Мистецтво - продукт творчості і фантазії, цінность духовної культури.
Історичні взаємовідношення мистецтва з релігією, естетікою, філософією.
Мистецтво ях необхідна частка змісту освіти і виховання.
Гуманістична орієнтація як основа розвитку.
Мистецтво - продукт творчості і фантазії, цінность духовної культури.
Культура це засіб, метод цінністного освоєння дійсності, погляд на світ крізь призму Добра і Зла, користного і шкідливого, розумного і безглуздого, чарівного і потворного. Як форма збереження, застосування і вдосконалення людського досвіду, культура виконує функцію соціальної спадщини. Духовна культура є результат розвитку духовного життя, продукт людської творчості, представляючий сукупність духовних цінностей в їхньому розвитку, саме виробництво цінностей і систем відповідних культурно-просвітницьких закладів. Це поняття охоплює не тільи вже створені цінності, але і сам процес їх виробництва, розподілення і споживання. Цінность це своєрідний соціальний механизм, що виявляє, систематизує, впорядковує, відтворює, зберігае, захишає, розвиває і передає все корисне в суспільстві. Батько сучасної аксіології (теорії цінностей) Герман Лотце стверджував, що витоки цінностей необхідно шукати не в дійсності, а в людській свідомості. Цінність є значення предмету для людини. Поза відношеннями з людиною категорія цінностей позбавленна сенсу. В такому розумінні цінність суб‘єктивна. Оскільки культура є реалізацією сутнісних сил людини у всіх сферах її діяльності, то вона неразривно пов‘язана з творчисттю. Культура це світова історія неповторної, самобутньої, здатньої набувати нових рис творчості. Виключна цінність виробництва нових, значущих результатів і вільноі гри фантазії, інтуіції очевидна для людини, бо це універсальний спосіб самореалізаціі, самоствердження в світі. Творчисть - найкращий спосіб довести всьому світу і самому собі, що ти дійсно є, що ти володієш безцінною гідністю буття і воно (буття) - не нидіття а активна робота твого інтелекту, твоєї душі. Особистість формує індивідуальну культуру на основах всього соціокультурного багажу, збереженного у пам‘яті суспільства. Зануруючи у потік культури, індивід усвоює її окремі елементи. Однак усвоєння
завжди пов‘зане з обмежанною вибіркою, коли одні елементи відкидаються, а другим додається особлива значущисть. Вибірка здебільше здійснюється стихійно. Але матеріал вибірки є грунтом для створення нових ідей, форм і творів. Потім продукти творчості расповсюджуються крізь засоби массової комунікаціі, набувають статусу культурних цінностей і самі можуть служити матеріалом для подальшої творчості.
Процес творення культурних цінностей передбачає володіння матеріалом (необхідними знаннями і навичками), вслід чого постійна творчисть доступна спеціалістам, котрі за допомогою уявлення створюють зразки, мающі універсальну цінність. Необхідною умовою життя культурніх цінностей є їх тиражування. Бібліотека, музей, картинна галерея, колекціі служать скарбницею культури.
Реальні джерела художньої творчості розглядаються у різних виявах: фантазії (романтизм), численному прагненні до перетворення (Шиллер), прагненні до наслідування (Арістотель, сучасний натуралізм), прагненні до символічного відображення (німецький ідеалізм, експресіонізм) і т.ін. “Високі витвори мистецтва є продуктом діяльності людини-творця як величного творіння природи”(Гьоте).
Уява виводить людину за межі його сюхвилинного існування, нагадує йому про минуле, відкриває майбутнє. Майже вся людська матеріальна і духовна культура є продуктом уяви і творчості людей. Від сприйняття уява відрізняється тим, що її образи не завжди відповідають реальності, в них є елементи фантазії, вигадки. З репродуктивною уявою може бути повязаний напрямок в мистецтві, який називають натуралізмом, а також, подеколи реалізм. За картинами І.І.Шишкіна ботаніки можуть вивчати флору російського лісу, оскільки всі рослини на полотнах виписано з документальною точністю. Роботи художників-демократів другої половини ХІХ ст. І.Крамського, І.Рєпина при всій їхній соціальній загостреності, також являють собою пошуки форми, максимально наближеної до відображення дійсності.
