Без особливої зацікавленості після танців я пішов проводжати одну дівчину. Вона виявилася настільки гармонійною для мене, що втратити її мені не хотілося. Велику роль у цій гармонії зіграло те, що її мама була чистокровною німкенею. Я запропонував дівчині вийти за мене заміж. Вона прийняла мою пропозицію, і ми подали заяву в ЗАГС. За два тижні до весілля я сказав майбутній тещі:
– Одруження не відбудуться. За три дні до реєстрації шлюбу наречена відмовиться від мене. Причиною її відмови буде худорлявий хлопець невисокого зросту. Одягнений він буде в чорну сорочку і чорні брюки. Я не знаю його, але тоді, коли це станеться, я дізнаюся хто він.
Все відбулося так, як я сказав. Після розриву відносин я сказав дівчині:
– Зруйнувавши наш союз, ти прирекла себе на самотність.
Пройдуть роки, я дізнаюся долю нареченої, яку втратив. Доля її незавидна, бо вона виховує сина на самоті, не пізнавши щастя в шлюбі, так само, як на самоті виховувала свою доньку моя перша любов, Валентина, теж не пізнавши щастя в шлюбі. І так само, як Наталя Яківна виховувала свого сина, не пізнавши щастя в шлюбі.
Нервове потрясіння я отримав таке, що можна було збожеволіти. Мені 27 років, треба б уже мати сім'ю і улюблених мені дітей. Я не бачу сенсу життя без спадкоємця, якому я повинний передати свій життєвий досвід і ще щось, більш вагоме по цінності, ніж саме життя. Це вагоме і таємне я постійно відчуваю у себе за спиною. Чи зможу я знайти жінку, яка зможе бути гідною матір'ю моїм дітям? З важкими думами і болем у серці я бродив по нічних вулицях села, доки не забрів на кладовище. Я ходив між могил до трьох годин ночі, не думаючи про те, що я турбую сон покійних людей.
О третій годині ночі я прийшов додому і ліг спати, а у сні в'язні Царства Мертвих, чий спокій я потривожив на кладовищі, мені показали жінку, яка повинна бути моєю супутницею і матір'ю моєї дитини. Молода жінка сиділа в профіль до мене і розмовляла з моєю сестрою. Невідомий мені чоловік розповідав мені про те, що батьки моєї майбутньої супутниці життя викладають дітям науки в середній школі і живуть недалеко від залізничного полустанку в лісовому селі. На жаль, на превеликий мій жаль він не сказав мені, що зустріч з тією, яку царство мертвих визначило мені в супутниці життя, відбудеться через сім років.
Треба було покинути Темрюк. Я не відразу виїхав з Темрюка, бо у мене був грошовий борг, а мізерний заробіток в «Сільгосптехніці» не дозволяв мені швидко розрахуватися з боргом. Я звільнився з «Сільгосптехніки», після чого два місяці працював в колгоспі «Росія» за усним договором з головою колгоспу. Від будинку, в якому жила моя сестра, до мого нового місця роботи досить далеко, тому я зняв квартиру у одного колгоспника.
Про цей відрізок моєї біографії можна було б і не згадувати, але в цьому короткому періоді мого життя я познайомився і жив в одній кімнаті з цікавим для читача молодим чоловіком.
Моїм сусідом по квартирі виявився стрункий, приємної зовнішності, добре вихований молодий чоловік, колишній секретар міськкому комсомолу міста Норильська, Володимир Самочкін.
– При вимові мого прізвища треба робити наголос не на звуці «а», а на звуці «о», - поправляв всіх мій сусід.
Приїжджала на кілька днів у Темрюк до Самочкіна його мати. Вона виявилася дуже красивою цікавою жінкою. Народила вона свого сина, не будучи заміжньою. Завдяки закулісним діям своєї мами, Самочкін став секретарем Норильського міськкому комсомолу. У нього з'явилися райдужні надії на велику політичну кар'єру, але не в Норильську ж її робити! Для цього йому треба було виїхати на Велику Землю в стольне місто, де ні у нього, ні у його мами не було знайомих. У цьому питанні чадо красивої жінки виявилося безпорадним, враховуючи ще й те, що приписатися в стольному місті не було можливості.
Самочкін поїхав до Ленінграда, де і знайшов собі на одному з заводів роботу, а прописався він в приміському селищі. Потрібна ленінградська прописка, без якої про кар'єру в Ленінграді і мови бути не може. Самочкін знайшов у Ленінграді непоказну на вигляд і настільки ж непоказну в інтелектуальному вихованні дівчину і одружився на ній.
