Вiд Скiфii до Украiни

Андрей Поправко
Семасіологічний підхід до палео- та етногеографії

З часів, як постала назалежна Україна, і нині, з кожним роком зростає інтерес у світі до нашої країни, а також інтерес власних громадян до її витоків, що сягають глибин віків і тисячоліть. А історія України, особливо прадавня, має безліч як білих плям, так і чорних, тобто навмисно затушованих…

Отож: Хто ми є? І звідки? Які племена і як саме утворювали український етнос, де саме вони мешкали?..

Починаючи від ІХ ст. по Р.Х., від часів Київської Русі, історія України більш-менш ясно простежується. Але що було до того, у долітописні часи? За браком власних історіографічних джерел (“Велесову Книгу” досі наука відкидає, та й, втім, пам’ятка ця поодинока* ) доводиться спиратися на джерела іншомовні: грецькі, латинські, інколи перські, арабські, німецькі. З них перед нами постає велика кількість назв етнічних та інших топонімічних**. Щодо останніх, то тут важливо чітко з’ясувати: де знаходяться відповідні річки, озера, гори, поселення, міста, місцевості. А щодо етнонімів, то треба визначити, які з них дублюють одне одного, яка назва з часом заміщується іншою (задля цього треба ще збагнути менталітет наших предків).

А тому постає задача: з’ясувати семантику, тобто смисл, топоніму, а також чи є взаємозв’язки між топонімами. Дивна річ, але в науці цим докладно не займалися. Були лише одиничні спроби. І багато з них невдалі.

Варто вказати, що топонімічні назви звичайно напрочуд життєздатні. І якщо з часом не сталося просте заміщення однієї назви іншою, між якими немає семантичної або фонетичної спільності (як це, наприклад, по-волюнтаристському було за радянських часів), заміна старого оніма новим звичайно відбувається за одним із двох “сценаріїв”:
1) При обізнаності (збереженні пам’яті) в середовищі етносу щодо семантики (змісту, значення) назви, остання перекладається, пристосовується до змін мови і (або) лексики етносу. Це можна назвати “синонімічною” заміною. Наприклад: Стариград > Ольденбург;
2) При відсутності знань (забутті) про семантику старої назви, остання переусвідомлюється на грунті фонетичних асоціацій. Це можна назвати “омонімічною” заміною. Наприклад: Сари-чин (тюрк. “жовтий пісок”) > Царицин.

Також варто зазначити, що намагаючись віднайти семантику назв, а етноніми зазвичай сягають спільноіндоєвропейської, неолітичної давнини, ми використовуємо насамперед мову давньоіндійську, відому як індоарійська, або ж санскрит. Це робиться з двох причин:

1) За багатьма гіпотезами Україна входила до правітчини індоєвропейців. Тут можна згадати дослідників ХІХ ст. Р.Летема, Ф.Шпігеля, В.Бенфея, А.Потебню, К.Ріттера, Ф.Боппа та археологів і мовознавців ХХ ст., таких як П.Кречмер, В.Георгієв, Г.Чайлд, М.Гімбутас, С.Пігготт, В.Софронов, Е.Грантовський, В.Абаєв, Т.Гамкрелідзе, В.Іванов, В.Даниленко, Ю.Шилов та ін., що внесли вагомий внесок у дослідження індоєвропейської давнини. Отож, використання санскриту, як прадавньої мови, що збереглася в широкому обсязі, що приблизно на тисячу років (мова про санскрит Вед) старша за класичну давньогрецьку і ще на півтисячоліття за латинську, і яка є підгрунтям для всіх сучасних індоєвропейських, є абсолютно доречним.

2) Як доводять О.Трубачов, чия праця «Indoarica в Северном Причерноморье» стала нині класикою, і сучасний український індолог Степан Наливайко, мова давнього населення України в І тис. до Р.Х. і пізніше була близькою до індоарійської, ближчою, ніж до давньоіранської (бо скіфів у науці вважають іраномовними — ми це не заперечуємо, але й однозначно не стверджуємо).

Отож, ставиться завдання визначити значення, смисл топонімів, що згадуються у давніх іншомовних джерелах, і це мусить полегшити справу креслення етногеографічних мап історії України на протязі півтори тисячоліть – від скіфських до києворуських часів.

Зупинімось на декількох історичних проблемах.

