«А флейта розносить
Мелодію, повну нудьги…»
(Лі Бо)
Не журись, моя флейто,
Не співай так надривно,
Не шматуй мого серця,
Журби забагато осінньої
У Піднебесній квітучій.
Відколи гримлять барабани,
Відколи дзвенять мечі
На посріблених холодом схилах
Диких і спраглих шпилів Тянь-Шань,
Відколи китайці місять ногами
Жовті піски пустелі,
Відколи колючки
Їжа для наших коней,
Відколи хапаємо ребрами
Стріли й списи дикунів,
Відтоді флейта
Чорна, як ніч дощава
Співає пісню журби,
Пісню нашого суму
За синами Китаю,
Що пішли назавжди
У вічний холод пустелі.