Дівчина, так само як і сам Самочкін, була єдиною незаконнонародженою дочкою комуністки-партизанки, і володіла вона таким же партизанським поняттям про подружні обов'язки, як і її мама. Самочкін, завдяки шлюбному союзу з мешканкою Ленінграда, отримав право на ленінградську прописку, але з кар'єрою у нього справа не рухалася.
Тоді Самочкін вирішив повторити досвід «двадцяти п'яти тисячників», про які я згадував в розповіді про керуючого радгоспу в селі Ольгінка, але Самочкіна ніхто не збирався направляти в Україну керуючим радгоспу! Тоді Самочкін сам приїхав в Темрюк і влаштувався працювати в колгоспі «Росія».
Йому прийшлось вирішувати важливе питання: «якщо прийдеться працювати трактористом, або різноробочим, тоді кар'єра буде проблематичною». Треба придумати щось неординарне. Самочкін вирішив стати дояркою!
Колишній секретар міськкому комсомолу працює дояркою? Для адміністрації колгоспу таке явище подібно падінню з дощової хмари жаб. Два тижні трудився Самочкін дояркою з ручним доїнням корів, а на третій тиждень його поставили працювати завідувачем справами молочної ферми.
Самочкіну дали пристойний новий будинок, але далі з кар'єрою у нього справа не рухалася. Поки Самочкін рухав свою кар'єру в українському селі, його дружина в Ленінграді «рухала» партизанські відносини з мужиками. Чоловіки і веселе безтурботне життя, що супроводжувалося алкогольними напоями, призвели до того, що молода жінка з власної необережності загинула. Самочкін став вдівцем з малим сином на руках.
У Самочкіна є будинок, є не важка робота, але ж це в селі, і не видно навіть примарних перспектив на кар'єру. Та на всякий випадок є житейське правило: «Хто стукає – тому відкриють, а хто шукає – той знайде».
У колгосп «Росія» на місяць приїхали студентки медінституту, щоб допомогти колгоспникам добувати хліб насущний. Самочкін «закрутив роман» з одною студенткою, попутно з'ясовуючи біографічні особливості її подруг. Дізнавшись, що в однієї з студенток батько працює директором заводу, Самочкін змінив об'єкт своїх залицянь і незабаром одружився. Чим закінчилося прагнення молодого кар'єриста? Самочкін поїхав з новою дружиною в одне з міст Луганської області, де і працював бригадиром на вагоноремонтному заводі. Подальша доля цієї людини мені невідома.
Ще один цікавий випадок:
Один з моїх товаришів був красивим хлопцем. Він вищої освіти не мав, але хотів жити пристойно. З дівчатами він знайомився, але ні з однією з них не зустрічався до тих пір, поки не познайомився з дочкою директора великого заводу. Тут він доклав максимум зусиль і одружився з дівчиною всупереч волі її батьків. Батьки від своєї дочки відмовилися, але коли вона народила дитину, змінили гнів на милість.
Так робляться кар'єри. А де ж любов?
Любов багатогранна. Одні люди люблять інтелектуальну якість людини. Інші – зовнішню форму. Треті – героїв, навіть негативних. Четверті – за те, що люблять інші. І т.д. Тому, якщо хтось сказав: «я люблю», то це ще нічого не пояснює, крім того, що він хоче придбати щось таке, про що воліє мовчати. Якщо ви почули на свою адресу слова «я тебе люблю», то майте на увазі, що до вас проявляють агресію, характер якої вам належить самостійно з'ясувати.
У червні 1967 року я повернувся в Донецьк. Тривав черговий етап мого життя, в якому мені все більшою мірою стала відкриватися психічна конструкція московської орди. Я повинен зробити ще один крок у цьому етапі пізнавання. Я повинен був побачити сутність, яку, перефразовуючи слова російського письменника, російською мовою досить точно можна визначити як «чудище, огромне, шобло, йо ... ло, стозево, стоглазо і лаяй».
Жінці потрібен макіяж і красивий одяг, щоб приховати свої вади. Чим більше на жінці макіяжу, тим більше це говорить про її неповноцінність. Роздягніть жінку і виставте її на загальний огляд – вона вам цього не пробачить, за винятком тих небагатьох жінок, у яких тіло, як дорогоцінний камінь – чудове й прекрасне. Роздягніть Правду і виставте Її голою на загальний огляд – ви будете покарані. А ось, Істина не любить бути прикритою, і якщо хтось покаже голу Істину публіці, то любителі Правди знищать його, бо Правда приносить хижакам багатство, а Істина зриває маски з хижих морд.
Брежнєв переслідував ту ж саму мету, що і Сталін, тільки користувався більш тонкою і більш прихованою зброєю. З 1966 року основним напрямком розвитку країни була русифікація всього населення СРСР і побудова матріархату, як найбільш слухняного суспільного ладу. Треба було змусити все населення країни говорити однією мовою. Треба було перекроїти історію і зробити так, щоб народи забули свої родові корені і свої національні культури. Країні потрібна була тільки одна-єдина культура – російська.
