалося, що у нього вже поїхав розум, або тільки починає з'їжджати, але досить успішно.
       ...В голові не вкладалися масштаби авантюри, що до неї, коли вірити Рифатові Ісмайловичу, залучені всі більш-менш потужні структури усього світу, в тому числі й Радянської країни. Безлад у державі - масова реабілітація політичних злочинців, мало не повне відкриття кордонів, легалізована критика керівництва в усіх системах, аж до Президента, - все це, бачте, підриває віру у справедливість ісламу серед мусульман СРСР...
       - У справедливість чого? - вирвалося в Камінського.
       - Ісламу, ісламу, - лагідно сказав господар. - Адже саме іслам і буде правити світом.
       Після цих слів Камінський впав у глухий ступор, і саме цей ступор почав знімати напругу. Він подумки провів паралель між ідеями ісламу і скромною персоною в спортивному костюмі «Адідас», що сидить під прицілом. Дивували і вражали не глобальні категорії, а безумство, маразм, якими співрозмовник, очевидно, намагався запудрити мізки Камінському. Камінський вирішив дати йому випустити пару, щоб потім змусити говорити в звичних поняттях. Якщо не втомиться, звичайно.
       - Президентська команда вже давно зробила свою справу, - виразно, немов лектор товариства «Знання», продовжував Рифат Ісмайлович, - вивела народ з солодкої ейфорії на світ, показала людцям живе життя таким, яким воно є, і... виявилася безсилою щось одразу змінити, виправити. Якщо раніше народець був згоден терпіти заради світлого майбутнього, то тепер він вже зовсім не той - він хоче все мати сьогодні ж і відразу. Мати все те, що він заробив. Як сказано в Корані – «Все, що зробив руками – візьми собі». Цілком природне бажання. І цей чинник невдоволення слід негайно використати...
       - Саме так, як Гончаренко хотів використати Кордулян? В одному окремо взятому магазині, використовуючи чинник невдоволення? - не стримався Камінський, але Рифат Ісмайлович зневажливо махнув рукою.
       - ...Потрібно використати, щоб привести нову людину, яка увібрала б усе в свої руки.
       - Що - все?
       - Владу.
       - Владу?
       - Її. Саме владу.
       - Ще одного Сталіна?
       - Та ні в якому разі! - по-жіночому сплеснув руками Рифат Ісмайлович. - Потрібен не тиран, але й не сінник, а міцний чоловік, угодний Аллаху. Слід негайно використати невдоволення представників середнього ешелону. Так, саме середнього - адже нижчий ні на що не здатний, окрім як скарги до міністерств писати. Адже зараз ми на межі нової революції, а вже якою вона буде, Великою Червневою або Великою Березневою - покаже час, це буде залежати від обстановки. А сьогодні, зараз, ми повинні активніше розпалювати пристрасті серед нижчого прошарку суспільства, нагнітати почуття тривоги й безвиході, заохочувати будь-які заворушення, аж до міжнаціональної різанини... Стріляти, підривати, руйнувати! Вірменія та Азербайджан свого часу були красивим полігоном для досліджень. Карабах, Степанакерт... А зараз - Чечня!
       Рифат Ісмайлович, розхвилювавшись, прикурив сигарету, кілька разів задумливо пихнув димом перед собою. «Кент» смалить, буржуй! Себе ж явно не вважає нижчим прошарком. Інакше «Приму» палив би, якщо накуритися хочеш, а не так, для понту...
       - Каторжна, невдячна праця, - ділився той своїми турботами. Невже хоче викликати співчуття? - Ну, хоча б, Чорнобиль. Гадаєш, той четвертий блок з його модернізованими системами контролю й захисту, рвонув сам по собі? Отак, стояв собі, стояв, і раптом - хрясь?.. А «Адмірал Нахімов» з його навігаційними приладами сам по собі підставив борт під удар якогось смердючого суховантажу?.. А готель «Росія» в Москві, з протипожежною апаратурою сигналізації та мережею автоматичного пожежогасіння - взяла та й спалахнула, як комора колгоспу «Світанок»? А катастрофи літаків, а вибухи в шахтах Донбасу? Читай, читай свої газетки, й сам пиши про всі ці... «непередбачувані» випадки. Дурний ти, мій хлопчик, хоч і з пушкою сидиш...
       «Пушка, пушка»...
       Він уже вдруге вимовляє це слово. Але ж так сьогодні був названий пістолет у записці, що потрапила до міліціонерів. Нечасто серйозні люди називають короткоствольну зброю «пушкою».
       Рифат Ісмайлович зробив паузу. Камінський чекав на продовження. Якщо той не вигадує на ходу, то... Складно, дуже складно виходить. І страшно.
