ЖУРАВЛИНЕ КОХАННЯ
Високо-високо в небі, ген за хмарами,
Ледь видніючись, летів журавель.
Маленька крапочка поступово перетворювалась у
птаху, вільну, легку, майже невагому.
Щось вражало в цьому льоті,
щось не дозволяло відвести погляд від нього.
На мить ми забули про все навколо.
Ніщо уже не хвилювало, окрім цього птаха,
що так спокійно кружляв над нами.
А він ставав усе більшим і більшим –
на тлі білої кучерявої хмарки.
Здавалось, птах розуміє, як гарно летить.
Здавалось, він навмисно так незвично ширяє.
І тут стало зрозуміло:
ще один журавель здійнявся в небо.
І обидва закружляли в танці визнання і кохання.
В СИБІРУ
А потяг промчався, залишив по собі він знов заметіль.
Чекаю я їх. Люблю я поїзди.
Вони мчать кудись, геть з далеких країв,
ніколи де я не була і, напевне, ніколи не буду.
Самотній наш дім. Лише пес і дідусь,
А мама… померла давно. Та й сусідів нема,
Як мовить дідусь: «Пороз’їхались всі».
Житло полишили і в теплі краї подались,
де сонце усі майже дні…
«Я теж хочу це… Я люблю поїзди!»
Та пес мій кошлатий вже тут
І радісно мчить, хоч носяра в снігу,
і вуха, і лапи, і хвіст.
«Як люблю тебе, мій собако малий,
Не кину ніколи тебе!»
І разом вони до могилок пішли,
де сосни, мов варта почесна, стоять,
немов бережуть спокій вічний отой,
що знає й цінує Сибір.
ЧЕРНИЦЯ
Життя все своє вона обернула в молитву –
Покірну, таку боязку та приватну,
І майже беззвучну.
Хоч вітер осінній шмагав їй лице – вона все ж молилась.
Хоч хмари важкії лягали на плечі її – вона все ж молилась.
Хоч думи тяжкі їй кайданили розум – вона все ж молилась.
Й обернула життя своє у молитву…
Тепер, коли роки пройшли,
Від неї лишився лише цей непримітний,
Засипаний листям осіннім
Горбочок землі і
німа ця, беззвучна
та всім так відчутна молитва,
котра потішає скорботних,
недужих зціляє й очищення грішним дає.
ЗУСТРІЧ ІЗ ДІВЧИНКОЮ З СИРОТИНЦЯ
– Я за тобою дуже нудьгувала…
– Я теж, маля. Тож обійми мене міцніше.
– Просила Бога я, щоб ти приїхала, і ти приїхала.
Бог помагає всім, хто в Нього просить.
– Так, мила. Молись частіше, будь вдячною Йому за все.
– Так, я вночі, коли не сплю,
Постійно з Богом розмовляю. Мене він чує.
І про тебе я молюсь.
– Дякую, добра моя дівчинко!
Ти, головне, не журись, живи,
Втішайся кожним днем і кожною миттєвістю.
– Я радію, граюсь, дружу із дівчатками.
Недавно ми тут їжачка знайшли –
Маленького-маленького такого!
Дивись, квіток багато скільки тут,
Як і колись в моєї мами… Ну, а вона… все п’є?
– Не знаю, дівчинко, молись за неї, мила…
МАНДРІВНИК
Не мав він ніде пристановища. Самотнім він був й дикуном.
Не мав він ні в кому потреби й не мав в нім потреби
ніхто. У друзях були в нього ріки, лани, небеса.
Все вторило голосу його душі. І він щасливим був,
Природи часткою себе він усвідомив,
Творінням всемогутнього Бога.
І кожен ранок він вмивався в чистих струменях річок
І в сльозах славив свого Творця.
І кожен день він бродив ланами
І в сльозах славив свого Творця.
І кожен вечір ставав на коліна
І в сльозах славив свого Творця.
І кожну ніч він засинав,
Готуючись до зустрічі зі своїм Творцем…