Витоком будь якого напрямку у мистецтві може бути тільки життя, саме воно виступає первинною базою для фантазії. Але ніяка фантазія не здатна віднайти щось людині абсолютно невідоме. У звязку з цим саме реальність стає основою творчості багатьох майстрів мистецтв, політ творчої фантазії яких уже не задовольняють реалістичні, а тим більше натуралістичні засоби відтворення. Але ця реальність пропускається через продуктивну уяву творців, вони по-новому ії конструюють, користуючись лінією, плямою, світлом, кольором, наповнюючи свої твори вібрацією повітря (імпресіонізм), звертаючись до крапкового зображення речей (пуантілізм), розкладаючи об`єктивний світ на геометричні фігури (кубізм) та ін. Навіть твори такого модерністського напрямку мистецтва, як абстракціонізм, що став основою сучасного авангарду, створювались, найімовірніше, за допомогою продуктивної уяви. Загальновідоме абстрактне полотно П.Пікасо “Герніка” це перш за все відображення трагічних подій війни в Іспанії 1936-39 років. Якщо розглянути і зробити спробу трактувати кожну окрему деталь цієї картини, то за абстрактною формою виникає конкретний образ, конкретна думка.* Таким чином з продуктивною уявою в мистецтві ми зустрічаємося і в тих випадках, коли відтворення дійсності реалістичним методом художника не влаштовує. Його світ - фантасмагорія, ірраціональна образність, за якою цілком наочні реалії. Плодами такої уяви є роман “Майстер та Маргарита” М.Булгакова, фантастика братів Стругацьких, антиутопії в російській та зарубіжній літературі (Є.Замятін, О.Хакслі, Дж.Оруелл), фантастичні кентаврята чотирнадцятирічної московської школярки Наді Рушевої. Звертання до таких незвичайних химерних образів дозволяє підсилити інтелектуальний, емоційний і моральний вплив мистецтва на людину.
Найчастіше творчий процес у мистецтві пов`язаний з активною уявою. Перш ніж закарбувати будь який образ на папері, холсті або нотному листі, художник створює його у своїй уяві, докладаючи до цього свідомі вольові зусилля. Нерідко активна уява настільки охоплює творця, що він втрачає зв`язок із своїм “Я”.
Рідше імпульсом творчого процесу стає пасивна уява, оскільки “спонтанні”, незалежні від волі митця образи найчастіше є продуктом підсвідомої роботи, схованої від нього самого. Так Ф.Кафка виключну роль у своїй творчості приділяв сновидінням, закарбовуючи їх у своїх фантастично-похмурих творах. Крім того, творчій процес, починаючись здебільшого з вольового зусилля, тобто, з акту уявлення, поступово настільки захоплює автора, що уявлення стає спонтанним і вже не він створює образи, а образи володіють і керують художником, а він підкоряється їхній логиці.
Ефект фантастичності, новітньості продуктів творчої уяви досягається здебільшого за рахунок незвичного сполучення відомих елементів разом із зміненням ії пропорцій.