       - Так званий «землетрус» у Вірменії... Ленінакан, Кіровакан, Спітак. Три підземні ядерні заряди - ось, що було справжньою акцією, коли винищені були не тисячі ворогів, а десятки, сотні тисяч! Думаєш, теж випадковість? Ой, наївні ж усі ви, хлопці, вас одним зубом перекусити!..
      «Одним зубом перекусити неможливо», - подумки зазначив Камнський, а вголос промовив:
       - Отже, наскільки я зрозумів, всі ці події - справа рук... ісламських революціонерів? І які ж плани на майбутнє?
       - Плани на майбутнє? Терор. Терор в ім'я Аллаха. Але не вибухи в метро, на базарах або в житлових будинках - це все вже пройдений етап. А терор міжнародний.
       - Це як?
       Господар зітхнув, погасив недопалок і поблажливо подивився на Камінського. Роздумував, напевно, чи варто продовжувати, якщо слухач не вірить жодному слову, чи варто метати бісер перед свинями? Потім, очевидно, вирішивши, що можна трішки й пометати, з гордістю заявив:
       - Перш за все - демонстрація сили. Уяви собі два-три десятки пасажирських літаків, які злітають з аеродромів різних країн. Представив?
       - Н-ну... - Камінський насилу змалював в уяві масовий зліт повітряних лайнерів.
       - А тепер... Ну, скажімо, Кремль, Ейфелева вежа, Пентагон, стадіон Уемблі, інші відомі в світі об'єкти, в тому числі й найвищі хмарочоси. І ось ці літаки, ведені твердою рукою, перетворюються на керовані снаряди...
       Камінський розреготався. Боже, яка нісенітниця...
       - Я - пішак у великій грі, - продовжував Рифат Ісмайлович, не звертаючи уваги на реакцію Камінського. - Але я не терорист. У мене інша, більш важлива сфера діяльності. І тут тобі, Камінський, теж може знайтися місце. З твоїми зв'язками, з досвідом журналіста... З ким ти - з нами чи з прищавими гімназистами з червоними прапорцями в кишенях? З нами чи з тургенєвськими дівчатами з прокламаціями в корсетах? Подумай. Історія повторюється, вона йде по спіралі, буде й новий тридцять сьомий, і новий п'ятдесят шостий...
       - Але при чому тут сейф Гончаренка? - Камінський спробував повернути розмову до початку, показати, що ідіотські ідеї чергового перевороту його зовсім не цікавлять.
       - Мені доручено очолити Слобожанську групу матеріального забезпечення. Будь-яка революція - це ніщо, якщо не має фінансової підтримки. Останній фанатик-камікадзе не підніме свого літака, доки не отримає гарантій. Згадай Леніна - адже він зробив свою революцію на німецькі гроші, від Вільгельма...
       Кожною клітинкою тіла Камінський відчував полегшення. Він уже відпочивав. Те, що кілька хвилин тому здавалося малоймовірним або зовсім неймовірним, тепер тільки викликало посмішку. Він знав, що бесіди з психічно хворою людиною вимагають одного - ні в якому разі не сперечатися, лише погоджуватися й підтакувати. Перед Камінським сидів натуральний псих зі своїм натуральним маренням. Сумнівів не було. «Чорнобиль», «землетрус», «літаки-снаряди»... Нормальна людина такого б не вигадала. Біснуватий фюрер, вусиків тільки бракує, та пов'язки зі свастикою на рукаві. А шизонутися в нього сьогодні були-таки причини... Або знущається, тягне час? Навіщо? Щось усе ж таки не зрозуміло до кінця, десь ізнову втрачено логічний ланцюжок...
       - От ви спалили райторг, - сказав Камінський. - Не сперечайтеся! Навряд чи він вам у майбутньому знадобиться... Зробили вигляд, ніби в полум'ї пропав шифр. Але ж цифри ви знаєте? Ви їх запам'ятали в надії, що незабаром знайдете й сам ключ. Це так?
       - Припустимо.
       Здається, тут він  капітально вляпався. Камінський навіть не зміг приховати задоволення.
       - Значить, боретеся за світле майбутнє, розстрілює зрадника - Гончаренка, випадкового носія таємниці - Кордулян... Директора - тому, що він знайшов шифр... Підкинули «пушку», як ви її називаєте, до мого портфеля, і - кінці у воду. Тобто, у вогонь. А самі, вже знаючи шифр, шукаєте ключа, аби... Для чого, Рифате Ісмайловичу? Чи не збираєтеся ж ви віддати владі цей «Слобожанський» шматочок каси? Адже Всесоюзна виробнича конференція… - почав був Камінський, та співрозмовник поблажливо змахнув рукою.
       - Ти можеш не вірити, але саме це я й збираюся зробити. Але не нинішній владі, як того хотів Мишко... Михайло Андрійович. Він був максималістом, бідолаха, та й недовірливим. Якщо б не це... Йому б жити і жити… А я справді повинен, і хочу, віддати касу владі. Владі. Нашій міжнародній владі. Вірніше, хотів.