Все частіше можна було чути від комуністів такий вислів: «Все йде до того, що всі народи світу будуть розмовляти російською мовою, бо вона є найбільш поширена мова міжнародна, і цьому треба максимально сприяти». Це сприяння призведе до того, що в 2014 році в Україні почнеться братовбивча війна, коли «брат старший» буде вбивати «брата молодшого», щоб відібрати у нього домівки і національну територію.
За часів Брежнєва було написано величезну кількість закритих Листів та Указів. Міністерства теж направляли на підприємства свої закриті листи і укази, які анулювали закони Конституції СРСР, що захищали права трудящих, тому в країні хороші закони були, але вони не діяли.
Один із закритих указів свідчив: «Громадяни СРСР, котрі мають середню і вище середньої освіту, за політичні анекдоти, які засуджують політику партії – відправляти в тюрми, а осіб, які мають освіту нижче середньої – направляти в психіатричні лікарні з подальшим медичним висновком».
Безумовно, людині з довідкою «дурдому» розраховувати на поліпшення життєвих умов не доводиться. Радянської каральної медицині відкрили семафор, і вона запрацювала на повну силу. Були спішно побудовані й відкриті у величезній кількості психіатричні лікарні. Були й особливі лікарні для людей з вищою освітою, де проводилося коригування світогляду. Були й лікарні закритого типу, які розташовувалися поруч із секретними військовими об'єктами. Такі лікарні охоронялися особливо ретельно разом з медичним персоналом. Це були табори смерті. Яка різниця, спалять людину в крематорії, або перетворять його на живий труп, позбавлений власного «я».
Повернувшись до Донецька, я влаштувався працювати водієм автомобіля в 26-у механізовану колону тресту «Південелектромережбуд», де пропрацював півтора року. Велику частину часу мені довелося провести у відрядженнях по Лівобережній Україні. Це дало мені можливість багато чого побачити й почути такого, про що заборонялось говорити.
На нашому підприємстві працювало два хлопця призовного віку. Вони обидва були направлені в психіатричну лікарню військкоматом і провели там по тридцять три дні - такий був встановлений мінімальний термін перебування в психіатричній лікарні для тих, хто не мав середньої освіти.
– З що тебе відправили в дурдом? – запитали у одного з вищезазначених хлопців товариші по роботі.
– У військкоматі капітан другої частини заповнював мою анкету. Він у мене запитав: «Ти в окупації був?». Яка може бути окупація, якщо я народився в 1950 році? Тому я у відповідь засміявся, а капітан сказав: «Ти мені не подобаєшся», - і відправив мене до психіатричної лікарні.
– А ти чому потрапив до психлікарні? - запитали іншого хлопця.
– Мені капітан запропонував відгадати загадку: «Висить груша – яку не можна з'їсти. Поясни, чому її не можна з'їсти?». Я йому поставив запитання у відповідь: «Мені що, п'ять років?». Отримавши від мене цю відповідь, капітан виписав мені направлення в дурдом, - розповів свою історію другий хлопець.
Одного разу мене з автомобілем направили працювати до Будьоновського райкому партії міста Донецька. Там мені дали двох працівників, з якими я цілий день з лісового складу однієї шахти розвозив по приватним будинкам дерев’яні стійки та розпили, які продавались для поповнення бюджету райкомівських працівників. Комуністам державне майно красти можна було, а не комуністів за це відправляли в виправні табори.
Іншого разу мене відправили працювати в Будьоновський райвідділ міліції з восьмої вечора до восьмої ранку другого дня. Тоді мені прийшлося відвезти в морг труп, потім везти слідчого прокуратури в лікарню до пораненого хлопця. Після цього ми їздили по домівкам «крутих» хлопців для арешту їх та конфіскації вогнепальної зброї. В Пролетарському та Будьоновському районах міста Донецька живе велика кількість представників російського етносу. Цей етнос без пролиття крові своїх братів жити не може, тому й «ходили» вони між різними селищами «стінка на стінку» з використанням вогнепальної зброї.
О восьмої ранку другого дня я стояв біля віконця чергового по райвідділу міліції, бо треба було підписати путівного листа. Черговий довго розмовляв по телефону, а я нудьгуючи читав міліційські документи, що лежали біля нього. Один з документів був підзвітним протоколом перед обкомом компартії Донецької області.
В ньому я прочитав дуже цікаві й загрозливі повідомлення. Наприклад, про те, що один шахтар на шахті Заперевальна-2 своєму начальнику сказав: «Твоє щастя, що тут Україна, а не Чехословаччина, бо в протилежному разі тобі від мене були б непереливки». За це висловлювання шахтар був засуджений на 12 років виправних таборів.
