Вольный перевод
стихотворения
Шона Маклеха «Мiст Собачоji Зiрки»*
http://www.proza.ru/2014/12/21/116
МОСТ СОБАЧЕЙ ЗВЕЗДЫ
«До полнолуния
Душа безумно стремится в глубину,
а после – в мир.»
(Вильям Батлер Ейтс)
Я стою на мосту, возведённом
Между бездной одной и другой.
Чёрти кто перебросил настил, подвесной и плетёный
— Но местами почти без перил.
Я стою на мосту,
Что висит меж галактик,
Фонаря ярче — Сириус, эту звезду.
Дикари с древних пор прозывали собачей...
И не только они — нелюдимы безгласные,
А жрецы ненасытного Времени:
Столь огромного, сотнеглазого...
Но глаза их прикрыты вЕками...
Я иду в темноту гнетущую,
В эту бездну извечную —
Раньше Времени самого существующую.
В моей сумке одни лишь кругИ —
То ль подарки мои, то ли значки,
И в готическом храме поистине
Что зовут чудаки Бесконечностью:
Растворяюсь я медленно в Истине.
Скажите, не видели ль вы-то
Ботинки мои изношенные —
То ли на пороге забытые,
То ли в море небрежно брошенные.
Не спрашивайте только сюда дорогу:
Я всё равно не скажу...
Ни вам, ни тому попрошайке-паломнику,
В одёжке, схожей с тряпьём;
Блуждает по этому месту он вечно,
И думает — никому не известно про то.
______________________________________________
*Шон Маклех «Мiст Собачоji Зiрки»
http://www.proza.ru/2014/12/21/116
«До місяця оповні
Душа шалено прагне в глибину, а після – в світ…»
(Вільям Батлер Єтс)
Я стою на мосту
Між двома безоднями
Хтось перекинув це дерев’яне хитиво:
Підвісне та плетене – часом без поручнів.
Я стою на мосту,
Що висить між галактиками
З ліхтарем – Сіріусом.
Не дарма оцю зірку
Звали відлюдники давнини Собачою.
І не тільки відлюдники,
А жерці Часу ненажерливого:
Великого та невблаганного
Стоокого, але з очима заплющеними.
Я йду в цю чорноту запаморочливу,
В оцю безодню одвічну
Раніше самого Часу існуючу.
Одкровення в моїй торбі кружальцями –
Чи то подарунками, чи то знаками
І в цьому храмі готичному,
Що диваки звуть Нескінченністю:
Розчиняюсь в Істині.
А ви й не бачили
Мої черевики стоптані –
Чи то на порозі залишені,
Чи то в море недбало кинуті.
Тільки не питайте сюди дорогу:
Я все одно не скажу
Ні вам, ні тому жебраку-прочанину
У подертій свиті років,
Що блукає там одвічно
І думає – ніхто не знає про що…