Чи можемо ми допомогти зберегти життя рідній людині або продовжити його? Чи все ми робимо для того, щоб ми і наша родина були щасливі, здорові, відчували тільки позитивні емоції, були повні життєвих сил і задоволені своєю долею? Чи усвідомлюємо, яку роль в житті відіграють почуття, любов, слова, наша участь, моральна і фізична підтримка? Чи замислюємося про цінність і крихкість людського буття - свого, близьких, глобально? Про це моя сімейна хроніка.
Взимку 1980 року Василь повідомив братам, що батько в дуже поганому стані і може померти. Степан і Микола взяли дні в рахунок відпустки, Степан виїхав з Донецька поїздом через Київ, Микола, із-за робочого графіка не встигнувши на цей потяг, наступного дня вилетів до Рівного літаком, потім автобусом приїхав у Велехове, сусіднє село, а звідти до рідного хутора - рукою подати.
Взимку темніє рано. До хати підійшов у сутінках. Мороз міцнішав, до 20, але через хвилювання за батька Микола його не відчував. Постукав у вікно, в сінях грубий жіночий голос запитав: «Хто там?» Оксана, співмешканка діда, відкрила гостю. Микола ввійшов у світлицю і відразу відчув холод. У приміщенні було зимно, мабуть, давно не топилася піч, пара валила з рота, роздягатися не хотілося. Батько спав на ліжку в кожусі, накритий таким же зверху, згорнувшись калачиком, блідий, холодний. Микола валізу поставив і відразу ж кинувся за дровами, якими був завалений весь двір, піч розпалив. Один оберемок згорів, - пішов дух тепла; дід прокинувся, насилу сів, кожуха зняв, залишився у в'язаному светрі, ватяній тілогріїчці та ватяних штанях, але все дрижав. Запитав тихим надтріснутим голосом: «Хто це приїхав? Микола?» Обійнялися.
У кімнаті повітря ніяк не нагрівалося. Вже й друга купка дровин згоріла. Оксана у печі готувала вечерю, але була незадоволена, що багато дрівець згорить, бо зима довга. Що ж так незатишно в кімнаті? І третій оберемок оцупків перетворився в життєву енергію.
За північ прибув Степан, йшов пішки зі станції 7 км. Теж здивувався, що в хаті прохолодно. Глянув під дідове ліжко, а там більше двох десятків величезних заморожених гарбузів лежить. Так ось у чому справа! За кілька хвилин викинув їх у сіни, залишивши пару на корм свиням. Оксана, правда, не дозволяла, лаялася, але хіба перешкодиш шахтарським силі і характеру? Потепліло відразу. Дід ожив, навіть тілогріїчку і светр зняв. Повечеряли і заснули в теплі, дід спати ліг у спідньому .
Наступного дня Василь приїхав на машині, батька і братів забрав у Володимирець. Дід дуже здав за останні роки. 84 вже стукнуло. Не ходить, ноги і руки опухли, як тумби стали, обличчя набрякле. Повезли його в лікарню, поклали на стаціонарне лікування, провідували кілька разів на день. Турбота рідних, лікарняний догляд, постільний режим, уколи, пігулки, регулярне харчування зробили свою справу, - батько одужав.
Два тижні Степан і Микола гостювали в рідному краю. Коли діда з лікарні виписали, зібралися четверо братів у рідній хаті, і розмова зайшла про те, кому вона дістанеться після смерті батька. Іван, найстарший, каже: «Якщо будете претендувати на спадщину, пущу червоного півня, спалю хату». Степан, Микола та Василь подумали і написали відмову від своєї частки на користь Івана, адже він поруч і пообіцяв заходити частіше, наглядати за дідом і Оксаною, якій дозволено було до його смерті жити в хаті і доглядати господарство. Брати пригрозили, що буде холодом і голодом батька морити, виселять її з дому.
Оксані 65 років було, коли сходилася з дідом, йому - 80 . Засватали їх місцеві баптисти. Просвітер жінку налаштував на те, що Гриць старий, скоро помре, а їй хата дістанеться. Звали її в селі Кричилянкой, за місцем народження. Після війни її сім'ю заслали до Сибіру за те, що батько і брат були поліцаями і членами УПА. Оксана в шлюбі ніколи не була, не тільки голос був грубий, але й характер суворий, чоловічий, і, як у чоловіків, у неї росли вусики. За 30 років життя на півночі вона побачила різне, багато чому довелося навчитися. Розводили собак, натаскували цуценят, продавали їх та шапки, шуби і пояси з собачих шкір, поставляли м'ясо собак місцевим любителям екзотичних страв. Оксана не боялася нічого, сама могла впоратися з будь-яким псом, сама вбивала собак, сама з них шкури здирала і білувала. Приїхала в рідне село після смерті батька, але в їх будинку давно жили чужі люди, до того ж звірства бандерівців ще свіжі були в пам'яті односельців, і ті обходили її стороною. Зате в секту баптистів-штундів прийняли з розкритими обіймами і навіть чоловіка засватали. Оксана сподівалася на швидку смерть діда, але не так сталось, як гадалось! Він справно працював на городі, в полі і саду та помирати не збирався. Навіть ночами походжав до своєї молодої дружини. Жалів її, може, згадував Параску, якій не додав тепла, а скоріше розумів, що це остання жінка в його житті. Вдень, бувало, приляже Оксана відпочити, а він поряд сяде, погладжує її, примовляючи: «Оксаночко, голубко моя!». Не криючись від рідних показував свою ніжність. До того ж жити одному в такому віці було нелегко, а йти до дітей з рідного дому він не хотів.
Оксана господинею себе почувала, все в свої руки забрала, за роки життя з дідом на всьому економила, приховувала від нього, скупилася, молоко і яйця здавала в колгосп, щось ще продавала, а гроші складала собі в гаманець. Через чотири роки спільного життя дід занедужав, Оксана і вирішила «допомогти» йому якнайшвидше відправитися на той світ, приморозивши та застудивши, але сини завадили. Після їхнього візиту присмиріла. І ще 7 років разом прожили дід Грицько і Оксана-Кричилянка.
Дід помер 5 березня 1987 року, на наступний рік після Чорнобильської аварії. Іван був поруч, намагався з дідом поговорити, але той за кілька днів до смерті розмовляти перестав, тільки хрипів. Ховали його четверо синів і онуки 8 березня, в такий же холодний день, як тоді, 7 років тому, коли брати приїжджали до хворого батька. Через кілька місяців Оксана в рідне село поїхала, хату собі там купила...
Багато можна навести прикладів з життя родичів і знайомих про небайдужість до чужої біди, про безкорисливу допомогу і любов до ближнього. В людині природою-матінкою закладено потребу любити і творити добро, дарувати тепло і частку своєї душі, не чекаючи взамін нічого, і бути від цього щасливим.
На фотографії Василь, дідусь Грицько і Степан.