В іншому повідомленні обкому партії говорилось про те, що дві жінки на місцевому базарі висловлювались недоброзичливо до радянської влади, в результаті чого одна з цих жінок була засуджена до 7 років в’язниці, а іншу жінку розшукують.
Випадково я прочитав цей документ, чи мені його підсунули, щоб я не базікав про те, що бачив та чув в райкомі партії і в райвідділу міліції – про це залишається тільки здогадуватись.
Взимку 1968 я був у відрядженні неподалік шахти Суходольська-2 в селі Водяне. Це поруч з містом Краснодон. Одного разу до мене підійшли кілька хлопців, з якими я працював. Один з них каже мені:
– Ми добре знаємо, хто ти такий і довіряємо тобі. Тому ми хочемо зробити тобі подарунок, який гранично красномовно скаже тобі про те, що ми про тебе думаємо, і як до тебе ставимося. Але для цього треба вибрати серед дня вільний час і з'їздити в Краснодон. Там ти все і дізнаєшся.
– Добре. Завтра я їду в Краснодон об одинадцятій годині на переговорний пункт. Можна скористатися цим випадком, - відповів я хлопцям.
На другий день в Краснодоні хлопці запропонували мені зайти в музей Молодогвардійців. Музей ще знаходився в будівлі барачного типу і повинен був незабаром переїхати в нову будівлю, спеціально для музею побудовану. Ми зайшли в музей. Відвідувачів у музеї не було. Я став розглядати експонати, а хлопці підійшли до співробітниць музею і стали дуже тихо з ними розмовляти. Я розглядав коси Улі Громової, смугасті штани Олега Кошового та інші предмети, що залишилися від молодогвардійців.
Хлопці продовжували розмовляти з співробітницями музею, а ті уважно на мене поглядали. Нарешті співробітниця музею кивнула головою і покликала мене до себе. Я підійшов.
– Послухай, - сказали мені хлопці дуже тихо.
Хлопці відійшли в сторону, стали в різних місцях музею і уважно поглядали по сторонах, попереджаючи появу небажаного свідка. Те ж саме зробили й інші співробітниці музею. Біля мене залишилися дві працівниці музею. Одна працівниця музею стала мені тихо, але виразно розказувати таємну історію, а друга уважно стежила за навколишнім оточенням. Молода жінка тихо й неквапливо відкривала мені справжню історію «Молодої гвардії»:
– Молоду Гвардію ніхто не організовував. Це була панівне вуличне угруповання підлітків. Вони в міру хуліганили і в міру розбійничали. Поступово дитяча гра в «сищики-розбійники» переросла в криміногенне угруповання, а члени його стали ізгоями радянського суспільства. Сергій Тюленін був лідером угруповання, а Люба Шевцова вела досить розв'язний спосіб життя. Вона заманювала залицяльників з інших районів міста, а місцеві хлопці їх грабували. Не в накладі залишалася і Люба.
Під час німецької окупації вітчим Олега Кошового став шефом німецької поліції, а сам Олег Кошовий був потрібною людиною в угрупованні хлопців, бо вони іноді злегка обкрадали автомашини з продовольством для німецької армії. Крадені сигарети продавалися на ринку. Люба Шевцова ночами розважала німецьких офіцерів, тому теж була потрібна угрупованню, так як від неї надходили потрібні відомості.
Коли виникла необхідність знайти і знешкодити грабіжників, допомогу німцям надала Люба Шевцова, а вітчим Олега Кошового вніс геніальний план: «Необхідно, не тільки знешкодити грабіжників, але і заробити на цьому нагороди, надавши цій справі політичного забарвлення».
Олег Кошовий, виконуючи доручення свого вітчима, запропонував хлопцям створити підпільну організацію. Хлопці ще не зовсім звільнилися від дитячого мислення, тому їм ця ідея сподобалася, бо їм пропонують бути «народними героями». Тепер вони не просто будуть красти для себе сигарети й шоколад, а «виконувати диверсійну роботу в тилу ворога». Все та ж дитяча гра, але тільки з елементами справжньої небезпеки і під гаслом «народних героїв».
Розгулятися хлопцям не дали. Після невеликих формальностей, проведених Олегом Кошовим, і двох-трьох незначних акцій молодіжну організацію заарештували. Як відомо, всіх молодогвардійців скинули живцем у стовбур шахти, а Олег Кошовий і Люба Шевцова зникли.
Після звільнення Краснодона від фашистів, за інформацією, отриманою від матерів Люби та Олега, була опублікована стаття в газеті «Комсомольська Правда». У Краснодон був відряджений письменник Фадєєв, якому партія доручила докладно висвітлити в пресі героїчну боротьбу комсомольців з фашистами.
