Довгий час я був очільником гвардії Його Величності Короля Анандару. Під моєю орудою були найкращі вої нашого королівства. Ми захищали спокій нашого короля в будь-яку пору і в будь-якім місці.
Варто мені закрити очі, як в моїй пам’яті спливають картини: я роблю воїнам багатогодинні вишколи: вони б’ються на мечах, відбивають напади списів, стріляють з луків, навчаються високому мистецтву боротьби голіруч з озброєними противниками.
Час від часу наші заняття відвідував Його Високість Амал, невидима тінь нашого короля. Його поява була і велика честь і велика тривога для нас. Він був найкращим воїном. Подейкували, що вороги могли замерзнути на місці від одного його погляду.
Одного разу Амал прийшов зі своїм учнем Амаром і звелів нам пройти вишкіл під його началом. Я вишикував загін у звичне для наших занять півколо і підійшов до наших гостей.
- Включно з тобою, Рандже! – звелів Амал – Я хочу аби ти відчув усе на собі, що тут має відбутися
- Так, Ваша Високосте! - шанобливо відповів я, але подумки не погодився з цим.
Чи міг цей двадцятилітній юнак чогось такого навчити моїх хлопців, або мене сорокалітнього воїна, грізного і непереможного? Слава про мене давно же перетнула кордони не одного царства чи королівства. Але моє обличчя було незворушливим так, що цю думку навряд чи Амал прочитав.
Наше вишкіл того разу проходив Башті Тьмяного Світла. Це було кругле просторе приміщенні, без стелі з пласким дахом висотою у сім саженів. Посередині даху зяяв круглий отвір, через який сипалося тьмяне світло. Одна чторона Башти була кам’яною, порослою мохом, по ній згори стікали тоненькі струмочки. Від того тут було навіть у спеку прохолодно. Інша були побудована з міцного отесаного, але не вишкуреного дерева.
Амар вийшов на середину і став у стовп того тьмяного світла. За тим він звелів нам лягти ниць по колу у кілька рядів і підкласти під обличчя руки так, щоб долоні підпирали вилиці, а пальці лоба. Далі він став говорити, уповільнюючи мову, голос його ставав все глибшим. Здавалося що ці звуки гладять тебе оксамитом, вкривають тіло твоє м’якою вовняною ковдрою. Ти ніби засинаєш і починаєш бачити сни. І були вони яскраві, як у дитинстві. Скільки то тривало ні я, ні жоден з моїх воїв не знав. Але в якусь мить його голос перетворився у грім:
- Ви – тигри у лісі густому! – перед очима спалахнула блискавка - Відкрийте очі! Озирніться.
Я відкрив очі та не побачив ні стін, ні даху, ні підлоги. Я не побачив жодного свого воїна. Натомість у кілька рядів на галявині у високій траві лежали тигри. Я глянув на свої руки і не побачив рук, глянув на груди і не побачив грудей. Я був у тілі тигра. Посередині стояв Амар. Він звелів нам усім підстрибнути якомога вище з лежачого положення. За тим ми мусили розбігатися і перестрибувати його. При наближенні до Амара у мене виникало бажання розірвати цю слабку людину, я ж бо тигр, але за кілька саженів це бажання кудись зникало і якась сила підкидала мене вгору, я високо злітав над цим золотоволосим юнаком, дуже сповільнено летів і напрочуд м’яко приземлявся на всі чотири лапи. Я бачив як інші тигри робили те ж саме. Вони то дерлися на дерева, що оточували нашу круглу галявину, то стрибали десь з верховіть, зникали десь там вгорі у променях сонця і знову виринали, летіли з висоти, м’якенько котилися в траві, зривалися на рівні і стрімко бігли знову і знову. Потім ми, тигри, зачали боротися один з одним. Це було щось неймовірне.
Так продовжувалося доти, поки наш золотоволосий повелитель не звелів нам: «Тигри, досить! Відпочивайте! Спати!».
Коли ми прийшли до тями, я та мої бійці ще якийсь час не могли доконечно відчути своє тіло. Я до сих пір не можу зрозуміти, як ми не порозривали м’язи, без попереднього розігріву роблячи ті карколомні стрибки. Але так було…
Після вишколу Амал попросив мене відпустити воїнів і ми провели невеличку нараду. На ній було вирішено провести ще два таких вишколи Амаром, в яких я мав спостерігати за дійством. Це було ще дивовижніше дивитися на своїх воїнів-тигрів збоку. Скажу вам тіла моїх бійців після таких занять набули якоїсь особливої котячості, це було помітно в їх рухах, ході, поставі. Миттєве непруження, концентрація і знову повний спокій.
Амар після третього вишколу сказав моїм воїнам, що в разі потреби, я, Рандж, закляттям «ви – тигри Анандару» зможу перетворити їх в тигро-людей, яким жоден воїн під небом не здатен довго протистояти. Але часто цього робити не варто. Ми люди. Цього не слід забувати. І ще він наклав на нас всіх зобов’язання не розголошувати побачене і почуте кому би то не було впродовж тридцяти років. Я не чув аби хтось порушив клятву.
Чи було це на справді я вже не знаю. Може це мені лише приснилося? Одне скажу, мої воїни не програли жодної сутички. Я досі живий. Таке от…