Якогось ранку збагнути, що починаєш забувати слова.
Що врешті не потребуєш їх, бо з кожним днем у селі стаєш усе більше подібною на вино у старій зеленій пляшці. Вистояне, втишене, мовчазне. «Якщо можеш не писати – не пиши», – казав хтось із мудрих. Я – можу. Тому не пишу.
Город заростає травами безіменними: впертими і живучими. Підозрюю, що малокультурними. У культурних немає такої жаги до життя – і мені їх шкода. Тому щодня вибираю якийсь миршавий «інтелігентий» рід – вишукую навмання поміж півметрових бур'янів координати занедбаної грядки – і зачинаю полоти. Ненавиджу сапки-рискалі, не вмію ними користуватися. Мене лякає метал, що врубується у плоть землі – це дещо нагадує середньовічні тортури. Інша справа – полоти. Занурювати руки у густе плетиво стебел, пестити широке листя, шукати обриси знайомих огірків_моркви_цибулі – та ретельно висмикувати з грядки (голови, серця) усе зайве. Зайве у даному контексті, звісно.
«Окультурення території» – це так називається. Вибір на користь корисного (доброго_світлого). У школі на уроці біології, до речі, всі рослини так і розглядалися – у контексті «корисності для людини». Мовляв, те що корисне – цяця, а не корисне (навіть не йдеться про шкідливе, просто те, чого не можна з'їсти-згодувати-переробити) – кака. Бур'ян. Безімена трава. Сотні видів рослин, яких ніхто і не знає по імені. Мільйони поколінь безіменних людей, які минули, і минають, і минатимуть. Як, врешті, і це зелене літо. Як і плетиво тіней-півтіней на кроні молодого розлогого горіха. Як і слова моєї мови.