Кир Булычёв
…Но странною любовью
Рассказ из «гуслярского цикла»
(перевод на украинский язык Андрея РябокОня)
***
Кір Буличьов
…Aле дивною любов’ю.
Удалов чимчикував додому зі служби.
День був буденним, прохолодним, навколо міста кублились хмарки, але над Великим Гусляром яскраво сяяло сонце.
Винний в тому був космічний корабель зефірів, що баражував над містом, не дозволяючи хмарам наповзати на нього.
Коло продовольчої крамниці „Ельдорадо” маленький зефір, який, здається, трохи змерз, погойдував дитячий візочок, щоб заспокоїти немовля – мати залишила дитину зовні, пішовши за покупками.
Немовля час від часу генерувало тихенький писк, але ридати вголос не наважувалося.
Удалов злякався, що зефір може перекинути візочок.
- Ти обережніше, – сказав він.
- Я дуже стараюся, – відповів зефір, – хоча дитина виведена з душевної рівноваги. Але в будь-якому разі я вам дуже вдячний за пораду і увагу, Корнелію Івановичу.
„Вони всіх нас знають, навіть по-батькові, – промайнула думка у Корнелія. – Нікуди від них не подітися”.
Повернувши на Пушкінську, він побачив ще одного зефіра, який збирав пилюку й собаче лайно у пластиковий мішечок.
- А двірник де? – запитав Удалов.
- Фатіма Максудовна годує грудьми свого молодшенького, – відповів зефір. – Я дозволив собі допомогти їй.
Зефір сам був уже по уши в пилюці. Працював старанно, але кепсько, невміло, аматорськи.
- Ти що, ніколи вулиці не прибирав? – здивувався Удалов.
- Пробачте, – відповів зефір, – у нас давно немає пилу.
- Ну й нудьга ж у вас.
- Чому ви так вважаєте?
- Всюди у вас порядок, усього ви досягли.
- Немає меж досконалості, – зауважив зефір.
- То й чому ж ви до нас прилетіли, примчалися?
- Ми несемо досконалість у всі кутки Галактики.
- Ну-ну, – зітхнув Корнелій.
- А шкода, – промовив зефір, – що ми де-не-де інколи стикаємося із недовірою.
Удалов пішов далі, й біля дверей свого будинка обігнав невеличкого зефіра, який тягнув торби з продуктами.
- Це ще для кого? – запитав Удалов.
- Треба допомогти, – відповів зефір, підтягнувши на ганок торби й відкриваючи впертою голівкою двері. – Професор Мінц занедужав. Ми зтурбовані.
Зефір обігнав Удалова у коридорі. Спритно відкрив кігтем двери до професорової оселі й, підбігши до столу, закинув туди торбинки з ліками та продуктами.
- Боже ж мій, не варто було турбуватися, – хрипло промовив Мінц. Він сидів у піжамі на дивані, шия обмотана рушником. Шморгнувши носом, професор винувато повідомив сусіду: – Простуда вульгаріс. Прогноз втішний.
- Це ти його в магазин засилав? – спитав Удалов.
- Не зовсім так, – відповів Лев Христофорович. – Один зефір до мене вдень зазирнув, розпитати, яка вона, вінчальна сукня...
- Що?!
- Шлюбна сукня. Вони вирішили зробити подарунок нареченій Гаврілова.
- Це вже занадто! Це вже перебор! У Гаврілова третє весілля. Хай у попередніх дружин позичить.
- Ти у полоні старих цінностей, – зауважив Мінц. – Сьогодні молодь сурйозно ставиться до атрибутиці. Вони вирішили вінчатися і гадають, що пам’ять про це, зокрема про вінчальну сукню, збережеться на все життя.
- Тобто, цей, – Удалов кивнув на зефіра, – отримав інформацію, потім, наповнений співчуттям, пішов у аптеку та в магазин?
- Звісно ж, – сказав зефір. – А як би ви зробили на моєму місці, Корнелію Івановичу?
- Я б лікаря викликав, – буркнув Удалов.
- Але ж ви знаєте, шановний Корнелію Івановичу, – у голосі інопланетянина почувся легкий докір, – що скаже лікар. А я зроблю все те ж саме, але краще.
І тут Удалова прорвало:
- Якого чорта?! Якого дідька вам потрібна вся ця благодійність?
- Корнелій, – намагався зупинити його Мінц. – Звідки така агресивність?
Зефір перечекав, поки у кімнаті стало тихіше, і ласкаво промовив:
- Ми вирішили всі проблеми у себе на Батьківщині, а тепер несемо добро на інші планети. Ми всіх любимо, ми бажаємо щастя всім істотам у Галактиці.
