Ця казка сама себе пише. Пірнає у воду, іде крізь вогонь, на спині Дракона летить на гостину до Білого Лиса. Дихає тишею теплою мені у вухо і я сплю на лівому боці до самого ранку.
Та чи сплю? І де те "я". В яких межах, у яких світах? В Межиріччі на сивих волах? У краях всеосяжної жовтої глини? Нині, коли час втрачає сенс і стає тінню чогось невимовного, я перетворююсь в казку, яка сама себе пише.
Я пливу на човні у густому тумані над сомами, що сплять і коропами. Прислухаюсь до шурхоту десь отам, де густі верболози оплів дикий хміль. Може видра там, може бобер, може русалка чи ще якась потороча.
А може то я там сам себе записав.