Фадєєв оселився на квартирі у матері Олега Кошового. Мати Олега, жінка красива і фігурою спокуслива. Ймовірно, Фадєєв в неї закохався. Самогон, добре харчування і миловидна жінка, під диктовку якої Фадєєв пише книгу, ввели автора «Молодої гвардії» в ейфоричний стан.
Книга Фадєєва вийшла в світ, а з часом виявилося, що Стахович не був зрадником. У книзі першого видання були й інші неточності. Додатково до всього, партія захотіла внести в книгу свої корективи, тому Фадєєв публікує друге видання книги «Молода гвардія», перероблене і доповнене.
Після того, як в КДБ стало відомо, що Олег Кошовий і Люба Шевцова живуть у Німеччині, Фадєєв застрелився.
В даний час Олег Кошовий і Люба Шевцова працюють на радіостанції «Німецька Хвиля». На дурості хлопців заробила нагороди німецька жандармерія, а радянська ідеологія отримала величезні політичні дивіденди. Як нинішнім правителям ФРН, так і уряду СРСР невигідно відкривати справжню історію цього політичного фарсу, - закінчила розповідь працівниця музею.
Я ж, Луцор Верас, від себе додам:
У стані сп'яніння від частого вживання самогону і м'якого ліжка з велелюбною красивою жінкою Фадєєв не міг збагнути, що треба було йому знайти правильні відповіді на запитання:
1. Як далеко знаходиться місто Ровеньки від Краснодона?
2. Хто міг знати в місті Ровеньки підлітків з Краснодона?
3. Хто з міста Ровеньки йшов тридцять кілометрів по засніженому степу в Краснодон, щоб повідомити матерям Люби та Олега про те, що їхні діти вбиті і лежать в лісопарку міста Ровеньки?
4. Хто з жителів міста Ровеньки міг бути свідком і підтвердити, що в Ровеньках в його присутності ховали тіла Олега Кошового і Люби Шевцової, а не тіла підставних осіб? Та й, взагалі, чи була здійснена процедура похорону матерями Олега і Люби в місті Ровеньки?
Ось таким чином відкрилася мені таємниця поховання в місті Ровеньки.
Те, що там поховані інші люди – я знав давно, але в той історичний час це неможливо було довести. Але час іде невплинно, та й наука не стоїть на місці, тому все змінилось, і можна вже зробити аналізи ДНК трупів, заборонених, буцімто, Олега Кошового і Люби Шевцової, й зрівняти з аналізами ДНК їх родичів. Та комуністи й проросійсько настроєні люди не дадуть можливості це зробити. Я не однократно був свідком того, як комуністи й проросійські донеччани знищували захоронення сотень тисяч розстріляних українців, щоб на їх місця поселити московських псів.
Я читав перше видання «Молодої гвардії», написане зі слів матері Олега Кошового. Там було сказано:
«З міста Ровеньки в Краснодон прийшов чоловік і сказав матері Олега Кошового, що тіло її сина лежить в Ровеньках в лісопарку. Мати Олега взяла саночки і пішла в Ровеньки. Там вона взяла тіло сина, перевезла до школи й поховала».
А тепер я внесу свої уточнення:
Від міста Ровеньки дорога йде на схід до міста Свердловська. Тут відстань близько двадцяти кілометрів. Від Свердловська на північ до Краснодона - відстань двадцять кілометрів. Відстань від міста Ровеньки до міста Краснодона, по прямій, через круті балки – тридцять кілометрів. Тепер давайте уявимо: «Один житель міста Ровеньки в зимовому лісопарку наткнувся на тіла вбитих Олега і Люби. «Хто ви такі?» - запитав він у трупів. «А ми з Краснодону. Наші прізвища такі-то і такі. Адреси наших батьків такі-то» - відповіли убієнні. Житель міста Ровеньки зробив легку прогулянку по засніженому степу в шістдесят кілометрів в обидва кінці і приніс звістку батькам убієнних.
Чи можливо таке? Можливо! Бо нас перетворили на «бидло», привчивши вірити всьому, що кажуть нам володарі. Під впливом, яких випарів, можна було таке написати?
Чи можна, використовуючи брехню, виховати патріота?
Чи можна, постійно брехати і залишатися святим або хоча б хорошою людиною?
Чи можна, збрехати і, не вибачившись публічно, перетворитися на чесну людину? Чи можна, таємно сповідавшись у скоєному гріху, очиститися від нього? - це вже питання священикам.
Ні! І тисячу разів, ні!