       - Чому - хотіли?
      - Тому, - мовив він, - тому, що зараз, - він кинув погляд на годинника, - тому, що зараз я більш ніж годину сиджу тут, під твоєю, мій хлопчик, пушкою. Так, - він кивнув головою, - я жити хочу, і я не зрушу, поки ти стирчиш тут і лякаєш мене. А там, біля гаражу гончаренківского, на мене чекають люди. Серйозні люди. Зрештою, вони можуть і не надто довго чекати. Можуть зламати ворота й забрати сейф, а розрізати його автогеном в іншому місці, де ніхто не побачить. І на хер собачий їм ці всі ключі-шифри з іншими задрочками...
      - Але ж ви не справжній мусульманин, - посміхнувся Камінський. - Мусульмани не забруднюють свого язика брутальною лайкою. Аллах дав його для ввічливого спілкування... А що за люди на вас чекають?
       - Гм... Справжні люди, дорогесенький. Мусульмани, якими можна бути не тільки від народження. Мусульманство можна прийняти. Я ж тобі вже давно в голову вдовблюю, а ти так нічого й не зрозумів. Крім того, весь цвіт радянського ісламу зараз тут, у Слобожанську...
       Серце Камінського, здавалося, замість одного удару видало відразу два.
       Все. Друге питання, щодо конференції (яка там «Всесоюзна виробнича»!), вже можна не задавати. Тепер Камінський твердо знав, що перед ним - не псих. Боже, невже все те, що він наплів тут про липневу-березневу, або, як там її до біса, мусульманську революцію - не марення параноїка? Невже все це - правда? А Камінський, дебіл, слухав неуважно...
       - Якщо служитимеш нам, - продовжував Рифат Ісмайлович, - станеш багатою й шановною людиною. Кажуть, хто володіє інформацією, той володіє світом. Я б сказав інакше: хто володіє справою поширення інформації, той володіє світом. А ти - журналіст. І не найгірший. От закінчеться наш з'їзд…
       У голові зашуміло. Кімната хиталася, лише обличчя Рифата Ісмайловича зберігало ясність, немов залишилося в чіткому фокусі посеред барвистої каруселі...
       Ось вони, ось вони - два дні! Конференція... зустріч... Так це ж просто змова! Збіговисько, замасковане гучною назвою виробничої конференції. На яку не пустили жодного журналіста. Що ж це його виходить - і партійне, й радянське, й громадське керівництво Слобожанської області про все знають, та лише морочать голову довірливим землякам? А якщо ні, не знають?.. А чи лише вдають, що не знають?.. То значить, що й Президент, і законно обраний Уряд крани перебувають у повній необізнаності, що давненько вже в державі готується переворот, путч, а чи ще його як назвати… Ой, як усе рівненько!
       Ось вона, відсутня ланка, нарешті знайшлася... Але тут же весь ланцюжок розпадається на окремі кільця, які, мов крихітні осколки від простріленого дзеркала, розкотилися в різні боки...
       - Поїхали, - Камінський ледве почув свій голос.
       Але господар усе зрозумів.
       - Ти ... - він отетеріло дивився на Камінського. - Ти що? У тебе взагалі довбешка працює?
       Він схопився з крісла, і Камінський, машинально підійнявши цього чортова «макарова», ледь не вистрілив.
       - Зараз ми їдемо... До «Ювілейного», - прошипів Камінський.
       Він не уявляв собі, що робити там, у гаражах, але знав одне - і тому, й іншому зараз необхідно там бути.
       - Заводь. Інакше я поїду сам, а ти... - Дев'ятиміліметрове дуло на рівні живота було переконливіше за будь-які слова. - Син твій... йому теж «жити й жити»…
       - Гаразд, - швидко погодився господар, і Камінському це одразу не сподобалося. - Тільки я перевдягнуся.
       - Не треба. Не на весілля.
       Рифат Ісмайлович знизав плечима і, не зводячи з Камінського очей, позадкував до коридору. Гість уважно стежив за ним. Але той спокійно відкрив вхідні двері й, кинувши синові: «Скоро приїду!», обернувся:
       - Прошу.
       - Тільки після вас.
       З усього, з усього відчувалося: готується якась капость. Чому він раптом так швидко вгамувався? Даремно - Камінському, як і йому самому, теж втрачати нема чого. І господар чудово це розуміє: лише один його підозрілий рух, і колектив згорілого райторга завтра підготує черговий некролог. Але спортивний костюм щільно облягав тіло, - ні під курткою, ні під брюками не було нічого схожого ні на пістолет, ні на ніж, ані на кастет, інакше Камінський одразу б це помітив. У руці були тільки ключі.
