Прожити тридцять п'ять років – і якогось буденного весняного дня напередодні війни раптом осягнути, що світ досконалий. Попри все. Попри те, що вночі здригаєшся від страшних снів-передчуттів, попри довгу тягучу зиму, яка вимотала з тебе-слабої всі нерви, попри страх людський, що множиться в головах і пускає мацаки в сердце. Попри істерію, що розповсюджується повітряно-крапельним шляхом. Попри все.
Осягнути раптом, що людина, цар світу, кум Богу – це лише невеличкий гурт, вид, який на даний час населяє певний ареал, і всі історичні колізії, всі соціальні та політичні зміни – пил. Бо стільки було і стільки ще буде... Бо піднімеш голову вище – навіть на два метри над поверхнею ґрунту – і натовп лишається внизу, а дерева ростуть, вгору ростуть, і в кроні розлогій птахи починають вити нові гнізда, бо що ж? – бо прилетіли!, бо треба жити... Птахи – вони найбільші патріоти, бо пруть невідь-звідки, з теплих-зручних країн, сюди пруть, бо тягне їх чомусь сюди. Це не національна приналежність, однозначно – бо і журавлі, і солов'ї, і граки, і хто там іще. Не за мовною ознакою. А тому і бо так, бо пам'ять, бо внутрішній компас, бо дорога завжди веде і колись закінчується. Тут закінчується.
Прожити тридцять п'ять років, аби якогось буденного весняного дня напередодні війни просто фізично відчути, як росте трава. Як земля – древня німа жінка – виштовхує зі свого лона міріади і міріади пагонів, як ворушаться у ній кілометри коріння, як здимаються пагорби її скіфських грудей. Яка вона вічна й спокійна у своїй щедрій досконалості, у своєму мудрому виборі без вибору – родити, давати, тривати...
Прожити тридцять п'ять років, аби вчитися спокою у цих безхатніх собак, що сплять на осонні, притулившись голими животами до землі. Прожити тридцять п'ять років, аби вчитися у птахів вірності та впевненості. Прожити тридцять п'ять років, аби вчитися у білого метелика сідати на плече – й не боятися. У білки, що живе у старому парку – довіряти й перевіряти. У мати-й-мачухи - бути різною одночасно, бо ніжність і жорсткість потрібні рівною мірою. У бедрика, що має сім цяточок – летіти до Бога за цукерками...