Перша — розселення племен Геродотової Скіфії. Багаторічна дискусія щодо цього питання останнім часом дещо вщухла, але не через вирішеність проблеми, а через утвердження однієї із схем, яку в науці нині вважають загальноприйнятною (схема Тереножкіна-Ільїнської). Основне розходження етногеографічних мап стосується перш за все трьох племен: скіфів царських, скіфів-землеробів (борисфенітів) та скіфів-орачів. За картосхемою Тереножкіна-Ільїнської перші населяли степи від Північного Криму до Дону, другі — Лівобережний, а треті — Правобережний лісостеп сучасної України. За іншими схемами племена ці здебільшого туляться ще ближче до Чорного і Азовського морів.

Щоб правильно зрозуміти Геродота, треба з’ясувати, де саме знаходяться річки Пантікапес, Гіпакіріс та Геррос, а також місцевість Гілея. Перелічені річки Геродот указує як великі річки Скіфії.

З Пантікапом ототожнюють, звичайно, річки Інгулець або Конку, бо — за розумінням Геродотового тексту — Пантікап упадає в Дніпро, схоже, з правого берега у місцевості Гулає (традиційне прочитання: Гілея), а це — колишній лісовий масив у гирлі Дніпра. А проте ані Інгулець, ані Конка (вона впадає зліва) не відповідають описові (за багатьма позиціями), та й як би не зважувати на значнішу повноводність річок за античних часів, жодна з кандидатів у Пантікап у Пониззі Дніпра не “тягне” на велику річку.

Ось що пише арабський географ Худуд-аль-Алама у творі “Границі світу” (983 р.): “І ще є Ріка Русів. Вона виходить із середини землі склабів і тече на схід, доки дійде до границь русів. Тоді вона тече коло міст Ортаб, Слаб, Куйафе — а це міста русів, та й, перейшовши границі кипчаків, завертає на південь до печенігів і упадає в Атель-Узу” (Дніпровсько-Бузький лиман).

Тут під “Рікою Русів” розуміється водна артерія Прип’ять — Дніпро. Це не помилка географа, не плутанина; таке розуміння, що Дніпро починається з витоків Прип’яті, виказують як інші античні свідчення, так і “Велесова Книга”, де говориться, що предки наші називали Прип’ять Дніпром і навпаки, навіть наголошували останнє: “а сен іменова Непре Препенте, яко бо вутце сен іменова Непре Препенте” (ВК, 5а). Отож, Прип’ять виступає як інша назва Дніпра.

Повернімося до Геродота. Якщо у давньогрецькому слові ‘;;;;; вбачати не географічну назву, а просто перекласти його за значенням: “лісовий край”, “полісся”, то отримаємо наступне прочитання: “Далі тече п’ята річка [після Істра, Тіраса, Гіпаніса і Борисфена], що зветься Пантікап. Той витікає на півночі з озера, і між ним і Борисфеном живуть скіфи-землероби; тече він через Полісся і, перетнувши його, зливається з Борисфеном” (ІV, 54).
Звідси напрошується гіпотетичний здогад: велика річка Пантікап — це Прип’ять. Збереглася також спільність у назві: Панті // -п’ять, тобто “шлях”, “путь”, у ВК та інших джерелах — пенте  (“Препенте”).

Невідповідності Геродотового опису (та й іншіх свідоцтв) дійсності були помічені ще за античних часів. Зокрема, Пліній Старший зазначав: “Деякі автори переказують, що Пантікап зливається з Борисфеном біля Ольбії, але ж точніші стверджують, що з Борисфеном [там] зливається Гіпаніс” (ІV, 83), тобто Південний Буг.

Саму назву Пантікап перекладають як “Рибний шлях”. На наше переконання формант -кап гідроніма (що не є грецьким і трактування його як “риба”, а точніше “кефаль”, викликає великі сумніви), має значення “приємний”, “радісний”, “любимий” і т.д. При-п’ять… Прія — богиня любові у давніх слов’ян, відповідна Індійська богиня Пріті — це друга жінка бога кохання Ками. Давньоіндійське priti — “радість”, “любов”; priya — “приємний”, “милий”, “дорогий”, “любимий”. Щодо відповідного форманту –кап, то порівняймо з д.-гр. ’;;;;;; — “любити”, “бути задоволеним”, “радіти”, ’;;;;; — “любов”, “кохання” (зміна g — k). Купідон (Cupido) — бог кохання у латинян. Дієслова cupere — “бажати”, “жадати”, capere — “вабити”, “чарувати”.