Існують індивідульні, типологічні особливості уяви, пов`язані із специфікою пам`яті, сприйняття і мислення людини. Можлива перевага конкретного, образного сприймаття світу, яке внутрішньо виступає в багатстві і різноманітності фантазії таких індивидів, про яких говорять що вони мають художній тип мислення. Художнє мислення, як і метафізичне (філософське), логічне, інтуітивне, - є універсальна здатьність, властива всім людям. Але одні обдаровані єю у виключній мірі і стають художниками; другі ж - обдаровані не менш “виключною” здібністтю художнього сприйняття - складовою часткою художнього мислення, естетичної рефлексії і оцінки художніх творів. Це єдиний художній процес приєднування до прекрасного, в котрий залучені і до певної міри інтегровані твори мистецтва і тисячи тисячи споглядаючих їх свого роду естетичних судей самих різних рівнів. Вони сприймають, переживають, а потім, мовчки, для себе, або публічно у печаті, оцінюють ті творіння, створююмиє тільки лудиною і осягаємиє тільки єю одною. Ібо, як казав великий німецький поет,
Di Kunst, o Mensch, hast Du allein !
(мистецтво ж, людина, тобі лише дано !)
Шилєр.
Людина є єдина істота, так саме, як суспільство, яким би воно роз‘єднаним не здавалося, постає всеж єдиним організмом, і її дії і поведінка в різних сферах соціального життя внутрішньо об‘єднані. Тому в науковій практиці систематично шукається і виявляється внутрішній зв‘язок мистецтва з іншими видами діяльності суспільства і людини. Мистецтво володіє унікальною можливосттю показувати це зображувальними засобами.
Із літератури добре відомо що деякі у буквальному розумінні “рукотворні” види мистецтва - архітектура, скульптура, живопис, ужиткові мистецтва - визнавалися у старогреків, а пізніше і у римлян разновидністтю ручної праці і тому трудом фізичним. Оскільки їм займалися переважно ремісники та раби, то і творчисть художників і ремісників в цьому “виконавчому” плані дорівнювалася до праці “призренних рабів”. Базен* вірно підмітив, що саме з цієї причини багато які стародавні пам‘ятники мистецтва безіменні, ми не знаємо їх творців. Однак, чи може це певно бути названо як досадний “курьоз” древніх греків? Може буть,це архітип найдавніший?
Битіє істоти, котрій судилося стати людиною, почалося з певного виду активності, яка зветься “робленням”, з виготовлення чогось із природнього матеріалу руками. С другого боку, ця продуктивна дія є одночасно і образотворчою діяльністю, бо людина при всеякому “рукоділлі”, або “маніпуляції” (термін виник від латинського слова manus - “рука”), мимо своєї волі і незалежно від призначення виробу додає останньому визначену форму, образ, обрис.
Діяльність найдавнішої людини, яка пов‘язана з найпростішими трудовими діями протягом віків, западає у свідомість як безкольоровий, не індивідуалізованний “оьраз” щоденної, звичайної, всім посильної “ручної” діяльності як рутинної повсякденності. Уява про цю тілесну, фізичну діяльнісь, як всім посильну і нижчу за порівненням з “духовними” формами з‘явилася і закріпилася у період історії, коли суспільство явно перестало бути однородним. Цей стародавній архітип греки виразили в певній концепції ручної праці, котрій не потрібно спілкування з вищими духами, слід чого ця форма праці “низка” і “призренна”, в той час як філософія, софістика, музика, поезія, історія, риторіка, релігія, в котрих людина “спілкується з богами”, підвищенна і благородна. Цей давній архітип і з‘явився причиною того, що рука - цей дивний орган людини, чудо