Удалов не раз вже чув ці слова, і не міг зрозуміти, ну чому, чому ж вони його настільки дратують?
Інша справа – була б в них якась каверза, пастка. Але протягом останніх тижнів усі мешканці Великого Гусляра мали змогу переконатися: пастки нема. Як назло – немає!
Удалов стриманно позіхнув, спостерігаючи, як віртуозно, вправно зефір, впершися з ногами на стілець, ріже на тарілці тоненькими скибочками огірки та помідори – готує салат хворому професору, якому край потрібні вітаміни...
Вдома у Корнелія теж було несолодко.
Ксенія сиділа біля телевізора, один зефір займався пранням, та інший, незнайомий, прибирав кімнату.
- Ксенія, – мовив Корнелій Іванович. – Ну не можна ж так!
- А я їх що, просила хіба?
- Ти не заперечувала, – попрекнув їй чоловік.
Зефір вимкнув пилосос, щоб не заважати суперечці й, боднувши повітря лисенькою голівкою, промовив:
- Ми ж раді допомогти.
- Є громадська думка, – сказав йому Корнелій, – що згодом ви пред’явите нам рахунок за надані послуги. Такий, що довіку не розрахуватися.
- Ах, Корнелію Івановичу, – зефір склав лапки на пузі. – Ви ж доросла й досвідчена людина. Ну чим ви спроможні б нам сплатити?
- Сама постановка питання некоректна, – почувся зверху інший голос і, піднявши чоло, Удалов побачив третього зефіра, що як муха повзав по стелі, протираючи її білосніжною ганчіркою.
- Ми вже давно унітази робимо з, пробачте, золота, – повдомив перший зефір.
- А ось деякі кажуть, – встряла у розмову невістка Удалова, яка щойно повернулася додому з річного технікуму, – що безплатний сир буває лише у мишоловці.
За невісткою, подібно до африканського невільника, ледь ноги пересував зефір, який пер на голові куль речей з хімчистки.
- Не навантажувала б ти його так, – сказав Удалов. – Ти подивись, він вже посинів.
- Він сам хотів, – відказала невістка.
- Я сам... – пискнув зефір – і впав, придавлений вантажем.
- Мене обурює, – сказала невістка, – як вони нас морально поневолюють.
Удалов з великими зусиллями підняв куль з речами. Зефір був непритомний, нерухливий, з напіввідкритого ротика донісся тихенький стогін.
- Цього ще не вистачало! – Ксенія відірвалася нарешті від екрана, бо серія скінчилася.
- Я сам... – прошепотів наостанок зефір.
Його товарищі винесли з кімнати бездиханне тіло.
- Ех, недобре все якось склалося, – зітхнув Удалов.
- Нормально, все нормально, – відповів зефір, який залишав кімнату останнім, тому що тримав ноги співвітчизника, який щойно загинув. – Коли ми йдемо творити добро, ми знаємо, наскільки це небезпечний та невдячний труд.
- Неправда! – гукнула йому вслід Кскнія. – Я кожного разу вам спасибі кажу!
В цю мить невеличкий зефір зазирнув у кватирку і радісно повідомив жінці:
- Я дістав суху м’яту!
- Тоді дуй на кухню, там один з ваших обідом займається.
- Ксенія, це ж справжнісінька експлуатація! – збурився Удалов.
- Я тільки допомагаю їм виконувати їхні бажання.
Удалов грюкнув дверима і побіг до Мінца.
Там картина змінилася. Хоча професор все ще сидів на дивані, тепер перед ним була шахова дошка, а навпроти, з іншого боку дошки, сидів літній зефір.
- Кепські мої справи, – промовив немолодий інопланетянин.
- А ви не піддавайтеся мені, – відповів Мінц.
- Не піддаючися, я ризикую зіпсувати вам настрій, а, враховуючи ваш фізичний стан, це неприпустимо.
Удалов гукнув від дверей:
- Слухайте, мені це все смертельно набридло! – і моментально стрибнув убік, бо до нього щойно підкрався ще один зефір, який почав начищати йому взуття.
- Всі геть! – заволав Удалов. – Ви хоч людську мову розумієте?!
- Зникаємо, – відповів маленький шахіст, і всі зефіри, дійсно, раптово зникли.
Удалов змахнув зі стільця купу журналів, сів та запитав Мінца:
- Скажи мені, скажи, друже, що відбувається?
- Оптимальний варіант вторгнення з космосу, – відповів професор.
- Хто ж отак вторгається? – вигукнув Удалов. – Чому ж вони нас не пригноблюють, не знищують? Чому все відбувається наперекосяк? Я про таке не читав!