       Камінський не знав, що робити далі, розраховував лише на випадок.
       Чергова затримка сталася побіля машини - добре знайомого білого «Москвича». Камінський не зміг одразу зорієнтуватися, кому першому сідати, аби кожному було видно дії партнера. Нарешті, відібравши у Рифата Ісмайловича ключ запалювання, сів на праве сидіння, лише після чого гостинно відкрив господареві дверцята, вказавши на місце за кермом.
       - Навіть отак, - гмикнув той, сідаючи поруч. - А ну, секундочку...
       П'ятірня потягнулася до «бардачка». Тут же, різко відвівши її вбік,    Камінський переклав пістолета в ліву руку, тицьнув господаря дулом під ребро й відчув, як «слобожанський скарбник» одразу принишк. Відкривши «бардачок» і запустивши в нього долоню, Камінський витягнув... ще один «макаров». Від нього сильно пахло звичайним збройним мастилом і чимось специфічно пістолетним. Порохового запаху не було - чи то з нього взагалі ніколи не стріляли, чи то добре протерли та змастили після використання...
       Оглянувши знахідку, Камінський ледь не розсміявся:
       - Твій номер 315858, мій - 315852. Один випуск, одна серія?
       Відповіді не чекав і нічому вже не дивувався. Сунувши другий пістолет за пасок джинсів, застебнув куртку й попередив:
       - Тільки не здумай що-небудь порушити на шляху. Перший же «даішник» буде останнім, що ти побачиш на цьому світі. Рушай помалу...
       «Москвич» повільно поніс їх широким проспектом.
       Почало сутеніти, вздовж магістралі засвітилися ліхтарі. Потік транспорту не зменшувався, хоча зараз, після робочого дня, «нижчому прошаркові», чи як  там, «нижчому ешелонові» слід було б давно відпочивати. Цікаво, чи звернув хтось увагу на цю машину, чи подумав хтось, що ці двоє, що сидять у ній - смертельні вороги, які волею долі стали спільниками, і кожен з них ламає голову, як би перехитрити, переграти, залишити в дурнях іншого заради подальшої долі країни, що в кожного – своя правда, що кожен переконаний лише у свой правоті? 
       Дивно, дивно, незбагненно... Чому для приховування цих матеріальних засобів був вибраний не банк, не броньовані кімнати з охоронно-пожежною сигналізацією, інфрачервоними й фотоелектронними датчиками та прихованими кулеметами біля входу, не надсекретні схованки органів безпеки, а саме система торгівлі? Адже для «великої» справи ця сфера, з її постійними перевірками, ревізіями та комісіями, контролем та звітами, повинна бути найненадійнішою! Бо ж будь-якого обивателя запитай: хто головний крадій у нашій батьківщині? - і він відповість: - той, хто торгує!
       А може, в цьому і весь резон, га? З дитинства пам'ятає Камінський, що куди важче знайти «захований» предмет, якщо він лежить на видному місці. Та й чи стане хтось офіційно шукати цього сейфа, навіть знаючи про його існування?    А... а хто ж може його шукати, коли всі, або майже всі «ланки» однаково зацікавлені в його збереженні!.. Так, є, зрозуміло, багато організацій та осіб, які просто НЕ МОЖУТЬ бути під підозрою, яких просто НЕ МОЖНА кантувати. Не та парафія, як висловився той молоденький мусульманин слов'янського походження в квартирі 293...
       Камінський готувався, він уже подумки під'їжджав до потрібного боксу, до звичайних гаражних воріт. Кооператив «Ювілейний». Який же революційний ювілей мається на увазі? Сімдесятий?.. Ну, то що ж він буде там робити, побачивши цих... «справжніх людей»? Одразу ж почне садити з двох пістолетів? І що далі?..
       - Під'їжджаємо, - тихо повідомив Рифат Ісмайлович, - вмикаючи поворотника.
       Декілька автомобілів терпляче стояли біля воріт, - видно, водіям було роз'яснено, що в'їзд на територію гаражного кооперативу тимчасово заборонено. А може, ці заборони - не рідкість, і народець давно звик?
       Тут же біля брами походжали двоє міліціонерів. Вони уважно оглянули автомобіль, і, коли «Москвич» наблизився, один із них привітно підняв руку. У другому Камінський упізнав Кудеяра - його маленький, загнутий догори носик ні з чиїм не сплутаєш. Теж, напевно, «пішак у великій грі». Але, мабуть, значний «пішак»: куди не кинь - усюди цей Кудеяр. Старший лейтенант міліції, - згадав Камінський, - студент-заочник юрфаку, тридцятирічний ювіляр... Він стояв, похитуючись з п'яти на носок, поклавши лікті на «калашникова», що висить на шиї. Чомусь він нагадував есесівця, як їх зображують у кінофільмах.    Камінський затиснув пістолет між колінами, щоб його не було видно зовні, й завмер.
