***

Коли хочется себе присвоїти.



Волосся зорями осипане,
і губи, що невтомно спів шепочуть,
щастя моє, що було розсипане,
ти зумів щозмоги враз почуть.

Назбирав всі перли, всі яскраві,
назбирав, до себе пригорнув,
немов тьмяно-гіркий смак кави,
і березень серед хмарин розквітнув.

Щось до болі приємне, добре,
я б сказала, що навіть рідне своє,
ти мій лицар із серцем хоробрим,
а в серці світло моє.

Я не дякую, ти цього не любиш,
я не б'ю чолом біля ніг,
ти мов сон томно голубиш,
подарувавши королеві теплий плід.

Ти не жалкуешь свого кохання,
не нарікаешь на те що болить,
ти не перший, бо це не змагання,
але від тебе душевність дрижить.

Тобі і мені не потрібно "назавжди",
як заздрісно, і неправдиво клятва звучить,
ми живемо сьогодні, будемо й завтра,
а "вічність" ця обманом гірчить.

Ми не просто люди, не просто натовп,
що словами швидко, як ніч миготять,
я наче з тобою один на один в кімнаті,
вже забули страхи як кричать.

Руки. Сплетіння... Очі чіткі,
ми зараз з тобою ось тут живем,
і твій голос, що бескінечно мягкий,
на спогад мій хмаркою ляже.

Ти лицар і серце твоє, і душа,
вбили в мені щось безкрає сумне,
я напишу ще не одного вірша,
я вся ця присвята для меня святе.