- Ми настільки звикли до того, що історія наша складається з вторгнень, знищень та гноблень, – відповів Мінц, дивлячись у віконце, де все ще намотував кола космічний корабель, – що не припускаємо думки про іншу поведінку та інші цілі. Хоча саме про це багато років тому твердили радянські письменники-фантасти.
- На те вони і є радянські фантасти, – відповів Удалов.
- Ми вас виховуємо добрим прикладом.
- Ви вважаєте, що нам потрібні добрі приклади?
- Вони всім потрібні.
Удалов стиснув долонями скроні. Ні, це не вкладалося в голові. І він не був виключенням – з того самого дня, коли над містом з’явилися космічні кораблі, багато хто запитував себе:
„Навіщо нам таке щастя?!”
В найперші дні після висадки інопланетян мешканці Великого Гусляра нарадуватися не могли на гостей – і помічники, й добровольці, й рятувальники! Всі пам’ятали про те, як, зірвавшися з високої тополі, загинув зефір, що намагався зняти з гілля дурненького кошеня.
- Мабуть, – заговорив Мінц, шморгаючи носом, – їм варто було б за все це брати платню. Хоча б символічну. Ми б легше до них звикали. Дарма вони упираються й наполягають на тому, що добрі справи – ціль їхнього існування. У добра має бути межа.
Мінц мав на увазі вчорашню кошмарну пригоду. Один пенсіонер придушив зефіра, який приніс йому до ліжка пантофлі.
З ранку місто зачаїлося в очикуванні репресій. Але репресії чомусь не відбулися.
Керівництво зефірів принесло щирі вибачення за цей прикрий випадок – тобто, у зв’язку з тим, що покійний зефір спровокував людину, так би мовити, на різкі дії. Та подарувало постраждалому чоловіку холодильник „Філіпс” – із доставкою на дом.
- Чую, – сказав Удалов, – відчуваю, що насувається фатальний момент.
- Ви впевнені? – запитав, зазирнувши з дверей, зефір-шахіст.
- Летіть від нас, по-хорошому прошу, – мовив Удалов. – Не можемо ми відповідати добром на добро. Не вмієио. Не привчені.
- Ні, – відказав шахіст. – Ми згодні на жертви. Але віримо в добро.
Удалов зітхнув і вийшов на вулицю.
Сутеніло. В густих тінях присмерку за столом сиділо кілька сусідів. У руках вони тримали костяшки доміно – але гру не починали.
Навкруги –в кущах, на траві й гілках тополі – розташувалися вболівальники – зефіри.
- Давайте, друзі, починайте! – гукнув один з них.
- Гру-бін чем-пі-он! – крикнув інший зефір з групи підтримки.
- Ні, я так більш не можу! – заволав Грубін та, схопившися на ноги, жбурнув пластмасовими кісточками у бік своїх вболівальників.
- Та гнати їх в шию!!! – закричав Синицький. – Вони моєму онуку всі уроки роблять! І навіть на контрольних підказують! Школа досягла вже стовідсоткової успішності...
Тоді могутній Погосян також пульнув у серцях своїми костяшками, обернувся, раптово схопув двох зефірів під пахви й стрімко вибіг на середину двору. Одного за одним він закинув їх у вечірнє небо, де завис космічний корабель.
- І щоб не поверталися! – вигукнув Погосян у небо.
Злетівши, зефіри ввімкнули ранцеві двигуни і попрямували у прозорому повітрі до свого летючого судна.
І в цю ж мить, мовби у єдиному пориві, всі мешканці міста від мала до велика почали хватати зефірів і жбурляти їх у небо, приказуючи:
- І щоб не насмілювались повертатися!
Десь за півгодини корабель зефірів палахнув білим вогнем з усіх своїх дюз і взяв курс на невідому зірку.
...З того часу минуло три тижні.
Удалов повертався з роботи в автобусі й випадково підслухав таку розмову:
- А може, дарма ми їх повикидали? – запитав один пасажир іншого. – Тепер і докопатися ні до кого.
- Я вже вчора своїй благовірній врізав, – похмуро відповів той. – Так, для порядку. Щоб суп ще раз не пересолила.
- Тоді суп ніхто не псував, – зітхнув перший.
Тут у бесіду втрутився третій, людина в поважному віці:
- Хрін з ним, із супом. А ось у мене сусід єврейської національності, весь час на скрипці пілікає.
- І більше ні до чого докопатися? – запитали його з іншого кінця салону.
- В тому-то й справа, – відповів чоловік.
;)
:)
***