еволюції - набула такий низкий статус. Адже з цієї точки зору виходило, що найстародавніший живописець Альтаміри не мислив, а тільки механічно “маніпулював”, змішуючи фарбу, і також “механічно” наносив її на скельну поверхню печери, хоч і відображав при цьому людину, тварину, рослину. Згідно цієї ж інтерпрітації зображувальної, а пізніше і художньої діяльності, тільки руками робили і спорудники єгіпетських пирамід і храмів, зікуратів та палаців Вавілона і Ніневіі, лише “ручними” працівниками були Фідій, Пракситель і Скопас, а пізніше - Чимабуе і Джотто, Андрей Рубльов і Рафаель, Браманте, Барма і Постник, Мікєланжело і Лєонардо. Хіба всі вони не робили руками і не вчили робити їми інших? Дотримуючись цього давнього стеріотипу мислення, багато хто і в сьогоденні не підозрює, що рукою скульптора, живописця, піаніста, скрипаля та диригента движуть не одні лише м‘язи. У трохи іншій моделі цей забобон залишивсяі у сучасних просвітченних, або, як їх називають, “цівілізованних”, суспільствах, коли багато хто із “лідерів” блискуче поєднують “гордість і захоплення” шедеврами мистецтвасвого народу з неразумінням, високомірством і навіть призирством до товариства художників, до їх праці, до мистецтва вцілому. Ервін Панофський говорив про те, що різні народи своїми співставимими геніями і в єдиному процесі художньої творчості, на протязі віків створили живопис, архітектуру, скульптуру, естетичні та історико-мистецтвознавчі концепціі, які є надбанням всього світу. При цьому російський історик мистецтва М.В. Алпатов, порівнюючи іконопис Візантії та Стародавньої Русі, зазначив: ”Мистецтво оригінальне, самобутнє починається там, де подібність поступається місцем несхожесті.”* Єдність, відтворена в подібності, є такою лише тому, що вона об‘єднує художні культури, які суттєво різняться одна від одної. Важливе значення мають національні особливості, які надають творам мистецтва специфічної художньості.
Роз‘єднуючи та об‘єднуючи основи в сфері мистецтва розумніше шукати, перш за все, в самій людині, а точніше в її мисленні, тому, що будь яка людська поведінка, будь яка діяльність кожного суб‘єкту - індивіда, об‘єднання людей або суспільства вцілому - завжжди упереджуються актом мислення. Адже людина перш за все мисляча істота і лише після того - істота утворююча. Мислення - виток мистецтва, хоча рух людського духу носить складний характер і не піддається прямолінійному узагальненню в рамках раціоналістичного знання.
Історичні взаємовідношення мистецтва з релігією, естетікою філософією.
Цікаве питання стикання мистецтва і культури з теологією. Релігії, язицькі та монотеістичні, відігрують важливу роль в історичній долі мистецтва.
Язицькі - це природні релігії, заснованні на вшануванні різних сил природи, які здебільшого персонофікуються. Язицькі релігіі завжди політеістичні. В них боги не можуть мислитися як трансцендентні природі та людині, і тому вони усвідомлюються як реальні співучасники людського буття. (Участь богів у Троянській війні.) Природнє походження визначає і іншу фундаментальну рису язицьких релігій: їх принципову відкритість релігіям інших народів, що обумовленно їх генетичною срідністтю. Ще одною такою рисою є те, що вони за звичайною своєю природою, і історично стали базою формування досвідного знання. Цивілізації Месопотамії, Індії, Єгипту, Китаю, Давньої Греції та Риму саме на цій когнетивній базі створили високорозвинуті зразки літератури, образотворчого мистецтва, філософії, поезії, науки, техніки.