А де ж Гіпакір(іс) і Герр(ос)? “Шоста річка” Гіпакір, залишаючи праворуч себе Полісся, вливається в море; а “сьома річка” (восьма ж і остання у переліку великих річок — Танаїс-Дон) Герр відокремлюється від Борисфена в місці, до котрого він відомий, де протікає через країну з тією ж назвою Герр, відділяє скіфів-кочовиків від царських скіфів і вливається в Гіпакір.

Заплутана картина! Але напрошується здогад, що Гіпакір (а фонетично вірніше: Гупакур — ‘;;;;;;;;) — це Десна, а Герр — це Сейм. Стосовно останнього, то давньоіндоєвропейські слова гер і сьям (шьяма) є семантично тотожними, бо означають “бик” (часто — чорної масті), “пан”, “герой”. У назві Гупакур також є “бичачий” компонент кур, і всю назву можно перекласти як “бичача вода, рідина”. Є багато річок — допливів Десни і Сейму, що мають назви Курка, Куриця, Кур’я. (З великих річок маємо закавказьку Куру). Але можна накреслити такий гіпотетичний ланцюжок між Гупакуром і Десною: Гупакур > Упакар (“надаючий допомогу”), Упахар (“приносити подарунки”), Упахара (“дар”, “подарунок”) > Дешна, Десна (так само “дар”, “подарунок”).

Так, подібна ідентифікація річок не узгоджує геть усі елементи Геродотового опису. Але якщо припустити, що, по-перше, під Пантікапом, треба розуміти не лише саму Прип’ять, але й усю водну артерію Прип’ять-Дніпро, а, по-друге, Під Гупакуром і Герром виступають назви інших торговельних комунікацій — шляхів сполучення (не завжди водних і які включають до себе більш, ніж одну річку), то все узгоджується, цей головоламний клубок розплутується***! До речі, ймовірно, що й річечки на півдні Скіфії мали дублюючі назви: Гупакур — Каланчак і Герр — Молочна (К.Птолемей на своїй мапі називає Герром саме Молочну).

Тоді з Геродотового опису випливає, що дніпровське Лівобережжя аж до Криму, Азовського моря і Дону, але переважно — за даними археології — між Сеймом, Сіверським Донцем і Ореллю, населяли царські скіфи, скіфи-землероби ж населяли Правобережжя Середнього Подніпров’я, а на захід від них розташовувалися скіфи-орачі — між Карпатами і верхів’ями Прип’яті, у Поділлі — Галичині — Волині, між алізонами і неврами — посеред вказаної Геродотом комунікації Південний Буг — Буг Західний (що йшов далі через Віслу у Балтійське море).

Чомусь усі дослідники Геродотової Скіфії розташовують царських скіфів у степах і вважають їх кочовиками, але ж ніде Геродот номадами їх не називає! Чомусь вважають, що лише кочова орда може бути найсильнішим скіфським племенем і панувати над іншими скіфами! Шукаючи місцевість Герри у степах, у Пониззі Дніпра, з її курганними похованнями царів, про які оповідає “батько історії”, дивуються, що скупчення великих курганів початку VІ — до середини ІV століть до Р.Х. розташовані у лісостепу, південніше Сейму (головно на Сулі). Усі ж відомі багаті (“царські”) кургани Нижнього Подніпров’я відносяться до пізніших, післягеродотових часів (ІV – ІІІ ст.).

Звернімо ще увагу на таку річ. Прип’ять і Сейм знаходяться далеко від узбережжя Чорного моря, натомість Геродотові річки Гупакуріс і Геррос, як можна зрозуміти, знаходяться від моря неподалік. Це, звісно, викликає зайві сумніви у правильності нашої ідентифікації. Але зазирнемо у стародавні карти, накреслені на грунті мап Птолемея та його наступників-географів (Б.Сильвана, Н.Германа, С.Герберштейна, Г. де Йоде, Дж.-А.Маджіні). Відкриймо нещодавно виданий атлас “Україна на стародавніх картах” (К.: Картографія. — 2004) і подивімось на мапи (західноєвропейські, ХVI – поч. ХVIІ ст.), надруковані на стор. 13, 20-21, 34-35, 38, 70-71, 82, 83, 112-113. На деяких з них замісць підпису Борисфен (як права притока “головного” Борисфена) читаємо Прип’ять (Prepecz, Prepetz). І ця річка (разом з іншими та, зокрема, містом Києвом) знаходиться надто близько до Чорного моря!