       Опустивши скло, Рифат Ісмайлович мовчки кивнув офіцерам і не поспішаючи в'їхав на доріжку «Ювілейного». Краєм ока Камінський зауважив, як охоронець у скляній будці підніс до рота маніпулятор вокі-токі. Відразу ж попереду з'явилися двоє бійців спецназу в бронежилетах.

***

       І тут він рвучко обернувся.
       Кретин, дурень, дегенерат!..
       Він же попросив Дінку, попросив, коли був упевнений, що доведеться брати лише общак торгових ділків або підпільний склад зброї! Щоб Дінка, вистеживши їх до кінцевого пункту, відразу ж викликала опергрупу КДБ, щоб справа закрутилося, набуло резонансу, була «оприлюднена»!..
       А потім мало не ліг у транс, почувши про майбутню «революцію», й начисто про все забув...
       ...Він обернувся - позаду, в декількох метрах, на територію гаражного кооперативу «Ювілейний» неквапливо котила редакційна «Волга» з написом «Кореспондентська» на борту.
       Далі все замигтіло обривками - Камінський опинився на землі... закричав до хрипу... кинувся до «Волги», яка вже зупинилася й почала поспішно здавати назад...
       Повз нього, невідомо звідки взявшись, раптом проревіла крита військова вантажівка - чи то «КРАЗ», чи то «Урал»; потужним ударом «Волга» була відштовхнута й перекинута догори колесами, спалахнула вогненною кулею, розкидаючи іскри; заторохкотіли, наче наввипередки, короткі автоматні черги; штовхнуло в плече, в спину, і, відірвавши від землі, крутнуло на місці, кинуло вперед...
       І світ розплився в червоно-чорному тумані, розвалюючись на шматки.



***



       Він не міг розібрати слів - здавалося, хтось говорить за стінкою. Голоси то наближалися, то віддалялися, час від часу до них домішувалося незрозуміле гудіння, то посилюючись, то стихаючи. Чи це гуде в голові?.. З кожною секундою наростав тупий біль у грудях, щось ритмічно стукало, наче маятник.    Чи це стукає серце?
      ...Повільно поверталася дійсність.
       Очі відкрилися.
       Спершу він подумав, що лежить у себе вдома, в гуртожитку. Ні, надто простора кімната, щось не общагівське...
       Може, він у Тетяни?
       Нависала біла стеля.
       Хтось зовсім поруч ходив, розмовляв. Він чув тільки звуки голосів, слова ж танули в безодні.
       Кілька разів знову провалювався в солодке небуття, але мозок відразу ж включав свідомість і повертав до реальності.
       Це похмілля... це важке похмілля. Так, звичайно, він у Тетяни. Треба ж, не пам'ятає, як доповз. Або нові друзі привели?.. Видно, перебрав-таки вчора у тому ганделику, в «Трьох дубах», після невдалих пошуків репортерської роботи. Де ж його носило? А, так, «Вечірка», «Слобідський край»... До «Червоного прапора» завітав. Еге, ще й  до «молодіжки». Та навіщо було пити стільки горілки?.. Ще й візитки свої недійсні роздавав комусь. Треба зібратися, напружитися й прийти до тями, адже скоро має навідатися ця... як там її? – Кордулян, дамочка з гастроному!
       Дінка ж халтуру підкинула. Згадала й зійшла - на бідність, як безробітному й ображеному: ось тобі, на, Олесику, щоб з голодухи на впав...
       Зараз... зараз... усе... буде... в повному... порядку.
       Ще трохи повалятися, поніжитися, і - знову в «Три дуби», по пиво, по різке холодне пиво, по рятівне пиво, яке заповнить пекучу порожнечу, просвітлить мізки та приємно заграє на вчорашніх дріжджах... Або ні: пиво обов'язково знайдеться в Тетяниному холодильнику, прострочене й давно скисле, але все ж таки - пиво! А вона вимиє голову звичайним шампунем, невелика пані...
       - Ну, як ти там, га? Оклемався? - пролунав жіночий голос. - Чуєш, дядьку! Ти живий?
       «Живий», - хотів було відповісти, але губи не слухалися, вийшов лише тихий видих зі стогоном. Повіки повільно розліпилися. Руки були підведені кудись угору й там чомусь підв'язані. Насилу скосивши очі, побачив, що у вени біля ліктів наведені товсті голки, від яких кудись високо тягнуться  прозорі трубки, наповнені рідиною.
       - А куди ж тепер, падла, дінеться, - сказав хтось інший. Чоловік говорить, та й голос знайомий. - О, скільки крові та ліків усандалили, а навіщо, питається? Тьху! Все одно під вишака...
