Translation of Валентин Лученко http://www.proza.ru/2013/09/25/1520
We’re just the captives of words
We’re just the captives of words. And nothing can be done. We’re in dire need to translate with words our feelings, senses, and images which come from nowhere. We want ideas, paradigms, and theories. We have created a great number of words and rose up even bigger figures for their meanings.
We’re eloquent and multilingual pundits who wander in the woods of words, in the labyrinths of imaginations. We’re in dire need to know, see, and hear words…words… words… They dictate us how to discern, smell, and listen. Because of being afraid of touches, close breathing, and glimpse catching we’re gradually losing the ability to perceive the direct knowledge, that holistic visualization.
I don’t know and don’t want to know how you love me, and do you love the way I love you.
I just want to touch you, hug, squeeze, dive into your stack of hair and stay entwined with you as ipomoeas with a fence. In your charms I wish to listen to the Universe pulsation interminably and see another light, the one which comes out from inside, out of some microcosm. Let us be totally submerged in the current which can’t be described with words...
What are those words ... But how to live without them?
Original:
Про100 ми бранцi слiв
Просто ми бранці слів. І нічого не вдієш. Нам треба доконче перекласти
словами: відчуття, почуття, образи, які приходять незвідьвідкіля . Нам
потрібні думки, парадигми, теорії. Ми породили багацько слів та ще більше
їх значень.
Ми велемовні, багатомовні мудрагелі блукаємо в лісах слів, в лабіринтах
уявлень. Нам доконче треба знати, бачити , чути слова, слова, слова. Вони
диктують нам як видіти, нюшити, слухати. Позаяк ми боїмося доторків,
близького дихання, зустрічей поглядами, то втрачаємо поступово здатність
безпосереднього пізнання, себто цілісного бачення.
Я не знаю і знати не хочу як ти мене любиш і чи любиш так, як люблю я тебе.
Я хочу просто тебе торкнути, обняти, притиснути, пірнути в копицю твого
волосся, переплестися з тобою як кручені паничі з тином і довго слухати
пульсацію Всесвіту. Бачити світло інше, те що іде з середини, з якогось там
мікрокосму. Занурюймося у потік, який не назвати словами...
Що ті слова... Але як же без них?