Монотеістичні релігії мають іншу природу, інше походження і призначення. Вони - плід активності суб‘єктивного мислення, створені реальними особистостями або приписувалися їм, незалежно від того, їснували ті на справді чи ні. В монотеістичній релігії генетично природня віра трансформована в віру надприроднього бога, обов‘язково трансцедентного до природи і людини, якогось надчасового і надпросторового творця світу і всього сутнього в ньому. Монотеістичний бог - чиста абстракція в незмінному пошуку логічного мислення вихідного неоспоримого, тоб-то абсолютного положення в судженні. “Абсолют” достатньо читко відтворює природу бога монотеістичних релігій. Тому і всі його “настанови” отримують силу і характер незаперечності. Таким чином, навідміну від язицьких, в осбі монотеістичних релігій в людській історії з‘являються деякі єдині вчення, які не дивлячись на запевнення в своїй “загальнолюдськості” і “відкритості для всіх” в дійсності перетворюються на класичні закриті системи, які швидше є зразковими ідеологіями, визначною рисою яких, як відомо, є неприйняття і абсолютне заперечення всіх інших. Разом з тим монотеістичні релігії без сумніву втілюють щось більш високо розвинуте в історичній феноменології “духу”, щось суттєво інше ніж давньорелігійна спрямованість в активності людського мислення. Бог монотеістичних редігійних ідеологій всемогутній, надприродній, надлюдяний, незримий, невідтворимий. Різьке заперечення язицтва християнством миттєво позначилося на ставленні до язицького мистецтва. Аврелій Августін, найбільш глибокий мислитель патріархів церкви, постійно упереджував від захоплення науками і мистецтвом, оскільки вони “народженні цікавісттю, а не вірою”, “узріння його істинного творця є причиною всякої безбожності”.* Однак у церкви були не тільки теологічні, але і практичні піклування, і головне - утвердження нової віри. Абстрактне і трансцендентне поняття бога було незрозумілим і чужим як простим людям, так і “язицькій інтелігенції”, яка вважала нову релігію варварською, когнетивно несумірною з високо розвинутою античною культурою і цівілізацією.**
Августін розумів осягаючу силу мистецтва і те, що для сформованої в язицтві людини, в вищій ступені залученної до мистецтва, зображувальні засоби моглиб стати ефективним спосібом ствердження істин християнства. Проникливий Августін знайшов ці засоби в іконах - образотворчому вираженні основоположних понять.
Однак язицтво як феномен людської свідомості ніколи не зникало. Ренесанс таким чином був розумовим і художнім поривом, який виник на іншому ніж античність грунті, відродив античне язицтво водночас модефікуючи деякі догматичні постанови теології, як феномен історії мистецтва був блискучим вираженням двох напрямів в прямуванні думки. Адже сама здатність осягати і розуміти поділена “від природи” рівно між всіма людьми незалежно від професії. Тільки право вибору вида поведінки природа залишила нам, індивідам. Ббурний розквіт культури в епоху Відродження показав, що компроміс між богослов‘ям і світським знанням був досягнутий. В творах мистецтва, навіть прикрашаючих Ватікан, релігіозний початок безповоротньо поступився місцем світському, адже релігіозні сюжети не роблять “автоматично” мистецтво релігійним.
Якщо не враховувати самооцінки різних сфер знання і віри, то всі вони - філософія, наука, релігія, мистецтво право, мораль, техніка, соціальні вчення - суть людського творіння і всім їм притаманне людське. З цієї точки зору між світським і релігійним світорозумінням їснують принципові відмінності, але лише відмінності. Ворожнеча з‘являється лише тоді, коли відносини двох сфер людського мислення трансформуються в диалектичні, непримиримі суперечності. Та розвиток мистецтва, філософії, науки, техніки, літератури і особливо історичної науки виявили продуктивність диафоричного відношення між ними, декілька нагадуючого звісний рядок Овідія: “Ні без тебе, ні з тобою не можу я жити”.
Універсальна картина історіі розкривається лише з височини задуму Прометея, який по грецькому міфу зліпив людину із глини, подарував їй викрадений у богів вогонь і вклав у людину мистецтво, - здібність творити.
