Вольный перевод
стихотворения
Шона Маклеха «Тепло згаслого вогнища»*
http://www.proza.ru/2013/02/01/313
ТЕПЛО УГАСШЕГО ОЧАГА
«Беда так тяжело пишет мной.
Так тяжело мной пишет боль.»
(Василий Стус)
Как-то я ночевал на пустынном берегу океана около скал Коннахту. Я слушал целую ночь волны, которые шумели трудно и тревожно. Месяц был каким-то неестественно бледным и грустным чучелом неба. А мне всё вспоминались давние легенды о фениях и о королеве Медб. И тогда я написал такое:
Месяц — то белый кот Космоса.
Мурлыканье его отчего же
Печально так и тревожно
Ночами с ветрами, морозами?
И почему тишь царит
В камне гранитных страниц
Ирландских тяжёлых дольмЕнов-книг?
Почему замолчали надолго,
Когда фраза любая былин
Вопит к оглохшим потомкам,
Каждое слово легенд болит?
Глядел на картины Ван Гога —
Солнечно там, без потёмок...
Заслушался музыкой старого леса —
Мелодий таких там обилие!
Создам из ежей и белок оркестр,
Из заек и летнего ливня
(Куда от дождя деваться для длинноухого зайца).
Пусть настежь раскроются окна напевом стихии
В маленьких королевствах Ирландии.
Давно павшие воины нашего клана
Угасший очаг окружают тенями,
Где угольки теплом и огнями
Напоминают, зима есть сон разума.
Расскажу я им о Гогене —
Он тоже нездешний, по-своему где-то,
Тоже бежал от будничной серости
В мир нереального рыжего цвета.
Кто скажет мне:
Есть ли что на Земле
Нелепее, вроде бы,
Несуразней и нелогичней,
Чем история Ирландии — Родины
Моей горемычной?
___________________________________________
*Шон Маклех «Тепло згаслого вогнища»
http://www.proza.ru/2013/02/01/313
«Біда так тяжко пише мною.
Так тяжко мною пише біль…»
(Василь Стус)
Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:
Місяць – це білий кіт Космосу.
Чому його муркотання
Таке сумне і тривожне
В ці ночі холодні та вітряні?
Чому така тиша
На кам’яних сторінках
Важких ірландських дольменів-книг?
Чому замовкли вони коли
Кожне слово літописів
Волає поглухлим нащадкам?
А кожне слово легенд болить?
Споглядав картини Ван Гога –
А там сонячно.
Слухав музику старого лісу –
А там безодня.
Зберу я оркестр з білочок та їжаків,
Зайчиків та дощу
(Бо зайчики то діти літньої зливи).
Нехай їх мелодія відкриває вікна
Маленьких королівств Ірландії.
Давно полеглі воїни мого клану
Приходять тінями до згаслого вогнища,
Де вуглини останнім теплом
Нагадують, що зима це сон розуму.
Розкажу їм про Гогена –
Він теж нетутешній,
Він теж втік від буденної сірості
У неіснуючий світ рудого кольору.
Хто скаже мені:
Чи є щось на світі безглуздіше
Нелогічніше і недоречніше
Ніж історія моєї Батьківщини
Нещасної?