Я та, якой не стало

Замечательный писатель, поэт, публицист и просто хороший человек Алекс Ершов сделал мне и моей, недавно умершей маме, чудесный подарок - он перевёл на украинский язык, который мама так любила, моё эссе "Я та, которой нет".

А нічого не змінилось, тільки болю не стало. Зник він зовсім, розчинився, немов блакитна хмаринка диму за вікном, що неспішно спливає до низького зимнього неба. У палаті, як і досіль, пахло ліками, а ще – лимонним деревом, яке нежданно розцвіло в надтріснутій глиняній діжці. Низька стеля, нещодавно вибілена, відсвічувала коридорне світло. З вулиці шуміли автомобілі. Світ навкруг став ясним і відчутним. Він вдивлювався в мене з зацікавленням та з якоюсь докірою. Чого ж ти как раптом померла? Тепер ти та, якої немає.
А я ж була впевнена, що зміна відбулася у світі, а не в мені. Чому люди так бояться смерті? Згодьтеся, це ж нерозумно боятися того, про що не маєш жодного уявлення. Мабуть, вона – смерть – відміняє якісь частовості та залишає найголовніше – бути зваженим на Божих терезах і опинитися зовсім легким. І нікуди не дітися – я маю сплатити за всіма рахунками, що зверху надіслані, навіть якщо не знаю, за що сплачую.
Усе частіше, особливо довгими безсонними ночами, почалися відчуття, що чарівна мить життя промайнула, а я так і не скористалася ним – воно приховало від мене своє зачарування, а я так і не спромоглася відшукати його. Я втратила змогу прагнути до того, що мені бажано та дорого. Я відчувала, що багато років проживала один і той же день, прокидаючись і засинаючи, повторюючи ті ж самі слова, повторюючи ті ж самі дії. Моє життя належало минулому – такому легкому і милому, але недосяжному і незворотньо втраченому. І тільки щось ласкаве, тепле, але, на жаль, забуте, випливало з глибин моєї пам’яті.
Воєнне голодне дитинство… Чи могло воно надавати радості? У чомусь так. Люди, на жаль, не надають уваги простим речам, а з них складається все наше життя. Ти існуєшь, – і хіба це не те найголовніше, що є взагалі і що колись було?
Бринить рожевий світанок, і ми, босоногі підлітки, збираємо пшеничні колосочки на вже покошеному колгоспному полі. Мабуть, саме вони, із запахом хліба і літа, дали нам змогу вижити.
Брат іде на фронт. Красивий, сильний і неприродно веселий. Він підкидає мене високо-високо, аж до сонця. Я торкаюся сонця і воно розсипається на міріади сонячних зайчиків, які стрибають на пильній землі, на вологих росянистих листях, на рісницях моїх. А може, це сльози? Я ж знала, що брат з війни не повернеться.
Потім, сімнадцятирічною дівчиною, померла сестра. У перший повоєнний рік не стало татка. Мама почорніла і замовкла, вона ні з ким и ні про що не хотіла розмовляти. А що можна сказати? Перед обличчям смерті всі слова пусті та безглузді. Мама була байдужою і одночасно твердою. Вперше промовила вона в той день, коли з’явився мій перший син.
Людина – божественна краплинка життя. Помирає один – народжується інший. Простий і однозначний сенс життя. Через десять років народиться другий син. Мама, звісно, була рада. І скоро померла, тому що нічого вже не хотіла. Смерть виникає від досягнення мети, адже звідси – кінець прагнень. Від людини не треба згоди на життя, тим більше на смерть: ми сприймаємо їх як послух.
І ось тепер помирала я. Помирала не вдома, а в лікарняній палаті. Увечері мені чомусь не зробили укола. Мабуть, забули. Воно й так – в усьому людському закладено бездонний абсурд, трагікомічна прірва, яку розум з легкістю перетинає, тому що не знає відповіді. Яка дрібниця – укол. Але ж я помирала. Ми, старі, тримаємось за свої місця, нібито вони святі і не підлягають звільненню. А часом впадаємо у зибучі тривожні сни, і тоді наші сідовласі голови з болісною незграбністю стукотять по залізних бильцях ліжок.
До ранку залишалося все стільки ж нестерпних годин – час нібито зупинився. А чи є він у царстві мертвих? У морок сірого вікна невідривно заглядала темрява. По стінах стрибали мережеві тіні дерев. Небесні зірки ставали бліднішими. Непомітно підійшов світанок і освітив шлях до смерті.
Не відразу помітили, що мене вже нема. Як не відразу помітили б зникнення якоїсь меблі або занавіски. От чогось не вистачає, а чого – незрозуміло. Та й самій тут залишатись не хотілось. Коли, нарешті, забігали навколо ліжка медсестри й лікарі – я відійшла.
Недовго я була й на похороні. Усякий, хто скорбив, зробив для своїх покійників усе можливе (хто має вуха, той почує). Дратувати їх я, мабуть, перестала, а любити мене – навіть мертву – вони так і навчились.
Сліпить сяйвом хрестів кладовище. Нас, мертвих, там також нема, але є невідвратність того, що має відбутися з кожним іх нас. Людино, що проходиш біля могильної плити! Замислись: «Учора я була такою, як ти, а завтра ти будеш такою як я. Про смерть пам’ятай: якщо прокинемось – непевно, що відійдемо до сну. Вісник смерті невмолимий. Хто молився до нього і хто був почутий?»
Можете запитати: «А де ж ви, коли й на кладовищі вас немає?» Можу відповісти одне: спочити – це не померти. «Бо не маємо тут постійного притулку, а прагнемо вищого».


________________


Перевод А.Ершова


Рецензии
С некоторым трудом, но понятно.
Спасибо, Василий и Алекс!

Рефат Шакир-Алиев   10.11.2016 03:40     Заявить о нарушении
Спасибо, Рефат.

Василий Вялый   12.11.2016 20:54   Заявить о нарушении
На это произведение написана 41 рецензия, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.