       - Накоїв чого, так?
       - «Накоїв»... Трьох людей замочив. Два стволи при ньому було, зрозуміла, ні? Тебе як звуть, дівонько?..
       - Ой, убив когось?.. - зойкнув жіночий голос.
       - А то ні! Чому ж його тут і стережуть позмінно... От ви йому ці дірки позаліплюєте, а ми йому нових наколупаємо, та ще плюс контрольну в скроню, за статутом... Стаття в нього серйозна, з такою до суду не доживають.
       - Як ви кажете?
       - Погана стаття, кажу.
       З трудом розплющив очі - поруч сиділи двоє в білих халатах.
       Дівчина - напевно, медсестра. Або лікар - наразі незрозуміло.
       І чоловік поруч, з помітно сплющеним, кирпатим носиком. Цей носик, як двостволка, знову цілився в Камінського великими ніздрями.


***


2010 рік, вересень


       - Павле, ми на межі катастрофи. Сталося страшне.
       Кудеяр здивувався. Микола Олексійович ніколи не величав його Павлом - все Пашко та Пашко. Ровесники, друзі, партнери...
       - І що знову?
       - Тобі прізвище Рудерман нічого не нагадує?
       - Скільки разів просив, Миколо, - зітхнув Кудеяр. - Не тягни кота за хвіст, викладай чітко: перше, друге, третє. Дай тобі волю, почнеш з кроманьйонців і мамонтів.
       - Треба буде - почну й зі створення світу. Ти не відповів. Рудерман - громадянська війна, червоні-білі, селянські вози з «максимами» на задку...
       - У якій справі проходив?
       - По твоєму відомству не проходив. Він поет. Поет одного вірша.
       - Коротше, зрозумів, знову накладка. Як із цим... Азариним. Так чи ні?
       - Вже краще б накладка, - ледь стримуючись, пояснив Микола Олексійович.
         І за чверть століття він так і не зміг звикнути до манери спілкування Пашка Кудеяра з людьми - будь вони чи то підслідними, чи то підлеглими, чи то близькими друзями. Лише спочатку обидва були рівні в упряжці, обидва були пристібними. Але часи змінюються. Тепер генерал-майор Кудеяр став корінним, тому й дозволяє собі... Хоча, здавалося, все повинно бути навпаки, як і багато років тому - адже платить, як і раніше Микола Олексійович, а хто платить, той, як водиться, й замовляє...
       Пекінес, заклопотано повискуючи, кинувся під лаву - вчув полівку.
       - Був у мене вчора Євген Рудерман. Скажу тобі: він страшний чоловік...
       - То хай котиться, якщо страшний, в чому катастрофа?
       - Почекай, Павле, тут потрібна невеличка преамбула, аби ти краще зрозумів.
       Енергійна фраза лише позначилася на вустах генерал-майора, але вголос виголошена не була. Він сів зручніше, схрестивши руки на грудях. Годину патякатиме, - подумки похитав головою він, - а насамкінець попросить розібратися з цим жидом, щоб не плутався під ногами...
       - Жив у нашому місті Михайло Рудерман, - продовжував між тим Микола Олексійович.
       Кудеяр посміхнувся:
       - Ти ж казав - Євген.
       - Можеш помовчати п'ять хвилин? Те, що я зараз скажу - це не ідіотизм і не фантазія. Пам'ятаєш пісню: «Ех, тачанка, растачанка...»?
       - Ростовчанка, - машинально поправив Кудеяр. - Пам'ятаю. Але давай-но не будемо співати дуетом, га? Скажи, хто нас конкретно турбує: Михайло чи Євген? Михайлові ж бо сто літ в обід, залишається Євген, як я зрозумів.
       - Михайло вже нікого не може турбувати, - нервово пояснив Микола Олексійович. - Помер давно. А Євген представився його онуком. Не знаю, чи то законний, чи то позашлюбний, усі ж кінці перепуталися...
       - Позашлюбний онук, - похитав головою Кудеяр. - Цікаво звучить. Навіть інтригує. Коротше, за спижженими документами діда-поета ти когось оформив псевдовнуком, а тепер хоче виїхати сам цей... оригінал-прототип? Як у випадку з Азариним?
       - От не дослухав ти, знову поспішаєш. Тобі все піф-паф і в дамки.
       - Можеш пояснити виразно, чим ти засмучений?
       - Засмучений? Та ні, я не засмучений...