Сам процес публічного сповідування, якщо він зроблений за власним рішенням, ставить людину на таку грань, з якою людині буде важко здійснити наступний гріховний вчинок. Якщо ж людина опуститься до такого рівня, що продовжуватиме здійснювати гріховні діяння після публічного сповідування, то назвати його людиною вже не представляється можливим.
Якщо жінка вийде на площу і в присутності свого чоловіка перед усім народом сповідається в зраді чоловікові, то така жінка стає ціннішою незайманої дівчини, за умови, що грішити вже ця жінка не буде. Але таких випадків в історії не зафіксовано, бо стояв би такій жінці золотий пам'ятник, який довелося б чоловікам охороняти від жінок і від релігійних та політичних діячів.
Одного разу збрехавши, що буде далі? Яке майбутнє у жінки, яка пізнала більше одного чоловіка? На всі ці питання, кожен з вас, в душі хоча б, дасть правильну відповідь, бо ви знаєте:
«Хто зробив два кроки, той зробить і третій».
Ви живете в світі брехні і обману.
Релігія в Росії до революції диктувала свої умови життя і вчила людей світорозумінню бога-поневолювача. Після революції релігію змінила політика експропріаторів. Релігія говорить людині: «Немає в тебе батька у твоїй сім'ї, бо батько на Небі».
Політика говорить майже те ж саме: «Немає в тебе батька в сім'ї, бо твій батько перебуває в Кремлі». Як релігія, так і політика виховують «павликів морозових». Москві потрібна армія московських псів – мопсів. Мопси – перевертні. Мопси вміють говорити мовою своїх батьків і мовою російських окупантів, і служать вони тільки окупантові.
Заполітизоване дитинство, заполітизоване мистецтво, заполітизована і любов. Куди не ступи, і куди не глянь – усюди окупаційна політика Кремля. Тепер Істина людям не потрібна, бо потрібні легенди, нехай навіть і нелогічні та непристойні, але зате угодні Москві. Література теж стала політичною - з'явилися «гайдари», «польові», «стальські», «сосюри», «тичини» і т.д. і т.п.
«А Тичина пише вірші, та все гірші, та все гірші. Де б узяті кирпичину, щоб убити ту Тичину?». Де знайти «кирпичину» (цеглину) для всіх перевертнів?! – підкажіть, люди!
У Краснодоні ми працювали по десять днів, після чого на чотири дні поверталися додому на вихідні. У день нашого повернення з відрядження, з Донецька до нас приїхав представник адміністрації підприємства і оголосив нам, що директор підприємства написав наказ, згідно якого ми повинні працювати у вихідні дні. Я заявив:
– Це брехня, бо, якщо хто-небудь із робочих буде травмований в ці дні, то директора судитимуть, тому наказу такого немає і бути не може. Якщо ж люди працюватимуть у вихідні дні без наказу і будь-кого з них травмує, то підприємство має право не оплачувати листок непрацездатності, а інвалідність – тим більше. У зв'язку з цим, якщо мене не відвезуть в Донецьк, то я відправлюся додому автобусом, а підприємство мені оплатить, не тільки проїзд, а й день, який я просиджу тут, не працюючи.
Робітники, почувши мою заяву, теж відмовилися працювати.
Дві години нас «маринували», а потім адміністратор сказали водієві:
– Відвези робочих додому, а то дійсно доведеться їм усім заплатити за те, що вони не працюють.
Після вихідних днів мені ніякої роботи не давали і в відрядження не відправляли. Я сумлінно з'являвся на роботу і цілими днями тинявся біля робочих, нічого не роблячи. Таким чином, я п'ять місяців ходив на роботу, але не працював. Мені справно платили, притому, на п'ятнадцять відсотків більше звичайного. Хлопці стали робити з латуні велику зірку і шліфувати її.
– Цю зірку ми повісимо тобі на груди і присвоїмо тобі звання героя, - сказали вони мені глузуючи.
Я пішов у відділ кадрів і попросив показати мені мою облікову картку. Виявляється, мені давним-давно змінили професію, тому я отримую зарплату більше ніж до цього. Але це перекреслює мою можливість підвищення кваліфікації, а я вчився на заочних курсах.
– На якій підставі мені змінили професію? - запитав я начальника відділу кадрів.
– На підставі наказу, - була відповідь.
– Де наказ з моїм підписом про те, що я з цим наказом ознайомлений?
– Такого наказу немає.
– Зробіть мені виписку із трудової книжки.
– Навіщо?
– Буду судитися.
– Зайдіть за випискою за дві години.
За дві години в відділі кадрів мені замість виписки подали особисту картку. У картці з'явився новий запис, де заднім числом зазначено, що мене на наступний день після зміни професії знову відновили в колишній спеціальності.