Спроба пізнати суть мистецтва розпочиналася ще в античністі. Піфагорійці (виявляєма в числах гармонія як основний закон прекрасного), Платон (ідея єдності прекрасного. доброго, розумного і любові до естетичного), Арістотель (вчення о драмі та її облагороджуючем впливі на афекти), Сенека, Плотін прагнули розкрити природу прекрасного. Церковні Отці постійно верталися до питання про припущення образотворчого мистецтва для християнської релігіі. Засновником історичного напрямку у мистецтвознанні був Джорджо Вазарі. Іниційованний Вазарі життєписний метод домінував у історичному мистецтвознавстві майже два сторічча, не дивлячись на такий недолік: об‘єктом пізнання у життєописах був вцілому художник, але не художнє творіння. Вазарі майстерньо описував життя художників, розкриваючи потайні боки творчості, дій та вчинків, тісно пов‘язаних та відбиваючих співвідношення з середовищем. У 1750-1758 роках з‘являється два томи “Естетикі” А. Баумгартена в котрих він аналізував естетичну або чуттєву ступінь пізнання. Її він назвав гносеологією, або теорією пізнання низшого ступеню, причому термін “нижщий” не має ніякої пейоративної суті. В цю ступінь гносеології він включив сприйняття та переживання красоти. Новий етап в історичному мистецтвознавстві почався з появи трудів Йюгана Вінкельмана “Історіі мистецтва давності”(1764р.). Предметом вивчання і художнього аналізу він зробив не особистість і не біографію художника, асаме творіння мистецтва, мотиви, витоки, логіку їх виникнення і багатющу інформацію, котру вони несуть. Іммануіл Кант* убачав у естетичному судженні форму насолоди, яка перевершує чуттєву і заснована на формі предмету - в противагу матеріальним основам задоволення. Мистецтво є гра; удоволення. переданне нам твором мистецтва. пов‘язане з незацікавленністю мистецтва як цілесообразністтю без цілі. Естетичне судження як і процес художньої творчості, його народжуючий, очищує чуття і доводить уяву до стану творчої волі. Лише засобами мистецтва людина може позбавитись від двойної залежності - накладенної, з одного боку, природою, а з другого - розумом. “Сприймаючи загальне у єдиничному, ми випробуємо насолоду, оскільки розкриваємо і пізнаємо цілесообразність цілого в частині. Ця насолода - радість перемоги абсолюта над обмежувальними визначеннями - і є суть мистецтва; мистецтво є захопленне споглядання єдності природи і духа”.*
Ще більшу значущисть придавав акту художньої творчості прибічник “бурі та натиску” в зрілі роки і свідчий еволюції романтизму Ф.В. Шелінг. По Шелінгу мистецтво виконує важливу філософську функцію, в ньому відкривається вічна несотворенна краса, причьому чуттєво сприймаєма краса є не більш чим блідий відблиск її. “Мистецтво веде собою Єпіфанію, чудо. “Якщо естетичне споглядання є лише об‘єктивіровавшеєся трансцендентальне, то само собою розуміється, що мистецтво є єдино істиний і вічний органон ... найвищє саме тому, що воно відкриває зору філософа святая святих”* Для Гегеля Прекрасне є один з моментів Абсолюта; мистецтво ж значення котрого не в наслідуванні реальності, а в вияві світу уявляє собою дещо більш істинне, ніж сам цей світ, оскільки завдяки покутуванню красою мистецтво виявляє скриті істини світобудови. У своїх “Лекціях по естетиці” Гегель у ескізній формі накидує історію мистецтва починаючи з “символічної” стадіі, на котрій форма і зміст прагнуть об‘єднатися; подалі мистецтво досягає верхів священного, долає кардони піднесенного, усвідомлює духовність саму по собі. Сьогодні естетичне переживання розуміється як переживання цінності. Естетична думка 19-20 ст. спирається на філософські вчення: ідеалізм ( Ф. Фішера, В. Соловйова, А. Бретона ), позитивізм ( Г. Спежера, І. Тена, Дж. Дьюі ), інтуітивізм ( Б. Кроче, А. Бергсона ), антропологічний матеріалізм (російських революціонеров демократов ), феноменологію ( Н. Гарома, Р. Інгардена, М. Дюфрена ), екзистенціоналізм ( Ж. Сартр, М. Хайдегера ); поривається поєднати естетику з науками психологія ( З. Фехнер, Т. Ліпс), психоаналіз ( З. Фрейд, Ж. Лакан ), соціологія ( М. Гайо, Ш. Ламо ), семіотика ( Ч. Моріс, У.Еко ), математика (Дж. Бікгоф ). Естетична наука теоретично обосновує різні напрями художньої творчості - критичний реалізм, натуралізм, символізм, абстракціонізм і т.і.