       Микола Олексійович повів плечем і, змахнувши неіснуючу порошинку з рукава, глянув на Кудеяра:
       - Я можу бути засмучений у зовсім різних випадках, та лише коли вони мають пряме відношення до мене. Якщо, наприклад, я за рекомендацією вірних друзів оформляю документи незнайомій мені людині, яка на перевірку виявляється лайном: обіцяє заплатити «після того, як...», а потім показує мені дулю вже з Тель-Авіва. Цей мерзотник не тільки всіх кинув, а й виставив мене дурнем перед моїми ж приятелями, які за нього поручилися... Або якщо мій син потрапляє в транспортну аварію і дзвонить мені з лікарні на мобільника, щоб я терміново приїхав, а я в цей час спокійно дивлюся серіал, адже батарея в
моїй трубці давно розрядилася... Або ж я поспішаю на важливу зустріч, а на півпуті раптом закипів радіатор, я змушений довго чекати, поки він охолоне, й лише після цього згадую, що ємність з антифризом залишилася в гаражі, а при собі є тільки мінеральна з содою...
       Зітхнувши, Кудеяр глянув на годинника, навіть наблизив його до очей, і похитав головою.
       - Можу коротше, - Микола Олексійович відстежив цей жест. - Я повинен був чемно попросити передоплати від потенційного клієнта, а не вірити обіцянкам; зобов'язаний був вчасно підзарядити свій телефон, а вже про те, що рівень рідин в моторі потрібно постійно контролювати, відомо навіть блондинкам, не в образу їм будь сказано. Але зараз... Все, що відбулося годину тому...
       Микола Олексійович замовк і, підшукуючи слова, клацнув пальцями.
       - Це мене не збентежило й не засмутило. Це мене вразило, приголомшило. Зламало, якщо хочеш. Я не можу знайти пояснення. А я не люблю непорозумінь, вони мене доводять до паніки. Така вже я людина...
       - Та в чому ж справа, конкретніше можеш?
       - Він все знає про Азарина.
       Кудеяр подався вперед:
       - Хто - «він»?
       - Рудерман. Євген Рудерман.
       - Звідки знає?
       - Від мене, Пашуню. Від мене.
       - Не зрозумів... - Кудеяр гикнув і закашлявся. - Це не марення?
       - Це не марення. Це страшно. Він... він читає думки.
       У Миколи Олексійовича раптом дрібно затремтіли зіниці. Кудеяр завмер від цього незвичайного видовища. Співрозмовник був явно не в собі. П'яний? Ні, начебто не пахне.
       - А до цього він сказав, - продовжував Микола Олексійович, - що володіє іменним «маузером» Михайла Рудермана, і що подарував його чи то Наркомат оборони, чи то сам Будьонний. А я пригадав, що саме «маузер» Рудермана у нас уже бовтався, один з моїх агентів стягнув його в Азарина, коли шукав документи...
       - Чекай, чекай, стоп. Скільки тих «маузерів» бовталося у твоїх Рудерманів?
       - Два, принаймні.
       - А як один опинився в Азарина?
       - Азарин - теж його онук.
       - Чий онук?!
       - Онук Рудермана, - пояснив Микола Олексійович. - Це перевірено. Павле, мені все це вже не подобається.
       - І де зараз цей другий «маузер»? У твого агента?
       - Це був Новіков, - зніяковіло промовив Микола Олексійович. - Ти ж сам його... пам'ятаєш?
       - Не пам'ятаю, - різко відповів Кудеяр. - Продовжуй.
       З подальшого напівбожевільного бурмотіння він зрозумів одне: друг і соратник не повинен підвестися з цієї лави. А як підведеться - то ще невідомо, куди попрямує.
       - Коли він сказав про пістолет, Павле, то я все згадав: і Азарина, й Новікова, і тебе, і... що ми їх прибрали. А він, онук цей, тільки глянув на мене, та й каже: «Дорогий пане, ви причетні до декількох вбивств, у тому числі й Леоніда Азарина. А всіх ваших жертв я поіменно не знаю. З вами пов'язаний якийсь високий міліцейський чин»... Мало того, він сказав, що ми вбили якусь Діну Левіну та якогось ще Олексія Камінського... Все! Павле, я не маразматик! Я був мокрим, мене трясло! Все, про що я думав, він коментував словами, навіть те, чого я не знав, але здогадувався!..
       Пекінес Чарлі здивовано подивився на господаря - він ніколи не бачив, щоб у того так тремтіла рука: повідець дивно смикається, часто й неболяче. Навіть трошки приємно...
       Маразматик ти чи параноїк, це вже значення не має, - думав тим часом Кудеяр. - Але ти вже труп. Ще лише одне питання...
       - Він назвав моє прізвище?
       - Прізвище... - замовк, пригадуючи, Микола Олексійович. - Ні, не пригадую. А чи назвав?.. Я не пам'ятаю, я нічого не пам'ятаю! Я майже втрачав свідомість, мене колотило, як у лихоманці. Все було в тумані... - повторював він, шаленим поглядом озираючи паркову алею. - Я не витримаю, Пашуню... Допоможи, порятуй мене!..