Після цього я написав заяву до комісії з трудових спорів заяву про те, що я вже п'ять місяців не працюю і про те, що мені платять більше покладеного. Я не знаю, за які заслуги мені надана така честь, але це є злочином, так як керівництво підприємства таким чином обкрадає державу. Я прошу надати мені роботу відповідно моєї спеціальності.
За два дні після подачі цієї заяви мене викликали в профспілковий комітет і вручили мені направлення до психіатричної лікарні на предмет вживання наркотиків.
– На якій підставі?
– Від людей надійшли повідомлення.
– Від кого?
– Усі кажуть.
Я поїхав до лікарні. У дворі психлікарні повно молодих хлопців з гітарами. Я сів у вестибюлі і замислився. Ймовірно, у мене був непривабливий вигляд, тому що до мене підійшла прибиральниця і постаралася з'ясувати причину мого пригніченого стану. Я їй розповів причину, по якій опинився в цьому закладі.
– Без паспорта та військового квитка з Вами розмовляти не будуть. Якщо Ви покажіть свої документи, то їх у Вас відберуть, а Вас покладуть в лікарню на обстеження. Якщо ж Ви відмовитеся лягати в лікарню і виїдете додому, то Вас доставлять сюди міліцією.
Я зайшов у кабінет до лікаря.
– Документи!
– У мене їх немає.
– Без документів розмовляти з Вами не будемо.
– Але мене направили сюди помилково, з метою покарання.
– Ви обурюєтеся, а це вже говорить про те, що Ви психічно ненормальна людина. Нормальна людина ніколи не ображається і завжди спокійна.
– Ось я зараз дам ляпаса по твоїй рудій пиці, а потім по твоїй же реакції зроблю висновок, нормальна ти чи ні!
Я різко піднявся і вийшов. Йшов і озирався, чи не женуться?
Поїхав я до прокурора Кіровського району за місцем моєї прописки. Зустрів я прокурора в кінці робочого дня в коридорі прокуратури і коротко пояснив ситуацію, в якій я опинився.
– А ти нормальний? - ошелешив мене своїм питанням кретин, наділений владою.
Я мовчки розвернувся і пішов.
На другий день я зайшов в профком і зажадав вказати автора наклепу:
– Я тільки за такої умови ляжу в лікарню на обстеження, а потім подам до суду з вимогою оплатити мого перебування в лікарні за рахунок наклепника, і вимагатиму відшкодувати моральні збитки за місячне перебування у психіатричній в'язниці.
Вказати ім'я наклепника мені категорично відмовилися. Я поїхав до прокурора, тепер уже, Будьонівського району, за місцем юридичної адреси підприємства. Якщо і тут я не знайду захисту, тоді я буду викреслений зі списку нормальних людей. У прокуратурі день був не приймальний, але, бачачи мій стан, секретар дозволила мені зайти до прокурора:
– Можливо, вона Вас вислухає.
Я зайшов у кабінет. Жінка-прокурор розмовляла з відвідувачем. Вона була в доброму настрої і погодилася мене вислухати. Я їй розповів свої проблеми.
– Ви у всьому праві. Вам за щось мстять. За що? - запитала вона в мене.
Я їй розповів про краснодонський інцидент.
– І там Ви були праві. За цей Вам і мстять. Добре, їдьте в профком і нехай вони вкажуть ім'я наклепника. Лягайте в лікарню, а ми заведемо кримінальну справу про наклеп. Ви їдьте, а я зараз зв'яжуся з профкомом по телефону.
Я приїхав до контори, де зайшов у профком.
– Ну, що? - запитав мене голова профкому.
– А нічого! Що ти дурня з себе корчиш? Тобі що, не дзвонили з прокуратури?
– Гаразд, заспокойся. Вирушай зараз додому, а завтра вранці приїдеш, і ми підемо до директора.
Наступного дня ми пішли до директора. Біля кабінету директора голова профкому мене зупинив:
– Ти поки почекай в коридорі, а я піду до директора і поговорю з ним. Тебе потім покличуть.
Я в коридорі чекав близько двох годин. Нарешті вийшов голова профкому:
– Зайди, - а сам пішов геть.
Я зайшов до директора Південелектромережбуду Овчинникова. Там сидів Горлов - головний прораб. Його привезли з Краснодону. Горлов сидить, насупившись. Морда у нього червона. Горлов – колишній полковник.
Після скорочення в армії таких полковників, як Горлов, понасадили в багато різних підприємств «головними». Полковники пили горілку, а роботу за них вели досвідчені заступники. Горлов випивав два літри горілки за робочий день і «ні в одному оці»! Не встиг він в армії втратити здоров'я. Командували ці полковники так само, як і в армії, ігноруючи Кодекс Законів про Працю.