Мистецтво ях необхідна частка змісту освіти і виховання
Сьогодні можна говорити про своєрідний духовний суспільний простір, в межах якого формується, спрямовується суспільна та індивідуальна свідомість. “Найважливішою складовою частиною цього простору, що має непомірно більший вплив на суспільну свідомість ніж, наприклад, політика, наука і, навіть, релігія - є мистецтво. Більше того, всі форми суспільної свідомості посилюють свій психологічний вплив на людей, особливо дітей, якщо проходять через художньє сприйняття.”* Мистецтво впливає на всіх людей без винятку. Воно є універсальним засобом формування людської особистості. Але очевидно, що сила і якість впливу мистецтва залежить від рівня інтелектуального та естетичного розвитку людини.
Світова художня культура розвивається:
-зберігаючи та створюючи високо художні твори загально-людського значення, що формують чуття людської єдності і неминущої, найвищої цінності - людини духовної. Цей напрям набуває сьгодні для педагогіки особливого значення. Він складає основу для вивчання, засвоєння дітьми духовних цінностей загально-людського рівня і є тим багатством, що напрацювало людство.
-підтримуючи традиції високохудожнього осмислення національних проблем, які набувають інколи загально-людського звучання. Таке мистецтво відтворює національний характер, спільне і особливе в ньому, живописує колорит природи, та естетику побуту, є основою взаєморозуміння народів, їх взаємопізнавання, взаємоповаги і дружби.
Таке складне явище, як культура, припущує значні розходження у трактовці культурних цінностей окремими верствами суспільства. Без трансформаціі цінностей культура не знаходить вживача. Соціальною базою формування субкультур можуть бути вікові групи, соціальні верстви, великі неформальні об‘єднання. Виникнення субкультур розглядається як позитивна реакція на соціокультурні і культурні потреби суспільства (професійні субкультури) і як негативна реакція на пануючу в суспільстві культуру і субкультуру злочинних верств.
Культура і мистецтво повноправні частки змісту освіти і виховання. Ідея гуманізації школи реалізується не тільки за рахунок приближення до інтересів та потреб людини, але і в значній мірі за рахунок посилення гуманітарного початку в роботі з дітьми. Мистецтво в яскравій художній формі знайомить учнів з такими сторонами суспільного і особистого життя, з котрими ніякими іншими засобами познайомитися неможна. Воно оживляє історію, одушевляє природу, забеспечує познання душі свого і всіх інших народів, дає людині пізнання себе, сенсу життя та свого призначення в світі. Ніяке загально-людське моральне, екологічне, економічне, технічне виховання і освіта не дадуть гуманістичного результату, якщо дитина за допомогою мистецтва не навчиться розуміти другу людину, відчувати і співчувати їй, розглядати людину як вищу цінність.
Будучи органічною часткою змісту освіти і виховання, культура і мистецтво формують естетичне відношення, здійснюють естетичний розвиток дитини та тим самим всебічно розвивають особистість. На основі природній здібності дитини естетично відноситись до дійсності, в цілеспрямованому педагогічному процесі формується художньо-естетична свідомість, яка вміщує в себе грамотне сприйняття естетичних явищ. Вищою проявою естетичної свідомості є естетичний ідеал і художній вкус, здібність оцінювати естетичні достоїнства речей та явищ реального світу. Разом з тим в процесі естетичного виховання та самостійної художньої творчості відбувається інтенсивний розвиток всіх сущносних сил дитячої особистості. Якщо ідею всебічного розвитку розуміти неформально, як вона трактується філософією та педагогікою, а по суті, то не можно уявити більш дійсного засібу такого розвитку, ніж мистецтво. Саме воно активізує діяльність, тобто розвиває всі сутні людські сили, допомагає дитині здобути інтелектуально-творчу свободу. Воно, як би розчинюється в організмі, звищує загальний творчий потенціал та рівень здійснення життєдіяльності. На цій основі змінюється відношення дітей до самого мистецтва. Якщо в молодших та середніх класах діти відносяться до мистецтва стихійно-естетично, безпосередньо повторюють і реагують в обхід власно естетичного, не сформованої ще свідомості, то в старшому віці, в умовах інтенсивного естетичного виховання, положення значно змінюється. Ідея художнього твору у інтелектуально та естетично розвиненій людині проходить крізь сито особистих критерієв, суб`єктивних естетичних оцінок, і тільки після цього включається в арсенал особистих поглядів, переконань.