Наше припущення, що назви Прип’ять (Пантікап) і Борисфен (Дніпро) прикладалися фактично до однієї водної артерії, використаємо для розв’язання загадок Птолемеєвої мапи Давньої України. На ній накреслений Борисфен з п’ятьма містами (населеними пунктами) на його берегах та “рукав Борисфена”, що є на мапі його правою притокою — з трьома. У верхів’ях цієї притоки вказане озеро Амадока (на деяких мапах вона бере початок з цього озера, хоча в тексті “Географії” Птолемей пише, що “рукав Борисфена” протікає “біля” озера Амадока).

Окрім озера, такі ж самі назви мають гори, місто і плем’я (відповідно Амадоцькі, Амадока, амадоки). Етнічну назву амадоки вчені розтлумачили з індоіранських мов як “сироїдці” (;ma + adaka), тобто “ті, що їдять сире м’ясо”, на чому й заспокоїлися. Вже близько двох століть подібне тлумачення кочує з однієї наукової праці в іншу, навіть М.Грушевський вважав його прийнятним. А проте... Якщо з подібним прізвиськом племені (наданим чужинцями), справді, можна було би погодитися, то невже таку назву можуть мати інші подібні топоніми: гори Сироїдці, озеро Сироїдець, місто Сироїдець? Чи може подібне бути? Нарешті, як таку семантику може мати особове ім’я людини, адже відомі в історії двоє фракійських (одріських) царів на ім’я Амадок(ос)? Дивні назви...
Під “рукавом Борисфена” звичайно розуміють Південний Буг. Але у його верхів’ях “пристойних” озер нема.

Звернімо увагу і на те, що географ до водоймища Амадока застосовує термін palus (а не lacus), тобто “болотяне озеро”, “озеро серед боліт”. А отож пригадаймо, що у верхів’ях Прип’яті — а під “рукавом”-притокою виступає саме Прип’ять — знаходяться Шацькі озера, серед яких — достатньо велике, помітне у європейських масштабах, озеро Світязь.
Етимологія і семантика гідроніму Світязь являє чергову загадку. Втім, її не важко розкрити.

Давньоіндійська дієслівна основа svad — “подобатися”, звідси sv;du — “солодкий”, “милий”, sv;da — “насолода”, “утіха”, “задоволення”, sv;day — “насолоджуватися”; також svadha — “радість”. Аналогічно англ. sweet — “приємний”, “улюблений”, “милий”, “коханий”, “солодкий” і т.і.

Суфікс -язь у гідронімі Світязь — звичайний слов’янський, що відповідає д.-інд. -as, який додається до основи (дієслівної, звичайно) для утворення іменника або якісного прикметника.

Отож, Світязь можна перекласти як “миле”, “те, що дає милість, насолоду, приносить радість”.

Корінь нашого слова радість має древньоіндійські відповідники rat-, r;d(h)-.
Наприклад: rati, ratha — “радість”, “насолода” (в т.ч. любовна, сексуальна); rata — “насолода”, “розвага”, “радіти”, “звеселятися”; r;ti — “милість”, “благо”, “дар”; r;dh — “бути щасливим”, “умилостивляти”; r;dhas — “благо”, “удача”, “дар”; radhra — “благочестивий”; ratna — “жертовний дар”.

Ми не випадково звернули увагу на значення “радість”. Річ у тім, що у санскриті є з тим же значенням слово ;moda (;mada), що також означає “той, що приносить радість”. Додамо сюди дієслівну основу mad — “радіти”, “радувати”, “догоджати”, “подобатися”, “отримувати задоволення”; mada — “пристрасть”, “весолощі” (а також “сп’яніння”, “божевілля”, пор. з англ. mad); madhu — “приємний”, “солодкий”, “мед” та ін.; “madana — “любов”. Доречно тут згадати латинське amo — “люблю”, “кохаю” (amo < ;moda?).

Значення любові притаманне і вищепереліченим словам з основами rat-, r;d(h)-.
Як наприклад: rati-jna — “обізнаний у коханні”; ratimant — “закоханий” і “радісний”; ratirasa — “любовна насолода”; ratibandhu — “коханець” та ін.; нарешті, ім’я Раті (Rati) має дружина бога кохання Ками.