Згадався мені випадок, який стався зі мною в 1963 році на шахті, де я працював. Там поставили начальником шахти звільненого з армії генерала. Незабаром приїхала на шахту бригада з науково-дослідного медичного інституту проводити масовий медичний експеримент на робітниках. Їм робили щеплення невідомо чого і від чого. Шахтарі дуже сильно хворіли і ледь рухалися. Лікарняні листи хворим шахтарям не видавали, тому вони вимушені були ходити на роботу, але працювати не могли. Я відмовився від щеплення, заявивши, що я не кролик для експериментів. Мене не допустили до роботи. Я прийшов до головного експериментатора:
– На якій підставі порушуєте закон?
– Це не я. Це начальник шахти віддав розпорядження не допускати до роботи тих робітників, які відмовилися від щеплення.
Я пішов до начальника шахти:
– Ти у в'язниці ще не був?
Він здивовано подивився на мене, потім підняв трубку телефона:
– Видайте цій людині номерок на спуск в шахту і більше не затримуйте його.
Але повернемося до кабінету Овчинникова:
У величезному кабінеті вікна розкриті навстіж. Від сигаретного диму в кабінеті «хоч сокиру вішай». На столі гора недопалків болгарських сигарет БТ.
– Розповідай, що там у тебе? – сказав мені Овчинников.
– Та що ви всі клоунів з себе корчите? Дві години, про що тут говорили? Анекдоти один одному розповідали? Он, як накурено!
– Ну, не гарячкуй. Хотів послухати я тебе. Не хочеш розповідати – не треба. Ти знаєш, хто тебе оббрехав?
– Горлов! – заявив я.
– Я вибачаюся, - прохрипів Горлов, не піднімаючи голови.
Я вибухнув:
– Він вибачається! Зганьбив перед людьми, так будь добрий і вибачення у мене попроси у присутності робочого колективу, інакше я в суд подам за образу з усіма звідси витікаючими обставинами!
– Чув!? – надто голосно у Горлова запитав Овчинников.
– Добре, - знову прохрипів Горлов.
Овчинников звернувся до мене:
– Мені стало відомо про те, що ти водій-дизеліст. Трайлер приймеш?
Мені повернули з лишком! Возити негабаритні вантажі – це по мені. Небезпечно і заробіток високий, навіть дуже.
Перемігши ворогів, і попрацювавши ще п'ять місяців, я звільнився з 26-й мехколони Південелектромережбуду. «Не залишай ворога не перемігши його» - це мій девіз.
Як швидко все змінюється!
При Хрущові я був людиною і пишався цим. При Хрущові можна було покарати керівника будь-якого рангу, захищаючи свою людську гідність.
При Хрущові за інерцією від сталінського режиму в країні все ще дотримувалися державні стандарти.
Вся продукція, що випускалася була високої якості, тому не було необхідності присвоювати якому-небудь товару «Знак якості». Зате погано себе почували керівники всіх рангів і мастей, бо у них майже не було можливості брати хабарі, спекулювати, шахраювати і вимагати в неробочий час від рядових громадян країни підвищеної до себе уваги. У таких умовах синки всіляких «обраних» не панували в повсякденному житті над громадянами, які на соціальних сходинах стояли нижче батьків цих «свинків».
Безумовно, за цією причиною Хрущова треба було відсторонити від влади. Хрущова відсунули з Кремля – тепер «свинки», і вся інша сволота інтерсовєтського розливу, підняли свої голови і стали, в першу чергу в кафе і ресторанах, в театрах і будинках культури, в парках і на пляжах диктувати населенню країни свої поняття про культуру, проявляючи богообране звірянство, а не інтелігентність. Навіть продавці в магазинах стали проявляти звірянство. У всіх державних установах, в лікарнях і на підприємствах – скрізь і всюди було суцільне звірянство по відношенню до тих, хто стояв нижче на соціальних сходах.
Сталін найжорстокішими законами змусив «звірян» поважати простолюдинів, а за Брежнєва всі ці звірі отримали свободу дій і почали грабувати країну. Простолюдинам захищати свою людську гідність тепер було неймовірно важко.
У магазинах з'явилися ерзац продукти, але продавалися вони за ціною натуральних.
Перша хімічна горілка з'явилася в магазинах в грудні 1965 року. З'явилися дешеві вина огидної якості, які народ називав «жу-жу», «муха», «мозгодер» та іншими назвами, відповідними якості товару. У великій кількості стали вмирати люди від спиртних напоїв.
На винні та лікеро-горілчані заводи спирт надходив з хімічних заводів, а у всіх хімічних продуктах присутній миш'як. Миш'як же з організму не виводиться, а накопичується і повільно вбиває людину. Російський люд – аналог миш’яку, бо інтегрується ця зараза в яку-небудь націю та й розпліднюєтся, знищуючи культуру інфікованої нації.