Це друга поспіль книга Валер'яна Підмогильного, яку я прочитав протягом тижня. Вона є збіркою ранніх оповідань цього видатного українського прозаїка та "Повісті без назви", яка, власне, і дала назву книзі, яку видало київське видавництво "Знання" в 2016 році.
Чим цікава повість та оповідання? В центрі повісті неймовірна пригода харківського журналіста Городовського в Києві та його розмови з випадковим знайомим Пащенком Апатолієм Петровичем, з яким вони зустрілися в квартирі, в якій Городовському запропонували пожити цілком безкоштовно, поки орендар перебуває у відпустці. Повість заглиблює нас в психологію головних персонажів. Вона відкриває Підмогильного в ролі чи ненайкращого психолога української літератури. Письменник намагається вирішити глобальні психологічні задачі особистості, аналізуючи чи демонструючи акцентуанта чи може навіть і психічно-хворогоа Пащенка та закутого в панцир раціоналізму нереалізованого інженера, який став інженером душі будівників соціалізму та доволі посереднім журналістом (у всякому разі так Городовський себе характеризує). Однак, мимовільна зустріч з жінкою в київському натовпі під час одноденого відрядження до колишньої княжої та УНР столиці кардинально змінила життя товариша Рудченка (справжнє ім'я журналіста) і тому він опинився знову тут, в кімнаті з напівбожевільним учителем фізики.
Повість написана у фірмовому, блискучому стилі Підмогильного. Вона багатошарова. Магія письма, його магнетизм тримає читача коло себе, аж поки читання не закінчиться. Після того вона ще довго живе відлунням думок, післясмаком чудової авторської мови та колоритом говірок персонажів.
До збірки також залучено п'ять ранніх оповідань Валер'яна Підмогильного: Гайдамака, Ваня, Проблема хліба, Син, Історія Пані Ївги. Вони різні, але однаково прекрасні. Якби я не знав, що Ернест Гемінґвей не читав Підмогильного, я би подумав, що саме в нашого прозаїка він навчився стислості, економності мовних засобів та глибини проникнення до внутрішнього світу своїх героїв та осягнення духу доби, в якій живе письменник.
Прикменто також те, що оповідання написані дуже молодою людиною. "Гайдамаку" Валер'ян Підмогильний написав у сімнадцять років, а "Історію Пані Ївги" коли мав двадцять два роки. Рівень всіх оповідань настільки високий, що ми цілком твердо можемо вважати Підмогильного таким собі Моцартом в прозі, вундеркіндом, який прийшов в літературу з цілком сформованим стилем та хистом.
На превеликий жаль ця книга дуже мала за обсягом, прочитується за кілька годин і родить після себе жаль, що читати цього видатного автора залишилося не так вже і багато. Але така доля української літератури. Добре, що маємо те, що справді маємо.