Радість і любов ходять поруч. Мовознавці, до речі, доводять, що праслов’янське *радъ (“радий”, “радісний”) розвинулось від *ordъ — “бажання”, що, в свою чергу, походить від i.-є. or-/er- — “кохати”, “любити”. І поруч з любов’ю і радістю — насолода і веселощі.
А тепер подивімось на мапу Волині. Серед численних озер знаходимо чимало з такими прикметними, знаменними назвами: Радожечи, Люб’язь, Любовель, Любань, є й річка Веселуха. Трапляються подібні й поза межами Волині.

Озеро  С в і т я з ь  — Птолемеєва  А м а д о к а  — в цьому ж семантичному ряду.
Певним чином на гідронім Амадока може претендувати й озеро Люб’язь, крізь яке протікає Прип’ять, бо на деяких мапах остання витікає з озера. Та й у Геродота: “Пантікап… витікає на півночі з озера”. Але, на нашу думку, пріоритет слід надати оз. Світязь, грунтуючись, насамперед, на вказівці Птолемея: “частина ріки Борисфена (мова про “рукав” — А.П.) [протікає] біля озера Амадока”.

Форманти рад-/рат-, люб- часто зустрічаються в назвах населених пунктів (обмежимося слов’янськими і переважно містами): Люблін, Люблінець, Радом, Радимно (Польща), Радніце (Чехія), Радошина (Словаччина), Радомир, Раднево (Болгарія), Любляна (Словенія), Радовіш (Македонія), Любча, Любань, Радошковичі (Білорусь), Радоніж (Росія). Але найбільше — у Правобережній Україні: Радомишль, Радехів, Радунь (на Дніпрі і в Білорусі), Радуль, Радівці, Раденичі, Радехинці, Любешів, Любомль, Любеч, Любар, Великий Любінь...
Де ж було місто Амадока? Але перші кандидати: давньоруські міста на Дніпрі Любеч і Радунь, розташовані поруч один до одного (північ Київщини). Але археологічні дані утверджують пріоритет Любеча.

А як же правильно інтерпретувати етнічну назву? Ama-da-ki — “ті, хто творять радість, любов, милість”? Варто іще розширити коло значень.

Серед значень розглянутих лексем є ті, що пов’язані з жертовними відправами, богослужінням, релігійними звичаями.

Окрім давньоіндійських, є суто слов’янські. Радуниця — язичницько-християнське свято сонця, світла, померлих; уявлялося, що під час святкування душі померлих приймали участь у трапезі, що творилася на їх могилах. У християнстві перетлумачено як святкування з померлими радісної події — воскресіння Христа. Семантика назви саме від радості, а не жалоби (д.-інд. дієсл. основа rud — “ридати”, лит. rauda — “жалобна піснь” і т.і.). У “Велесовій Книзі” мовиться про жерців, що вони “радогощі діяли”. Можна згадати давньослов’янське святилище Радігощ у Прибалтійському Помор’ї, героя слов’янської міфології на ім’я Радігаст****
 .
До речі, серед давньослов’янських імен зустрічаються як Радігощ (Радігаст), так і Святогощ.

Напевно, на означення творіння священного дійства виникло у давньоруській мові (і в інших слов’янських) дієслово радђти — “радіти” (староукр.), рос. радеть, “піклуватися”, “старатися”, “сприяти”.

У слов’янських словах святий та свято не випадково проступає не лише фонетична, але й етимологічна спільність. Так само, як і в гідронімі Світязь. До речі, є на Волині й озеро Святе!

Отож, і етнонім амадоки може означати “благочестиві”, або “ті, що творять радіння”. Ми не наполягаємо на остаточному тлумаченні, але воно, безумовно, в колі значень “радість”, “радіння”, “святість”, “милість”, “любов”.

Серед слов’янських племен відомі ратарі та радимичі. Можливо, останні — це колишні амадоки? За літописом, племінна назва радимичі походить від імені їхнього ватажка (князя), але це звичайне легендарне пояснення. За літописом, вони прийшли з заходу, отож імовірно, що амадоки колись населяли верхів’я Прип’яті. А це взагалі — святі місця древніх оріїв-індоєвропейців.