       - Витримаєш, - Кудеяр ніжно поклав долоню на шию старого приятеля, обнімаючи й заспокоюючи. Великим пальцем намацав і притиснув ледь пульсуючу точку. - Нічого страшного не сталося, ні-чо-го, Миколко. Здужаємо.
       Через деякий час він поклав руку собі на коліно.
       Микола Олексійович сидів, відкинувшись на спинку лави й опустивши підборіддя на груди. Пекінес тихо поскиглював під ногами.
       Генерал-майор клацнув запальничкою, випустив щільний клуб диму й, мигцем глянувши на нерухомого приятеля, не поспішаючи попрямував до виходу з парку, заклавши руки в кишені спортивної куртки.
       Його вже нічого не турбувало.



***


2012 рік, вересень


       Вона рвучко повернулася на лікті. Ковдра, шо збилася під бік, на мить скувала, знерушила тіло, й це посилило страх, серце забилося попід самим горлом. Розбудив якийсь звук, негучний, але несподіваний, і джерело цього звуку знаходилося досить близько. Але що це було, що?..
       Світло місяця яскравою плямою розпласталося по стіні, відображаючи контури віконної рами. Годинник гостро виблискував цифрами «3:18».
       Пожмакана ковдра відлетіла під стіну. Опустивши ноги на підлогу, жінка намацала капці, але встати так і не зважилася.
       Звук повторився. Вона здригнулася, навіть не згадавши, а інтуїтивно відзначивши, що збудило саме це: металеве поклацування в коридорі. Рипнули дверні петлі, хитнулася кватирка, по голих ногах пройшов вітерець. Зібравшись і охопивши руками плечі, вона сиділа на ліжку, ніби кам'яна статуя, боячись поворухнутися, намагаючись не дихати - щоб разом із видихом не вирвався крик чи стогін.
       Хтось увійшов до квартири й акуратно закрив за собою двері - було чутно, як один за іншим спрацювали клямки замків. Нічний гість явно не орієнтувався в просторі - тицьнувся у вішалку, потім зачепився за взуттєву тумбочку, й лише після цього заскрипів паркетом.
       Грабіжник? Квартирний злодій?.. Звідки в нього ключі від двох англійських замків? Якщо готувався до крадіжки, то повинен був заздалегідь все розвідати і з'ясувати, що нічого цінного тут немає, що не живуть тут ні комерсанти, ні бізнесмени, ані олігархи. Маніяк, гвалтівник?.. Такий на все піде для досягнення своєї брудної мети, якщо вже зумів потрапити до домівки...
       Кроки на секунду завмерли, потім м'яко проскрипіли до спальні.
       У скляному отворі дверей з'явився силует.
       Вона глибоко вдихнула, і розкрила була рота, щоб закричати, але лише стиснулася й захрипіла, наче хтось здавив їй горло. Це здавалося жахливим сном - коли хочеться покликати на допомогу, а замість крику виривається лише стогін, слабкий стогін, але такий, що пробуджує та звільняє від кошмарних сновидінь...
       Тінь хитнулася і завмерла. Прибулий на мить припав до шибки, але крім помаранчевого диску місяця і власного відображення нічого розглянути не зміг.   Він пройшов у вітальню й завозився там - це стало зрозуміло по кроках і глухих звуках, з якими висуваються й закриваються шухляди. Кілька разів майнув слабкий промінець кишенькового ліхтарика, потім - тихий шурхіт, шелест паперів... Що він шукає? Не знайти тут ні грошей, ні коштовностей: єдині золоті сережки - у вухах господарки, золотий ланцюжок - на шиї... Не кавовий сервіз же він хоче вкрасти, не телевізор, не книжки?..
       Вона схопилася, намагаючись угамувати тремтіння в колінах, наблизилася до дверей, але відкрити не наважилася. Кілька хвилин стояла, притулившись до стіни, поки не згасло світло ліхтарика. І знову - тихі поспішні кроки, знову рипнули петлі, клацнули замки.
       Розчахнувши двері, вона пробігла по квартирі, всюди на своєму шляху вмикаючи світло. Ніщо не нагадувало про вторгнення, нічого не змінилося, ніяких слідів, ніяких чужих запахів.
       Схопила трубку, набрала «02» і, плутано пояснивши черговому причину виклику, завмерла, очікуючи відповіді.
       Міліціонер відрізнявся чудовим гумором. Кілька секунд помовчавши, спокійно відповів:
       - Зараз пришлю танк, два вертольоти і піхотний взвод для охорони. А щоб не було глюків - менше споживай. Моя тобі порада. Горілка - отрута, горілка - зло. Добре усікла?
       - Так, - видихнула вона. - Даруйте.
       І, поклавши слухавку, охопила щоки долонями.