Гуманістична орієнтація як основа розвитку
На шляху творчої особистості можуть бути зовнішні івнутрішні бар‘єри. Вона може пройти крізь огонь і крізь водц, і навіть, крізь мідні труби. “Одне неминуче приводить талановиту людину до соціальної духоти -суспільна байдужість до обдарованих людей.” * “Все що завгодно, але тільки не неувага. Від цього вони заскніють”-зауважував про Майстрів М. Булгаков. Необхідно створити культуру в якій обдаровані діти могли б реалізуватись. Через мистецтво передається ставлення людини до світу, або як говорив Леонт‘єв, учень Виготського, “особистісний сенс”, який відтворює унікальність нашого положення в світі Перетворення людини в мішок по збору інформації - річ безглузда. Надзвичайно довго в нашій культурі за словами Леонт‘єва відбувалося зубожіння душі при збагаченні інформацією.
ПРИМІТКА
*5с. Коршунова Л.С., Пружинін Б.І. Уява і раціональність. Досвід методологічного аналізу пізнавальної функції уявлення. М., 1989.
*7с. Базен Жермен. Історія історії мистецтва. М., “Прогрес”, “Культура”, 1994.
*8с. Арзаконян Ц. Післяслово. Історія історії мистецтв Жермена Базена.
*9с. Алпатов М.В. Етюди по загальній історії мистецтв. М., 1979, с.161.
*11с. Августін Аврелій. Віра релігійна LXVII/
**11с. У широкому плані ця проблема проаналізована Уколовой В.І. Пізній Рим. П‘ять портретів. М., 1992.
*14с. Кант І. Критика чистого разуму
**14с. Шелінг Ф.В. Соч. В 2-х тт. Т.1. М., 1987, с. 484.
*15с. Ліхачов Б.Т. Педагогіка-культура- мистецтво. М. Академія педагогічних наук СССР,1991.
*17с. Асмолов А.Г. Культурно-історична психологія і конструювання миров. М.-Вороніж. 1996.
*19с. Матеріали Державної національної програми ”Освіта. Україна ХХІ століття. 1995.
*20с. Несен Г.М. Школа життєтворчості особистості. Науково-методичний збірник. К. 1995, с.15.
Л І Т Е Р А Т У Р А
1.1. Державна національна програма ”Освіта. Україна ХХІ століття. 1995, с.3-20.
2.1. Алпатов М.В. Етюди по загальній історії мистецтв. М., 1979, с.161.
2.2. Асмолов А.Г. Культурно-історична психологія і конструювання миров. М.-Вороніж. 1996, с.375.
2.2. Базен Жермен. Історія історії мистецтва. М., “Прогрес”, “Культура”, 1994, с.400-403; 440-444.
2.3. Коршунова Л.С., Пружинін Б.І. Уява і раціональність. Досвід методологічного аналізу пізнавальної функції уявлення. М., 1989,
2.4. Леонтєв А.Н. Діяльність. Свідомість. Особистість. М., 1977, с. 37.
Ліхачов Б.Т. Педагогіка-культура- мистецтво. М. Академія педагогічних наук СССР,1991.
2.5. Несен Г.М. Школа життєтворчості особистості. Науково-методичний збірник. К. 1995, с.15.