Тепер щодо гір з подібними (до Амадоків) назвами. Люблінську височину — відкинемо, бо, здається, від міста, хоча — хто зна? Гора в Словацьких Бескидах має назву Радгошт (Radho;t). А в Польщі є Свентокшинські гори, в Білорусі — Свенцянське пасмо (височина). Також, взагалі, часто зустрічаються назви гір Свята, Святі. Співставлення ж сучасної мапи з Птолемеєвою підштовхує до висновку, що найімовірніше Амадоцькі гори — це білоруське Свенцянське пасмо.

Ідентифікація “рукава”-притоки Борисфена з Прип’яттю та міста Амадоки з Любечем дозволяє наблизитися до вирішення ідентифікації Птолемеєвих міст. Розглядаючи їх взаєморозташування (чому послуговують наведені координати, нехай вони й не відповідають сучасним, але цінну інформаціє надають), а також дані археології, стає зрозумілим, що: Метрополіс — це Київ (дослівно “місто-мати”; і не випадково в літопису названий “мати міст руських”). З інших шести поки що чітко визначаються чотири. Аналіз археологічних матеріалів переконує, що ці відомості про поселення на Дніпрі та Прип’яті сягають скіфських часів, а саме знахо¬дяться в межах милоградсько-підгірцевської і наступної зарубинецької культур. Але ідентифікація Птолемеєвих міст — це є тема окремої статті.

Отже, за допомогою семасіологічного аналізу ми прояснили деякі топонімічні назви, що фігурують у працях античних географів та істориків, і на ґрунті їх, а також археологічних даних, ліпше зрозуміли розташування племен Геродотової Скіфії. Тепер, маючи чіткіші просторові орієнтири, можна перейти до проблеми розміщення наступних за часом етнічних груп, перш за все роксолан, борусків, бастарнів, а потім алан, антів, полян та багатьох ін. Але для цього треба з’ясувати принципи утворення етнічних назв, а також виявити цікаві закономірності у назвах не лише племен, але й річок і країв. Це — тема іншого дослідження.



*  У дохристиянській Русі писемність вважалась сакральною річчю і їй володіли майже виключно жерці. І лише як протидія «наступу» християнства (через проникнення місіонерів – греків і болгар переважно) слов’яноруському письму (приблизно від початку IX ст.) почали навчати широкі верстви населення.
 
** Нагадаймо, що топоніми – географічні назви – поділяються на: хороніми – назви країв і країн, гідроніми – назви річок і водоймищ, ороніми – назви гір, ярів, урочищ, ойконіми – назви населених пунктів та етноніми – назви племен, народів, етносів.

*** Як здається, Геродот  поплутав річки з торговельними комунікаціями. За його описом р. Геррос витікає з Дніпра-Борисфена й уливається в Азовське море (Меотиду). Звичайно, однієї річки з таким маршрутом не могло бути. До речі, Геродот указує місцевість з тією ж назвою – Геррос – “в тому місці, до котрого є відомий Борисфен”, – очевидно, “відомий” тут означає судноплавний. Але ж у давнину дніпровські пороги обходили (“Геррос... відокремлюється від Борисфена”) такими водними шляхами: рр. Самарою, Вовчою, Гайчуром, а звідти через недовгий волок – до р. Молочної й далі в Азовське море. К.Птолемей на своїй мапі називає Герросом саме Молочну. Інший шлях: з Гайчура в Конку (“Геррос уливається в Гіпакіріс”), з неї у Дніпро і далі або у Дніпровсько-Бузький лиман, або через р. Каланчак у Каркінітську затоку, – останній маршрут відповідає Геродотовій річці Гіпакіріс (Гупакуріс, ‘;;;;;;;;). Історія знає декілька торговельних шляхів у Північному Причорномор’ї – Наддніпрянщині: Залозний, Соляний, Муравський, Кусманський, Чорний та ін.

**** Ім’я князя-полководця свевів і вандалів рубежу ІV–V ст.: Радігайс. Другий формант слова, можливо, від д.-інд. go-;a;i  – “пожертва корів, биків”; go;;ha – “місце сборів, святкувань”; дієсл. осн. g; – “досягати”, “оспівувати”, “прославляти”; не виключено, звичайно, щось інше. У грецькій міфології фігурує Радамант – син Зевса і Європи, брат Міноса. Взагалі, серед індоєвропейських народів власних імен з формантом rad/rat зустрічається чимало.